Структури повсякденності серія заснована у 2008 р. Книга надрукована за фінансової підтримки Програми імені Ковальських Канадського інституту українських студій Альбертського університету Роман Любавський Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років Харків «Раритети України» 2016 УДК 941 (477-2 ХАР) ББК 63.3(4Укр)6 ISBN 978-966-2408-04-1 (Структури повсякденності) ISBN 978-966-2408-42-3 Л 93 Любавський, Роман. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років / Науковий редактор Л. Ю. Посохова / Передм. О. А. Коляструк; вступне слово Л. Ю. Посохової. — Х.: Раритети України, 2016. — 226 с. — (Структури повсякденності) Рекомендовано до друку Вченою радою історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (протокол № 5 від 22 травня 2015 р.) НАУКОВИЙ РЕДАКТОР: Посохова Л. Ю., доктор історичних наук, професор РЕЦЕНЗЕНТИ: Рябченко О. Л., доктор історичних наук, професор Лаас Н. О., кандидат історичних наук, науковий співробітник Книгу присвячено вивченню історії повсякденного життя робітників Харкова в 1920 — на початку 1930-х років. У монографії на широкій документальній базі висвітлено особливості процесу радянізації щоденного життя робітників та формування радянського стилю життя. У результаті дослідження встановлено стратегії і тактики поведінки, до яких вдавалися працівники під час пошуку житла, праці на виробництві, приробітків, придбання товарів і послуг, проведення дозвілля; практики сприйняття / опору / ігнорування соціальних ініціатив радянської влади. © Любавський Р. Г., текст, фотоматеріали, 2016 © Тарасов В. В., дизайн обкладинки, 2016 УДК 941 (477-2 ХАР) ББК 63.3(4Укр)6 ISBN 978-966-2408-04-1 (Структури повсякденності) ISBN 978-966-2408-42-3 ЗМІСТ Робітнича культура в повсякденному вимірі Передмова редактора серії (О. Коляструк) ..................................................... Про звичайних людей, які творили історію, про будівничих «Нового Харкова» і не тільки ... Вступне слово наукового редактора (Л. Посохова) ......................................... Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років Вступ .................................................................................................................. Розділ I. Умови життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років .......................................................... Житлові умови на початку ХХ століття ................................................ Переселення із околиць до центру міста ............................................. Новобудови та стиль життя ..................................................................... «Новий Харків» проти «старого» ........................................................... Розділ II. Між домом та роботою: повсякденність мобільності робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років ......................................... Розділ III. Умови праці робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років .......................................................... Працівники у виробничому середовищі ............................................. Чиста людина — радянська людина: техніки тіла робітників ....... Техніка в період реконструкції вирішує все? ...................................... Працювати по-більшовицькому ............................................................ Травматизм .................................................................................................. Медичне обслуговування ........................................................................ 15 7 11 33 34 37 42 57 71 79 80 85 89 93 98 101 —5— Розділ IV. Культура і практики споживання робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років .......................................................... Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки ............... Життя на картці ......................................................................................... Найкращі люди заводу ............................................................................. Мир їдальням, війна — приватним кухням ....................................... Робочі клуби та радянізація дозвілля ................................................... Не в церкві, а в клубі ................................................................................. Як залучити робітників до клубу .......................................................... Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки .......................................................... Висновки ............................................................................................................. Альбом ілюстрацій ............................................................................................ Джерела та література .................................................................................... Іменний покажчик ............................................................................................. Список скорочень ............................................................................................... 109 110 122 126 133 138 146 155 160 169 175 193 223 226 —6— Робітнича культура в повсякденному вимірі Передмова редактора серії «Структури повсякденності» Історія повсякденності як напрям історико-антропологічних досліджень в Україні за останнє десятиліття вже переконливо підтвердила своє покликання розпізнати і повернути до історії «пересічну» людину з мільйонної «безголосої більшості». Історики-повсякденники опротестовували тенденції спрощення і формалізації в історичній науці, що неминуче притаманні офіційним наративам. Наукова затребуваність проблематики повсякденного життя виявилась дуже високою. Завдяки їй змінилася оптика прочитання минулого, додались візії «знизу», «зсередини», «з маргінесів», «з приватного», «з пережитого», додалися «до хору» голоси «чужого», «іншого», «інакшого». Історія повсякденності перевернула логіку історичної побудови: вона виходить не з постановки дослідницьких завдань, а з реконструкції соціальних практик на мікрорівні, особливу увагу приділяє сприйняттю повсякденного життя самими пересічними людьми. Наше уявлення про минуле наповнилася суб’єктивною конкретикою, строкатою і суперечливою, яка, втім, відчутно підважила наше прагнення і здатність знати «як воно було насправді». Свого часу, коли історія повсякденності лише набувала легітимності, над нею іронізували, що вона «ні риба, ні м’ясо». Академічні історики якийсь час мали її всього лиш за модну тенденцію, яка швидко і безслідно минеться, з неї кепкували, як з новітнього сентименталізму — однієї з форм соціального захисту і людського опікування «маленькими людьми», які набували почуття власної вартості, «проговорюючи себе». Втім, зарубіжний (понад півстолітній) та вітчизняний (ще зовсім короткий) досвід —7— Робітнича культура у повсякденному вимірі дії напряму спростував такі міркування: історія повсякденності насправді постала як вияв потреби глибинної гуманізації й демократизації історичної науки, як відповідь на суспільний виклик у визнанні повсякденного життя не тільки як цінності сучасної культури, а й як об’єкта історичного дослідження. Неабиякий інтерес до повсякденності вже засвідчений численними науковими працями і науково-популярними виданнями, солідними академічними спеціальними і міждисциплінарними проектами, міжнародними форумами гуманітаріїв, круглими столами і семінарами теоретико-методологічного та практичного характеру. Знайомство з працями, що прямо або опосередковано зачіпають проблематику повсякденності, дозволяє зробити висновок, що повсякденність стала однією з центральних проблем сучасного гуманітарного знання. Вона цікава фахівцям різних наук: історикам, філософам, етнологам, культурологам, соціологам, політологам мистецтвознавцям, дизайнерам. Понад те, історія повсякденності разом із іншими передовими і новаторськими напрямами розсунула пізнавальні можливості сучасної історіографії, оскільки у свій спосіб демократизувала офіційний варіант історичного минулого, дозволивши людям його «приватизувати». Отже, студіювання у галузі повсякдення, оперте, передусім, на методології усної історії та візуальної антропології, стало не лише засобом набуття нових знань про минуле, а й потужним ресурсом перетворення громадської сфери, якщо історична культура стане більш демократичною та відкритою для партнерської комунікації між професіоналами-істориками та ширшою публікою. Осмислення структур повсякденності, суспільних та індивідуальних життєвих практик уможливлює врахування різноманітних версій історичного минулого, а відтак і його толерування й коректне ставлення до суперечностей в ньому. За умов критичного аналізу стратегій, які використовують різні актори (у залежності від їх позиціонування, ідентифікації, культурного досвіду) у просуванні власних варіантів спільного минулого та їх варіативної інтерпретації колективна пам’ять збагачується пам’яттєвими смислами різного рівня, формату та інтенсивності, в такий спосіб комемораційна культура долає політичні й ідеологічні обмеження. Така комеморація дає змогу поєднати різні типи історично та політично значущих «макроподій» з «мікроподіями» повсякденного життя, а це стимулює ідентифікацію з державою, її історією та громадянськими настановами. —8— Передмова редактора серії Дослідження повсякденного життя робітників столиці УСРР у період становлення більшовицького режиму виявилося особливо актуалізованим сучасними викликами. Зайве нагадувати, що декомунізація вітчизняного минулого не може обмежуватись суто вивільненням національного історичного наративу від радянських ідеологем і виведенням за його межі типово усталених героїв і місць пам’яті, хоча, визнаємо, незрідка такий концепт дій експлуатується державцями як у центрі, так і на місцях. Робітничий клас як визначальна соціальна сила, засаднича в радянському конструкті, за такого підходу логічно опинилася у статусі від’ємної величини. Накинуті йому більшовицькою ідеологією ролі гегемона в революційному русі і речника класової диктатури, з одного боку, історично стигматизували трудящих фабрик, заводів, шахт і залізниць, а з іншого — прирекли на стереотипне сприйняття його як маркера радянської системи, позбавивши сутнісної презентації й увільнивши від (само)рефлексії. Між тим, його портрет не вичерпується нав’язаною державою канонічною тріадою: «виробничий героїзм — партійна свідомість — профспілковий колективізм». Не лише другорядні, а й головні реалії життєвого світу і буття робітників насправді знаходились поза цим прокрустовим ліжком. Не випадково навіть в радянській історіографії визнавалась наявність прірви між «лідерами» і «масою». Вивчення конкретики повсякденності трударів дозволяє говорити, що загально визнаний «парадний портрет» робітничого класу є штучним ідеологічним конструктом. Ідеологічний ретуш по суті знеособив пролетарську верству, складна ґенеза якої підмінена фальсифікатом. Вивчення повсякдення дозволяє стверджувати, що статусні характеристики робітничого класу слід прочитувати не стільки крізь призму «естетизації політичного життя» (В.Беньямін), для чого використовувалися масові заходи (мітинги, марші, спортивні змагання, стаханівський рух тощо), а враховувати впливовість буденного символізму (закличний гудок заводу, своє робоче місця і знаряддя, радіооголошення, місце в гуртожитку, виданий спецодяг, харчування за талонами, фізкультурна п’ятихвилинка, графік чергувань). Щоденні символічні практики були невід’ємною складовою нормального повсякденного життя, через які робітники конструювали і засвоювали смисли промислової праці. Водночас ці смисли варто розглядати в контексті задоволення життєвих потреб працівників, їх зв’язків селом. Соціальна і політична ідентичність харківських пролетарів як столичного загону, хоч і вирізнялась від інших промислових центрів, —9— Робітнича культура у повсякденному вимірі не була статичною, монолітною, її визначали соціальне і етнічне походження, кваліфікація, зайнятість, релігійність, освіченість трудящих. Питання повсякчасної включеності людської особи в історичний процес нині стало одним із суттєвих і невідкладних у системі гуманітарних знань. Відповідно пошук історика має бути спрямований на людський зміст історії. Повсякденність належить до сфер, які дозволяють отримати цілісну картину реалій епохи, вона пов’язана з екзистенціальними проблемами людини, оскільки включає і враховує світ індивідуальних переживань і вчинків, вона подає ментальні прояви етносів і суспільств. Разом з тим, повсякденність впливає на різні сфери соціального життя, будучи реальним контекстом економіки, політики, науки і техніки, релігії і філософії. Саме у щоденності відбувається індивідуальна адаптація людини до матеріального і духовного ладу життя, забезпечується її фізичний і психологічний комфорт, формуються ціннісні орієнтації і визначаються комунікативні пріоритети, являючи собою онтологічне підґрунтя індивідуального буття людини. Ольга Коляструк, доктор історичних наук, професор — 10 — Про звичайних людей, які творили історію, про будівничих «Нового Харкова» і не тільки… Вступне слово наукового редактора Тримаючи в руках цю книгу, не можу не згадати, що починалася вона з теми курсової роботи, яку я запропонувала Роману Любавському, тоді студенту другого курсу історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Згодом були написані бакалаврська, магістерська та дисертаційна роботи, присвячені різним аспектам повсякденного життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років. У останнє десятиліття «повсякдення» набуло в Україні статусу повноправного об’єкта досліджень історичної науки, соціології, культурології. Втім, згадуються ті часи, коли ця тематика тільки починала вивчатися в Україні і сприймалася співтовариством істориків досить скептично. Одним із важливих кроків на шляху оволодіння методами та підходами історії повсякденності було безпосереднє обговорення цих питань із західноєвропейськими колегами, які на той момент мали, безумовно, більший досвід. Зокрема, у вересні 2003 р. на історичному факультеті Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна була проведена міжнародна наукова конференція «Історія повсякденності та культурна історія Німеччини та Радянського Союзу. 1920–1950-ті роки», в якій взяли участь колеги з різних університетів України, Німеччини, Росії. На конференції (на одній з перших в Україні з такої тематики) відбулася серйозна, а часом і напружена розмова між українськими та німецькими істориками з проблем історії повсякдення та культурної історії . У 2005-2006 навчальному році в межах програми співробітництва кафедри історії України з Програмою академічних стипендій (Academic Fellowship Program) Інституту відкритого суспільства (Open Society Institute) Юлія Обертрайс, науковець — 11 — Про звичайних людей, які творили історію... з Університету Фрайбурга ім. Альбрехта Людвіга, прочитала на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна курс лекцій «Історія повсякденності та усна історія». Я згадала ці події через те, що вони значною мірою формували нове ставлення харківських науковців до історії буденного життя. Саме тоді я переконалася, що повсякдення робітників, які будували «Новий Харків», «Новий побут», є важливим для розуміння більш масштабних процесів розбудови «соціалістичного побуту», створення «нової» людини і конструювання свідомості людей радянського суспільства. Декілька поколінь моєї родини мешкали в Харкові, працювали на заводах-велетнях, зробили свій внесок у створення «Нового Харкова». Оскільки сама я вивчаю проблеми культури та освіти ранньомодерної доби в Україні, я розмірковувала над тим, хто може здійснити таку розвідку, яка б дозволила глибше зрозуміти той час і тих людей. Я запропонувала цю тему Роману Любавському, який захопився нею, вона стала предметом його наукової творчості, сумлінної роботи, спонукала до пошуків в архівосховищах та бібліотеках. У цій книзі зафіксовано ті структури повсякдення, життєві практики, стратегії та тактики поведінки робітників Харкова в 1920-1930-ті роки, які дозволили виявити й проаналізувати глибокі системні процеси в радянському суспільстві. Автору вдалося уникнути вади, яка притаманна багатьом роботам цього напрямку, коли під «історією повсякдення» фактично розуміють «побутописання», реконструкцію матеріального світу. Насправді дослідження «повсякдення» відкриває перспективи дістати уявлення про глибинні культурно-історичні явища. Чи міг стати «Новий Харків» «містом Сонця»? Чи думав про себе робітник Харківського тракторного заводу як про будівничого «світлого майбутнього»? На прикладі повсякденного життя робітників заводів-гігантів Харкова, столиці Радянської України, можна відповідати на ці та інші питання. У цьому сенсі повсякдення харківських робітників у 1920-1930-х рр. є дійсно ідеальною дослідницькою моделлю, як про це й пише Роман Любавський, що дозволяє аналізувати всі аспекти процесу радянізації. Отже, ця книга Романа Любавського про «звичайних людей», які творили історію, про будівничих «Нового Харкова» і не тільки… Людмила Посохова, доктор історичних наук, професор — 12 — Роман Любавський Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років Вступ «Людина у СРСР, радянська людина, ще не досліджена» — писав у 1930 р. талановитий письменник Єфим Зозуля. І сьогодні можемо сказати так само. Це пов’язано із тим, що тривалий час дослідники не помічали історії життя «звичайних» людей із яких складається «велика» історія. На думку сучасних вчених, якщо ми хочемо переосмислити ту чи іншу історичну епоху, то маємо вдатися до «оповсякденювання» (за термінологією Б. Вандельфейса)1. При цьому необхідно враховувати, що завданням історії повсякденності є реконструкція не матеріального світу, який оточує людину, а життєвих практик, стратегій і тактик поведінки. Соціальні ініціативи радянської влади протягом 1920-1930-х рр. були не стільки боротьбою за «новий побут», скільки глобальним антропологічним експериментом, метою якого була деконструкція традиційної моделі життєвого світу кожної людини, її габітусу, стилю життя. Дослідження теми повсякденного життя робітників Харкова в 19201930-ті рр. дозволяє розкрити механізм індоктринації нових соціалістичних принципів організації життя в свідомість суспільства. Створений партійними ідеологами ідеалізований образ соціалістичної людини ввібрав у себе всі чесноти комуністичної моралі та матеріалістичного світогляду й мав стати свого роду орієнтиром, взірцем для наслідування. Лідери партії більшовиків уважали, що передусім робітники мали сприйняти та засвоїти нові ідеали та норми суспільної поведінки. Повсякдення харківських робітників у 1920-1930-х рр. є ідеальною дослідницькою моделлю, яка відображає всі аспекти процесу радянізації соціальних відносин, що відбувався в СРСР у цей час. Харків ще на початку ХХ ст. був значним 1. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности / Б. Валъденфелъс // СОЦИО-ЛОГОС. — М.: Прогресс, 1991. — С. 39-50. — 15 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років промисловим центром Російської імперії. На його околицях поблизу великих (Харківського паровозобудівного заводу, «Гельферіх-Саде») та малих підприємств виникли робітничі квартали та райони. Протягом 19201930-х рр. були збудовані нові заводи-гіганти, що забезпечило місту статус одного з найбільш економічно розвинутих у Радянському Союзі. Коли Харків став столицею Радянської України, це збільшило його політичне та адміністративне значення в країні. Через це радянська влада намагалася в урбаністичному просторі столичного міста втілити в життя чимало ідей соціалістичного утопізму. Мета роботи полягала в тому, щоб, спираючись на сучасні методи історичних досліджень, охарактеризувати повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років, дослідити соціальні ініціативи радянської влади, спрямовані на зміну, радянізацію стилю життя робітників та визначити міру їх реалізації. Об’єктом дослідження є повсякденне життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. Вибір хронологічних меж зумовлено тим, що саме у 20-30-ті роки ХХ ст. найбільш настійливо, навіть зухвало у Харкові втілювались у життя проекти радянізації соціальних відносин, структур повсякденного життя робітників. Разом із цим становлення та еволюція радянської культури, політичної системи, економіки, науки були зумовлені загальноєвропейськими та світовими тенденціями. Більшовики запозичували іноземні ідеї соціального розвитку, промислові технології, активно використовували традиційні образи, міфи, архетипи культури для пропаганди та будівництва соціалізму, водночас намагалися наповнити їх новим змістом, радянізувати. Територіальні рамки роботи охоплюють передусім територію міста Харкова в його кордонах 1920-1930-х рр. Критерієм вибору цього міста було передовсім те, що Харків був великим промисловим центром Радянського Союзу, столицею Української СРР (1919-1934 рр.). Варто відзначити, що в міжвоєнний період в Харкові було реконструйовано старі та збудовано чимало нових потужних промислових об’єктів (тракторний, турбінний заводи та ін.), що зумовило перетворення міста на визначний промисловий центр Радянського Союзу. За статистичними даними, в 1940 р. у Харкові діяло 1169 підприємств, на яких працювало загалом більше ніж 170 тис. заводчан, що становило близько 10% працівників УСРР1. Тому можемо стверджувати, що 1. Шаталина Е. П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы) / Е. П. Шаталина. — К.: Наук. Думка, 1988. — С. 197, 236. — 16 — Вступ Харків був одним із найбільших у СРСР майданчиків соціалістичного експерименту перевиховання робітників. Повсякдення працівників Харкова в міжвоєнний період вперше стало об’єктом спеціального дослідження. У працях, що існують на сьогодні, висвітлено лише окремі аспекти побуту харківських робітників, містяться суперечливі оцінки повсякденності 1920-1930-х рр. Історія повсякденного життя сьогодні є одним із популярних напрямків досліджень в українській історіографії. Вона вийшла з тіні «великої» історії, стала самодостатньою. При цьому, як зауважила О. Коляструк, «історія повсякденності не є винайденням сучасності»1, оскільки окремі її сюжети вивчалися раніше, хоча дослідники ставили завдання в межах інших теоретико-методологічних концепцій. Дослідження певних аспектів побуту робітників Харкова розпочалося ще у 1920-ті рр. і пройшло декілька етапів. Протягом 1920-х рр. у радянській періодиці жваво обговорювалися проблеми перевиховання суспільства на нових, соціалістичних засадах. Дослідники шукали і знаходили ознаки «нового» побуту робітничої родини (зменшення витрат на оренду житла та алкогольні напої, не дотримання церковного посту)2. У першій половині 1920-х рр. з’явилися окремі статті, автори яких вважали, що в роки НЕПу рівень життя заводчан не покращився3, а умови життя робітників були гіршими, ніж умови інших верств населення4. 1. Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк. — Харків: Курсор, 2008. — С. 6 2. Полляк Г. Бюджеты робочих в ноябре-декабре 1924 г. / Г. Полляк. // Статистика труда. — 1925. — № 2. — С. 7; Кабо Е. Питание русского рабочего к началу 1924 года / Е.  Кабо.  // Статистика труда. — 1925. — № 4. — С. 15. 3. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. Вып. 1. — С. 50-63; Дубинская И. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 г. / И. Дубинская // Статистика труда на Украине. — 1924. — № 2. — С. 18-22; Дубинская И. Бюджет семьи украинского рабочего и служащего в 1923 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1924. — № 3. — С. 32-40; Дубинская И. Бюджеты рабочих Донбасса и Харькова в 1925 г.  / И. Дубинская  // Статистика труда на Украине. — 1925. — № 6. — С. 59-75. 4. Георгієвський Г. