К 64.051.07 (Філологічні науки)

Постійне посилання колекціїhttps://ekhnuir.karazin.ua/handle/123456789/10750

10.01.01 — українська література;
10.01.02 — російська література

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 22

Жанр думи в українській літературі: становлення, етапи розвитку, художня специфіка
(Донецький національний університет, 2013-04-25) Цікавий, С.А.
Цікавий С. А. Жанр думи в українській літературі: становлення, етапи розвитку, художня специфіка. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Харків, 2013. У дисертації простежено розвиток жанру думи в українській літературі на матеріалі творів ХІХ–ХХІ століть, визначено етапи жанрової трансмісії, впливи інших жанрів на засвоєння думи письменством. Жанр у роботі розглядається як картина світу (світообраз), яка в процесі адаптації в літературі зазнає змін різної інтенсивності, що підкріплюється модифікаціями стилю. Відповідно, встановлено, що редакційні обробки та фальсифікації заклали основи для модифікації генологічних параметрів думи, і ці тенденції розвинули поети-романтики: синтез картин світу й стилів різних жанрів, наслідування нерівноскладового розміру засобами силабіки та силабо-тоніки. Визначено, що в подальшому розвитку генологічних ознак поглиблюється символізація сюжету, розширюється коло жанрів, з якими дума вступає у взаємодію. Стиль і ритмічна організація літературної думи втрачають конкретність та впізнаються виключно в обрії очікування, сформованому назвою твору. Автори, як з’ясовано у роботі, інтерпретують окремі жанрові маркери стилю і картини світу.
Жанрова система малої прози Ф. Сологуба
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2014-10-08) Молчанова, О.В.
Молчанова Е. В. Жанровая система малой прозы Ф. Сологуба. – На правах рукописи. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. − Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина Министерства образования и науки Украины, Харьков, 2014. В диссертации осуществлен всесторонний анализ поэтики репрезентативных произведений малой прозы Ф. Сологуба в контексте его лирики, романистики и публицистики. На этой основе определена жанровая система малой прозы писателя, включающая лиро-эпические новеллы (в том числе – календарные) и миниатюры. Последние же представлены жанрами превращения (метаморфозы), сказочки, афоризма и фрагмента. Результаты исследования свидетельствуют о том, что в жанровой системе малой прозы Ф. Сологуба преобладает лиро-эпическая новеллистика. Установлено, что новеллы Ф. Сологуба отличает доминирование лирического сюжета, воссоздающего внутреннюю коллизию героя, и обусловленные ею неожиданные метаморфозы и гротесковые трансформации хронотопа и предметного мира, данные в субъективном восприятии персонажа, неомифологизм и символическая многозначность, допускающая различные интерпретации. Динамику развития лирическому сюжету задает функционирование мотивов тоски, страха, одиночества, смерти, богооставленности, отчужденности, враждебности, безразличия, презрения, печали, томления, мечты, сна, безумия, света и теней, красоты, пыли и т. п., на уровне подтекста выявляющих изменения внутреннего (психологического или экзистенциального) состояния героев. Особое место в малой прозе Ф. Сологуба занимают «календарные» новеллы. Исследование их поэтики показало тесную связь святочных, рождественских, пасхальных и праздничных новелл с поэзией и остальной новеллистикой писателя-символиста (субъективный тип повествования, функционирование одних и тех же мотивов в доминирующем лирическом сюжете, наличие героев с экзистенциальным типом сознания и т. п.). За счет этого автор расширял довольно тесные рамки жанровых моделей «календарной» прозы, существенно преобразуя ее и в концептуальном – иронично-пессимистическом – духе. Анализ текстов показал, что миниатюры Ф. Сологуба представлены такими жанрами, как превращения (миниатюры микроцикла «Превращения»), сказочки (цикл «Сказочки»), а также еще более лаконичные, но предельно концентрированные по содержанию афоризмы (цикл «Афоризмы») и фрагменты (фрагментарный текст «Достоинство и мера вещей»). Формированию такой разновидности сологубовских миниатюр, которая может быть названа «превращение», предшествовал играющий важную роль в новеллистике Ф. Сологуба прием метаморфозы, известный еще по мифологии и античной литературе. Создавая эти миниатюры, писатель пытался заглянуть в глубинную сущность человека и выявить его подлинные свойства, чувства и возможности. Его интересовала проблема смены масок и ролей человека. Таким образом, несмотря на бытовой фабульный уровень этих миниатюр, Ф. Сологуб, как было показано, затрагивал в них глубокие философские проблемы. Как показало исследование, в своих лаконичных и будто бы даже примитивных (от типа повествования до героев и сюжетов) сказочках Ф. Сологуб смело демонстрирует бессмысленность человеческого бытия и безрезультатность стремления изменить его к лучшему. В итоге вместо мудрой морали и дидактизма, характерных для жанров фольклорной и литературной сказки и басни, в сказочках ироничного Ф. Сологуба царит человеческая глупость и примитивность. В своих сказочках Ф. Сологуб не перестает быть лириком, поэтому его, казалось бы, примитивные, миниатюры отличаются высоким уровнем авторской субъективности и выстроены по законам ритмической прозы. Наименьшими по объему миниатюрами Ф. Сологуба являются его афоризмы и фрагменты. Они представляют собой оригинальные итоговые размышления автора о добре и зле, жизни и смерти, о смысле жизни, о человеческих взаимоотношениях, о сущности Бога и Сатаны, природе и научно-техническом прогрессе, природе и человеке и др., выраженные в еще более лаконичной форме, чем его сказочки. Анализ поэтики «Афоризмов» и фрагментарного текста «Достоинство и мера вещей» позволил определить, что циклообразующую роль в них играет монтаж, а во фрагментарном тексте и определенная композиция, поскольку фрагменты пронумерованы автором. В целом миниатюры Ф. Сологуба в силу своей предельной концентрации, лаконичности и взаимодополнительности являются неким итогом, запечатлевшим авторскую концепцию мира и человека. Осуществленный анализ жанровой системы малой прозы Ф. Сологуба позволил выявить как специфику и оригинальность его произведений, так и продуктивность сологубовских жанровых моделей и новаций не только для Д. Хармса, но и для более широкого круга писателей ХХ века – Л. Андреева, футуристов, С. Кржижановского и др.
Зображення тоталітарного минулого в українській прозі 90-х рр. ХХ — поч. ХХІ ст.: ідеологічний дискурс та поетика.
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2012-11-07) Хижняк, К.В.
Хижняк К. В. Зображення тоталітарного минулого в українській прозі 90-х рр. ХХ — поч. ХХІ ст.: ідеологічний дискурс та поетика. — На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 — українська література. — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації проаналізовано особливості змалювання подій доби тоталітаризму у прозі П. Загребельного, М. Матіос, О. Забужко, Ю. Андруховича та Н. Сняданко крізь мотивні, сюжетні та часопросторові характеристики їхніх творів. Проведено порівняльний аналіз творів часів тоталітаризму і сучасної прози. Установлено, що найхарактернішими та найпоказовішими мотивами для текстів новітніх письменників є мотиви зради, відданості/жертовності й самотності. Кожен із мотивів має кілька субмотивів, що найбільш повно розкривають сутність ідеологічного дискурсу. Сюжетні особливості характеризуються поєднанням зображення тоталітарного минулого і специфічного жанру твору, властивого певному автору. Аналіз особливостей хронотопу творів, що містять зображення тоталітарного минулого, довів, що вони залежать від часової віднесеності сюжетної лінії. Часова достовірність досягається наявністю специфічних часових маркерів, реалій відповідної епохи, що добре характеризують її сутність.
Картина світу в інтерпретації В. Винниченка-драматурга: константи й трансформації
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-02-19) Дудка, А.М.
Дудка А. М. Картина світу в інтерпретації В. Винниченка-драматурга: константи й трансформації. — На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 — українська література. — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації здійснено цілісний аналіз опублікованого драматургічного доробку В. Винниченка — двадцять два твори — посередництвом оприявненої ним картини світу в площині взаємодії, взаємовпливу та взаємозалежності людини й світу, особливості людинобуття, із урахуванням специфіки часопросторових констант і трансформацій. Було залучено біографічний матеріал, зафіксований автором у щоденниках — суб’єктивному відбитті впливу об’єктивного світу на формування й вияв особистісних світоглядних пріоритетів, психічного складу. Людина — центральна фігура в картині світу — була репрезентована в різних екзистенційних площинах — від загальних (вікові, соціальні, професійні, національні, ґендерні, релігійні характеристики тощо) до специфічних, виявлюваних у межових ситуаціях (відчаю, смерті, самотності). Виокремлено константи часу й простору драматургічної картини світу В. Винниченка та простежено їхні трансформації, особливості введення, функціонування й упливу на діяльність людини, що здійснено в контексті найвідоміших семіотичних теорій триплощинності/тричленності простору й перцептивного/концептуального часу.