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової політики в цій галузі / Г. Георгієвський // Житлова кооперація України. — 1929. — № 3. — С. 1718; Местецкий Я. Домовое хазяйство Харькова / Я. Местецький // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 17. — С. 21-24; Чертков К. Один із заходів боротьби із житловою кризою / К. Чертков // Житлова кооперація України. — 1929. — № 3. — С. 9-11. — 17 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років Протягом 1930-х рр. спеціальних досліджень матеріального рівня життя робітників майже не проводилося, науковці віддавали перевагу вивченню проблем розвитку промисловості. Праці з історії фабрик і заводів, що виходили в УСРР у 1930-ті рр., — це були здебільшого брошури, написані журналістами центральних видань або заводських багатотиражок. Автори усіляко намагалися показати позитивні зміни, які відбулися в галузі організації виробництва (автоматизація виробничих процесів, зменшення кількості випадків травматизму тощо)1. Втім, у цей час були написані роботи, автори яких робили висновки, що дії адміністрацій підприємств у процесі створення інфраструктури часто були помилковими2. Можемо констатувати, що у 1920-1950-х рр. науковці намагалися передовсім продемонструвати позитивні зміни, які після встановлення радянської влади відбулися зі структурами повсякденного життя робітників (житлові умови та матеріальне становище). Дослідники здебільшого робили висновки про якісні зрушення в житті працівників, хоча відзначали, що радянській владі так і не вдалося розв’язати більшість побутових проблем. Новий етап досліджень розпочався у 1960-1980-ті рр. У цей час у радянській історіографії побуту працівників з’явилась низка праць із історії фабрик і заводів, а також історії робітничого класу. Поштовхом до таких досліджень стала постанова ЦК КПРС «Про книги з історії фабрик та заводів» від 21 жовтня 1959 р. Протягом 1960-1970-х рр. вийшло багато праць, у тому числі й присвячених історії харківських заводів. Їх авторами були професійні історики, які зібрали, опрацювали та ввели до наукового обігу значний масив джерел: діловодну документацію підприємств, заводську періодику, джерела особового походження. Науковці ставили завдання висвітлити переваги радянської промисловості та організації праці над капіталістичною, підкреслити провідну роль партії в поліпшенні побутових умов працівників. Тому на сторінках праць з історії заводів годі й шукати різноманіття оцінок умов життя та праці заводчан. Вчені робили одностайний висновок, що протягом 1920-1930-х рр. державна система соціального забезпечення робітників була майже досконалою, а побут 1. Зроблено в СРСР: Завод імені Шевченка у боротьбі за економічну незалежність / Ред. М. Альхімович. — Х., 1932. — С. 52; Кременецький М. А., Велетень електроіндустрії (Харківський електромеханічний завод) / М. А, Кременецький, А. Г. Стоянов. — Х., 1930. — С. 62. 2. Балтузевич И. Н. Опыт и уроки строительства ХТЗ / И. Н. Балтузевич. — М.-Л., 1932. — С. 22, 33. — 18 — Вступ працівників вже вдалося організувати за новим, соціалістичним зразком. На думку дослідників, про це свідчили проведення в заводських клубах октябрин, організація театральних вистав та кінопоказів, відкриття значної кількості заводських, бібліотек, спортивних гуртків тощо1. Втім, на початку 1980-х рр. у нарисах з історії підприємств можна побачити перші ознаки відходу від необґрунтованих однобічних оцінок. Пролунали висновки про те, що побут робітників був невлаштований2. У 1960-ті рр. тема побуту працівників зазвучала і в контексті вивчення історії робітничого класу УСРР у роки перших п’ятирічок. У цей час вийшло декілька ґрунтовних праць, присвячених історії українського робітничого класу в роки НЕПу та індустріалізації3. Дослідники робили спроби узагальнити історію робітників, до поля їхнього зору вперше потрапили такі аспекти повсякденного життя, які в історіографії раніше не вивчалися (соціальне страхування, охорона здоров’я працівників, безробіття). Проте зроблені в цей час висновки не виходили за межі ідеологічних схем, а характерною рисою праць, як відзначила В. Ф. Колесник, була «фетишизація керівної ролі партії»4. Вчені одностайно стверджували, що умови життя та праці робітників протягом 1920-1930-х рр. змінилися на краще завдяки вдалій соціальній політиці більшовиків5. У 1980-ті рр. з’явились багатотомні праці з історії робітничого класу СРСР. Їх автори надавали 1. Годы трудовых свершений: Очерк истории Харьковского моторостроительного завода «Серп и Молот». — Х., 1975. — С. 29, 35, 69; Очерк истории Харьковского электромеханического завода. — Х., 1965. — С. 29, 48, 60; Очерки истории харьковского завода «Красный Октябрь». — Х., 1966. — С. 78. 2. Родинов В. Рожденный дважды: Очерк / В. Родионов, П. Анненков. — Х., 1981. — С. 17; Родионов В. Ровесник первых пятилеток /В. Родионов. — К., 1983. — С. 8. 3. Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925) / Г. Д. Диденко. — К., 1962. — 375 с.; Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.) / В. М. Довгопол. — Х., 1971. — 144 с.; Епштейн А. І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.) / А. І. Епштейн. — Х., 1968. — 195 с. 4. Колесник В. Ф. Робітничий клас України в роки перших п’ятирічок в історичній літературі другої половини 50-х — на початку 80-х років / В. Ф. Колесник // Український історичний журнал. — 1991. — № 8. — С. 77. 5. Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925) / Г. Д. Диденко. — К., 1962. — С. 254, 257, 273-274; Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.) / В. М. Довгопол. — Х., 1971. — С. 51, 56, 61; Епштейн А. І. Робітники України в боротьбі за створення матеріальнотехнічної бази соціалізму (1928-1932 рр.) / А. І. Епштейн. — Х., 1968. — С. 114-115. — 19 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років певні уніфіковані оцінки, стверджували, що протягом 1920-1930-х рр. у працівників сформувався новий комуністичний світогляд1. Отже, у 1960-1980-ті рр. дослідники, які вивчали ключові проблеми історії робочого класу й промисловості, робили висновок, що протягом 1920-1930-х років з побуту робітників були викоренені всі ознаки «старого» життя. Починаючи із 1990-х рр. українські історики поступово почали звільнюватися від догматичних канонів радянської методології та орієнтуватися на праці американських та західноєвропейської науковців, які демонструють різні підходи до вивчення повсякденного життя, в тому числі на матеріалі з історії СРСР2. Ці висновки мають важливе значення для вивчення повсякденного життя робітників в Україні, оскільки реконструюють механізм комунікації між державою та суспільством. Відзначимо праці російських авторів, які активно використовують методи інших гуманітарних наук, зокрема соціології. Так, І. Орлов сконцентрував увагу на таких проблемах, як родинні відносини, відпочинок, сервіс у СРСР тощо3. Н. Лебіна як концептуальну основу дослідження повсякденного життя городян 1920-1930-ті рр. використала дихотомію норми та відхилення. Дослідниця продемонструвала, як практики, що на початку ХХ ст. вважались нормальними, після революції 1917 р. змінювали свій статус, ставали маргінальними (релігійні свята, проживання в індивіду1. История советского рабочего класса в 6 т. Т. 2: Рабочий класс — ведущая сила в строительстве социалистического общества: 1921-1937 гг. — М., 1984. — С. 105-106. 2. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 1930-е: город / Ш. Фицпатрик. — М.: РОССПЭН, 2008. — 336 с.; Фицпатрик Ш. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века / Ш. Фицпатрик. — М.: РОССПЭН, 2011. — 375 с.; Коткин С. Говорить по-большевистски (из кн. «Магнитная гора: Сталинизм как цивилизация» // Американская русистика: Вехи историографии последних лет. Советский период: Антология / Сост. М. Дэвид-Фокс. Самара: Изд-во «Самарский университет», 2001. — С. 250-328; Серто де М. По городу пешком / М. де Серто // Communitas.— 2002. — № 5. — С. 80-87; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті рр. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — 510 с.; Людтке А. История повседневности в Германии: Новые подходы к изучению труда, войны и власти / А. Людтке. — М.: РОССПЭН, 2010. — 271 с.; Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. — М.: РОССПЭН, 2009. — 439 с.; Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПб.: Журнал «Нева», 2000. — 416 с. 3. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становлення / И. Б. Орлов. — М., 2010. — 317 с.  — 20 — Вступ альному помешканні тощо)1. Важливими є дослідження про мотивацію праці на підприємствах та життя іноземних робітників2. В останні роки вітчизняна академічна спільнота намагається відповідати на виклики світової історіографії, ініціює обговорення проблем історії повсякденності та обмін досвідом із західноєвропейськими колегами3. Заслуговують на увагу конференції, які відбулися в 2010 р. у Харкові4 та Переяславі-Хмельницькому5. Сьогодні у вітчизняній науковій періодиці можна знайти чимало розвідок, в яких досліджуються такі аспекти повсякденного життя українських робітників у 1920-1930-ті рр., як харчування, житлові умови, комунальне обслуговування медичне забезпечення тощо6. Варто відзначити, що наукові часописи частіше присвячують таким проблемам спеціальні випуски. Окремо слід сказати про серію колективних монографій «З історії повсякденного життя в Україні», започатковану Інститутом історії України НАН України. На сьогодні вийшло друком два видання з історії повсякденного життя радянського суспільства в 1920-1930-ті рр7. 1. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: нормы и аномалии. 1920-1930-е годы / Н. Б. Лебина. — СПб., 1999. — 320 с. 2. Журавлева С., Мухин М. «Крепость социвлизма»: Повседневность и мотивация труда на советском предприятии, 1928-1938 гг. — М.: РОССПЭН, 2004. — 239 с.; Журавлева С. «Маленькие люди» и «большая история». Иностранцы Московского Электрозавода в советском обществе 1920-1930-х гг. — М.: РОССПЭН, 2000. — 351 с. 3. Эпоха. Культуры. Люди. (История повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920-1950-е годы): Материалы международной научной конференции (Харьков, сентябрь 2003 г.): Сб. докладов. — Харьков: Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. — 364 с. 4. Історія повсякденності: «наукова територія», методи дослідження, здобутки та перспективи в Україні: програма конференції (Харків, 12-13 жовтня 2010 р.). — Х., 2010. 5. «Історія повсякденності: теорія та практика»: матеріали Всеукр. наук, конф. (Переяслав-Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р.). — Переяслав-Хмельницький, 2010. 6. Козацька Т. Громадське харчування робітників у 1929-1938 роках в Україні / Т. Козацька // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2004. — № 11. — С. 293302; Мовчан О. М. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. М. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.— 2007. — № 17. — С. 229-277; Ткаченко В. Побут будівельників Запорізького індустріального комплексу (кінець 20-х — початок 30-х років ХХ ст.) / В. Ткаченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — 2004. — Вип. XVIII. — С. 197-203. 7. Нариси повсякденного життя радянської України в добу НЕПу (1921-1928): Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький. — К., 2009. — 445 с.; Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький. — К., 2012. — 786 с. — 21 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років Серед монографічних видань відзначимо роботу М. Борисенка, в якій розкривається проблема взаємозв’язку, трансформації умов життя городян в умовах урбанізації міського середовища в 1920-1930-ті рр. Дослідник спростовує твердження радянської історіографії про поліпшення умов життя міського населення в роки НЕПу та індустріалізації1. В останні роки з’явились дослідження, присвячені повсякденному життю окремих суспільних верств в Україні 1920-1930-ті рр2. В умовах, коли вітчизняні науковці колонізують простір «нових» антропологічно орієнтованих методів історичного дослідження (історія повсякденності, міркоісторія, історична антропологія, нова культурна історія тощо), зростає значення узагальнюючих теоретичних праць. У дослідженні О. Коляструк здійснена спроба дати історіографічний аналіз праць зарубіжних та вітчизняних науковців, значна увага приділена проблемам методології історії повсякденності3. Сучасні дослідники, опанувавши (хоча на жаль, часто лише імітуючи це) нову для українського співтовариства істориків методологію, повертаються до проблем, які вивчала радянська історіографія (історія робітничого класу, фабрик та заводів). На думку Н. Шліхти, в українській пострадянській історіографії переважає спрощений погляд на історію повсякденного життя як на побутописання4. У вітчизняних працях з історії повсякденності головна увага приділена вивченню структур повсякденного життя робітників: житлових умов, соціального страхування, медичного забезпечення тощо. Тепер дослідники розглядають соціальні ініціативи більшовиків зазвичай як історію краху декількох політичних, економічних, ідеологічних компаній та проектів. При такому підході складно дослідити світ повсякденності радянської людини, який утворився протягом 1920-1930-х рр. на зламі традицій та інновацій. Здається, у майбутньому дослідникам слід більше уваги приділити культурним процесам, коли б повсякденне життя робітників розглядалося в контексті розвитку міської 1. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. В. Борисенко. — К., 2009. — С. 121, 285. 2. Рябченко О. Студенти радянської України 1920-1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації / О. Рябченко. — Х., 2012. — 456 с. 3. Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк. — Х., 2008. — 122 с. 4. Шліхта Н. Історія радянського суспільства. Навчальний посібник / Н. Шліхта. — К., 2010. — С. 13-14 — 22 — Вступ культури, прискореної урбанізації та модернізаційних процесів, а також у зв’язку із практиками конструювання «нової культури». У ході дослідження повсякденного життя робітників Харкова в 19201930-ті рр. було виявлено та опрацьовано значний корпус джерел із декількох архівних та бібліотечних фондів України та Росії. Всі вони склали різноманітну джерельну базу з проблеми. Розпочнемо характеристику писемних джерел із постанов комуністичної партії більшовиків. Ці джерела в переважній більшості опубліковані. Вони дозволяють з’ясувати напрямки соціальної політики радянської влади у 1920-1930-ті рр., дають можливість встановити загальні положення, на підставі яких функціонували радянські установи та громадські об’єднання. Численну групу джерел становить справочинна документація вищих та місцевих органів влади, в масиві якої виділено такі різновиди, як організаційно-розпорядча (проекти рішень, тези доповідей, інструкції, протоколи засідань) та звітна (звіти, доповідні записки, довідки, інформаційні огляди). До дослідження була залучена організаційно-розпорядча документація вищих органів влади Радянського Союзу та УСРР (ЦК КП(б)У, Народного комісаріату Внутрішніх справ УСРР, зокрема Вищого технічно-будівельного комітету, Державного інституту проектування міст «Діпромісто» тощо). Особливо цінним джерелом є генеральний проект «Нового Харкова» — містечка для робітників ХТЗ. Він відображає прагнення радянської влади раціоналізувати складну мережу людських взаємин, обмежити традиційні комунікативні зони та створити нові, до певної міри детермінувати повсякденне життя соціуму. Ще однією групою джерел є офіційне листування між центральними та підзвітними їм установами (листи-запити, листи-відповіді, телефонограми). Особливу увагу було приділено офіційному листуванню між загальносоюзними, республіканськими органами влади та адміністрацією заводів у зв’язку із прибуттям іноземних фахівців на роботу на підприємства УСРР. Спираючись насамперед на ці джерела, вдалося встановити чисельність закордонних фахівців, які прибули до Харкова, дослідити умови їх життя, порівняти їх з тими умовами, в яких перебували радянські фахівці, представники адміністрації та робітники. Організаційно-розпорядча документація створювалася на всіх рівнях адміністративної системи управляння Радянського Союзу, тому вона представлена документами як вищих, так і місцевих органів влади. У ході — 23 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років дослідження аналізувались протоколи засідань профспілок, міської та районних рад Харкова, заводських комісій. Особливу увагу було звернено на офіційне листування, зокрема запити, скарги, заяви, які надсилали до Житлової секції Харківської міської ради робітники, які потребували житла Ці джерела дозволяють розкрити механізм надання житлової площі працівникам, встановити, якими були відносини між заводчанами та іншими верствами населення, зокрема непманами, реконструювати повсякденні практики робітників у 1920-1930-ті рр. Серед справочинної документації велику інформаційну цінність має звітна документація. Важливим джерелом були звіти про настрої працівників УСРР, складені інформаційним відділом ОДПУ спеціально для ЦК КП(б)У. Відзначимо, що ці джерела відображають дані «моніторингу» суспільних настроїв працівників України, проведеного органами ДПУ з таких питань, як обговорення колективних договорів, ставлення робітників до державних позик, соціальних ініціатив радянської влади. Такі інформаційні звіти складалися за хронологічним та тематичним принципами. Вони охоплюють 1926-1927 рр. та є прикладом якісного методу оброблення зібраних даних. Звітна документація органів ОДПУ як джерело з історії трудових відносин має велике значення, оскільки вона не відклалася на місцевому рівні. На жаль, ці насичені інформацією джерела залишаються поза увагою істориків. Проте залучення цих джерел до дослідження відкриває можливості для вивчення широкого кола повсякденних практик: стосунків, конфліктів між адміністрацією та робітниками, ухилів від відвідування цехових зібрань, стратегій і тактик повсякденного спротиву/ непокори тощо. Дослідження звітів дозволяє отримати докладні характеристики повсякденного життя харківських робітників, побачити їх в ролі суб’єктів історичної дійсності, які рефлексують та оцінюють своє становище. Це робить звіти про настрої працівників незамінним джерелом при вивченні історії повсякденності. Важливою складовою джерельного комплексу була звітна документація місцевої влади (міської та районних рад), профспілкових організацій та підприємств. Відзначимо, що змістове наповнення такої документації різноманітне, що зумовило їх використання при дослідженні різних аспектів повсякденного життя працівників Харкова в 1920-1930-ті рр. Важливою групою джерел виступають статистичні матеріали. Ці джерела дозволяють простежити механізм формування бюджету робітників — 24 — Вступ дають можливість визначити роль заробітної плати та приробітків, структуру видатків робочої родини. Наступною групою джерел є періодичний друк. У цих джерелах представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронікальна, особового походження тощо). У масиві радянської періодики виділено такі різновиди, як центральні та регіональні газети, заводська преса, журнали державних органів влади та профспілок. За жанром публікації, розміщені на шпальтах газет та журналів, які долучалися до дослідження, різноманітні: статті, замітки, звіти робочих кореспондентів, фельєтони, карикатури тощо. Публікації на шпальтах харківських щоденних газет друкувалися на потребу дня, вони були насичені емоційними описами та яскравими характеристиками подій, відображали все розмаїття повсякденного життя робітників Харкова. Особливий інтерес для дослідження повсякденного життя харківських заводчан становили джерела особового походження. До дослідження залучалися спогади робітників та директорів підприємств, архітекторів, журналістів, які працювали в заводських газетах. Цінним джерелом були також спогади харків’ян, які мешкали в місті протягом 1920-1930-х років. Серед джерел особового походження особливу цінність мають спогади німецьких робітників та фахівців, які працювали на харківських підприємствах до середини 1930-х рр. Вони були опубліковані за кордоном на шпальтах періодичних видань або як окремі брошури. У Радянському Союзі вони були зафіксовані спецслужбами та зберігалися в архівних фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України. На жаль, спогади іноземних робітників зазвичай не згадуються не аналізуються у працях істориків, хоча містять унікальну інформацію про повсякденне життя як закордонних, так і вітчизняних працівників. До дослідження були залучені й твори художньої літератури. Вони відображають суспільно-політичну атмосферу 1920-1930-х рр., містять описи життя радянського суспільства. Письменники у своїх творах яскраво схарактеризували неоднозначність суспільно-політичних змін тієї епохи. Не дивно, що в цей час у літературі з’явилися сатиричні, виробничі, а також антиутопічні твори. Варто відзначити майже забуті сьогодні праці Л. Лунца «Місто правди», Є. Зозулі «Розповідь про Ака та людство», «Загибель головного міста», «Майстерня людей», Ф. Гладкого «Енергія» тощо. Автори в цих творах зобразили настрої суспільства, прагнення влади до — 25 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років соціальної інженерії та реакцію соціуму. Письменники шукали героїв своїх оповідань та романів на міських вулицях, у робочих клубах та їдальнях, підприємствах. Так, О. Копиленко присвятив свій роман «Народжується місто» будівництву соціалістичного містечка для робітників ХТЗ. Автор декілька місяців прожив безпосередньо в робітничому селищі, тому його твір містить надзвичайно цікаві описи побуту працівників. Окрім писемних джерел, до дослідження були залучені й зображальні, які представлені кресленнями, схемами будинків робітників, агітаційними плакатами, фотографіями. Важливим джерелом була серія портретів робітників, написаних у 1931 р. художником А. М. Камашко. Наступну групу джерел, що була залучена до дослідження, складають речові джерела, які представлені архітектурними спорудами (житлові будинки, громадські заклади). Житловий будинок, робітничий клуб, приміщення їдальні є джерелами інформації про модель суспільних відносин, яка вплинула на їх створення чи використання людиною. Значне число джерел вперше введено до наукового обігу. У ході дослідження залучено джерела, які були розпорошені у фондах архівів та бібліотек України та Росії. Було опрацьовано більше десяти фондів Державного архіву Харківської області. Значний комплекс документів з історії харківських підприємств зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіві вищих органів влади та управління України та Центрального архіву-музею літератури і мистецтва України. Окремі документи відклалися у фондах Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву економіки (м. Москва). Неабияке значення мало опрацювання фондів бібліотек: Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Російської державної бібліотеки (м. Москва), Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург). Після зведення їх до єдиного джерельного комплексу маємо репрезентативну джерельну базу дослідження, яка дозволяє всебічно охарактеризувати повсякденне життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. Методологічну основу роботи становить полідисциплінарний підхід, зорієнтований насамперед на використання методологічних принципів, сформованих у процесі розвитку таких сучасних напрямів історичної на— 26 — Вступ уки, як історія повсякденності та мікроісторія, а також антропології та соціології. Розглянемо характерні риси обраних методологічних підходів. За оцінками фахівців, сучасна історична наука значно збільшила інтерес до суб’єктивної сторони минулого, серед питомих ознак цієї тенденції — зростання інтересу до буденного життя суспільства й особи1. Окремі вчені навіть говорять про «імперські» амбіції історії «з антропологічним ухилом», яка бажає замінити собою всю історію2. Про антропологізацію історичної науки свідчить динамічний розвиток такого напрямку, як історія повсякденності. Утім, єдиного чітко визначеного поняття повсякденності в сучасній гуманітаристиці, і в історичній науці зокрема, не існує. Історики, етнографи, філософи, соціологи, антропологи, психологи пропонують різні визначення повсякденності. Як зазначав П. Берк, дослідники ступають на незнані раніше терени і тому зіштовхуються з проблемою вибору категоріального апарату3. Намагання науковців виявити межі повсякденності зумовлені її зрозумілістю, непомітністю, навіть банальністю. Представники герменевтичної та феноменологічної школи в соціології вважають, що повсякденність і не повсякденність є не онтологічними структурами, а радше віддзеркаленням різних аспектів людського досвіду, життєвого світу людини4. Сучасні вчені сходяться на думці, що дослідники мають обирати те визначення повсякденності, яке дозволить вирішити поставлені завдання5. У цій роботі під повсякденністю розуміємо царину дійсності, соціокультурну реальність, у якій людина може зрозуміти інших людей і спільно з ними діяти: тут виникає їх спільний, комунікативний світ, а сама повсякденність постає як специфічна форма соціалізації людини6. Звичайно, таке визначенням повсякденності може видатись дискусійним. Проте зна1. Коляструк О. Поняття повсякденності в сучасній науковій гуманітаристиці / О. Коляструк // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — 2009. — №15. — С. 46. 2. Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення / Вжосек В. — К.: Ніка-Центр., 2012. — С. 143. 3. Берк П. Вступ. Нова історія: її минуле і майбутнє / П. Берк // Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка. — К., 2004. — С. 17. 4. Козлова Н.Н. Социология повседневности: переоценка ценностей / Н. Н. Козлова // Общественные науки и современность. — 1992. — № 3. — С. 52 5. Пушкарева Н. Л. История повседневности: предмет и методы / Н. Л. Пушкарева // Социальная история Ежегодник. 2007. — М.: РОССПЭН, 2008. — С. 42. 