«Книга о вѣрѣ єдиной» (1619 р.) у контексті ранньої барокової полемічної літератури
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-01-30) Ларін, Ю.В.
Ларін Ю. В. «Книга о вѣрѣ єдиной» (1619 р.) у контексті ранньої барокової полемічної літератури – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2013. Автор дослідження систематизував наукові знання про творчість Захарії Копистенського, виокремлюючи характерні риси студій вчених у дожовтневий, радянський та сучасний періоди. У роботі зроблений цілісний аналіз поетики апологетичного трактату «Книга о вѣрѣ єдиной» як явища ранньомодерної української літератури. Основна увага зосереджена на риторичних стилістичних засобах, які полеміст використовує у творі. Крім цього, в дисертації розкрито джерельну базу твору, схарактеризовані жанрові типи вставних новел, способи їх художнього засвоєння й інтерпретації, емоційний складник взаємин автора й читача, особливості контрастного зіставлення літературного матеріалу. Також встановлюється риторичний і літературний жанр трактату, окреслюється коло теологічних й етнокультурних проблем, що цікавлять Захарію Копистенського. На підставі контекстного осмислення цих відомостей розкривається вплив «Книги о вѣрѣ єдиной» на ранньомодерний полемічний дискурс та розвиток богословської дискусії в Україні кін. XVI – поч. XVII ст.
Концепція світу і людини в українському постмодерністському романі 90-х років ХХ століття
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-02-20) Гутнікова, Т.Ю.
Гутнікова Т. Ю. Концепція світу і людини в українському постмодерністському романі 90-х років ХХ століття. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації досліджено концепцію світу й людини в літературі 90-х років ХХ століття крізь призму постмодерністського світобачення. Основним матеріалом аналізу виступають романи Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, В. Кожелянка, О. Забужко, Є. Пашковського, О. Ульяненка. Визначено, що концепція світу українського постмодерністського роману 1990-х років поєднує як загальноприйняті світові ознаки даного напрямку (цитатність, принципи гри, іронії, пародії, особлива форма побудови творів, «світ як текст», експериментування з мовою тощо), так і свої національні особливості, зумовлені культурними та суспільними умовами: часткова трансформація інваріантних положень постмодерну з пошуком конструктивних ідей, самоідентифікації, збереження самобутності, відкриття в літературі нових шляхів до подолання культурної і духовної кризи, пошуки цілісності буття. На підставі здійсненого аналізу виявлено принципово нову концепцію людини романістики 1990-х: фрагментарний, гібридний, деперсоналізований образ. Основними засобами його відображення стають нарцистичність, дискурсивність, гротескність, монологічність, антикалізм, оголення процесу творчості, відкрита взаємодія з читачем, звертання до архетипів, міфу (соціального, релігійного, народного), підвищений інтерес до ірраціонального й підсвідомого, автобіографічність. Як найпоширеніші у вітчизняних постмодерністських текстах виділено мотиви втечі, блукання, ловів, нереалізованості, самотності, страху, зайвості, розпачу, болю, сну, марення, видіння тощо, що є маркерами екзистенційної загубленості, фіктивності, знівельованості людського індивіда у ворожому світі.
Критична проза А. Бєлого 1902–1905 х років: естетика й поетика
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-03-22) Капінус, Т.Л.
Капінус Т. Л. Критична проза А. Бєлого 1902–1905 х років: естетика й поетика. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2013. У дисертації здійснено всебічний аналіз літературно-художньої критики А. Бєлого першої половини 1900 х рр. Схарактеризовано індивідуально-авторську своєрідність рецензій, творчих портретів, статей-маніфестів та інших жанрів, досліджено процеси гібридизації, поглиблено уявлення про механізми естетизації критики. Оновлення традиційної структури критичного тексту в роботі пов’язується із поширенням сфери впливу автокомунікації. Розглянуто комунікативні стратегії критика-письменника як результат впровадження його естетичних теорій та визначено основну модель імпліцитного читача. Дослідження підтвердило, що критичні тексти, створені в так званий «аргонавтичний» період, становлять систему. З’ясовано, що принципи інтерпретації й оцінки, які застосовує критик, визначаються індивідуальним міфом про шлях, що розташований на метарівні по відношенню до окремих критичних творів і походить від центрального естетико-антропологічного проекту. Аналіз мотивної системи ранньої критики довів, що критичні твори А. Бєлого мають всі підстави вважатися неоміфологічними текстами.