6. Історична наука: Термінологічний і понятійний довідник. — К., 2002. — С. 292. — 27 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років йти абсолютно точне визначення повсякдення сьогодні складно. Вивчення щодення не може бути самоціллю, інакше дослідження перетворюються на побутописання. Очевидно, що історія повсякденності має сенс коли її вістря спрямовується на певне соціальне явище. Тому для реалізації завдань цієї роботи було використано підхід М. Дінгеса, який запропонував поєднати надбання соціальної історії та історичної антропології в межах «культурної історії повсякденності», центральною категорією якої є вивчення стилю життя1. На думку історіографів та теоретиків науки, цей підхід є одним із найперспективніших засобів соціокультурного історичного аналізу2. Під стилем життя розуміємо структуровані в часі та просторі моделі поведінки, що залежать від ресурсів (матеріальних і культурних), типу родини, господарства та ціннісних орієнтирів. Характерною ознакою стилю життя є добровільність в тому розумінні, що люди в повсякденному житті завжди мають можливість самостійно приймати рішення, які, втім, не є цілковито довільними, а залежать насамперед від об’єму ресурсів, якими вони володіють. При такому підході в центрі уваги дослідника опиняються й структури повсякденності, й, власне, повсякденні практики людей. Теорія стилів життя дозволяє простежити соціокультурні зміни, які відбулися в соціумі, уникаючи при цьому вад структуралізму та економічного детермінізму. Під час дослідження стилю життя можливо виявити як структуроутворююче значення поведінки індивідів та груп, так і зворотній вплив соціальних структур на поведінку людей. Відзначимо, що відмінність культурної історії повсякденності від інших антропологічно орієнтованих напрямків історичної науки полягає в тому, що в її основі лежить принцип дослідження вільно прийнятих та соціально зумовлених рішень людей, не протиставляючи їх один одному3. Вивчення стилю життя робітників вимагало поставити декілька дослідницьких завдань, в основі яких лежить встановлення різних форм взаємин та комунікації між різними категоріями та віковими групами заводчан; 1. Дингес М. Историческая антропология и социальная история: Через теорію «стиля жизни»к культурной истории повседневности / Дингес М. // Одиссей.Человек в истории. — М.: Наука, 2000. — C. 96-124. 2. Репина Л. П. Теоретические новации в современной историографии / Л. П. Репина // Харківський історіографічний збірник. — 2010. — Вип.10. — С. 25. 3. Дингес М. Историческая антропология и социальная история: через теорию «стиля жизни» к «культурной истории повседневности» // Одиссей. Человек в истории. — М., 2000. — С. 106-107. — 28 — Вступ робітниками та непманами, адміністрацією підприємств, державою та соціумом; стратегій і тактик поведінки, до яких вдавалися працівники під час пошуку житла, праці на виробництві, приробітків, придбання товарів і послуг, проведення дозвілля; практик сприйняття / опору / ігнорування соціальних ініціатив радянської влади. Через всеосяжність повсякденності, її насиченість явищами, які складно ранжувати за ступенем значення, окремі аспекти життя робітників лишилися за межами поставлених завдань або розкриті в роботі частково (працевлаштування та стан трудової дисципліни на підприємствах, мотиваційні механізми трудової діяльності, девіантна поведінка та фобії робітників тощо). Це свідчить про масштабність та складність обраної проблеми, вказує на перспективи її подальшої розробки. Наведемо ще декілька методологічних спостережень. За влучним виразом Е. Ле Руа Ладюрі, історики без сорому запозичують методи інших соціальних наук1. Утім, міждисциплінарні запозичення вже декілька останніх десятиліть є характерною рисою соціально-гуманітарного знання й наукового знання як такого2. Сучасне дослідження має вирішувати такі завдання, які передбачають опертя на полідисциплінарний підхід. Під час дослідження повсякденного життя соціуму не можливо спиратися на методологічні підходи, які властиві лише історичній науці. Як відзначав А. Людтке, один із засновників історії повсякденності, питання про методи немає визначеності: не існує одного метода, водночас є методи, які використовує дослідник для того, щоб вирішити поставлене завдання3. Одним із методологічних підходів, який дозволив реконструювати і пояснити поведінку робітників Харкова, акторів історичної дійсності, є концепція П. Бурдьє про те, що людина володіє не лише економічним, а й культурним і соціальним капіталом4. Використання цієї концепції під 1. Ле Руа Ладюри Е. Застывшая история / Е. Ле Руа Ладюри // THESIS. — 1993. — Вип. 2. — С. 157-158. 2. Репина Л. П. Историческая наука на рубеже XX-XXI вв.: социальные теории и историографическая практика / Л. П. Репина — М.: Кругъ, 2011. — С. 26. 3. «Будничные» проблемы повседневной истории: Беседа с проф. Альфом Людтке о развитии Alltagsgeschichte, о ее дефицитах и положении среди других направлений. // Социальная история. Ежегодник за 2007. — М.: 2008. — С. 60; Lüdtke A. Alltagsgeschichte — ein Bericht von unterwegs / A. Lüdtke // Historische Anthropologie. — 2003. — № 11. — S. 278-295. 4. Див. про це: Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье // Экономическая социология. — 2002. — № 5. — С. 60-74. — 29 — Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років час дослідження зумовлено тим, що вона дає можливість побачити, що «гвинтики» державної машини тоталітарного режиму мали власні голоси та волю до прийняття рішень. Ініціативи більшовиків проходили стадію «оповсякденювання» і реалізувалися в залежності від того, як населення їх сприймало/відкидало/модифікувало. Оскільки одне з основних завдань роботи полягає в дослідженні різних аспектів повсякденних практик робітників, важливо відзначити ще деякі підходи антропології. Сучасні наковці визнають, що історики, коли «читають антропологів» можуть відшукати нові ідеї і теми, розширити межі свого уявлення про минуле й, як наслідок, поглянути на проблеми своєї спеціальності під новим кутом зору1. Як методологічну основу аналізу щоденних санітарно-гігієнічних практик догляду за власним тілом було використано поняття «техніки тіла», введене до наукового обігу М. Моссом. Дослідник відзначав, що люди здатні навчати/навчатися технікам тіла, не залежно від віку й статі2. Такий підхід відкриває широке поле для дослідження повсякдення робітників. Намагання радянської влади підвищити рівень санітарної культури населення, пропаганда здорового способу життя та дотримання гігієнічних норм відображають цивілізаторські амбіції партії більшовиків щодо соціуму, прагнення змінити сталі техніки тіла, а отже, і стиль життя. Дослідження практик догляду за власним тілом ілюструє процес формування нових повсякденних звичок працівників. Зазначені підходи та методи, на нашу думку, дозволяють не лише всебічно осягнути такий складний історичний феномен як повсякденне життя робітників, але й виявити ознаки життєвого стилю людей радянської епохи 1920-1930-х рр. Таким чином, міждисциплінарний підхід при виконанні завдань цього дослідження, виступає не абстрактним, а реальним інструментом. *** В основу книги покладено рукопис кандидатської дисертації, яка була захищена у 2014 р. Хочу подякувати за творчу співпрацю своєму науковому керівникові професору кафедри історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Людмилі Юріївні Посоховій, 1. Кром М. Историческая антропология: Учебное пособие / М. Кром. — СПб: Издательтво европейского университета в Санкт-Петербурге; Квадрига, 2010. — С. 81-87. 2. Мосс М. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологи / М. Мосс. — М.: Восточная литература, 1996. — С. 242, 252. — 30 — Вступ яка запропонувала мені цю тему (коли я ще був студентом 2 курсу), мене завжди підтримувала, надавала поради та цікаві ідеї, спрямовувала мої наукові пошуки. Дякую всім членам кафедри історії України за слушні зауваження та пропозиції щодо розвитку теми. Висловлюю подяку рецензентам за увагу та поради. Вдячний кандидату історичних наук, науковому співробітнику відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України Національної академії наук України Наталі Олександрівні Лаас за важливі коментарі. Особливо завдячую завідувачці кафедри історії та культурології Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова проф. Ользі Леонідівні Рябченко за щиру увагу до моєї роботи та корисні поради. Вдячний працівникам архівів та бібліотек, які допомагали у пошуках необхідних матеріалів. Висловлюю подяку співробітникам Харківського історичного музею за надані світлини, які були використані у книзі. Оскільки мої архівні пошуки потребували певної фінансової підтримки, я вдячний за таку допомогу Німецькому історичному інституту в Москві та американській Дослідній Фундації імені Олега Ольжича. Особливо вдячний Програмі імені Ковальських Канадського інституту українських студій Альбертського університету, за фінансової підтримки якої здійснено видання. Хочу подякувати Адміністратору Програми імені Ковальських у Харкові Володимиру Олександровичу Кулікову за допомогу та підтримку. Хотів би подякувати тим науковцям, з якими ми неодноразово зустрічалися на конференціях у Європейському університеті в Санкт-Петербурзі за висловлені цінні і конструктивні поради. Дякую працівникам видавництва «Раритети України» та особисто редактору серії «Структури повсякденності» проф. Ользі Анатоліївні Коляструк. Я вдячний моїй родині за терпіння та допомогу. Дякую моїй дружині, яка надихала і підтримувала мене, була першим читачем цього видання. Присвячую цю книгу своїм батькам Геннадію Івановичу і Тетяні Андріївні. — 31 — Розділ І Умови життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років «...Як же так! Ми от спільно будуємо для всіх новий світ, хочемо, щоб було всім світле, вільне, гарне життя, а кожен з нас терпить круг себе сірість, нудоту, бруд... Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе...» Є. Плужник, «Недуга» Особливе місце в структурі повсякденного життя людини займають житлові умови. Сьогодні науковцями доведено, що місце проживання людини водночас є життєвим, повсякденним і культурним простором її буття. На думку філософа та соціолога А. Шюца, дім людини є одним із засобів маркування сакрального топосу, центром світу, свого роду нульовою відміткою в системі координат, яку вона приписує світові, щоб віднайти в ньому своє місце1. За визначенням Ф. Броделя, вони є тією підвалиною повсякдення, яка має найбільшу стійкість до цивілізаційних змін2. Концепт ДІМ акумулює в собі практично всі базові смисли повсякденності. Житлові умови детермінують життя людини, як в екзистенційно-метафізичному, так і в життєво-побутовому сенсі. Сучасні дослідники пояснюють це тим, що житло є одночасно фізичним та соціальним простором, у якому проходить приватне життя, якому властиві певна розміреність та інерційність3. 1. Шюц А. Возвращающийся домой // Мир, светящийся смислом. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. С. 550-556 2. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV-XVIII вв. Структуры повседневности: возможное и невозможное / Ф. Бродель. — М.: Прогресс, 1986. — Т. 1. С. 287 3. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: Нормы и аномалии. 1920-1930-е годы / Н. Б. Лебина. — СПб.: Журнал «Нева», 1999. С. 178; Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: Изд. Дом Гос. Ун-та — Высшей школы экономики, 2010. С. 116. — 33 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в Водночас, на думку соціологів, специфіка стилю життя полягає в тому, що не тільки житлові умови, а і багато інших чинників так чи інакше характеризують це явище. При цьому одні фактори можуть виступати складовими самого стилю життя, а інші — елементами інших соціокультурних явищ, з якими він перебуває у взаємодії1. Для операціоналізації поняття стиль життя дослідники використовують різний набір індикаторів. Згідно з концепцією Ганса-Петера Мюллера, життєві стилі складаються з матеріального (економічний полюс стилю життя) та ідеального (культурний полюс) субстратів, залежать від матеріальних і культурних ресурсів індивіда, форми родини, сімейного життя, ціннісних настанов. Ресурси визначають можливості вибору. Форма родини й характер улаштування дому вказують на єдність способу життя, житла та споживання. Ціннісні орієнтири визначають життєві цілі, формують менталітет2. Охарактеризуємо ресурси, якими володіли робітники Харкова протягом 1920-1930-х рр. Передусім звернемо увагу на умови проживання, оскільки вони є фундаментальною структурою повсякденності. Сучасні дослідники розглядають їх як сукупність показників, що характеризують місце розташування, розмір житлової площі, яка припадає на одну людину, ступінь благоустрою житла3. Житлові умови на початку ХХ століття «... Дивна річ: на благоустрій бараків йдуть щорічно тисячі рублів, а становище робітників, якщо вірити анонімним листам, з кожним роком стає все гірше і гірше...» А. Чехов, «Жіноче царство» Із кінця ХІХ ст. міські працівники мешкали на околицях міста. У районах високої концентрації фабрично-заводської промисловості підприємці споруджували для них робітничі селища. Діловодна документації 1. Приходько Т. В. Критерії дослідження стилів життя в парадигмах соціальної філософії / Т. В. Приходько // Вісник національного технічного університету «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. — 2006. — № 2. С. 30. 2. Кимелев Ю. А. Ганс-Петер Мюллер. Социальная структура и жизненные стили. Новый теоретический дискурс о социальном неравенстве / Ю. А. Кимелев // Социологическое обозрение. — 2003. — № 3.—С. 54. 3. Мовчан О. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки — 2007. — № 17. — C. 229-277. — 34 — Житлові умови на початку ХХ століття заводоуправління Харківського паровозобудівного заводу (далі — ХПЗ) свідчить, що в 1897 р. адміністрація підприємства розпочала будівництво кам’яних будівель та дерев’яних бараків для робітників та службовців, які в подальшому стали основою заводської колонії1. Дані статистичних обстежень свідчать, що на початку ХХ ст. чисельність робітників у деяких окраїнних районах (Новоселівка, Качанівка, Лиса Гора, Паровозобудівний та ін.) становила більше ніж 50% від загальної кількості мешканців. Ці райони були забудовані переважно одноповерховими будівлями сільського типу. За даними перепису 1912 р., такий тип будівель домінував у Харкові (89% від загальної кількості домоволодінь). Кам’яні та багатоповерхові домівки розташовувались лише в центральній частині міста2. Як правило, у квартирі робітника була одна кімната та кухня. Розмір житла працівників був у декілька разів менший, ніж помешкання, якими володіли інші верстви населення. Про це свідчать матеріали статистичного обстеження домоволодінь Харкова, проведеного в 1912 р. Так, якщо в Центральному районі, де мешкали здебільшого службовці та дрібні ремісники, на одного мешканця припадало 6,1 кубічних сажнів, то в Качанівському районі — 2 кубічних сажнів3. Через невпорядкованість та скупченість будівель їх приєднання до міської комунальної інфраструктури було неможливим. Мережа водогону охоплювала лише центральну частину міста та не доходила до робітничих околиць. Заводчани були вимушені споживати забруднену воду з найближчих річок і криниць4. Умови життя робітників Харкова, як і в інших промислових містах Російської імперії, на початку ХХ століття не відповідали санітарним нормам5. В огляді харківської міської лікувально-санітарної організації завідувач санітарним бюро В. Фавр відзначив фактори, які зумовлювали незадовільний санітарний стан міста: труднощі з водопостачанням (навіть 1. История Харьковского паровозостроительного завода 1985-1917 гг. Сб. док. и материалов / ред. А. Д. Скаба. — Х.: Прапор, 1956. — С. 62, 67. 2. Жилищное хозяйство г. Харькова по материалам переписи на 1.06.1932 г. — Х.: Редиздат хар. Горсовета, 1934. — С. 13. 3. Там само. — С. 15. 4. Сидоров О. Індустріальному Харкову — столиці УСРР — зразкове місцеве господарство. — Х.: Пролетар, 1932. — С. 45. 5. Див. про це докладно: Новиков А. В. Изучение жилищных условий фабрично-заводских рабочих дореволюционной России: основные подходы и перспективы / А. В. Новиков // Рабочие и общественно-политический процесс в России в конце XIX–ХХ вв.: материалы VI Всерос. науч. конф.: в 2 ч. — Ч. I. — Кострома: КГУ им. Н. А. Некрасова, 2012. — С. 122-133. — 35 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в після введення водогону) і вивезенням побутових відходів, недостатній розвиток каналізаційної мережі1. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття працівники Харкова мешкали у власних невеликих будиночках, квартирах та бараках, наданих фабрично-заводською адміністрацією, або знімали квартиру (кімнату, куток) у приватних осіб. Деякі трудівники жили в передмістях, які нічим не відрізнялися від сільської місцевості. При аналізі умов проживання робітників Харкова варто звернутися до типології життєвих стилів І. І. Травіна. Він виділяє два типи стилю життя: відкритий (коли розвинуті зовнішні зв’язки індивіда) й автономний (коли побутові процеси відбуваються в приватному просторі, а виходи в зовнішню сферу обмежені)2. Відкритий та автономний типи як полюси поняття життєвого стилю утворюють структурну рамку для чотирьох основних підтипів: гранично відкритий, гранично автономний, частково відкритий та частково автономний3. Стиль життя робітників, які мешкали в приватному будиночку на околицях Харкова або в передмісті, можна схарактеризувати як частково автономний. Для нього були властивими наявність приватного простору та концентрація всіх побутових процесів у його межах. Від гранично автономного стилю життя (властивого мешканцям віддалених від міста сільських поселень) цей тип відрізнявся тим, що робітники мали порівняно ширший спектр вибору можливостей для накопичування економічного, соціального та культурного капіталу4. Наявність такого вибору є фактором, який конструює стиль життя. Для робітників, які винаймали кімнату в гуртожитку (заводському бараку, казармі, приватній квартирі), був властивий частково відкритий стиль життя. Повсякденні практики працівників були локалізовані в просторі, де межа між публічним та приватним не була чітко визначеною. Приватний простір робітника в бараку був обмежений спальним місцем. Під ліжком / нарами знаходилось місце для зберігання особистих речей та їжі. Це місце можна було вважати повною мірою «своїм» тільки в тому випадку, 1. Фавр В. В. Обзор Харьковской городской лечебно-санитарной организации (19101914 гг.). — Х.: Просвещение, 1915. — С. 3. 2. Травин И. И. Материально-вещная среда и социалистический образ жизни / И. И. Травин. — М.: Наука, 1979. — С. 93. 3. Там само. — С. 66-97. 4. Див про це.: Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье // Экономическая социология. — 2002. — № 5. — С. 60-74. — 36 — Переселення із околиць до центру міста якщо працівники не спали тут позмінно. На «зміцнення» кордонів приватного простору мали право сімейні трудівники. Вони могли поставити в гуртожитку перегородки, повісити занавіски тощо. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що за всієї обмеженості повсякденних практик трудівники все ж таки мали певні вільні зони, можливості вибору1. Вони мали змогу обирати форми дозвілля, змінювати місце проживання або праці тощо. Звісно цей вибір залежав від матеріального становища, суспільної ситуації, традицій, уявлень більшості. Втім, наявність альтернативи відрізняє частково відкритий стиль життя від гранично відкритого типу, коли людина позбавлена цього вибору (наприклад, під час дослідницької експедиції, перебування на метеорологічних станціях тощо). Переселення із околиць до центру міста «...Що тут пропонувати? ... А то пишуть, пишуть… Голова пухне. Взяти все і поділити…» М. Булгаков, «Собаче серце» У 1920-1930-ті рр. більшовики, керуючись формулою «буття визначає свідомість», приділяли особливу увагу створенню нових умов життя для населення, передусім для робітників як класу, від імені якого була здійснена революція. В такий спосіб вони намагалися реконструювати життєвий світ промислових працівників і виховати нову радянську людину2. Не випадково, що саме житло було об’єктом пильної уваги радянської влади. Трансформації житлових умов як фундаментальної структури побуту суттєво змінюють життєвий світ людини. Розглянемо перші спроби радянської влади змінити повсякденне життя працівників Харкова. У цьому контексті передусім звернемо увагу на процес переселення робітників із околиць до центральних районів міста. Прийшовши до влади, більшовики не мали чіткої програми вирішення соціальних питань. Їх житлова політика була зумовлена ідеологічною док1. Зорина К. И. Частное пространство городского русского рабочего в конце XIX — начале ХХ веков (на примере Москвы) / К. И. Зорина // Экономическая история. Обозрение. — 2002. — № 8. — С. 104. 2. Рещикова И. Концепт дом в теории и практике строительства коммунизма / И. Рещикова. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://fst.my1.ru/ Доступ — 01.06.2012 — 37 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в триною партії, класовим підходом до неї. Так, одним із перших завдань декларацій нового уряду було покращення житлових умов трудящих мас1. Із початком доби «військового комунізму» радянська влада намагалася демонструвати населенню реальні переваги диктатури пролетаріату. В. І. Ленін прагнув втілити в життя відому теоретичну концепцію Ф. Енгельса2, тому через декілька тижнів після захоплення влади розробив проект, за яким у містах житлову проблему необхідно було вирішувати шляхом переселення робітників до квартир «буржуазії»3. Тобто радянська влада надала робітникам можливість покращити умови життя, змінити місце та спосіб повсякденного буття, запропонувала змінити свій сталий стиль життя, наблизити його в такий спосіб до «буржуазного». «Житловий переділ» мав надзвичайно символічне значення. Більшовики, апелюючи до поняття соціальної справедливості, намагались перерозподілити ресурси на користь тих, хто був позбавлений привілеїв за старого режиму. Завдяки цьому радянська влада намагалася наділити представників нового «класу-гегемона» житлом і таким чином надати йому реальні переваги в суспільстві. У Харкові «житловий переділ» розпочався в 1920 році. Для того, щоб прискорити процес переселення працівників, у місті було створено Вищу житлову комісію, яка проводила обстеження будинків з метою виявлення «нетрудового елемента»4. Її діяльність відбилася в справочинній документації Народного комiсарiату внутрiшнiх справ УСРР. Уже в 1920 р. члени комісії під час інспектування одного з будинків у центральній частині Харкова постановили висилити або ущільнити «буржуазних» мешканців та заселити дім працівниками текстильної промисловості5. Так, у червні 1920 р. співробітник харківського виконкому переконував делегатів міської конференції робітників, що їм необхідно якнайшвидше переїжджати до квартир «буржуазії», для того «щоб вони зрозуміли, хто сьогодні при 1. Первые декреты Советской власти. — М.: Книга, 1987. — Т. 7. — С. 138. 2. Энгельс Ф. К жилищному вопросу / Ф. Энгельс // К. Маркс и Ф. Энгельс. Избранные произведения в 3 т. Т. 2. — М.: Политиздат, 1985. — С. 344. 3. Ленин В. И. Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — М.: Изд. полит. литературы, 1975. — Т. 54. — С. 380. 4. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. В. Борисенко. — К.: ВД «Стилос», 2009. — С. 191. 5. Центральний державний архів вищих органів влади і державного управління України (далі — ЦДАВО України), Ф. 5, Оп. 1, Спр. 827, Арк. 123. — 38 — Переселення із околиць до центру міста владі»1. Окрім ідеологічної, він наголошував на практичній значущості такої акції — на необхідності реального покращення житлових умов заводчан. Деякі свідчення щодо «житлового переділу» відбилися в діловодній документації міськради. Зокрема, в протоколі засідання від 22 червня 1920 р. містяться дані про переселення харківських робітників. Так, за словами одного з доповідачів, Гінзбурга, трудівники паровозобудівного заводу зайняли двадцять два будинки2. Хоча збереглася чимала кількість подібних джерел, точну кількість харківських працівників, які змінили в такий спосіб місце проживання, визначити складно. За інформацією про житлові умови населення Харкова протягом 1912-1923 рр., яка наводиться в опублікованих матеріалах перепису 1932 р., кількість мешканців на одне домоволодіння в робітничих околицях протягом зазначеного періоду зменшилася. Наприклад, у Паровозобудівному районі в 1912 р. в одному домоволодінні мешкало 37,5 осіб, а в 1923 р. — 22,9. У центральних районах зафіксовано значне збільшення чисельності мешканців у одному будинку. Упорядники матеріалів перепису зауважували, що це було наслідком заходів влади щодо переселення робітників до центральної частини міста3. Проте, на думку І. З. Коваленко, така демографічна ситуація була спричинена наслідками війни, розрухи та поширення хвороб4. Варто зазначити, що працівники Харкова обачливо ставилися до ідеї переселення до квартир, розташованих у центральних районах міста. Про це писала регіональна преса. Влітку 1920 р. харківські журналісти були вимушені констатувати, що робітники критично сприйняли ініціативу уряду, тому що не були впевнені в міцності радянської влади5. Причину цього варто шукати в психоемоційному стані робітничого люду. Символічне значення «житлового переділу» застерігало працівників від рішучих дій. Про популярність подібних настроїв серед працівників харківської промисловості свідчить доповідна записка інспектора праці профспілки народного зв’язку. Він звертав увагу на те, що трудівники 1. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1, Спр. 15, Арк. 89-93. 2. Державний архів Харківської області (далі — ДАХО), Ф. 1005, Оп. 2, Спр. 4, Арк. 9. 3. Жилищное хозяйство г. Харькова по материалам переписи на 1.06.1932 г. — Х.: Редиздат хар. Горсовета, 1934. — С. 23. 4. Коваленко I. З. Місто Харкiв. Населення, житлові умови, бюджет дрiбних володiнь. — Х.: Хар. округ. стат. бюро, 1926. — С. 11. 5. Верхотурский В. Заседание Харьковского городского совета по вопросам переселения рабочих в квартиры буржуазии / Верхотурский В. // Пролетарий. — 1920. — 24 июня. — С. 3. — 39 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в серед широкого спектру моделей поведінки (рішуча підтримка, ігнорування тощо) обрали вичікувальну, бо переїзд до квартири «буржуазії» був би знаком активної участі в революції. Інспектор наголошував на тому, що трудівники пам’ятали про масові розстріли більшовицьких активістів (яких радянська влада не спромоглася вчасно евакуювати з міста) денікінськими військами1. Робітники остерігались зміни політичної ситуації і тому не бажали змінювати свій нейтральний статус на статус «більшовицького активіста», відгукнувшись на пропозицію влади. Мешканці окраїн почувалися некомфортно в «камінному мішку» урбанізованого простору міського центру. Траєкторія кар’єри багатьох промислових працівників починалася з їх переїзду з сільської місцевості до міста. Такі робітники звикли проводити час на природі. Їм було зручніше проживати на околицях, які мало чим відрізнялися від передмість. Працівники Харкова на початку 1920-х рр., як і в попередній період, здебільшого мешкали на околицях міста або навіть за його межами. Наприклад, кожен третій робітник Державного електромеханічного заводу (далі — ДЕЗ) проживав за межами міста, де мав земельний наділ та тримав господарство2. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що приналежність до місця проживання була складовою частиною ідентичності трудівників, тому багато з них відчували себе чужими у квартирах «буржуазії»3. Обережне ставлення робітників до можливості змінити житло було помічене вже сучасниками. Підводячи підсумки своєї роботи, профспілка працівників харчової промисловості Харківщини акцентувала увага на тому, що її члени не прагнули використати ті привілеї, які надала їм радянська влада4. Заводчани віддавали перевагу своїм злиденним домівкам, які відповідали усталеному укладу їх повсякденного життя, а не квартирам у багатоповерхових будинках. Варто підкреслити, що робітники жили на околицях 1. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1, Спр. 13, Арк. 2075. 2. Очерк истории Харьковского электромеханического завода Ч. 2. (1918-1964 гг.) / ред. А. А. Воскресенского. — Харьков: Прапор, 1965. — С. 68. 3. Герасимова К. Символические границы и «потребление» городского пространства (Ленинград, 1930-е годы) / К. Герасимова, С. Чуйкина // Российское городское пространство: попытка осмысления. — М., 2000. — С. 134; Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города / Н. Б. Лебина. — СПБ.: Журнал «Нева», 1999. — С. 182. 4. Пять лет борьбы и деятельности рабочих пищевиков Харьковщины. — Х.: Профиздат, 1923. — С. 115. — 40 — Переселення із околиць до центру міста довгі роки. За цей час вони накопичили значний об’єм соціального капіталу, який стовідсотково втрачали за умови переїзду до центральних районів, оскільки він був прямо пропорційний розміру та якості мережі зв’язків. Зміна місця проживання означала б її розрив. У такий спосіб люди губили можливість за необхідності конвертувати соціальний капітал в економічний або інші форми капіталу. Очевидно, що потенційний об’єм соціального капіталу був значно більшим та привабливішим для працівників, ніж реальна можливість заволодіти матеріальними ресурсами у вигляді кімнат (з меблями) в будинках «буржуазії». При виборі моделі поведінки робітники керувались радше конкретним життєвим досвідом, ніж абстрактними політичними закликами влади. Окрім того, робітникам, які мешкали в районах розташування заводів, при переїзді до центру міста довелося б витрачати вдвічі більше часу та коштів, щоб дістатися місця роботи. На початку 1920-х рр. за умов паливної кризи та високих цін на пальне обігріти великі квартири було значно важче, ніж маленькі за розміром робітничі помешкання1. У свою чергу «буржуазія», власники квартир намагалися протидіяти процесові переселення робітників, використовуючи при цьому різноманітні стратегії й тактики поведінки. Це дуже турбувало членів міської ради, ставало предметом розгляду на засіданнях. Так, наприкінці червня 1920 р. доповідач наголошував на тому, що «непролетарські елементи» для того, щоб уникнути переселення, використовували ділові зв’язки та знайомства2. Люди, які мешкали в центральних районах міста, вочевидь, володіли чималим соціальним капіталом і використовували його для захисту своїх інтересів у нових умовах. Отже, як показує вивчення повсякденних практик робітників Харкова на початку 1920-х рр., декларативні заклики радянської влади не реалізувалися повною мірою. Вони, за термінологією Б. Вальденфельса, не пройшли стадію «оповсякденювання» й розчинилися в плавильному тиглі раціональності3. Перша спроба радянської влади змінити стиль життя робітників не мала успіху. Більшість трудівників продовжували жити у своїх помешканнях, незважаючи на відсутність елементарних зручностей. 1. Черных А. И. Жилищный передел. Политика 20-х годов в сфере жилья / А. И. Черных // Социологические исследования. — 1995. — № 10. — С. 72. 2. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1, Спр. 2, Арк. 48. 3. Див. про це: Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности / Б. Валъденфелъс. // СОЦИО-ЛОГОС. — М.: Прогресс, 1991. — С. 39-50. — 41 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в Новобудови та стиль життя «... Будинок, де жив Іван Іванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тільки два роки тому, і тому його пролетарське походження не підлягає ніякому сумніву» Микола Хвильовий, «Іван Іванович» У роки НЕПу радянська влада взяла курс на реконструкцію та відновлення промисловості, що зумовило збільшення чисельності населення в містах УСРР1. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в промислово розвинутих регіонах країни. Згідно зі статистичними даними, протягом 1923-1926 рр. чисельність мешканців Харкова збільшилася на 17,2 %2. Із відновленням промисловості на заводах ХПЗ, ХЄМЗ та «Серп і Молот» загальна кількість робочих кадрів із 1923 по 1925 рр. збільшилася на 10260 осіб3. Як відмічає М. Борисенко, комунальне господарство українських міст у роки «військового комунізму» через ідеологічно зумовлені реформи радянської влади (скасування квартирної плати для робітників) втратило економічне підґрунтя розвитку. Тому в роки НЕПу воно перебувало в стані перманентної кризи4. Стан будинків, у яких мешкали працівники, був незадовільний. Журналісти фахових видань неодноразово обговорювали цю проблему на шпальтах газет та журналів. Вони зауважували, що в 1923 р. житлове господарство міста перебувало в такому стані, що майже 30% населення необхідно було висилити з будівель, тому що ті були небезпечними для життя5. Так, у фондах Державного архіву Харківської області збереглися матеріали житлової комісії, до якої від робітників надходило сотні скарг про незадовільний стан помешкань. Наведемо характерний приклад. У червні 1924 р. робітник телефонної майстерні звернувся до міськради з проханням обстежити будівлю та зробити ремонт, оскільки в існуючих умовах жити було неможливо. Робітник писав, що він з ро1. Алфьоров М. Політика урбанізації Східної України у 1920–1939 роки / М. Алфьоров // Схід. — 2010. — № 1. — С. 76. 2. Коваленко I. З. М. Харкiв. Населення, житловi умови, бюджет дрiбних володiнь. — Х.: Хар. округ. стат. бюро, 1926. — Вип. 3. — С. 7. 3. Там само. — С. 8. 4. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. В. Борисенко. — К.: ВД «Стилос», 2009. — С. 91-103. 5. Лобаторин. К разрешению жилищного кризиса / Лобаторин // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 11-12; Местецкий Я. И. Домовое хозяйство Харькова / Я. И. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 17. — С. 21-22. — 42 — Новобудови та стиль життя диною протягом двох років мешкав у будинку з напівзруйнованою стелею, яка протікала під час дощу. Цей факт був підтверджений членами спеціальної комісії, які під час обстеження дійшли висновку, що ремонт будинку не проводився десять років, але мешканці могли його зробити самостійно1. Цей приклад, на нашу думку, ілюструє не тільки умови проживання, але й ставлення робітників до житлового фонду. Звернемо увагу на те, що автор заяви, як й інші мешканці будинку, не намагався провести ремонтні роботи власними силами, а очікував на державну допомогу. Сучасні науковці звертають увагу на те, що міське населення СРСР прагнуло продовжити термін експлуатації речей, оскільки в основі пропагованого радянською ідеологією ставлення до них лежала концепція суб’єктсуб’єктних, а не суб’єкт-об’єктних відносин2. Утім, на прикладі поведінки працівників Харкова бачимо, що це стосувалося передусім індивідуальних речей побутового вжитку й не розповсюджувалося на елементи конструкції будинку. Причина цього криється в специфіці стилю поведінки робітників у добу НЕПу. Тобто в умовах існування комплексу легальних можливостей поліпшити житлові умови (орендування житла в приватного власника, пошук вільної квартири, ущільнення тощо) працівники зазвичай не намагалися відновити функціональне призначення пошкоджених частин будівлі, а прагнули знайти нове, більш якісне житло. Варто зазначити, що стилі поведінки людей завжди індивідуальні та варіативні, зумовлені приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи, але ніколи не довільні. Наведений приклад варто розглядати як рису життєвого стилю робітників 1920-х рр. Інший тип поведінки був властивий мешканцям так званих будинківкомун. Вони вперше виникли в Російській імперії ще в другій половині ХІХ ст.3 Після революції 1917 р. будинки-комуни стали символами нової політичної системи, коли радянська влада як культурний орієнтир проголосила рішучу відмову від історичної спадщини в усіх її проявах. Ліквідовувались «дворянські гнізда», поміщицькі маєтки тощо. Багатоквартирні 1. ДАХО, Ф. 408, Оп. 3, Спр. 607, Арк. 14. 2. Див. про це: Деготь Е. От товара к товарищу. К эстетике нерыночного предмета / Е. Деготь // Неприкосновеный запас. — 2004. — № 2. [Eлектронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nz/2004/34/ger85.html#_ftn4. Доступ — 20.06.2012. 3. Близнакова М. Советское жилищное строительство в годы эксперимента: 1918-1933 годы / М. Близнакова // Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная история. Монографический сборник. — М.: Три квадрата, 2001. — С. 55; Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города / Н. Б. Лебина. — СПБ.: Журнал «Нева», 1999. — С. 159. — 43 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в будинки в центрі міста були націоналізовані та, як правило, передані у власність заводів, фабрик, адміністративних закладів та профспілок. Одним із критеріїв, за яким профспілки обирали домівки, була їх близькість до відповідних підприємств1. Мешканці цих будинків організовували домові комітети, які відповідали за експлуатацію приміщень. У Харкові профспілки закріпили за собою окремі націоналізовані будинки наприкінці 1921 року. Більшість з них були зареєстровані як «будинки-комуни». Так, згідно зі списками домоволодінь міської ради, профспілці «Металіст» було передано 36 будинків, профспілці будівельних робітників — 34, текстильників — 28, громадського харчування — 16, південної залізниці — 8, народного зв’язку — 2. Усього за профспілками Харкова було закріплено 270 будинків2. Тепер не домові комітети, а профспілкові організації перерозподіляли житлову площу та відповідали за стан та експлуатацію закріпленого за ними житлового фонду. Варто відзначити, що домоволодіння, в яких мешкали робітники підприємств перебували в значно кращому стані, ніж будинки, які були закріплені за адміністративними організаціями. Вони ремонтувалися частіше ніж ті, які належали муніципалітетам, оскільки підприємства краще фінансувались, а їх робітники відзначалися більшою організованістю й нерідко брали ініціативу у власні руки й самостійно ремонтували житло. Для пояснення цього явища варто скористатися концепцією П. Бурдьє про різні види капіталу, якими володіють та розпоряджаються люди. Мешканці робітничих будинків-комун, склад населення яких був однорідним за рівнем володіння економічним та культурним капіталом, були більш організованими, ніж розрізнені мешканці інших будинків. Тому, коли люди, які жили в будинках-комунах, зіштовхувалися з побутовими проблемами, що не могли вирішити поодинці (необхідність капітального ремонту будівлі, приєднання до мережі каналізації тощо), вирішували їх спільними силами. На стиль поведінки працівників впливав і той соціальний простір, в якому вони перебували. Масове житлове будівництво в Харкові розпочалося в 1924 р. До цього часу радянська влада намагалася послабити житлову кризу та поліпшити умови життя робітників за рахунок перерозподілу існуючого житлового фонду. Помешкання, що зводилися в місті протягом 1920-1930-х рр., мож1. Страшинський Р. Від домкомів до житлової кооперації / Р. Страшинський // За робітниче житло. — 1933. — № 2. — С. 9-10. 2. ДАХО, Ф. 408, Оп. 2, Спр. 285, Арк. 80. — 44 — Новобудови та стиль життя на поділити на три типи: котеджі, багатоповерхові та приватні будинки. Забудовниками були міська влада, житлові кооперативи, підприємства та приватні особи. Проаналізуємо, яким чином будівництво нових житлових масивів сприяло зміні стилю життя робітників. У 1924 р. Харківський відділ комунального господарства розпочав житлове будівництво трьох виселків для робітників1. Вони знаходилися на околицях міста: поблизу паравозобудівельного й електромеханічного зводів, а також навпроти палацу культури «Металіст». На думку радянських дослідників історії архітектури Харкова, це була перша спроба реалізації ідеї стандартного житлового будівництва в столиці УСРР2. Підтримуємо точку зору М. Борисенка, що в 1920-х рр. англійські будівельні традиції суттєво вплинули на розвиток архітектурних концепцій у СРСР3. Як зразок типового проекту домівок для робітників забудовники обрали англійський котедж. Це були цегляні двоповерхові домівки, криті залізом. У кожній з них було дві квартири, які складалися з двох-чотирьох кімнат. Помешкання розташовувалися на двох поверхах, їхня загальна площа становила 45 квадратних метрів. За рівнем благоустрою ці котеджі були одними з найкращих у місті. Вони мали водогін, каналізацію, душові кабіни, були добре освітлені. Будівництво відбувалось за проектами вітчизняних архітекторів, узгодженими з лікарями-гігієністами. Кожна родина мала у своєму розпорядженні сарай та льох, що розміщувалися на присадибній ділянці. Хоча в офіційному дискурсі радянської влади постійно підкреслювався пріоритет суспільних форм життя та діяльності, у тогочасній пресі автори з захопленням відмічали, що в робітничих поселеннях зведено не «велетенські будівлі суспільного користування, а окремі будиночки»4. Харківська міська влада в 1920-ті рр. побудувала 35 котеджів для робітників5. Найбільша кількість новобудов дісталася профспілці «Металіст» (50% всіх будинків). Профспілка залізничників отримала 10%, профспілки ро1. Спектор Л. Рабочее жилищное строительство в Харькове / Л. Спектор // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 19. 2. Згурская Н. В. Исследование исторического опыта жилищного строительства и архитектуры г. Харькова (советский период): автореф. дис. на соискание уч. степени канд. архитектуры / Н .В. Згурская. — М., 1967. — С. 6. 3. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М.  В. Борисенко. — К.: ВД «Стилос», 2009. — С. 57. 4. Иволгин В. Рабочие поселки / В. Иволгин // Пламя. — 1924. — № 8. — С. 13. 5. Кондратьев Н. И. Типы рабочих жилищ / Н. И. Кондратьев // Профилактическая медицина. — 1925. — № 5 — С. 87. — 45 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в бітників комунальних підприємств, текстильників та хіміків — по 5%. Як свідчать матеріали засідань комісії зі встановлення умов проживання та порядку розподілу житлової площі, зведення робітничих поселень було показовим будівництвом. Це відбилося в першому ж протоколі комісії, на якому її члени ухвалили рішення закінчити будівельні роботи до дня Жовтневої революції1. Одержати квартири могли виключно робітники «від станка». Їх розподіл мали проводити профспілки, але фактично цим займалися фабрично-заводські комітети (далі — фабзавкоми), які відбирали кандидатів, надавали профспілкам списки цих осіб. Відділ комунального господарства розробив спеціальний план урочистого відкриття виселків, яке відбулося 7 Жовтня2. Примітно, що зведення перших житлових будівель виявило вади та слабкість радянської системи у створенні інфраструктури. Члени спеціальної ревізійної комісії констатували, що на момент здавання приміщень в експлуатацію були виконані лише основні будівельні роботи, а внутрішнє впорядкування та зовнішнє оздоблення було відсутнє3. Утім, заводчани прагнули якнайшвидше освоїти нові помешкання. Фактичне заселення квартир розпочалося через декілька днів після церемонії відкриття. Журналісти звертали увагу на те, що через житлову кризу деякі працівники заселилися в будинки ще до завершення будівельних робіт4. За розпорядженням міської влади, в кожній квартирі мала жити одна родина. У дійсності, за свідченням кореспондентів, у квартирах мешкало по три-чотири родини5. За таких умов розселення санітарно-технічні надбання квартир були знівельовані. Певну роль у відбудові та створенні нового житлового фонду в період НЕПу відіграли житлово-орендна та житлово-будівельна кооперації. Колективне будівництво та володіння житловою площею в радянському дискурсі мало статус прогресивного явища6. Радянська влада підтриму1. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1, Спр. 2118, Арк. 1. 2. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1, Спр. 2118, Арк. 3. 3. ДАХО, Ф. 203, Оп. 1. Спр. 2118, Арк. 9. 4. Иволгин В. Рабочие поселки / В. Иволгин // Пламя. — 1924. — № 8. — С. 13. 5. Кондратьев Н. И. Типы рабочих жилищ / Н. И. Кондратьев // Профилактическая медицина. — 1925. — № 5 — С. 88. 6. Гулый К. Через рабочую жилищную кооперацию к новому быту / К. Гулый // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 3; Шапиро А. Жилищная кооперация и ее задачи по коллективизации быта / А. Шапиро // Жилище рабочего и коммунальное хозяйство. — 1925. — №3-4. — С. 32-34. — 46 — Новобудови та стиль життя вала кооперативний рух, оскільки вбачала в ньому прояв самодіяльності робітничих мас. У звіті уряду УСРР за 1923-1924 рр. зазначалося, що однією з ініціатив влади було створення при Народному комісаріаті праці Всеукраїнського комітету сприяння кооперативному будівництву робітничих жител1. У декреті від 19 серпня 1924 р. «Про житлову кооперацію» офіційно було закріплено три можливі види об’єднань у цій сфері: а) житлово-орендні кооперативні товариства (далі — ЖОКТ), що створювалися з метою експлуатації муніципалізованих домоволодінь; б) робітничі житлово-будівельні кооперативні товариства (далі — РЖБКТ), які займалися спорудженням нових та відбудовою зруйнованих осель; в) загальногромадянські житлово-будівельні кооперативні товариства (далі — ЖБКТ), до яких входили групи кустарів, ремісників і дрібної буржуазії, особи вільних професій, кваліфіковані службовці2. Політика держави щодо житлових кооперативів відрізнялася залежно від класової приналежності їх членів. Так, для РЖБКТ держава надавала таку матеріальну підтримку, як безвідсоткові позики, пільги для закупівлі та перевезенні будматеріалів тощо3. Розглянемо умови життя працівників у будинках житлової кооперації. Кооперативні товариства робітників виникли в Харкові наприкінці 1924 р. У наступному році будівництво розпочали п’ять кооперативів («Червоний Жовтень», «Червоний Донець», «Зірка», «Червоний смолоскип» та «Серп і Молот»). У 1927 р. Комунальний банк видав кредити двадцяти п’ятьом робітничим кооперативам, які розпочали будівництво ста десяти котеджів у Харкові4. Переважну кількість новобудов становили одноповерхові дерев’яні, обкладені цеглою будівлі. Це відбилося в профспілкових звітах. Так, за інформацією, зібраною Всеукраїнською радою профспілок, 86,7% будівель, зведених кооперативами, були одноповерховими, 7,6% — двоповерховими, 3% — триповерховими й 2,9 % — чоти1. Отчет рабоче-крестьянского правительства Украины за 1923-1924 гг. к IX всеукраинскому съезду советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. — Х.: Издание ВЦИК и СНК УССР, 1925. — С. 167-168. 2. Черных А. И. Жилищный передел. Политика 20-х годов в сфере жилья/ А. И. Черных // Социологические исследования. — 1995. — № 10. — С.74 3. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.) / Ред. С. В. Кульчицький. В 2 ч. — Ч 1. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 280. 4. Владимиров. В. Жилстройкооперация к юбилею жилсоюза / В. Владимиров // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 8. — С. 11. — 47 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в риповерховими1. Організація житлового простору квартир та території виселку «Червоний Жовтень» для робітників є типовим прикладом масового житлового будівництва в Харкові в 1920-х рр. Кооператив виник за підтримки профспілки працівників Південної залізниці. Ініціатором організації був С. Н. Шатілов. Як свідчать матеріали місцевого періодичного друку, кооператори отримали від міськради територію на Лисій Горі, де протягом першого будівельного сезону звели одинадцять будинків2. 8 жовтня 1925  р. відбулося урочисте його відкриття. Наступного року робітники розпочали будівництво ще двадцяти одного будинку3. Проекти та плани робіт були узгоджені з Народним комісаріатом охорони здоров’я, тому діловодна документація цієї установи дає змогу дослідити архітектурний тип новобудов. Це були одноповерхові будинки, які мали дві трикімнатні квартири. Кожна квартира призначалася лише для однієї родини з чотирьох-шести чоловік. Приміщення були електрифіковані та підключені до мережі водогону4. Варто зазначити, що за архітектурнотериторіальною структурою виселок кооперативу «Червоний Жовтень» був подібний до сільського хутору. Він був розташований на околиці Харкова, поряд зі слобідкою Попівка та мало чим відрізнявся від неї. За свідченням журналістів, повний «житловий комплект» робітника-кооператора складався з квартири, огородженого парканом наділу землі, на якій розташовувалися льох, дерев’яний сарай та вбиральня5. Робітники мали можливість господарювати, вирощувати городину, розводити птицю. Інфраструктура виселку була невпорядкована, вулиці не замощені та брудні. Ритм повсякденного життя мешканців поселення повністю залежав від розкладу руху приміського громадського транспорту, який припинявся о восьмій годині вечора. Клубу або хати-читальні на території виселку не було, до центральної частини міста дістатися було важ1. Отчет Всеукраинского совета профсоюза (1926-1928 гг.) к четвертому съезду профсоюзов Украины. — Х.: Издание ВЦИК и СНК УССР, 1928. — С. 180. 2. Жилстроительство и жилкооперация // Харьковский пролетарий. — 1924. — № 201. — С. 4. 3. П-кий. В. Сквозь преграды к успехам / В. П-кий. // Жилищная кооперация Украины. — 1926. — № 1. — С. 44. 4. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 2, Спр. 11, Арк. 2. 