Лірика О. Седакової: система мотивів, міфопоетика, інтертекст
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2014-01-30) Звєгинцова, М.Е.
Звєгинцова М. Е. Лірика О. Седакової: система мотивів, міфопоетика, інтертекст. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2013. У ході міфопоетичного та інтертекстуального аналізу було виявлено загальний для поетичної творчості О. Седакової характер творення мотивів, що сягає фундаментальних концептно-архетипічних мовних реалій, які набувають конкретизації в наборі констант індивідуально-авторської моделі світу, а потім – у художній мотивіці ліричної книги як цілого. Дослідження мотивної системи здійснено на прикладі мотивів шипшини, саду, сну, лиця, дому та мотивів, пов’язаних із семантикою знання, пам’яті, світла. Встановлено, що всі перелічені мотиви корелюють із семантикою «спільної долі». У дисертації простежено різноманітні взаємозв’язки досліджуваної лірики з уявленнями фольклорно-обрядового характеру. Продемонстровано щільність переплетення біблійно-християнського і фольклорно-обрядового дискурсів. Аналіз виявив магістральну авторську інтенцію, яка полягає в художньому дослідженні принципу межі. Діапазон реалізації цього принципу досить значний: від міфологічних мотивів перетинання межі до метатекстуальних дихотомій, що створюють ефект постійного оновлення рецептивної ситуації. Розгляд дихотомічних прогресій поетичних текстів О. Седакової дозволив виявити пріоритет дискурсивно-мовної інтертекстуальності. Проведене дослідження дає можливість стверджувати, що у ліричному доробку О. Седакової інтегруються та рефлективно розвиваються творчі принципи модернізму.
Пародійна творчість К. С. Буревія: еволюція образу автора в пародіях Едварда Стріхи, політичний та естетичний дискурс, поетика комічного
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2003-06-18) Кисіль, В.В.
Кисіль В. В. Пародійна творчість К. С. Буревія: еволюція образу автора в пародіях Едварда Стріхи, політичний та естетичний дискурс, поетика комічного. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. – Харків, 2003. Дисертацію присвячено аналізу пародійної творчості К. С. Буревія на основі пародій Едварда Стріхи. Автор цієї роботи вперше узагальнив і систематизував окремі відомості, які стосуються жанру пародії і пародіювання у творчості К. С. Буревія. Нам вдалося простежити еволюцію наратора, розвиток поета-містифікатора. На нашу думку, характерними рисами пародійної творчості К. С. Буревія є уміщення пародій у періодичних виданнях пародійованих літературних угруповань, творення текстового пародійного дискурса, жанрова еволюція пародій, порушення табуйованих тем. Як показало дослідження, особливу увагу приділяв К. Буревій літературно-критичному обґрунтуванню пародій Едварда Стріхи. Нами запропоновано виділяти окремий жанр літературної творчості – жанр покаянного листа, характерні ознаки якого ми запропонували в дисертаційному дослідженні.
Поетика візуальності в російській прозі 1920–1930-х років
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-02-20) Гребенщикова, О.Г.