5. Из жизни харьковской жилкооперации // Жилище рабочего. — 1926. — № 1-2. — С. 47; Марзеев А. Н. Новые рабочие жилища на Украине / А. Н. Марзеев // Профилактическая медицина. — 1925. — № 5. — С. 81-82. — 48 — Новобудови та стиль життя ко, тому що транспортне сполучення функціонувало погано. Мешканці селища скаржились журналістам, що в них «немає жодних розваг, тому робітнича молодь бешкетує разом із попівськими хлопцями»1. У регіональних періодичні виданнях кінця 1920-х років неодноразово констатувалося, що ізольованість, «замкненість у собі» робітничих околиць була типовим явищем міського життя2. Через нерозвинену інфраструктуру робітники втрачали можливість повноцінно «споживати» міський простір3. Їх повсякденні практики були локалізовані в межах території району проживання. Отже, у середині 1920-х р. у столиці радянської України розпочалось масове житлове будівництво. У цей час міська рада та житлова кооперація побудували в місті декілька робітничих поселень, які були схожі між собою за архітектурно-територіальною організацією зовнішнього та внутрішнього квартирного простору. Стиль життя мешканців цих поселень можна охарактеризувати як частково автономний. Усі побутові процеси були сконцентровані в межах індивідуальних квартир. Можемо констатувати, що устрій повсякденного буття робітників за таких умов лишився незмінним. Працівники мешкали на околицях міста. Вони мали власні присадибні ділянки, утримували господарство. Такий спосіб життя був звичним, традиційним для робітничого населення міста. Дослідження масштабів житлового будівництва в Харкові в 19201930-ті рр. показує, що промислові підприємства при зведенні житла для робітників, порівняно з іншими забудовниками (міська рада, профспілки), були не активними. Так, голова житлової секції в доповідній записці в президіум ВУЦВК зауважив, що, хоч чимало заводів міста входили до складу потужних трестів (Донвугілля, Хімвугілля, Южмаштерст та ін.), жоден з них у першій половині 1920-х рр. не здійснював планового житлово1. Грек І. Іменинник (нарис) / І. Грек // Житлова кооперація України. — 1929. — № 10. — С. 40. 2. Четырех автобусов мало // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 апр. — С. 3; В тысячу первый раз… Об автобусе, мостовой, воде, зелени, освещении и всем том, что волнует рабочие окраины // Харьковский пролетарий. — 1927. — 16 апр. — С. 3; Довбня. Отрезаны от города / Довбня // Харьковский пролетарий. — 1928. — 29 нояб. — С. 3. 3. Вживання поняття «споживання» щодо міського простору запропонований Мішелем де Сарто. Див про це: Герасимова К., Чуйкина С. Символические границы и «потребление» городского пространства (Ленинград, 1930-е годы) / К. Герасимова, С. Чуйкина // Российское городское пространство: попытка осмысления. — М., 2000. — С. 129. — 49 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в го будівництва1. Робітники цих підприємств мешкали в бараках на території промислових селищ, збудованих ще на початку ХХ ст., у приватних домівках або орендованих квартирах. Протягом 1920-х рр. матеріали про умови життя працівників друкувалися в журналі «Жилище рабочего». Кореспонденти цього журналу в 1925 р. в одному із номерів звертали увагу читачів на те, що такі заводи-гіганти Харкова, як ДЕЗ та ХПЗ перебували осторонь від робітничого житлового будівництва2. Ця проблема була детально опрацьована харківськими журналістами, які вирахували, що в другій половині 1920-х рр. підприємства міста забезпечили квартирами лише 1600 працівників із 89 тис.3. Про забезпеченість робітників відомчим житлом красномовно свідчать дані санітарно-технічного обстеження заводу ХПЗ, проведеного в 1928 р. Так, на 1 жовтня 1928 р. на підприємстві працювало 5744 робітника, з яких лише 518 мешкали в помешканнях, наданих підприємством4. Адміністрація ХПЗ розпочала будівництво житла для робітників лише у 1927 р. Було збудовано три великі багатоповерхові будинки. Це дало можливість працівникам підприємства заселитися в 112 нових квартир. Зауважмо, що кожна квартира складалася з двох кімнат, окремої кухні та комори5. Розподіл житлової площі проводила дирекція заводу. Так, представник адміністрації під час доповіді про завершення будівництва наголошував на тому, що «житло розподілятиме керівництво й надасть квартири тим, кому буде вважати за потрібне»6. Мова йшла передусім про спеціалістів із інших міст, що продемонструвала в своєму дослідженні О. Мовчан, було типовим для радянської промисловості в 1920-ті рр.7. Це рішення жваво обговорювалося робітниками під час роботи пленуму фабзавкому. Протокол цього засідання є надзвичайно цінним та інфор1. Кобрин Р. С. Жилищный вопрос и санитарно-жилищный вопрос в Харькове / Р. С.  Кобрин // Обзор деятельности Харьковского горсанэпида. Вып. 3. — Х.арьков [Б. и.], 1925. — С. 35 2. Строительно-ремонтные работы в Харькове // Жилище рабочего. — 1925. — № 9-10. — С. 55. 3. Борьба с жилкризисом // Харьковский пролетарий. — 1926. — 10 июня. — С. 1. 4. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 45. 5. ХПЗ — завод имени В. А. Малышева 1895-1995. — Х.: Прапор , 1995. — С. 117. 6. ДАХО, Ф. 1010, Оп. 1, Спр. 1142, Арк. 199. 7. Мовчан О. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2007. — № 17. — С. 247. — 50 — Новобудови та стиль життя мативним джерелом, яке розкриває механізм розподілу відомчого житла та проблеми, з якими зіштовхувалися робітники. Документ відображає реальну, динамічну картину засідання, обмін думками, настрої присутніх. Так, обурені рішенням адміністрації робітники виступили з пропозицією надати квартири передусім тим, хто звертався до фабзавкому з відповідним проханням ще в 1924 р. Працівники вважали, що першочергове право на квартиру мали ті, хто раніше подав заяву про незадовільні умови життя. Цей приклад демонструє початок формування такого явища радянського часу, як «черга на житло». На думку сучасних науковців, вона була складовою частиною соціального простору буття людини, маркером стилю життя1. Робітники керувалися звичаєвими правилами, яких дотримувалися всі, хто був у черзі. Кваліфіковані працівники, за словами дирекції, мали статус пільгової групи, тому повинні були першими отримати квартири. Реакція інших трудівників була типовою тактикою опору. Їх вербальний протест був спрямований проти несправедливої практики розподілу ресурсів. Один із доповідачів звертав увагу колег на те, що «в 1924 р. розселили спеціалістів по квартирах, а робітники мешкали під мостами»2. Врешті-решт сторони дійшли компромісу. Промова члена президії фабзавкому ілюструє механізм розподілу житлової площі. За його словами, була створена спеціальна комісія, яка перевірила всі заяви робітників (на той момент їх накопичилося 1300) про необхідність надання житлової площі. Представники фабзавкому обрали 200 кандидатур, передали списки адміністрації, яка заселила їх до квартир. Під час засідання фабзавкому працівники також ініціювали обговорення питання про розмір квартирної плати. Вони були занепокоєні тим, чи зможуть сплачувати за проживання в новобудовах. Один із промовців зауважив, що деякі працівники в 1926 р. отримали житло в муніципальних будинках, проте переїхали звідти, оскільки не мали коштів сплачувати комунальні послуги3. У протоколі відображається масштабна проблема, з якою зіштовхувалися заводчани в повсякденному житті. Місцева преса писала про те що робітники, які 1. Див. докладно про це: Николаев, В. Г. Советская очередь как среда обитания: Социологический анализ: научно-аналит. обзор / В. Г. Николаев. — М.: [б. и.], 2000. — 188 с.; Осокина Е. Прощальная ода советской очереди / Е. Осокина // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 5. [Eлектронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/ nz/2005/43/oso10.html#_ftn1 Доступ — 20.06.2012. 2. ДАХО, Ф. 1010, Оп. 1, Спр. 1142, Арк. 199. 3. Там само, Арк. 200. — 51 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в одержували від підприємств квартири, не могли їх утримувати1. У документі подана одна з можливих моделей поведінки трудівників у такій ситуації: переїзд до меншої за розміром квартири. Утім, джерела фіксують інші тактики, які застосовували працівники. Характерною ознакою доби «згортання» НЕПу стала поява в пресі публікацій, що викривали робітників, які здавали отримане від держави житло непману. Одна із таких публікацій з’явилась у жовтні 1928 р. на сторінках газети «Харьковский пролетарий»2. Редакція газети засуджувала працівників заводу «Серп і Молот», які для того, щоб сплачувати квартирну плату, «самоущільнювалися» та здавали кімнату в оренду «нетрудовому елементу». Висвітлення цієї проблеми в пресі мало яскраво виражений політичний характер. Робітників критикували за те, що вони здавали житло в оренду не працівникам3. Слід зазначити, що заводчани не бажали бачити заводчан орендарями, тому що це було не вигідно. Під час пошуку квартиранта трудівники керувалися принципами економічної вигоди, життєвої раціональності, а не почуттям класової солідарності, яке їм намагалася прищеплювати влада. Архівні джерела надають чимало матеріалу, який свідчить на користь цього. Як виявилося, протягом 1920-х рр. до житлової секції харківської міської ради надійшло чимало заяв та листів від робітників, які зверталися з проханням не надавати житлової площі працівникам за рахунок виселення непманів. Показовим є звернення мешканців будинку-комуни працівників хімічної промисловості. Вони вимагали скасувати рішення профспілки щодо відмови родині непмана в житловій площі та заселення на її місце мешканців «пролетарського походження». Комунари аргументували своє прохання тим, що в такому разі вони не зможуть перейти на самозабезпечення (проводити ремонтні роботи, сплачувати за комунальні послуги тощо)4. Проте не лише економічний розрахунок був причиною того, що робітники ставали на захист непманів, яких намагалася виселити місцева влада. Людяні відносини між сусідами 1. Володарский. Перед распределением квартир / Володарский // Харьковский пролетарий. — 1925. — 25 окт. — С. 3; Квартирная плата в новых домах // Харьковский пролетарий. — 1925. — 30 окт. — С. 3. 2. За 50 рублей. Спекуляция комнатами в доме рабочих «Серпа и Молота» // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 октября. — С. 3. 3. Имеет ли рабочий право спекулировать жилплощадью? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 23 окт. — С. 3. 4. ДАХО, Ф. 408, Оп. 2. Спр. 598, Арк. 144. — 52 — Новобудови та стиль життя часто ставали на заваді реалізації класової політики більшоків. Наприклад, в 1924 р. мешканці будинку № 23, розташованому на Садово-Куліковській вулиці, написали красномовну заяву до правління Житлової комісії міської ради. Вони просили не виселяти сімдесят двох річного тов. Полянського на підставі того, що він відноситься до категорії нетрудових елементів. За словами його сусідів, які знали його декілька років (а деякі навіть десятки років), «він є таким трудівником, яких мало знайдеться серед людей, які формально належать до трудового елементу»1. Із текста звяви стає зрозуміло, що тов. Полянський був колишнім домовласником цього будинку. Після денаціоналізації домоволодіння, він хотів влаштуватися на завод, оскільки за фахом був інженером. Проте слабке здоров’я не дозволило йому працювати на виробництві і він вимушений був зайнятися приватним ремонтом. Мешканці будинку стверджували у з’яві, що вони самі є трударями і впевнені, що тов. Полянський є гідним членом робочої сім’ї2. За законом квартирна плата для «нетрудового елементу» була в декілька разів більшою, ніж для робітників. Так, за даними О. Мовчан, для робітників і службовців тарифи на житло встановлювалися в межах 20 коп. — 6 руб. за квадратну сажень, тоді як для кустарів і ремісників — від 1 до 9 руб., а для торгівців та «інших осіб нетрудових категорій населення» — від 6 до 18 руб3. Радянська влада в такий спосіб сподівалась покращити умови життя робітників, зміцнити їх статус у суспільстві. Проте ця ініціатива не в повному обсязі пройшла стадію «оповсякденювання». Адже саме через пільги, які заводчани мали отримати їм складно було знайти житло. Отже, працівники в 1920-ті рр. намагалися пристосуватися до класово-дискримінаційної політики радянської влади та використати її у власних цілях. Ці типові практики засвідчують, що історію НЕПу варто досліджувати й через історію взаємодії робітників та непманів. У 1920-х рр. головними забудовниками Харкова були міська влада, житлова кооперація та промислові підприємства. Проте, за офіційними даними, більше 50% домоволодінь було збудовано приватними особами4. Індивідуальне будівництво в Харкові стрімко розвивалося ще до Першої світової 1. ДАХО, Ф. 408, Оп. 2. Спр. 594, Арк. 406. 2. ДАХО, Ф. 408, Оп. 2. Спр. 594, Арк. 407. 3. Мовчан О. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2007. — № 17. — С. 240. 4. Материалы к отчету Харьковского горсовета XI созыва за 1926-27 и 1927-28 годы. — Х.: Хар. гор совет, 1929. — С. 56. — 53 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в війни та не припинялося в роки революції та «військового комунізму». Протягом 1920-х рр. працівники отримували земельні ділянки під забудову від міської влади. У роки НЕПу кількість виділених ділянок істотно збільшилася. З 1923 по 1926 рр. вона зросла більше ніж у 5 разів (з 360 до 1860 ділянок). Проте 65% їх залишалося незабудованими через обмежений бюджет робітників1. Заводчани розпочинали будівництво, лише отримавши позику від міської влади в розмірі 100-300 руб2. Це підтверджують матеріали діловодно-розпорядчої документації міськради. Так, на одному з засідань у червні 1925 р. депутати затвердили рішення про додаткове кредитування робітників для збільшення індивідуального будівництва3. Утім, кредит не компенсував робітникам усіх витрат. Суму, якої не вистачало, вони отримували від продажу рухомого майна родини, позик у приватних осіб і шляхом суворої економії сімейного бюджету4. Майже всі будівельні роботи родина виконувала власними силами. Втім, в умовах тотального дефіциту найскладнішим було придбати матеріали (цемент, скло, шифер тощо). При цьому вартість будівельних матеріалів щорічно зростала: у 1924 р., порівняно з попереднім роком, вона збільшилася на 9%; у 1925 р. — на 20%; у 1926 р. — на 26%5. Для економії забудовники використовували неякісні чи сурогатні матеріали. Вони купували їх на ринках або самотужки розбирали напівзруйновані будинки6. За даними спеціального обстеження домоволодінь Харкова, проведеного співробітниками Харківського статистичного бюро, будівництво зазвичай тривало декілька років. Робітники не дотримувалися певного архітектурного стилю, оскільки будування було безсистемним та хаотичним7. Вони припиняли та відновлювали його декілька разів. Типовим було 1. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 193. 2. Васильченко. Индивидуальное строительство в Харькове / Васильченко // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 10. — С. 15. 3. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України), Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2055, Арк. 65. 4. Гофман. Индивидуальное строительство закабаляет рабочих / Гофман // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 4. — С. 30-31. 5. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. В. Борисенко. — К.: ВД «Стилос», 2009. — С. 159. 6. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 194. 7. Коваленко I. З. Місто Харкiв. Населення, житловi умови, бюджет дрiбних володiнь. — Х.: Хар. округ. стат. бюро, 1926. — Вип. 3. — С. 45. — 54 — Новобудови та стиль життя явище, коли працівники через обмежені матеріальні можливості не могли завершити роботи та продавали недобудовані помешкання або будівельні ділянки. Серед видань, які висвітлювали на своїх шпальтах проблеми житлового будівництва трудівників, вирізнявся журнал «Жилище рабочего». Редакція журналу намагалася наситити сторінки свого видання статтями, які були присвячені актуальним проблемам розвитку міського господарства, у тому числі індивідуального будівництва. Зокрема, у журналі писалося, що працівники, які не мали коштів на спорудження будинку, зводили сарай, обмазували його глиною, жили в цій халупі, мріючи в майбутньому спорудити постійне житло1. Характерною ознакою робітничих околиць була надзвичайна скупченість населення, відсутність водогону та інших комунікацій, антисанітарія та забрудненість навколишнього середовища. На окраїнах Харкова відсоток будівель, приєднаних до централізованої комунальної мережі, був надзвичайно низький (0–1,4%)2. Варто відзначити, що повсякденне життя робітників зберігало чимало елементів сільського побуту. За свідченням фахівців харківського комунального господарства, робітники, які приєднували власні оселі до мережі водогону, все таки не встановлювали ванн або вбиралень, щоб зменшити витрати води та заощадити родинний бюджет3. Кореспонденти також зазначали, що серед цих працівників складно було вести агітаційно-пропагандиську роботу, бо всі побутові процеси були сконцентровані в межах приватного простору. Робітничі райони утворювали в місті певні анклави зі своїми традиціями та внутрішнім світом. Це відбилося в спогадах харків’ян. Так, О. Семененко писав, що вулиця «…Плеханівська, з прилеглими провулками та вулицями, з Заїківкою — це тисячі малих будинків. Їхні власники здебільшого робітники або дрібні службовці. Контроль партії не може проникнути в столітній побут. Сім’я і звичаї живучі»4. Журналісти за це критикували індивідуальне будівництво5. Проте не зважаючи на критичні 1. Васильченко. Индивидуальное строительство в Харькове / Васильченко // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 10. — С. 15. 2. Коваленко І. Дрібні міські володіння на околицях / І. Коваленко // Статистичний бюлетень. — 1925. — № 9. — С. 30. 3. Черкес Д. Канализация г. Харькова / Д. Черкес. — М.: Мосполиграф, 1930. — С. 10. 4. Семененко О. Харків, Харків… —Нью-Йорк, 1977. — С. 11. 5. Власюк А. Индивидуальное рабжилстроительство и ЦК содействия при НКТ / А. Власюк // Жилищная кооперация Украины. — 1926. — № 6. — С. 3-4; Дубровский. Мнимые выгоды индивидуального строительства / Дубровский // Жилищная кооперация Украины. — 1927. —№ 4. — С. 29. — 55 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в випади преси, як свідчать матеріали інформаційної записки про стан житлового будівництва в СРСР, зібрані статистичним відділом ЦК КП(б)У, навіть партійні керівники визнавали, що індивідуальне житлове будівництво відігравало важливу роль у подоланні житлової кризи1. Оскільки більшість працівників проживало в таких умовах, можна стверджувати, що мешканці індивідуальних будинків залишалися поза радянським проектом перебудови побуту. Примітно, що такий висновок зробили журналісти регіональних видань уже в 1920-ті рр., акцентуючи увагу на тому, що через проживання робітників у приватних будинках вони були позбавлені культурного обслуговування2. Радянська влада намагалася впорядкувати індивідуальне житлове будівництво, тому що вважала його безперспективним та несумісним із загальнодержавним курсом на будівництво комунізму. Видавництва газет та журналів неодноразово публікували на своїх сторінках заклики до робітників створювати житлові кооперативи та колективно покращувати умови життя3. Вже наприкінці 1920-х рр. були зафіксовані деякі результати. Кооперація переорієнтувалася на зведення багатоповерхових будинків, які відповідали тогочасним санітарно-гігієнічним нормам, мали водогін, були приєднані до мережі каналізації тощо4. Проте участь у масштабному будівництві вимагала від робітників значних фінансових витрат. За свідченням журналістів, головна причина небажання багатьох працівників об’єднуватися в кооперативи полягала в тому, що будинки житлової кооперації не відповідали їх очікуванням. На відміну від багатоквартирної будівлі, в індивідуальному будинку зберігалося власне господарство5. 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2748, Арк. 3 2. Местецкий Я. Об индивидуальном строительстве / Я. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 4. — С. 32. 3. Маллер. Вовлечение индивидуальных застройщиков в жилищную кооперацию / Маллер / Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 6. — С. 8; Селивановский В. Еще раз о индивидуальном строительстве в Харькове / В. Селивановский // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 18. — С. 22; Евменьев Н. В. Индивидуальное жилищное строительство на Украине / Н. В. Евменьев // Профилактическая медицина. — 1928. — № 1. — С. 81-86. 4. Коваль І. Житлобудівельний кооператив «Промінь» при ДЕЗ № 1 / І. Коваль // Житлова кооперація України. — 1929. — № 1. — С. 24-27; Вегман Г. Жилмассив «Луч» (рабочих и служащих завода ГЭЗ в Харькове) / Г. Вегман. // Строительная промышленность. — 1930. — № 4. — С. 350-352. 5. Местецкий Я. Об Индивидуальном строительстве / Я. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 4. — С. 32. — 56 — «Новий Харків» проти «старого» Отже, нове житлове будівництво, яке здійснювали міська влада Харкова, житлові кооперативи, промислові підприємства та робітники до кінця 1920-х рр. кардинально не змінило традиційного устрою повсякденного життя працівників. Робітники, як і на початку ХХ ст., мешкали переважно на околицях міста в невеличких приватних будинках або бараках, розташованих неподалік підприємства, тримали присадибне господарство. Можемо констатувати, що умови життя робітників протягом 1920-х рр. не змінилися. Влада робила спроби «радянізувати» повсякденність робітників відповідно до уявлень про соціалістичний спосіб життя, втім, до рішучих дій вона перейшла в роки перших п’ятирічок. Розглянемо ці дії. «Новий Харків» проти «старого» «... Можливо, ми навіть побудуємо ціле нове місто з новими показовими людьми. Це теж вірна справа. Тепер за нові міста ми боремося вельми енергійно». Е. Зозуля, «Майстерня людей» (рос. «Мастерская человеков») Дослідники історії архітектури та будівництва відзначають, що протягом 1920-1930-ті рр. провідне місце в загальноєвропейському інтелектуальному дискурсі займали архітектурні утопії1. Кращі архітектори Європи та Америки захоплювались ідеями Ф. Тейлора щодо раціоналізації виробництва та намагалися поширити їх на всі суспільно-побутові процеси. Вони працювали над створенням проектів міст, які сприяли б «автоматизації» повсякденного життя2. Радянська влада також перебувала в пошуках нової моделі організації міського простору3. За всієї різноманітності урбаністичних ідей на початку 1920-х рр. у СРСР найпопулярнішою була ідея створення міст-садів. Вона була розроблена наприкінці ХІХ ст. англійським архітектором Е. Говардом. Її з захватом сприйняли європейські та росій1. Иконников А. В. Архитектура ХХ века. Утопии и реальность / А. В. Иконников. — М.: Прогресс-Традиция, 2001. — С. 200; 2. Фремптон К. Современная архитектура: Критический взгляд на историю развития  / К. Фремптон. — М.: Стройиздат, 1990. — С. 458. 3. Сальникова А. Здесь будет город-сад! «Культивирование» советского городского провинциального пространства в 1920-1930-е годы / А. Сальникова // Ab Imperio. — 2008. — № 4. — С. 151-152. — 57 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в ські архітектори (ще в 1911 р. книга Е. Говарда «Міста майбутнього» була перекладена російською мовою1). Перші міста-сади з’явилися в Російській імперії наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. У СРСР «офіційне прийняття» цієї концепції відбулося в 1924 р. після відвідування партійними функціонерами англійських міст-садів. У центральних та регіональних періодичних виданнях почали масово з’являтися статті про міста такого типу, що будувалися в Німеччині, Англії, США, Нідерландах, які інформували радянську будівельну індустрію про економічні, соціальні та естетичні переваги цих міст2. Матеріали регіональної періодики свідчать про поширення концепції міст-садів і в столиці радянської України3. Жодна з них так і не була реалізована протягом 1920-х рр. На початку 1930-х рр. концепція міста-саду була маркована як негативний приклад містобудівної моделі «буржуазного» типу4. Новий тип організації житлового простору був розроблений на межі 1920-1930-х рр. під час дискусії про соціалістичне розселення робітників між так званими «урбаністами» та «дезурбаністами»5. Вона відбувалася в рамках обговорення засобів реалізації першого п’ятирічного плану. Радянська влада намагалася не лише розселити тисячі робітників поблизу заводів і фабрик, але й розв’язати завдання реконструкції побуту, формування людини на соціалістичних засадах. Ідеологи партії більшовиків 1. Гоуард Э. Города будущего. — СПБ.: [б.и.], 1911. — 176 с. 2. Близнакова М. Советское жилищное строительство в годы эксперимента: 1918-1933 годы / М. Близнакова // Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная история. Монографический сборник. — М.: Три квадрата, 2001. — С. 56 3. Ожигалов И. О. О завтрашнем Харькове: к вопросу об устройстве городов-садов в Харькове / Ожигалов И. О. // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 17. — С. 1114; Селивановский В. Еще к вопросу об устройстве в Харькове «Города-сада» / В. Селивановский // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 2. — С. 22-24; Местецкий Я. И. Еще к вопросу о «городе-саде» / Я. И. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 6. — С. 20-23; Мирер. К вопросу о городах будущего / Мирер К. // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 7-8. — С. 21-22; 4. Див. про це: Меерович М. Г. Рождение и смерть советского города-сада / М. Г. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.archi.ru Доступ — 07.06.2012. 5. Див. про це: Меерович М. Г. Дискуссия о соцрасселении. Социалистический город — новый тип управления хозяйственно-производственными процессами / М. Г. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.archi.ru Доступ — 28.01.2011; Меерович М. Кладбище соцгородов. Градостроительная политика в СССР 1928-1932 гг. / М. Меерович, Е. Конышева, Д. Хмельницкий. — М., 2011. — С. 42 — 58; Васильковский М. Социология архитектуры / М. Васильковский. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — С. 161-183. — 58 — «Новий Харків» проти «старого» уважали розвиток існуючих міст безперспективним і висловлювалися за необхідність створення міських поселень нового соціалістичного типу. З діловодної документації Вищої ради народного господарства дізнаємося, що наприкінці 1929 р. її члени під час засідань неодноразово обговорювали проекти створення на території СРСР «міст-комун»1. Новий підхід радянської влади до містобудівної політики сформулював Ю. Ларін у лютому 1930 р. під час доповіді про колективізацію та покращення побутового обслуговування. Він заявив, що необхідно покласти край «будівельному закріпленню старого побуту»2. Варто відмітити, що подібні ідеї на той час були достатньо поширеними в Європі. Так, відомий французький зодчий Ле Корбюзьє в 1929 р. у доповіді на засіданні Міжнародного конгресу сучасних архітекторів (Congres Internationaux d’Architecture Moderne — CIAM) піддав критиці традиційні методи будівництва житла3. У результаті дискусії в СРСР була сформульована концепція соціалістичного міста, яка стала домінуючою в містобудівній теорії в роки перших п’ятирічок4. Відзначимо, що не було створено ідеальної моделі «соціалістичного містечка». Можемо радше говорити про існування певної матриці, базових параметрів, за якими створювалися проекти нових міст5. За спостереженнями М. де Серто, однією з передумов реалізації утопічних урбаністичних проектів було створення раціонально організованого простору, звільненого від фізичних, ментальних та політичних загроз його існування6. Більшовики розглядали «соціалістичні міста» як чисте поле для соціального експерименту. Відомо, що в цей час в УСРР розроблялося декілька проектів створення нових міст та містечок7. За висновками В. Кравченка, в 19201. Государственный архив Российской Федерации (далее — ГАРФ), Ф. 5446, Оп. 11, Д. 44, Л. 30-32. 2. ГАРФ, Ф. 5446, Оп. 11, Д. 44, Л. 39. 3. Скотт Д. Благими намерениями государства / Д. Скотт. — М.: Университетская книга, 2011. — С. 183-184 4. Меерович М. Г. Соцгород — базовое понятие градостроительных теорий первых пятилеток / М. Г. Меерович // Вестник ТГАСУ. — 2009. — № 4. — С. 51-56. 5. Іваненко В. В. Українське місто та урбанізаційний процес у добу соціалістичної модернізації 1920-1930-х рр.: теоретико-методологічні проблеми дослідження / В. В. Іваненко, М. Е. Кавун // Вісник Дніпропетровського університету. — 2007. — № 15. — С. 56. 6. Де Серто М. По городу пешком / М. де Серто // Communitas. — 2002. — № 5. — С. 82. 7. Ткаченко В. Г. Будівництво «Великого Запоріжжя» в 20-30-ті роки ХХ століття / В. Г. Ткаченко // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — 2003. — № 16. — С. 221225; Алфьоров М. Політика урбанізації Східної України у 1920–1939 роки / М. Алфьоров // Схід. — 2010. — № 1. — С. 77. — 59 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в 30-ті рр. за столицею Радянської України закріпився статус прогресивного міста, втілення соціалістичного утопізму індустріальної ери1. Саме тому вважаємо Харків ідеальною дослідницькою моделлю для вивчення найрадикальнішого заходу радянської влади з перебудови побуту. Перейдемо до реконструкції первинного проекту одного з таких «соціалістичних міст», яке планувалося для робітників Харківського тракторного заводу (далі — ХТЗ), так званого «Нового Харкова». Містечко проектувалося та будувалося одночасно з заводом — флагманом радянської індустрії, «візитівкою» першої п’ятирічки. Цей проект був символом соціальних перетворень у столиці Радянської України. Спосіб організації архітектурно-просторового середовища робітничого містечка, на нашу думку, можна розглядати як реалізацію ідеї «колективізації» побуту робітників. Рішення про спорудження ХТЗ Вища рада народного господарства УСРР прийняла наприкінці 1929 р., втім, ще до початку будівельних робіт увага преси була прикута не тільки до самого заводу, але й до проекту будівництва «Нового Харкова» — містечка для робітників2. Обговорюючи проект на сторінках періодичних видань, журналісти робили акцент на тому, що побут мешканців буде організовано за соціалістичним зразком3. Відомо, що розроблення взірцевих «соціалістичних міст» у СРСР (Магнітогорськ, Новокузнецьк тощо) відбувалося за участю німецьких та американських інженерів та архітекторів4. Дослідження діловодної документації Державного інституту проектування міст «Діпромісто» дозволило встановити, що у цьому випадку проектні роботи велися вітчизняними архітекторами під керівництвом П. Ф. Альошина5. У пояснювальній записці до генерального плану містечка 1. Кравченко В. В. Харьков / Харків: столица Пограничья / В. В. Кравченко. — Вильнюс: ЕГУ, 2010. — С. 247 2. Будування міста навколо Тракторного заводу // Вісті ВУВК. — 1930. — 8 квітня. — С. 4 3. Григорович М. Тракторобуд / М. Григорович // Культробітник. — 1930. — № 7. — С. 36 4. Конышева Е. В. Европейские архитекторы на стройках первых пятилеток (в аспекте повседневности) / Е. В. Конышева // Архитектрон: известия вузов. — 2010. — № 32. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archvuz.ru/archive Доступ — 20.07.2012; Меерович М. Г. Эрнест Май: «рациональное» жилье для России / М. Г. Меерович // Архитектрон: известия вузов. — 2011. — № 36. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archvuz.ru/ archive. Доступ — 20.07.2012; Трабский И. Альберт Кан — архитектор «поэзии индустриализма» / И. Трабский // Слово\Word. — 2011. — № 69. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/slovo/2011/69/. Доступ — 20.06.2012. 5. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі — ЦДАМЛМ України), Ф. 8, Оп. 1, Спр. 265, Арк. 4. — 60 — «Новий Харків» проти «старого» при ХТЗ наголошувалося, що в ньому не буде недоліків, характерних для «старих» міст (житлової кризи, антисанітарії)1. Розробники вважали, щоб досягти цього, необхідно відмовитись від усталених принципів забудови міської території, створити нові житлові та соціально-культурні умови життя2. Керівник будівництва ХТЗ П. І. Свистун у листі до харківської міської ради писав, що в «новому» місті не будуть панувати «індивідуально-міщанські» звички3. Як свідчить програма забудови «Нового Харкова», провідною ідеєю під час планування території було компактне проживання робітників поряд із заводом4. Цей проект можна розглядати як спробу створення замкненого соціально-економічного організму, свого роду «соціалістичного» локусу, збудованого у противагу капіталістичному світові. ХТЗ був не тільки «сенсом» існування містечка (всі мешканці — робітники підприємства), а й своєрідною «нульовою координатою» архітектурно-просторової композиції, центральною точкою відліку для прокладання вулиць, трасування головних пішохідних маршрутів, шляхів сполучення зі «старим» Харковом тощо. Архітектори були впевнені, що однією з вад капіталістичного міста був нерівномірний розвиток інфраструктури в різних його районах. Вони вважали, що ієрархічний поділ території на центр та околиці був засобом соціально-просторової стратифікації міського середовища. Розташування помешкання в тому чи іншому районі було одним із маркерів соціального статусу. Натомість розробники моделі соціалістичного міста для робітників ХТЗ тяжіли до стандартизації умов життя, прагнули забезпечити рівномірний розвиток інфраструктури нового міста й звести нанівець поняття «престижності» районів. Особливістю організації внутрішнього простору містечка була лінійна забудова вулиць та відсутність дворів, звичних для «старого» міста. Тогочасна преса одразу звернула увагу на незвичність організації міського середовища. На думку архітекторів того часу, нова схема зонування простору сприяла покращенню інсоляції квартир та провітрюванню кварталів5. Проект «Нового Харкова» був викликом «старому» Харкову, усталеним традиціям містобудування та організації життя. 1. ЦДАВО України, Ф. 5, Оп. 3, Спр. 1877, Арк. 2. 2. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 261, Арк. 63 3. ДАХО, Ф. 5652, Оп. 1, Спр. 2862, Арк. 3; Шпара П. Е. Записки архитектора / Е. П. Шпара. — К., 1988 — С. 23-25. 4. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 261, Арк. 2. 5. Плотніков В. Побутове будівництво Харківського тракторного заводу / В. Плотніков // Архітектура радянської України. — 1939. — № 5. — С. 15. — 61 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в На думку ідеологів партії більшовиків, для реалізації ідеї «усуспільнення» побуту населення необхідно було створити специфічні житлово-побутові умови життя1. Ця думка відобразилася в проектній документації Головного управління комунального господарства при НКВС УСРР, яке здійснювало нагляд за будівництвом ХТЗ2. Конкретні шляхи реалізації цієї ідеї обговорювалися 17 лютого 1930 р. на засіданні ради з планування «соціалістичного міста» поблизу тракторного заводу3. Аналіз перебігу наради демонструє, що на ній виникла гостра дискусія про тип житла, який доцільно взяти за основу. Були висловлені й вкрай радикальні пропозиції. Наприклад, замість квартир запроектувати лише маленькі кімнати для сну, розраховані на 1-2 особи. У результаті обговорення було прийнято рішення зводити будинки, що мали б окремі квартири, з максимальним усуспільненням культурно-побутового обслуговування мешканців. За задумом проектувальників, всі працівники ХТЗ повинні були отримати квартири в нових «житлових комбінатах». Кожен такий комбінат складався з комплексу будівель та приміщень, необхідних для забезпечення повного «усуспільнення обслуговування індивідуальних потреб». За проектом, мали збудувати 36 «житлових комбінатів» з 8-10 будинків, в яких проживало 2548 чоловік. Вони також включали в себе школу, клуб, їдальню, дитячий садок та ясла. Було заплановано, що будинки будуть з’єднані між собою спеціальними коридорами-мостами на рівні другого поверху, щоб людина, не виходячи на вулицю, могла перейти до приміщення клубу, їдальні, бібліотеки тощо4. Паралельно з проектуванням «соціалістичного міста» для працівників ХТЗ розроблялася також ідея усуспільнення харчування. Проектувальники підкреслювали, що наявність розвинутої мережі громадського харчування сприяла формуванню нових соціально-побутових відносин між мешканцями. У плануванні квартир була реалізована ідея звільнення жінки від «рабської» праці на кухні. Автори проекту наголошували, що однією з вад «старого» Харкова було закріпачення жінки в хатньому господарстві. Згідно з генеральним проектом містечка, у квартирах не було запро1. Крупская Н. Вопрос поставленный октябрем / Н. Крупская // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: Сб. статей. — М.: Работник просвещения, 1930. — С. 6. 2. ЦДАВО України, Ф. 5, Оп. 3, Спр. 2085, Арк. 13. 3. Там само, Арк. 12. 4. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 261, Арк. 2. — 62 — «Новий Харків» проти «старого» ектовано кухонь, а робітники мали харчуватися в громадських їдальнях1. Таким чином, «старі» побутові практики (передовсім сімейна трапеза) повинні були зійти нанівець. Ідея усуспільненої системи харчування мала втілюватися в організації роботи їдалень при «житлових комбінатах». Централізований характер роботи громадських їдалень протиставлявся хаотичному веденню хатнього господарства. Найголовнішим в організації системи харчування було те, що вона передбачала уніфікацію та стандартизацію таких індивідуальних явищ, як споживання їжі та смаки. Автори програми планування та забудови нового міста передбачали та продумували створення особливих умов для культурного відпочинку робітників ХТЗ, які не мали працівники підприємств, розташованих у самому Харкові2. У кожному житловому комплексі для проведення культурнопросвітницьких заходів та суспільних зборів була передбачена спеціальна зала. У проекті передбачалося й створення адміністративного-культурного осередку, до якого входили будинок адміністрації, театр, палаци культури, праці, фізкультури та спорту, будинки кіно та преси, два готелі, музеї, а також басейни для плавання, парк культури та футбольний стадіон. За проектом, цю велику кількість об’єктів планувалося звести протягом десяти років3. Однак, за всієї ідеологічної важливості проекту «Нового Харкова», йому відводилася другорядна роль у порівнянні з будуванням Харківського тракторного заводу. Свідчення цього знаходимо у діловодній документації підприємства. У пояснювальній записці управління капітального будівництва при ХТЗ зазначалося, що спорудження заводу було головним фронтом трудової боротьби, тому ресурси на розвиток інфраструктури містечка мали розподілятися за залишковим принципом4. Тому не дивно, що вже невдовзі після початку робіт у 1930 р. більше ніж 30 майданчиків житлового будівництва були законсервовані5. Тракторний завод було збудовано за надзвичайно короткий термін (15 місяців). Радянська преса описувала це як одне із досягнень п’ятирічки. Звісно, такі темпи потребували 1. ЦДАВО України, Ф. 5, Оп. 3, Спр. 1877, Арк. 64. 2. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 261, Арк. 2. 3. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 261, Арк. 3. 4. Российский государственный архив экономики (далее — РГАЭ), Ф. 7620, Оп. 1, Д. 693, Л. 76. 5. Дементьев А. Закончить жилстроительство — такова задача строителей на ХТЗ / А. Дементьев // На высшую ступень. — 1931. — № 16. — С. 431. — 63 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в від всього колективу колосальної самовіддачі й перенапруження сил, орієнтували людей на авральний, штурмовий ритм праці як передумову досягнення кінцевого результату. Показово, що після пуску заводу 1 жовтня 1931 р. робітники вважали, що вони виконали свій головний обов’язок. Незважаючи на житлову кризу, самі працівники сприймали житлове будівництво як другорядну справу. Подібні настрої були настільки поширені, що директорові заводу довелося підписати декілька наказів та розпоряджень, якими заборонялося розповсюджувати «демобілізаційні» ідеї серед робітників1. Для оцінки проекту «Нового Харкова» та його реалізації важливо відзначити, що під час будівництва він був значно видозмінений. На втілення в життя грандіозних планів вплинуло прийняття постанови ЦК ВКП(б) «Про роботу з перебудови побуту» від 29 травня 1930 р., в якій піддавалася критиці ідея радикальної перебудови побуту. Радянська влада визнала проекти будівництва нових соціалістичних міст нереалістичними. Партійне керівництво проголосило курс на зменшення витрат на будівництво міст та містечок при промислових об’єктах країни2. На зміну первинного плану вплинула й нестача коштів. 20 травня 1932 р. після обстеження будівельного майданчика ХТЗ спеціальний інспектор повідомив правління ВАТО, що реалізувати проект у повному обсязі, не виходячи за межі бюджету, неможливо3. Через місяць на раді вищого техніко-будівельного комітету НКВС УСРР було прийнято рішення про відмову від зведення коридорів-мостів між будинками з метою здешевлення будівництва на 1-2%4. Таким чином, замкнений соціально-економічний організм «житлового комбінату» був розділений на окремі просторово та функціонально пов’язані елементи інфраструктури в межах кварталу. Порівняння умов життя, які планувалося створити, з реалізованими в дійсності, дозволяє зробити висновок, що життєвий рівень більшості працівників заводу суттєво відрізнявся від обіцяного у первісному проекті. За задумом проектувальників, «Новий Харків» мав стати втіленням ідеї побу1. Приказ № 153 по второму району Индустроя строительства Харьковского тракторного завода // На высшую ступень. — 1931. — № 14. — С. 372; Приказ № 223 по второму району Индустроя строительства Харьковского тракторного завода // На высшую ступень. — 1931. — № 16. — С. 456. 2. Черня И. За дело / И. Черня // Революция и культура. — 1930. — № 9 10. — С. 10. 3. РГАЭ, Ф. 7620, Оп. 1, Д. 693, Л. 79. 4. ЦДАВО України, Ф. 5, Оп. 3, Спр. 2085, Арк. 2. — 64 — «Новий Харків» проти «старого» дови соціалістичного суспільства, тому програма забудови його території, як вже зазначалося вище, виключала будь-яку ієрархію будівель, наявність споруд, які могли символізувати соціальну нерівність. Утім, на практиці він не мав гомогенного архітектурного ансамблю. За свідченням сучасних науковців, це було типовим для всіх проектів соціалістичних міст1. Можемо виділити декілька типів помешкань, які були збудовані на території робітничого містечка ХТЗ. Автори проекту планували, що всі мешканці «Нового Харкова» проживатимуть у багатоповерхових будинках-комунах. За планом будівництва мали збудувати 288 будинків, з яких у 1939 р. було зведено лише 502. Тобто, в 1930-ті рр. більшість робітників ХТЗ не отримала окремої квартири. Забігаючи на перед, зазначимо, що житлова криза почала послаблюватися тільки в середині 1950‑х рр. Збудовані будинки були двох типів: із однокімнатними квартирами для одинаків та двокімнатними для сімейних працівників. Приміщення були достатньо просторими, з високими стелями (2,90 м2), мали ванні кімнати та вбиральні. Але вже під час заселення квартир виявилися хиби проекту будівництва. Заступник директора ХТЗ Стукота звітував ВАТО, що розрахунки проектувальників виявилися невірними й кімнат для одинаків виявилося більше, ніж потрібно, тоді як квартир для сімейних трудівників не вистачало. У результаті дирекція заводу прийняла рішення в кімнати, розраховані на одну людину, селити робітничі родини з декількох чоловік3. Функціональне призначення квартир для одинаків таким чином змінювалось. Ця проблема неодноразово порушувалася на сторінках періодичного друку. Робітничі кореспонденти ХТЗ надсилали до редакцій газет листи. Так, бригадир першого комсомольського батальйону Радкевич прагнув привернути увагу громадськості до проблеми забезпечення ударників житлом. У листі до одного з центральних періодичних видань у 1932 р. він писав, що адміністрація звертала на нього увагу лише тоді, коли необхідно було виконати план, але не зважала на його прохання поліпшити умови життя. Робітник мешкав в одній кімнаті з сімома працівниками, спав на 1. Меерович М. Типология масового жилища соцгородов-новостроек 1920-1930-х гг. / М. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archi.ru. Доступ — 28.06.2012 2. Плотніков В. Побутове будівництво Харківського тракторного заводу / В. Плотніков // Архітектура радянської України. — 1939. — № 5. — С. 15. 3. РГАЭ, Д. 7620, Оп. 1, Д. 390, Л. 4. — 65 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в дерев’яному тапчані1. Таким чином, санітарно-технічні надбання квартир нівелювалися через надмірну кількість мешканців. Зазначимо, що працівники були вихідцями з сільської місцевості, тому вони поступово призвичаювалися до міських умов життя, адаптуючи простір нових квартир для потреб звичного для них селянського побуту. Варто пригадати випадок, коли директор заводу П. І. Свистун побачив у ванній кімнаті однієї з квартир порося, а в іншій — хазяїн збудував пічку та рубав дрова прямо на паркеті2. За таких умов життя ідея більшовиків про докорінну соціалістичну перебудову побуту було не можливо реалізувати. Радянській владі не вдалося за допомогою специфічних архітектурних рішень змінити повсякдення працівників. Робітники не виправдали очікувань більшовиків, вони пристосувалися здійснювати «старі» повсякденні практики в межах нового житлового простору. Оскільки будівництво «Нового Харкова» потребувало часу, основним типом житла для робітників ХТЗ, як й інших промислових підприємств України, були бараки3. Достатньо відмітити, що в 1934 р. у збудованих квартирах житлових комплексів мешкало близько 14 тис. робітників та членів їх сімей, тоді як майже 16 тис. чоловік були вимушені мешкати в напівтеплих бараках тимчасового типу (збудованих поблизу заводу) та недобудованих житлових корпусах4. У бараках робітники розташовувалися надзвичайно скупчено. За офіційними статистичними даними, в 1937 р. на 1 людину в «Новому Харкові» в бараках і квартирах у середньому припадало 4,8 квадратних метра житлової площі5. Ці показники були гіршими, ніж аналогічні у тогочасному «старому» Харкові, в якому на 1 мешканця припадало 6 квадратних метрів. У бараках, розрахованих на 60 чоловік, як правило, мешкало понад 100 осіб. Тому не дивно, що комісії Наркомздрава УСРР неодноразово робили висновки про їх незадовільний санітарійний 1. РГАЭ, Д, 7620, Оп. 1, Д. 89, Л. 15. 2. Львов Ю. След на земле / Ю. Львов, А. Эпштейн. — М.: Политиздат, 1966. — С. 25-27, 53. 3. Див. про це: Кравченко П. М. Житлово-побутові умови на індустріальних будовах України (30-ті pp. XX ст) / П. М. Кравченко // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. — 2001. — № 16. — С. 109; Ткаченко В. Г. Материально-бытовое положение рабочихметаллургов Украины (вторая половина 20-х — 30-е годы) / В. Г. Ткаченко, С. И. Исмайлова // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.  — 1997. — Вип. II: 25-річчю історичного факультету присвячується. 1971–1996. — С. 90-91. 4. ДАХО, Ф. 5652, Оп. 1, Спр. 642, Арк. 126-127. 5. Там само, Арк. 126. — 66 — «Новий Харків» проти «старого» стан. Інспектори під час оглядів раз у раз робили примітки в анкетах, фіксуючи, що в приміщеннях панував бруд і сморід, вони не провітрювалися, не вистачало умивальників, постільної білизни тощо1. За свідченнями тогочасної преси, суттєво покращити ситуацію не допомагали ні звернення спеціальних комісій до керівників будівництва, ні регулярні дезінфекції, конкурси чистоти чи дні здоров’я2. Звернемо увагу на те, що житлові умови адміністрації заводу та інженерно-технічного персоналу принципово відрізнялися від тих умов, у яких мешкали робітники. Так, 1931 р. керівник будівництва П. І. Свистун у доповідній записці ВАТО звертав увагу на необхідність збудувати спеціальний будинок, розрахований на 26 квартир, для вищого технічного персоналу. За планом, кожна квартира цього будинку мала складатися з 3-4 кімнат, індивідуальної кухні, кімнати для гостей та окремої спальні3. Отже, активно пропагуючи соціалістичний спосіб життя, радянська номенклатура не бажала мешкати в будинках-комунах, тим більше у бараках, обстоювала своє право на приватний простір. Варто відзначити, що житлово-побутові умови інженерів, які були запрошені на будівництво ХТЗ та «Нового Харкова» з Європи та Америки, також відрізнялися від тих, які були взяті за основу створення «соціалістичного міста». У діловодній документації ВАТО зазначалося, що адміністрація підприємства запросила в 1933 р. 175 працівників4. Іноземні робітники та члени їх сімей (усього 800 осіб) мешкали в п’яти спеціально зведених будинках. У цьому випадку інженери-будівельники зовсім не ставили за мету створення специфічного житлового простору та місць соціального контакту. У кожній квартирі іноземних працівників була запроектована окрема кухня. Проте, незважаючи на їх привілейований статус, радянській владі не вдалося повністю захистити їх від побутових незручностей. Дружина австрійського інженера, запрошеного на будівництво ХТЗ, в 1932 р. із обуренням розповідала читачам австрійської газети «Фолкс Ехо», як її разом із чоловіком заселили в недобудовану квартиру. Вона скаржилася, що мережа електропостачання працювала погано, батареї в приміщенні 1. ДАХО, Ф. 408, Оп. 8, Спр. 1908, Арк. 82-97. 2. Чацкий Л. Конкурс чистоты на тракторострое / Л. Чацкий // Путь к здоровью. — 1930. — № 23-24. — С. 861. 3. ГАРФ, Ф. 374, Оп. 15, Д. 393, Л. 23. 4. ГАРФ, Ф. 5451, Оп. 39, Д. 61, Л. 2-7. — 67 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в завжди були холодними1. Проте в цілому для фахівців-інженерів були створені найліпші (у порівнянні з іншими спеціалістами) умови життя в містечку. Реалії повсякденного життя робітників середньої кваліфікації описані в спогадах Карла Шнітерна, німецького працівника, який працював на ХТЗ у 1931- 1932 рр. Він пригадував, що, коли їх заселили в кімнату бараку, у ній не було нічого, окрім столу. Але вже за декілька годин їм принесли два залізних ліжка та мішки, набиті соломою, замість подушок. Через тиждень робітникові вдалося придбати три стільці. Більше меблів у кімнаті не було2. Зі спогадів стає зрозуміло, що іноземні працівники почували себе ошуканими, оскільки співробітники торгівельного представництва СРСР у Берліні, які здійснювали набір на будівництво, гарантували їм належні умови проживання. Про це свідчить і колективна скарга іноземних інженерів харківських підприємств (у тому числі й ХТЗ), надіслана у квітні 1933 р. народному комісару важкого машинобудування. У ній нарікалося на невідповідність рівня життя тим нормам, які були обіцяні. Спеціалісти звертали увагу на те, що під час співбесіди з представниками радянських організацій їх запевняли, що умови проживання будуть відповідати середньоєвропейському рівню3. Розчарувавшись, іноземні робітники часто прагнули розірвати контракти та повернутись додому. До речі, існування цієї проблеми партійне керівництво країни визнавало. У 1932 р. керівник відділу агітації та масових кампаній ЦК КП(б)У був вимушений констатувати, що іноземні робітники не були вірно поінформовані щодо умов життя в СРСР, і це ставало причиною невдоволень та конфліктів працівників із адміністрацією підприємств, до яких вони приїхали4. Радянська влада намагалася не допустити виїзду іноземних інженерів-спеціалістів та працівників і використовувала всі можливі засоби, аби не довести до цього: від обіцянок покращити умови життя до не видавання іноземним робітникам їхніх паспортів. Прагнення радянської влади було зумовлено як практичними, так і політичними причинами. Про це свідчить звіт уповноваженого Народного комісаріату іноземних справ СРСР в УСРР Александровського про розмову з німецьким генеральним консулом Німеччини в СРСР. Німецький дипломат зазначав, що радянські установи усіляко 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5335, Арк. 35-36. 