Гребенщикова А. Г. Поэтика визуальности в русской прозе 1920–1930-х годов. – На правах рукописи. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина МОНмолодежиспорта Украины, Харьков, 2012. В диссертации исследуются особенности визуальной поэтики в русской прозе 1920–1930-х гг. с учетом поляризации литературного процесса. Проведено сопоставление форм и функций визуальности в модернистской и соцреалистической литературе, прослежены особенности функционирования и взаимодействия визуальных компонентов в произведениях М. Булгакова, Ю. Олеши, С. Кржижановского, О. Мандельштама, М. Цветаевой, Ф. Гладкова, А. Фадеева, Д. Фурманова, А. Серафимовича, М. Шагинян, В. Катаева. Выявлены черты сходства и различия в использовании визуальной поэтики представителями модернистской и соцреалистической художественных парадигм, раскрыта специфика их визуальных стратегий. Охарактеризованы особенности понимания визуальности в литературно-критических и эстетических студиях представителей модернизма и соцреализма. Выделены три тенденции в воплощении визуального литературой модернизма: использование возможностей кинопоэтики, отвечающей модернистским принципам мировидения (М. Булгаков и Ю. Олеша); усиление роли видящего субъекта и привлечение инструментального зрения, что дает возможность отразить изменчивый и деформированный облик мира, отразить ощущение «слома» и «уплотнения» времени (С. Кржижановский); формирование визуальной доминанты в синестезийном восприятии, позволяющей вскрыть многослойность и тайную суть явлений (О. Мандельштам и М. Цветаева). Охарактеризованы особенности воплощения визуального в различных модификациях литературы соцреализма: в романе о гражданской войне, в производственном романе канонического типа, в прозе писателей-«попутчиков». Показано, что в литературе соцреалистической направленности наблюдается изменение прагматической установки, акцентируются дидактическая, репрезентативная и преобразующая функции визуальности. В романах о гражданской войне («Разгром» А. Фадеева, «Чапаев» Д. Фурманова, «Железный поток» А. Серафимовича) центральное место занимает образ лидера, вождя, которого отличает особая активность зрения, взгляд, обладающий способностью проникать в суть явлений и воздействовать на сознание как отдельного человека, так и массы, толпы. В каноническом жанре производственного романа («Цемент» Ф. Гладкова) осуществляется «идеологизация» визуальной поэтики во всех ее составляющих (мотивы слепоты и зоркости, истинного и ложного видения, поединки взглядов, распад визуальной коммуникации, «идеологизация» цвета, зависимость особенностей видения от классовой принадлежности героя, плакатность и графичность изображения, кинематографическая наглядность и др.), что отвечает идейно-прагматическим установкам автора. Наиболее сложная визуальная поэтика (метафоризация оптических приборов, визуализация времени, зрительные трансформации, мифические отождествления, оппозиции видимое/невидимое, кажущееся/явное, сложные типы видения) представлена в романах М. Шагинян «Гидроцентраль» и В. Катаева «Время, вперед!», что позволяет говорить о сочетании в них соцреалистических и модернистских тенденций. В диссертации доказывается, что в литературе постсимволизма отчетливо просматривается визуальная доминанта. Представители модернистского направления стремятся к осмыслению принципов и возможностей визуального восприятия, оперируют широким диапазоном приемов «офтальмологической» поэтики, способствующих созданию дискретного, хаотизированного, незавершенного и деформированного мирообраза. Писатели соцреалистической ориентации используют более узкий спектр возможностей визуального, здесь доминирует общая установка на видение новой реальности под идеологическим углом зрения. Однако на стадии становления соцреалистического канона лучшие творческие наработки советских писателей зачастую оказываются созвучны художественным открытиям их идеологических и эстетических оппонентов.
Поетика драматургії Л. Андрєєва
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-04-24) Сухоруков, В.А.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 − російська література. − Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2013.
Поетика драматургії Єлисея Карпенка
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2015-02-27) Сироватська, М.І.
Сироватська М. І. Поетика драматургії Єлисея Карпенка. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2014. У дисертації здійснено цілісний аналіз поетики опублікованих драматичних творів Є. Карпенка 1920-х рр. за допомогою дослідження мотивного комплексу, концепції персонажа й світу, часопросторових координат, образно-символічного наповнення, паратексту, жанрових модифікацій тощо. У заявлених текстах домінантною є модерністська художня парадигма з властивим їй зверненням до універсальних онтологічних категорій, що оприявнюється крізь призму ніцшеанського дискурсу, елементів естетики символізму й експресіонізму. Визначено своєрідність художнього універсуму драматургії митця, що полягає у проблемно-тематичній різновекторності, апеляції до міфопоетики, посиленій умовності основних світомоделюючих координат, символізації часопросторового рівня тощо. Аналіз п’єс Є. Карпенка дає можливість зробити висновок про їхню орієнтацію на «новодраматичний» тип конфлікту «людина–Стіна», що на поетикальному рівні виявляється через послаблення драматургічної динаміки, особливе навантаження вербальної площини, трансформацію ремарок у ритмотвірний та сугестуючий засіб, тенденції до міжродових і міжжанрових взаємовпливів.
Проза Н. В. Баршева: система мотивов, мифопоэтика, интертекст
(Харків : Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2019-02-11) Виниченко, В.В.; Vinichenko, V.V.
В диссертации осуществлен анализ поэтики прозы Николая Баршева — писателя, который принадлежит к группе ныне забытых мастеров слова 20–30-х годов ХХ века. Рассмотрены мотивы, связанные с онтологическими и экзистенциальными параметрами художественного мира писателя, в проекции на их мифопоэтическую и интертекстуальную природу. Установлено, что базовым для модели мира Н. Баршева есть понятие стихии, а главным законом бытия в смертном «пузыре» существования является «обмен веществ», согласно которому ничто в мире не исчезает бесследно. Анализ выявил многочисленные мифологемы, которые актуализируются в прозе Н. Баршева (мифологемы полета, всемирного потопа, слепоты-смерти и т. д.), интертекстуальные включения классических и современных для Н. Баршева произведений (проза А. Пушкина, Н. Гоголя, А. Чехова, поэзия А. Блока и С. Есенина и т. д.), контекстуальные переклички с философскими концепциями П. Успенского, П. Флоренского, Н. Федорова, В. Вернадского, ОБЭРИУ и др.). Обнаруженный в творчестве Н. Баршева синтез элементов различных художественных систем (неореалистической, авангардистской, модернистской и постмодернистской) позволяет откорректировать и уточнить принятую в современном литературоведении концепцию литературной эволюции в русской литературе 20–30-х годов ХХ века.
Романтичні тенденції в поезії Якова Щоголева
(Бердянський державний педагогічний університет, 2013-10-22) Регуш, Ю.С.
Регуш Ю. C. Романтичні тенденції в поезії Якова Щоголева. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2013. У дисертації проаналізовано поетичну спадщину Я. Щоголева у контексті романтичних тенденцій. Досліджується питання впливу на доробок письменника творчості представників харківської романтичної школи. Зазначається, що, створюючи свої власні поезії, митець використовував народні джерела та продовжив романтичні традиції української літератури першої половини ХІХ ст. Аналізуються провідні теми та мотиви поезії Я. Щоголева: фольклорні, історичні, релігійні та пейзажні мотиви, тема кохання, смерті та праці. Розглядаються у творчості поета романтичні образи русалки, козака, співця (кобзаря, лірника). Вивчається жанрова своєрідність лірики митця, часопросторова модель світу поезій, відзначаються особливості поетичного мовлення творів. Наголошується, що творчий доробок письменника займає вагоме місце в творенні української літератури. У висновках зазначається, що творчість Якова Щоголева була типовим явищем для української романтичної літератури ХІХ ст., але разом з тим і досить своєрідним, самобутнім проявом поетичного таланту харківського митця.
Соціальний міф і його художнє втілення в драматургії І. Багряного («Морітурі», «Розгром», «Генерал»)
(2018-10-11) Желновач, А.О.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – «Українська література» (Філологічні науки). – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018
Творчість О. Копиленка і соцреалістична парадигма 1920–1950 х років
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2016-04-05) Коломієць, І.А.
Коломієць І. А. Творчість О. Копиленка і соцреалістична парадигма 1920–1950 х років. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2016. У дисертації здійснено комплексний аналіз проблемно-тематичної та естетико стильової своєрідності прози О. Копиленка, визначено її зв’язок із суспільно-політичними та мистецькими процесами першої половини XX століття. З’ясовано сутність поняття «соцреалістична парадигма» та особливості її виявлення в українському літературному процесі 1920–1950-х років на матеріалі творчості письменника, а зокрема, виявлено характерні риси українського соцреалізму: антиурбанізм та нівеляція побутових деталей. Проаналізовано проблемно-тематичну структуру, комплекс провідних образів та систему персонажів оповідань і романів О. Копиленка, охарактеризовано стрижневі риси часопросторової організації його творів, що дозволило розкрити специфіку творчої динаміки автора. Висвітлено жанрові особливості прози письменника, пов’язані з художньою реалізацією виробничого роману та роману виховання, на ґрунті чого окреслено питання про «саморедагування» автора. Визначено місце творчості О. Копиленка в українському літературному процесі 1920–1950-х років.
Творчість О. Копиленка і соцреалістична парадигма 1920–1950-х років
(2016-03-03) Коломієць, І.А.