2. Там само, Арк. 22. 3. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 10-13. 4. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5284, Арк. 13. — 68 — «Новий Харків» проти «старого» затримували процес повернення до батьківщини невдоволених умовами життя німецьких робітників1. Іноземці, повертаючись на батьківщину, розповідали про перебування в радянській Україні, фактично виступали як антикомуністичні агітатори. За інформацією, зібраною урядом УСРР, наприкінці 1933 р. у Німеччині та Австрії вийшло більше десяти публікацій (брошур, статей у газетах тощо), в яких зображувався дійсний рівень життя в СРСР (дві з них були про «Новий Харків»)2. Матеріали цих видань використовували різні політичні сили Німеччини, передусім націонал-соціалісти. Завершуючи цей сюжет, зауважимо, що за даними Всеукраїнської ради профспілок із 1931 по 1933 рр. селище ХТЗ достроково залишило 150 іноземних робітників3. Хоча іноземні спеціалісти були свідомо виключені із зони «соціалістичних» умов життя й мали право на приватний простір та індивідуальне житло, їм, як і вітчизняними робітникам, доводилось долати численні побутові труднощі. Як вже зазначалося, під час реалізації грандіозного плану будівництва «Нового Харкова» керівництво заводу ХТЗ зіштовхнулося з проблемою забезпечення житлом усіх працівників заводу. Через обмежене фінансування масштаби будівництва були значно скорочені. Адміністрація намагалася вирішити житлову кризу шляхом зведення бараків та казарм. В офіційному дискурсі ці дії були представлені як вимушені та тимчасові, зумовлені труднощами початкового періоду. Однак можна говорити, що в 1934 р. проект «Нового Харкова» зазнав невдачі. Про це свідчить рішення районної ради ХТЗ, яким робітникам дозволено розпочати будівництво індивідуального житла на території робітничого містечка, була відведена земельна ділянка та видавався кредит. Після цього поряд із «Новим Харковом» почалося традиційне індивідуальне будівництво4. *** Отже, підсумовуючи вищесказане, важливо зазначити, що після революції 1917 р. лідери партії більшовиків прагнули розірвати мережу культурних зв’язків із минулим та створити новий вимір соціальної дійсності. Повсякдення робітників Харкова в повному обсязі відбиває соціальні ініціативи радянської влади. Так, міська влада, намагаючись покращити 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 3117, Арк. 14. 2. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 6. 3. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 1. 4. ДАХО, Ф. 408, Оп. 6, Спр. 300, Арк. 12. — 69 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в житлові умови працівників, запропонувала їм переселитися до квартир «буржуазії». Проте заводчани не в повному обсязі сприйняли цю ідею, здебільшого не виявили бажання змінювати сталий спосіб життя та місця проживання. Протягом 1920-1930-х рр. структура міського простору не змінилися. Робітники, як і в попередній період, мешкали на околицях міста, в невеликих приватних будиночках або робочих казармах. Водночас, працівники зуміли адаптуватися до класової політики більшовиків: відстоювали свої права під час розподілу відомчого житла, віддавали «нетрудовим елементам» в оренду квартири та протестували проти виселення із будинків непманів (оскільки за радянським законодавством розмір квартирної плати для них був вдвічі більшим, ніж для трудівників). У 1930-ті рр. у Харкові був здійснений рішучий наступ на «старий» побут, розпочалось будівництво «Нового Харкова» — соціалістичного містечка для трудівників ХТЗ. У той час, коли будівництво ХТЗ стало одним із досягнень першої п’ятирічки, план будівництва «Нового Харкова» був провалений. За всієї ідеологічної важливості проекту, його втілення продемонструвало всі слабкі риси житлового будівництва та створення інфраструктури. Можемо стверджувати, що в 1920-1930-ті рр. радянській владі не вдалося кардинально змінити житлові умови робітників Харкова. — 70 — Розділ 2 Між домом та роботою: повсякденність мобільності робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років «...Довелося сісти в трамвай. Вагон був переповнений. Це був один з тих заражених сварками вагонів, які часто циркулюють по столиці. Починає яка-небудь мстива бабуся в ранкові години передслужбової давки. Поступово в сварку втягуються всі пасажири вагона, навіть ті, що потрапили туди вже через півгодини після початку інциденту». І. Ільф та Є. Петров, «Золоте теля». За спостереженням соціологів (В. Вахштайна, Є. Фєнь), моделі поведінки людей можна визначити і в категоріях «культури мобільності», що можуть бути як універсальними, так і сформованими в локальному вимірі нормами та звичками. За висновками Є. Фєнь, пересування між смисловими точками соціального простору (наприклад, дім — робота) є звичним, проте наповненим переживаннями та емоціями актом1. «Наші люди до булочної на таксі не їздять», — ця фраза із відомого фільму фіксує, що визначення «нашого» відбувалося в тому числі й через культуру мобільності. Становлення радянської культури мобільності простежується у 1920-1930-ті роки, коли на відміну від доіндустріальної епохи, мобільність стала визначальною рисою життя робітників промислово розвинутих міст. Головними рисами цієї повсякденності стало те, що працівники почали витрачати декілька годин на шлях між домом та роботою. Тисячі людей щодня долали внутрішні кордони міського локусу, «споживаючи» його простір. За спостереженнями науковців, шлях від дому до роботи є важливою складовою повсякденного життя людини, та водночас він перебуває проміж смисло1. Фень Е. Город в движении: к опоросу о повседневности мобильности // Антропологический форум. — № 15. — С. 145-146. — 71 — Розд іл ІІ. Між до м о м та р о б о то ю: п о в с якде н ні ст ь мо бі л ь но ст і р о бі т ник і в . . . вих точок простору. В. Вахштайн вважає пересування частиною незмінних мобільностей1. Проаналізуємо практики робітників Харкова «у дорозі» як складову частину їх повсякденного життя. Розглянемо специфіку пересування заводчан від дому до роботи в міському просторі «старого» та «нового» Харкова. Шлях працівників на роботу був сповнений перешкод та випробувань. Як правило, робітники жили на околицях або поза межами міста. Вони їхали до роботи автобусом або трамваєм. Оскільки транспортна мережа була нерозвинена і машин не вистачало, зупинки були справжньою ареною боротьби за вільне місце в салоні. За даними спеціального обстеження комунального господарства Харкова, проведеного в 1925 р. кореспондентами журналу «Жилище рабочего», у годину пік в одному вагоні перебувало до 170 чоловік. Для порівняння, в Ленінграді в цей час — до 1202. За такої чисельності пасажирів у вагон міг потрапити лише той, у кого були «найбільш вправні лікті»3. Так, Б. Красовицький згадував: «Вагони, особливо в години пік, були переповнені. Двері ніколи не зачинялися, і ззовні завжди висіло по декілька чоловік. Окрім того, під вікнами були якісь рами, на яких можна було стояти, тримаючись руками за вікна. Ніколи не були порожніми буфери позаду вагонів (їх називали «ковбасами»). І ось такий обліплений людьми вагон рушав у дорогу»4. Робітники знали, якщо вони чекатимуть наступного рейсу, то спізняться на роботу, тому використовували будь-яку можливість у прямому сенсі зачепитися за трамвай. Нерідко такі спроби призводили до нещасних випадків і, як наслідок, травм. Наприклад, 23 квітня 1927 р. робітник ХПЗ під час спроби потрапити у вагон вдарився головою в стовп і впав на рейки. Після чого, тяжко поранений, був доставлений до лікарні5. Часто на підніжках вагону каталися (і падали 1. Див про це: Вахштайн В. Возвращение материального. «Пространства», «сети», «потоки» в акторно-сетевой теориии // Социологическое обозрение. — 2005. — Т.4. — С. 110-111. 2. Лаботорин О. Факты и цифры (по материалам специального обследования Ленинграда, Харькова, Днепропетровска, Ростова Н\Д, Иванова и Ярославля // Жилище рабочего. — 1925. — №13-14. — С. 95. 3. Довбня. Отрезанные от города / Довбня // Харьковский пролетарий. — 1928. — 29 нояб. — С. 3. 4. Красовицкий Б. М. Столичный Харьков — город моей юности / Б. М. Красовицкий. — Х., 1994. — С. 32. 5. Что случилось за день. Несчастный случай // Харьковский пролетарий. — 1927. — 23 апр. — С. 4. — 72 — Розділ ІІ. Між домом та роботою: повсякденність мобільності робітників... з них) діти. Це стало звичним явищем, яке робітники бачили під час подорожі1. Місцева влада намагалася врегулювати висадку/посадку пасажирів. Деякий час на зупинках чергувала міліція, яка штрафувала тих, які порушували правила користування транспортом (чіплялися за трамвай під час руху, висіли на вагоні тощо). Проте ці спроби виявилися марними2. Варто відзначити, що вхід до трамваю здійснювався через задні двері, а вихід — через передні. Можна собі уявити, яка штовханина відбувалась у вагоні. За таких умов сварок та сутичок було не минути. Подібні практики формували повсякденність радянської людини. Про вплив практик «у дорозі» на характер та поведінку людей писав у своїх спогадах О. Семененко. За його спостереженнями, «робітник це часто солідний міщанин, або ще овіяний слобожанським сонцем хлібороб. Він набирається грубіянства і цинізму коли з Холодної гори пропихається через усе місто на ХТЗ у трамвайному скаженстві, коли з Далекої Вільшани — і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай — на роботу чимдуж поспішає»3. Спосіб пересування до місця роботи був ознакою стилю життя заводчан, а також певним маркером соціальної приналежності. Так, серед робітників особливе місце займали так звані поїздники. Це люди, які мешкали за межами Харкова і проводили в дорозі більшу частину свого життя. Чимало таких було серед працівників заводів ХПЗ, ДЕЗ, «Серп і Молот». О. Семененко згадував, що вони «…їдуть у прокурених вагонах, по вісім годин на день тільки подорож забирає…в поїзді й сплять, і в карти грають, а життя мало та й з їжею самі знаєте як»4. На шпальтах харківських газет постійно з’являлися дописи про труднощі, з якими щодня зіштовхувалися робітники. Журналісти звертали увагу на те, що їхати в вагонах нудно, час плине надзвичайно повільно. Тому не дивно, що окремі пасажири задля розваги починали бешкетувати: жбурляти каміння з вікна, чіплятися до людей тощо. Особливо цікавим та смішним серед хуліганів вважалося дочекатися, коли хто-небудь засне та прив’язати його до сидіння5. Часто робітникам не вистачало місця у вагоні й вони були змушені їхати стоячи. В таких випадках трудівники займали службові приміщення потягу, що було приводом до конфліктів із провідниками. 1. Дядя, дай билет! // Харьковский рабочий. — 1934. — 27 окт. — С. 4. 2. Следить за посадкой в трамвай // Харьковский пролетарій. — 1925. — 5 декабря. — С. 4. 3. Семененко О. Харків, Харків… / О. Семененко. — Нью-Йорк. — 1977. — С. 12. 4 Семененко О. Харків, Харків… / О. Семененко. — Нью-Йорк. — 1977. — С. 12. 5. Поездные хулиганы // Харьковский пролетарий. — 1927. — 20 мая. — С. 4. — 73 — Розд іл ІІ. Між до м о м та р о б о то ю: п о в с якде н ні ст ь мо бі л ь но ст і р о бі т ник і в . . . Розклад руху поїздів був незручним, що суттєво ускладнювало життя працівникам. Наприклад, робітники, які мешкали на Основі скаржилися в редакцію газети «Харьковский пролетарий», що їм складно дістатися на роботу. Потяг прибував до Харкова рано вранці, тому їм доводилося чекати півтори години до початку роботи, а після зміни стільки ж до того, як прибуде потяг1. Культпрацівникам було вкрай важко привабити працівників до засідання цехового комітету, зборів, тощо. О. Семененко наводить приклад, як на ХЕМЗі під час виступу В. Чубара, голови Ради Народних Комісарів, адміністрація для того, щоб забезпечити присутність слухачів, зачинила заводську браму. Проте це не допомогло, оскільки «прославлена в газетах «робітнича маса» хоче додому, минає трибуну і преться до воріт. Замкнені. Голоси: одчиняй. Комусь треба на потяг — тут не до промов»2. Зрештою, двері були відчинені і робітники вирушили до вокзалу. До того ж, треба зазначити, стан залізничних станцій часто був незадовільний. Наприклад, пасажири станції Жовтнева чекали на потяг у пітьмі, оскільки поблизу не було жодного ліхтаря. Через це нещасні випадки на станції були не рідкістю3. В умовах коли система громадського транспорту була нерозвинена, працівники могли скористатися послугами візників. Звісно, це було скоріше винятком, аніж правилом, оскільки робітники не могли собі цього дозволити через обмеженість бюджету. Проте траплялися випадки, коли в заводчан не було іншого виходу. Приміром, у квітні 1927 р. мешканці Тюриної дачі були фактично відрізані від міста. Справа в тому, що під час повені кладки через річку Харків були розібрані, втім, коли вода зійшла, їх назад не повернули. Через те, що йти до мостової було далеко, робітники зверталися до візників. Варто відзначити, що вони часто відмовлялися від подорожей до околиць, мотивуючи це тим, що там «пограбують, коняку віднімуть, а то й морду наб’ють»4. До речі, серед них були шахраї та бандити, які нерідко самі грабували пасажирів5. Через вищезгадані причини часто працівники ходили на роботу пішки. Шлях цей був сповнений емоціями та переживаннями. Однією із го1. Дайте поезда для робочих // Харьковский пролетарій. — 1927. — 26 мая. — С. 4. 2. Семененко О. Харків, Харків… / О. Семененко. — Нью-Йорк. — 1977. — С. 13. 3. Станция в темноте // Харьковский рабочий. — 1934. — 22 окт. — С. 4. 4. Отрезанные от города // Харьковский пролетарий. — 1927. — 16 апр. — С. 4. 5. Извозчики-грабители // Харьковский пролетарий. — 1928. — 16 дек. — С. 3. — 74 — Розділ ІІ. Між домом та роботою: повсякденність мобільності робітників... ловних перепон на шляху до роботи було бездоріжжя. Восени та весною робітникам було складно пересуватися не замощеними бруківкою вулицями. Як правило, пройти околицями без калош було не можливо. Відзначимо, що люди часто губили їх у багні1. Для того, щоб уявити умови, в яких пересувалися робітники, наведемо цікавий приклад. Так, за словами кореспондентів, восени 1925 р. постачання харчів до магазинів на околицях було припинено. Причиною було те, що підводи та автомобілі застрягали в багні. Тоді люди були вимушені йти по коліна в ньому до іншого магазину2. Зазвичай після дощу пересуватися було вкрай складно. Сторінки місцевих газет рясніли замітками про справжні озера, які утворювалися на вулицях3. Робітники мали їх долати двічі на день, затуляючи обличчя, для того щоб захистися від смороду, який поширювався містом від таких «водосховищ»4. Мешканці окремих будинків виливали помиї безпосередньо на вулицю5. Влітку робітники зіштовхувалися і з іншим випробуванням. У спекотну погоду вулиці були запиленими, вітер часто піднімав справжні хмари пилу, що ускладнювало рух заводчан. До того ж зранку двірники починали працювати і при цьому не змочували мітли водою. Це ставало приводом для вранішніх сварок із працівниками, які йшли на виробництво6. «Вчора на майдані Свердлова попав під коня візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком»7. Ці рядки видатних радянських сатириків І. Ільфа та Є. Петрова відображають окрему складову повсякденності мобільності громадян у 1920-1930-ті рр. — ризики в дорозі. Шпальти газет рясніли подібними повідомленнями. Робітники часто потрапляли в дорожньо-транспортні пригоди. Наприклад, у 1934 р. працівник П’ятої взуттєвої фабрики В. Ісакін вискочив із трамвая та потрапив під колеса вантажівки. Йому пощастило менше ніж «великому комбінатору», його із тяжкими травмами було госпіталізовано. Подібні випадки 1. Цветники еще впереди // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 апр. — С. 3. 2. Невылазная грязь // Харьковский пролетарий. — 1926. — 7 июля. — С. 3. 3. Грязь во всякое время года // Харьковский пролетарий. — 1927. — 12 мая. — С. 3. 4. Мы не хотим заболеть малярией // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 мая. — С. 3; Вонючее озеро // Харьковский пролетарий. — 1928. — 29 нояб. — С. 3. 5. Помои на улицу // Харьковский пролетарий. — 1925. — 11 мая. — С. 3. 6. В тучах пыли // Харьковский пролетарий. — 1927. — 12 мая. — С. 3. 7. Ільф І. А. Дванадцять стільців; Золоте теля: Романи: пер. с рус. / І. А. Ільф, Є. П. Петров. — К.: Дніпро, 1989. — С. 190. — 75 — Розд іл ІІ. Між до м о м та р о б о то ю: п о в с якде н ні ст ь мо бі л ь но ст і р о бі т ник і в . . . не були рідкістю для Харкова1. Так, гучна судова справа відбулася наприкінці жовтня 1934 р. На лаву підсудних потрапив завідувач транспортного цеху Авторемонтного заводу тов. Юрченко. Він разом із друзями напідпитку на великій швидкості каталися на службовому автомобілі вулицею К. Лібкнехта (сьогодні вулиця Сумська). Водій не впорався з керування та виїхав на тротуар, скалічивши вісьмох людей, за що отримав сім років ув’язнення2. У 1920-1930-ті рр. радянська влада намагалася оптимізувати процеси пересування людей, техніки, розповсюдження інформації. Одним із найамбітніших проектів у цій галузі можна вважати «соціалістичні» міста. У зв’язку з цим виникає декілька питань: якими в «соціалістичних» містах були повсякденні практики «у дорозі», чи могли жителі соцмістечок корегувати вже створені або самостійно обирати маршрути переміщення? Відповіді на ці запитання можна отримати, дослідивши повсякденність мобільності працівників Харківського тракторного заводу та мешканців «Нового Харкова». Пересування в межах «соціалістичного» простору мало бути зручним та комфортним. За задумом проектувальників робітники мали жити поблизу заводу, вулиці містечка мали бути замощеними, освітленими, чистими, із зеленими насадженнями. Вранішня прогулянка такою дорогою сприяла б гармонійному настрою робітників, заряджала б їх позитивними емоціями перед роботою. Завод та соціалістичне містечко були збудовані на відкритій території у степовій зоні. Як відзначали в спогадах робітники, під час зведення цехів заводу їм доводилось працювати ледь не по коліна в багнюці3. Реалізація проекту будівництва житлових кварталів та прокладання вуличних магістралей соціалістичного поселення продемонструвало всі слабкості створення інфраструктури. Газети рясніли замітками про те, що комунальне господарства містечка перебувало в критичному стані. Так, в 1931 р. журналісти били на сполох, писали, що замощених доріг і тротуарів у «Новому Харкові» майже немає4. Це відбилося навіть в офіційних звітах райради ХТЗ. У 1934 р. вона визнала, що необхідно прискорити асфальтування 1. Автолихач // Харьковский рабочий. — 1934. — 13. нояб. — С. 4; Автолихачество // Харьковский рабочий. — 1934. — 24 дек. — С. 4. 2. Авто-лихачи // Харьковский рабочий. — 1934. — 2 дек. — С. 4. 3. Павел Постышев: Воспоминания, выступления, письма. — М., 1987. — С. 253. 4. РГАЄ. —7620. Оп. 1. Д. 89 Л. 4 — 76 — Розділ ІІ. Між домом та роботою: повсякденність мобільності робітників... вилиць1. Усе це суттєво ускладнювало шлях заводчан від дому до роботи, призводило до появи своєрідних практик «у дорозі». Наприклад, робітники, коли йшли на роботу, мотузками прив’язували калоші до чобіт, щоб не загубити їх у численних калюжах та болотах2. Через те, що на території містечка постійно тривали різні будівельні та ремонті роботи, вона була завалена матеріалами, перекопана траншеями тощо. За свідченням кореспондентів, на дорогах лежали справжні гори землі та піску3. Простір містечка не був сталим, раз і на завжди визначеним, він змінювався повсякчас. Повертаючись увечері з роботи, працівники помічали зміни в навколишньому середовищі, які відбулися протягом дня. Нерідко стежкою, якою вони йшли зранку, ввечері повернутися додому було неможливо. Про це О. Копиленко пише в романі «Народжується місто». Наприклад, один із героїв роману розповідав, що «коли йшов на дільницю, цієї канави не було. Лежала собі стежка і горби землі. Тепер здіймався насип і за ним глибокий рівчак з глинястими боками»4. Героїня роману розповідала, як «біля самої контори обійшла широку канаву. Потім цілу гору землі. Земля була ковзка, але не грузька — два дні вже не було дощу»5. Як засвідчив аналіз діловодної документації Всеросійського автотракторного об’єднання, в 1931 р. 5 із 12 тис. робітників ХТЗ не проживали на території соціалістичного містечка, а їздили на роботу із «старого» Харкова. Сполучення між ним та соцмістечком забезпечували залізна дорога (для перевезення вантажу) і трамвайна лінія. Шлях від дому до роботи робітників тракторного заводу, які мешкали в «старому» Харкові був складний. На це звертали увагу журналісти періодичних видань. Так, у березні 1931 р. на сторінках газети «За индустриализацию» з’явилася замітка під назвою «Трамвайно-тролейбусные мытарства». Кореспонденти відзначали, що працівники ХТЗ довго чекали на транспорт, який був переповнений. Через те, що колії були не добудовані, робітники долали на трамваї лише половину шляху. На кінцевій зупинці їм доводилося ставати в чергу 1. Звіт ХТЗ райради 1-го скликання за час з 1931 по 1.Х., 1934 р. — Х., 1934. — С. 12. 2. Директорский корпус промышленных предприятий Украины 20-30-х годов — менеджеры особого типа // Эпоха. Культуры. Люди. (История повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920-1950-е годы): Материалы международной научной конференции, Харьков, сентябрь 2003 г. — Х., 2004. — С. 350. 3. РГАЄ. — 7620. Оп. 1. Д. 89 Л. 20 4. Копиленко О. Народжується місто /О. Копиленко. — К., 1953. — С. 84. 5. Копиленко О. Народжується місто /О. Копиленко. — К., 1953. — С. 96. — 77 — Розд іл ІІ. Між до м о м та р о б о то ю: п о в с якде н ні ст ь мо бі л ь но ст і р о бі т ник і в . . . на автобус, на якому вони доїжджали до підприємства. Для того, щоб зайняти місце в салоні, працівники влаштовували справжні «перегони» від трамвайної зупинки до автобусної. Самі робітники іронічно називали це «ранковою фізкультурою»1. Отже, радянська влада в 1920-30-ті-рр. боролася не лише за гегемонію в соціальному просторі, а й намагалася радянізувати практики переміщення в ньому. Дім та завод як смислові точки соціального простору були головними орієнтирами, кінцевою метою пересування робітників. Інфраструктура та комунальне господарство Харкова були не розвинуті. Можемо констатувати, що повсякденні практики пересування «в дорозі», які сформувалися у міжвоєнні роки, були вагомою складовою щоденного життя робітників, ознакою стилю життя радянської людини. 1. РГАЭ. — Ф. 7620. Оп. 1. Д. 693. Л. 4. — 78 — Розділ III Умови праці робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років «...Ти ж знаєш, що різні тріпачі отам пишуть про радість від роботи на заводі. Нехай, сука, спробує ту радість... А зараз, брат, як присобачуть тебе вісім годин у диму, поросі, у спеці, так не дуже багато співатимеш про радість праці на заводі!» О. Копиленко, «Визволення» Історія повсякденності включає в себе широке коло предметів, стосунків і явищ, які складно ранжувати за ступенем значущості1. Як відзначає О. Коляструк, однією з найважливіших сфер повсякдення є трудова діяльність людини2 . Тому при дослідженні повсякденного життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. важливо проаналізувати умови, в яких вони працювали. Сучасні науковці розглядають умови праці як сукупність факторів виробничого середовища і трудового процесу, що впливають на стан здоров’я й працездатність людини під час виконання нею трудових обов’язків3. Тому завданням цього розділу є дослідження основних параметрів фізичного простору заводських приміщень (технічний стан промислових об’єктів, запиленість повітря, освітлення робочого місця тощо) та темпоральних особливостей виробничої діяльності та організації охорони здоров’я на виробництві (надання лікарсько-профілактичної допомоги на виробництві, оздоровлення заводчан у санаторіях та курортах). 1. Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк. — Х.: Курсор, 2008. — С. 61. 2. Коляструк О. Поняття повсякденності в сучасній науковій гуманітаристиці / О. Коляструк // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — 2009. — № 15. — C. 55. 