У дисертації здійснено комплексний аналіз проблемно-тематичної та естетико стильової своєрідності прози О. Копиленка, визначено її зв’язок із суспільно-політичними та мистецькими процесами першої половини XX століття. З’ясовано сутність поняття «соцреалістична парадигма» та особливості її виявлення в українському літературному процесі 1920–1950-х років на матеріалі творчості письменника, а зокрема, виявлено характерні риси українського соцреалізму: антиурбанізм та нівеляція побутових деталей. Проаналізовано проблемно-тематичну структуру, комплекс провідних образів та систему персонажів оповідань і романів О. Копиленка, охарактеризовано стрижневі риси часопросторової організації його творів, що дозволило розкрити специфіку творчої динаміки автора. Висвітлено жанрові особливості прози письменника, пов’язані з художньою реалізацією виробничого роману та роману виховання, на ґрунті чого окреслено питання про «саморедагування» автора. Визначено місце творчості О. Копиленка в українському літературному процесі 1920–1950-х років.
Художня антропологія прози М. Хвильового: герой як феномен культури
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2013-02-19) Зенгва, В.О.
Зенгва В. О. Художня антропологія прози М. Хвильового: герой як феномен культури. – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОНмолодьспорту України, Харків, 2012. У дисертації проаналізовано особливості художньої антропології прози М. Хвильового як представника доби (початок ХХ століття), що характеризувалася кардинальною зміною концепції людини в європейському культурному просторі. Визначено метафізичні передумови, причини та мету революції в інтерпретації центральних героїв письменника. Аналіз прози М. Хвильового дає змогу зробити висновок про існування в його художньому світі системи координат «добра» і «зла». Для його персонажів, які можуть бути проінтерпретовані як позитивні, характерне постійне невдоволення цією реальністю, стремління до ідеального. «Зло» для М. Хвильового втілилося у відсутності інтересу людини до «метафізики», її зосередженості на власних фізіологічних потребах. За допомогою інтертекстуального та автотекстуального аналізу роману «Вальдшнепи» окреслено градацію морально-ціннісних орієнтирів героя. Розгляд типологічних особливостей концепції людини в контексті дискурсів вічних образів Фауста і Дон Кіхота дозволив константувати виразну ірраціональну основу художнього світу М. Хвильового. Охарактеризовано художнє вираження в мегатексті письменника теорії О. Шпенглера про «занепад Європи» й авторського міфу М. Хвильового про Азіатський ренесанс.
Художня концепція смерті-воскресіння в українській міфософській ліриці першої половини ХХ століття
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2012-10-02) Старова, О.О.
Старова О. О. Художня концепція смерті-воскресіння в українській міфософській ліриці першої половини ХХ століття. — На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 — українська література. — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2012. У дисертації запропоновано поняття й виокремлено основні ракурси актуалізації художньої концепції смерті-воскресіння на рівні мотивної системи поезії представників української міфософської лірики Б. І. Антонича, В. Свідзінського, «раннього» П. Тичини, а також близьких до неї в певних мистецьких пошуках М. Ореста й київських неокласиків. Доведено, що ця концепція, яка становить багатогранний комплекс уявлень про безперервність та постійне «оновлення» буття, є засадничою для художніх світів названих поетів, оскільки відображає їхнє бачення базових універсалій «життя» і «смерть», а на підставі цього — сучасності й людини в ній, розвитку людства в цілому. Докладно розглянуто два рівні репрезентації уявлень про смерть-воскресіння у творах представників української міфософської лірики — «макрокосмічний» (актуалізація циклічної моделі буття через мотиви вічного повернення, кружляння/кола, весни-відродження й зими-смерті (або зими-сну), дня й ночі; реконструкція есхатологічно-апокаліптичних мотивів: руйнації й смерті, всесвітнього потопу, вбивчого холоду, мертвого сонця тощо; творення українського месіанського міфу через образи Ісуса Христа, Божої Матері й пророків, мотиви розп’яття, хресних мук, воскресіння й численні біблійні алюзії, а також індивідуально-авторські міфологеми інтелігенції-месії, пролетаріату-месії) і «мікрокосмічний» (оприявнення концептів ієрофанії, метаморфози, реінкарнації, подорожі до потойбіччя та ініціації через мотиви дотику до сакрального, метаморфози, реінкарнації, переправи та їхні численні модифікації).
Євангельські сюжети у бароковому проповідницькому дискурсі (Кирило Транквіліон Ставровецький та Антоній Радивиловський)
(Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2018-01-05) Азовцева, C.В.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – «Українська література» (Філологічні науки). – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018.