3. Основи охорони праці: Підручник / ред. К. Н. Ткачук. — К.: Основа, 2011. — С. 18; Грибан В. Г. Охорона праці: навч. посібник / В. Г. Грибан, О. В. Негодченко. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — С. 14. — 79 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в Працівники у виробничому середовищі «... Комісар: Доктор! Не можу ... Так працювати не можу. Як заведений, як бовдур — не можу! Доктор (тихо, переможно): Царство рівних! Комісар: Щоб хто-небудь посміхнувся, закричав, заплакав, ні! Вони мовчать, працюють і мовчать, їдять і мовчать» Лунц Л. «Місто правди» Задля того, щоб зрозуміти ті зміни, що відбувалися в 1920-1930-ті рр., необхідно сказати декілька слів про стан справ у цій сфері в попередні роки. Напередодні Першої світової війни в Харкові діяло 135 фабрик і заводів, на яких працювало майже 10 тис. робітників1. Найбільшими серед них були ХПЗ, завод сільськогосподарських машин М. Гельферіх-Саде («Серп і Молот»), підприємство М. Ф. фон Дітмара («Світло шахтаря)». Це були великі для свого часу підприємства, обладнані найновішим устаткуванням. Так, корпуси паровозобудівного заводу розміщувалися на території в 40 десятин землі. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що розмір корпусів заводів і фабрик, які будувалися в Російської імперії до 1917 року, був у декілька разів більший, ніж у Європі. За спостереженнями М. ван дер Ліндена, вітчизняні підприємці та іноземні інвестори тяжіли до зведення масштабних промислових комплексів, що заклало підвалини високої концентрації виробництва в промисловості2. Втім, за висновками дослідників, умови праці на підприємствах в економічно розвинених регіонах були незадовільними3. Заводи Харкова здебільшого побудовано ще до 1914 р. За роки Першої світової війни та революції стан їх виробничих приміщень суттєво погіршився. Деякі з підприємств у 1920-ті рр. розмістили в непристосованих до виробництва місцях. Так, фабрику «Червона нитка» розташували в будівлі колишніх військових казарм4. Промислові об’єкти часто знаходилися в 1. Історія міста Харкова. ХХ століття / Ред. О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн. — Х.: Фоліо, Злоті сторінки, 2004. — С. 20. 2. Ван дер Линден М. Мотивация труда в российской промышленности: некоторые предварительные суждения / М. ван дер Линден // Социальная история. Ежегодник. 2000. — М.: РОССПЭН, 2000. — С. 216. 3. Кирьянов Ю. И. Рабочие Юга России. 1914 — февраль 1917 / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1971. — С. 56. 4. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 36. — 80 — Працівники у виробничому середовищі приміщеннях, що перебували в аварійному стані. Так, у 1926 р. члени ревізійної комісії під час обстеження державної друкарні імені Г. Петровського виявили численні пошкодження стін та стелі й були вимушені визнати приміщення непридатним до експлуатації1. Втім, робота підприємства продовжувалася, оскільки через житлову кризу знайти в місті будівлю, в якій можна було б розмістити 440 працівників, було складно. Відзначимо, що коли адміністрації підприємств вдавалося знайти нове приміщення для виробництва, це не гарантувало поліпшення умов праці трудівників. Редакції газет та журналів не відмовляли робітничим кореспондентам у публікації статей та заміток з цієї теми. Наприклад, працівник вагоноремонтних майстерень писав, що умови праці в новому цеху нічим не відрізняються від старих2. Досліджуючи матеріали регіональної періодики, вдалося виявити ще одну проблему, з якою зіштовхувалися працівники. Так, робітник фабрики «Здоров’я трудящих» у своїй статті звертав увагу, що виробнича потужність підприємства збільшилася в декілька разів, а розмір приміщення лишився незмінним, через що люди були вимушені працювати в тісноті, заважаючи один одному3. Така ситуація була типовою для радянської промисловості в 1920-ті рр., а в роки перших п’ятирічок вона суттєво ускладнилася. Нарощування виробничої потужності підприємств здійснювалося завдяки збільшенню чисельності працівників та кількості обладнання. Так, у 1928 р. на ХПЗ працювало 4994 робітників, тоді як у 1931 р. їх чисельність збільшилася вдвічі4. У матеріалах обстежень санітарно-технічного стану підприємства за 1928-1929 рр. зазначалося, що приміщення заводу були «старого типу», тісними та з низькими стелями5. За даними обстеження підприємств Харкова, проведеного в 1929 р., через нестачу вільного місця в цехах паровозобудівного, електромеханічного, машинобудівельного та інших заводів станки доводилося розміщувати майже впритул один до одного. Відстань між ними зазвичай не перевищувала 1. ДАХО, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 2128, Арк. 116. 2. Жебунев М. В новых мастерских условия работы не лучше старых / М. Жебунев // Харьковский пролетарий. — 1925. — 13 мая. — С. 3. 3. Марко. Фабрике тесно / Марко / Харьковский пролетарий. — 1926. — 11 мая. — С. 3. 4. Промышленность и рабочий класс Харьковщины 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов / ред. Е. В. Дягилев, С. А. Канавенко, В. В. Резникова, А. И. Эпштейн. — Х.: Прапор, 1986. — С. 144. 5. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 44. — 81 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в 60 см1. Технічним устаткуванням, як правило, було зайнято до 70% площі. Цехи були завалені виготовленою продукцією та залишками виробничих матеріалів. Про це не могли не повідомляти в своїх звітах спеціальні комісії. Так, у 1931 р. санітарно-технічний інспектор після обстеження заводу «Серп і молот» відзначав, що у зв’язку зі збільшенням обсягів виробництва цехи були надзвичайно перевантажені обладнанням і робочої площі залишалося вкрай недостатньо2. В результаті збільшення обсягів виробництва в роки індустріалізації приміщення заводів та фабрик Харкова перебували в критичному стані. Внаслідок екстенсивної модернізації промисловості звичними явищами стали надзвичайна скупченість та загромадженість цехів робітничим обладнанням3. Дослідники історії повсякденності відзначають, що магістральним напрямком у вивченні повсякденного життя є дослідження того, яким чином люди реагували на зміни життєвих обставин та пристосовувалися до них4. Сучасні науковці звертають увагу на трудове життя, моделі поведінки й відносини, які виникали на робочому місці5. У зв’язку з цим, цікаво проаналізувати, до яких дій вдавалися робітники в умовах збільшення чисельності працівників і виробничого обладнання на підприємствах, концентрації пилу та інших шкідливих речовин у повітрі цехів. Ще однією проблемою, характерною для більшості підприємств міста, було те, що вони не мали розгалуженої вентиляційної мережі. Через це на вікнах осідала непомірна кількість пилу, що значно зменшувало освітленість цехів. У матеріалах санітарно-технічного обстеження заводу «Серп і Молот» підкреслювалося, що на освітлювальних приладах у цехах накопичувалася велика кількість пилу та осаду6. Як виявилося, не досконалою була й вентиляційна система 1. Там само, Арк. 36. 2. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 43. 3. Любавський Р. Г. Умови праці робітників заводів-гігантів Харкова в роки перших п’ятирічок / Р. Г. Любавський // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія історія. — Вип. 44. — Х., 2011. — С. 175-176. 4. Коляструк О. А. Предмет історії повсякденності: історіографічний огляд його становлення у зарубіжній та вітчизняній історичній науці / О. А. Коляструк // Український історичний журнал. — 2007. — № 1 — С. 182. 5. Удод О. Історія повсякденності: питання, методології, історіографії та джерелознавства / О. Удод // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст.: Зб. наук. пр., присвячений пам’яті академіка НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х т. — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — T. 2. — С. 293. 6. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 43. — 82 — Працівники у виробничому середовищі ХТЗ, хоча його збудували на початку 1930-х рр. як зразковий промисловий об’єкт. Надмірна концентрація різних газів та оксидів у заводських приміщеннях призводила до численних отруєнь робітників, про що повідомляли журналісти спеціалізованих медичних видань1. Наявність вентиляційних приладів у цехах була скоріше винятком, ніж правилом. Члени оглядових комісій інспекції праці зауважували, що робітникам доводилося працювати в умовах надзвичайної задухи2. Весною та протягом літа сторінки періодичних видань рясніли замітками про те, що у заводських цехах була неймовірна спека3. Так, міські працівники в листі до редакції одного з видань скаржилися на відсутність вентиляції та свіжого повітря4. Харківські трудівники постійно зверталися до адміністрації з проханням поліпшити умови праці. У відповідь, як правило, вони чули обіцянки про покращення або відмову, яку пояснювали економічною неспроможністю підприємства проводити масштабні роботи з технічного вдосконалення виробничого середовища. Подекуди представники адміністрації заводів взагалі не реагували на прохання працівників. Такі випадки було зафіксовано звітній документації ОДПУ. Під час дослідження звітів цієї установи було вставлено, що агенти спеціально збирали інформацію, яка характеризувала настрої робітників. При чому вони фіксували не лише ставлення заводчан до політичних питань, а й до проблем виплати заробітку, побутового обслуговування, охорони праці тощо. Так, на парцеляново-фаянсовій фабриці відмічено випадки, коли люди непритомніли від перегріву під час роботи. Трудівники поскаржилися на такі умови директору. Він відповів, що, якщо вони не задоволені, то можуть звільнятися, а на їх місця запросять інших5. Цей приклад є показовим, відображає реалії повсякденного життя робітників, модель відносин, спілкування та взаємодії із адміністрацією підприємств. 1. Бондаренко К. К. Оздоровлення умов праці в бензиносховищах / К. К. Бондаренко // Профілактична медицина. — 1935. — № 11. — С. 64-67. 2. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 1362, Арк. 75. 3. Р-ий. Инспектура труда, слушай! / Р-ий. // Харьковский пролетарий. — 1926. — 17 июля. — С. 3; Беспризорный цех. ГЭЗ (б. ВЭК) // Харьковский пролетарий. — 1926. — 27 июля. — С. 3; М-ц. Устраните угрозу / М-ц. // Харьковский пролетарий. — 1927. — 6 мая. — С. 3. 4. Рабочий. Задыхаемся от жары / Рабочий // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 июля. — С. 3. 5. ЦДАВО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2523, Арк. 264. — 83 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в Нерідко працівники за певних обставин були вимушені вимикати вентиляційні прилади, оскільки вони заважали виконувати роботу. Інформацію про такі випадки було виявлено під час дослідження матеріалів листування між харківським відділом охорони праці та центральними установами. Так, у 1924 р. столичний відділ наркомату охорони здоров’я УСРР повідомляв, що працівники ливарного цеху ДЕЗу під час виплавки металу вимикали вентилятор, бо він працював настільки гучно, що робітники не чули розпоряджень та вказівок майстра1. За даними санітарно-технічних обстежень підприємств Харкова за 1928 - 1932 рр., приміщення цехів провітрювалися не систематично, зазвичай через відкриті двері та вікна. Тому взимку в них було надзвичайно холодно і робітники вимушені були працювати у верхньому одязі2. Зневірившись у тому, що адміністрація вживе заходів щодо поліпшення умов праці, заводчани часто робили спроби власними силами покращити своє становище. Відомості про це знаходимо у діловодній документації наркомату охорони здоров’я (звіти інспекторів охорони праці, резолюції оглядових комісій тощо) Так, ковалі ХПЗ у 1929 р. страждали від протягів, а восени у зв’язку з похолоданням ця проблема суттєво загострилася. Особливо їм дошкуляла вентиляційна труба, яка, за словами санітарного інспектора, була несправною. Тому працівники забили її гноєм3. Вочевидь, вони не сподівалися на те, що дирекція вирішить цю проблему, тому і вдалися до таких дій. Це підтверджують матеріали звіту, який склали члени ревізійної комісії після огляду підприємства в листопаді 1929 р. Вони звертали увагу на те, що авторитет цехових комісій з охорони праці був низький4. Тож, як бачимо, через нерозвиненість або відсутність вентиляційних систем на заводах Харкова і надзвичайну скупченість в цехах робітників та обладнання умови праці суттєво погіршилися, порівняно з тими, що були в цих заводах до початку проведення індустріалізації. Трудівники намагалися покращити своє становище, використовуючи при цьому різні тактики поведінки. Найбільш розповсюдженими були такі: привернення уваги громадськості до проблеми шляхом публікацій статей у місцевій пресі, звернення до адміністрації, вирішення проблеми власними силами. 1. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 1362, Арк. 105. 2. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 45. 3. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр, 3941, Арк. 14. 4. Там само, Арк. 11. — 84 — Чиста людина — радянська людина: техніки тіла робітників Чиста людина — радянська людина: техніки тіла робітників «... Головне Місто являло собою видовище небачене: люди всіх класів і станів були однаково чисто й охайно одягнені, причесані і вимиті, а оселі його стали зразком чистоти і порядку...» Є. Зозуля «Загибель головного міста» У цьому підрозділі звернемо увагу на те, яким чином був організований фізичний простір підприємств, робочих місць, як він вливав на «техніки тіла» працівників. Поняття «техніки тіла» було введено в науковий обіг М. Моссом. Техніками тіла він назвав традиційні засоби, які використовують представники різних суспільств для користування власним тілом1. Учений виділяв декілька їх типів: техніки руху, відпочинку, насичення тощо. Розглянемо те, яким чином умови праці робітників впливали на можливість здійснення техніки догляду за власним тілом. На думку М. Мосса, люди здатні не тільки засвоювати певні техніки на різних етапах соціалізації, а й спеціально їм навчатися2. Найбільший евристичний потенціал цього підходу дослідник убачав у використанні його як інструментарію для вивчення образу життя, поведінки, звичок населення тощо3. Намагання радянської влади змінити повсякденні практики працівників та здійснити фундаментальну реконструкцію побуту можна розглядати як спробу індоктринації «культурних» технік тіла (мити руки перед вживанням їжі, приймати душ після роботи, не плювати на підлогу тощо). Сучасні дослідники звертають увагу на те, що процес «окультурення» населення був невід’ємною частиною більшовицької цивілізаторської місії. На практиці люди в СРСР мали засвоїти декілька рівнів культури. Засвоєння техніки догляду за чистотою тіла було завданням першого рівня, яке мали виконати робітники на шляху до повного «окультурення»4. Дотри- 1. Мосс М. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологи / М. Мосс.— М.: Восточная литература, 1996. — С. 242. 2. Там само. — С. 252. 3. Там само. — С. 253. 4. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 1930-е: город / Ш. Фицпатрик. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. — С. 99. — 85 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в мання гігієнічних норм у повсякденному житті соціалістична пропаганда називала маркером «нової» радянської людини1. Для більш повного розуміння значення гігієни в радянському дискурсі варто використати підхід, запропонований М. Дуглас. На її думку, концепт БРУД виконує функцію впорядкування соціальної системи, оскільки за допомогою нього можливо визначити речі та явища, які не є складовими елементами цієї системи2. Таким чином, він є засобом маркування зайвого, непотрібного, чужого. Більшовики використовували це поняття для розмежування дихотомії старий / новий побут у категоріях антисанітарний / санітарний та антигігієнічний / гігієнічний. На підприємствах Харкова через брак вільної площі було складно виділити додаткові місця для господарських та санітарних приміщень (душових кімнат, роздягалень тощо). Так, матеріали санітарно-технічної характеристики ХПЗ показують, що із 16 цехів душ був тільки в трьох3. Подібна ситуація склалася й на ХТЗ — надсучасному на той час підприємстві. Директор заводу П. І. Свистун у 1932 р. у звіті ВАТО відзначав, що душові кімнати були лише в п’яти цехах і забезпечували потреби тільки тих робітників, які найбільше забруднювалися під час роботи (ковалі, ливарники тощо). Зразковим на підприємстві вважався ливарний цех. Він мав дві душові кімнати, у яких могли помитися після зміни 500 із 690 робітників цеху4. Варто відзначити, що у звіті директора ідеалізувався стан забезпечення побутових потреб ливарників. Його суттєво доповнюють матеріали, що були опубліковані на шпальтах заводської періодики. Цехова адміністрація не опікувалася побутовими проблемами працівників: приміщення душової кімнати було хоча і просторе, але не влаштоване як слід5. Проте робітники інших цехів мали гірші умови. Приміром, ковалі фактично були позбавлені можливості помитися після зміни, оскільки душова була надзвичайно малою за розміром і не могла вдовольнити їхніх 1. Орлова Г. Организм под надзором: тело в советском дискурсе о социальной гигиене (1920-е) / Г. Орлова. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.urokiistorii.ru/ day/theory/2010/21/gigiena Доступ — 01.08.2012; Богданов К. О чистоте и нечисти. Совполитгигиена / К. Богданов // Неприкосновенный запас. — 2009. — № 3. — С. 14-16. 2. М. Дуглас. Чистота и опасность. Анализ представлений об осквернении и табу / М. Дуглас. — М.: КАНОН-пресс-Ц, 2000. — С. 65. 3. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 45. 4. РГАЭ, ф. 7620, Оп. 1, Д. 390, Л. 11. 5. РГАЭ, ф. 7620, Оп. 1, Д. 89, Л. 20. — 86 — Чиста людина — радянська людина: техніки тіла робітників потреб1. Через відсутність вільної площі на території підприємств адміністрація часто була вимушена влаштовувати душові в приміщеннях, які не відповідали необхідним технічним вимогам. Так, у 1932 р. уряд ініціював обстеження стану техніки безпеки та промислової санітарії заводів України. В одному з актів був описаний стан душової кімнати одного з харківських підприємств. Інспектор відзначав, що душова розміщувалася в приміщенні з великими вікнами, тому все, що в ній відбувалося, було видно з вулиці. Чоловіки на це не зважали, бо могли приймати душ у спідній білизні, але жінки з цієї причини не користувалися душовою2. Подібних прикладів можна навести чимало. За твердженням О. Мовчан, нестача коштів на побутові потреби працівників була типовою для всіх промислових підприємств України3. При цьому, варто відзначити, що нерідко робітники не користувалися можливістю прийняти душ навіть там, де він був. Це підкреслювалося в матеріалах обстеження заводу «Серп і Молот»4. Дослідження контрольної документації заводів виявило, що такі факти були масовими. Справа в тому, що абсолютна більшість працівників була вихідцями з сільської місцевості. Новоявлені заводчани в повсякденному житті керувалися сталими звичками та нормами поведінки. На підставі цього серед сучасних дослідників виникла дискусія про те, чи можна вважати заводчан, які працювали на підприємствах у роки перших п’ятирічок, повноцінними робітниками, чи це були «селяни в робітничій одежі»5. Рівень санітарної культури українських селян протягом 1920-1930-х рр. був украй низьким. Вони не мали звички дотримуватися правил особистої гігієни: регулярно мити руки, купатися, користуватися милом та особистим рушником6. Засвоївши певні техніки тіла, вони продовжували користуватися ними і після зміни місця проживання. Проте колишні селяни поступово ставали міськими 1. РГАЭ, ф. 7620, Оп. 1, Д. 390, Л. 11. 2. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 7102, Арк. 9. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 29. 4. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 41. 5. Людтке А. История повседневности в Германии: Новые подходы к изучению труда, войны и власти / А. Людтке. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — С. 49-50. 6. Ткаченко І. Санітарний стан та боротьба з епідеміями в радянській Україні. 1920-ті рр. / І. Ткаченко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2007. — № 17 — С. 349. — 87 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в мешканцями. У Харкові, як і в інших містах СРСР, відбувався процес, який В. Волков назвав «оміщаненням» нової робочої сили1. Про певні позитивні зрушення в цьому напрямку свідчать акти обстеження санітарного стану харківських підприємств, проведеного в 1932 р. У них зафіксовані численні скарги трудівників щодо невидачі їм мила2. Подібні факти вдалося виявити при дослідженні діловодної документації Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР. Так, члени комісії, які перевіряли стан охорони праці на ХПЗ, фіксували в анкетах численні нарікання працівників цементного цеху на відсутність душової кімнати в умовах надзвичайного забруднювання їх тіла під час виконання виробничих операцій3. Утім, не варто переоцінювати масштаби зростання рівня санітарної культури працівників. На думку сучасних дослідників, перехід радянського суспільства до міської, індустріальної культури був далекий від завершення навіть на початку 1940-х рр4. Засвоєння «культурних» технік тіла не було одноактним явищем. У робочих матеріалах тієї ж комісії містяться описи повсякденних практик робітників, які свідчать про існування «змішаних» технік тіла. Так, трудівники ливарного цеху ХПЗ під час перерви, часто не дочекавшись довгої черги до умивальника, мили руки у відрі з брудною технічною водою і йшли на обід5. Таким чином, робітники, які нещодавно прибули з села поступово відмовлялися від старої техніки тіла (мити руки не регулярно або не мити зовсім) та не відразу засвоювали нову. Можна припустити, що вони зрозуміли лише важливість, власне, акту очищення, втім, не розуміли його сутність, наприклад, необхідність того, щоб вода була чистою. 1. Волков В. В. Концепция культурности. 1935-38 годы / В. В. Волков // Социологический журнал. — 1996. — № 1-2. — С. 199. 2. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Д. 7102. Арк. 25. 3. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Д. 3941. Арк. 14. 4. Удод О. Історія повсякденності: питання, методології, історіографії та джерелознавства / О. Удод // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст.: Зб. наук. пр., присвячений пам’яті академіка НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х т. — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — T. 2. — С. 305. 5. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Д. 3941. Арк. 13. — 88 — Техніка в період реконструкції вирішує все? Техніка в період реконструкції вирішує все? «...Машина — подумайте — ідол їх, машина ... і раптом ... І раптом найкраща з машин виявляється брехухою, пошлячкою, сентиментальною негідницею!» Ю. Олеша, «Заздрість» Однією з проблем радянської промисловості, яка мала безпосередній вплив на повсякденну працю, була зношеність виробничого обладнання. Так, у 1929 р. члени комісії інспекції охорони праці провели обстеження паровозобудівного цеху ХПЗ. Вони з’ясували, що 40% станків перебувало в експлуатації більше 30 років. Повністю справного обладнання на заводі було лише 42,4 %1. Під час дослідження діловодної документації ЦК КП(б)У було виявлено, що зношеність обладнання була характерною рисою українських підприємств усіх галузей промисловості. Таких висновків дійшов у 1928 р. нарком праці К. Гулій, заслухавши доповідь про порушення законодавства про працю в українській промисловості2. Однак, не тільки через технічні причини (тривалий термін експлуатації) промислове устаткування було в незадовільному стані. Велике значення мала трудова етика, ставлення робітників до техніки. Партійні функціонери намагалася навчити робітників дбайливо ставитися до обладнання. На їх думку, це було маркером нової «радянської» моделі трудової етики3. Втім, як видно з джерел, вони не досягли в цьому значних успіхів. Так, у листопаді 1929 р. інспектор з охорони праці став свідком розмови між робітником та майстром на ХПЗ. Працівник звернувся до майстра з проханням полагодити токарний верстат, оскільки він погано працював, а той відповів трудівнику, що не буде ремонтувати станок, доки він зовсім не зламається4. Подібна поведінка була типовим явищем радянської епохи. Недбайливість заводчан виявилася також у ставленні до нових імпортних станків, які до СРСР у великій кількості було завезено з Європи (здебільшого з Німеччині та Америки)5. Нові підприємства, збудовані на тери1. ДАХО, Ф. 1354, Оп. 9, Спр. 20, Арк. 50. 2. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2743, Арк. 38. 3. Тяжельникова В. С. Отношение к труду в советский и постсоветский период / В. С.  Тяжельникова // Социально-экономическая трансформация в России. Сер. «Научные доклады». — Вып. 131. — М.: Моск. обществ. науч. фонд, 2001. — С. 104. 4. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр, 3941, Арк. 15. 5. Див. про це: Шпотов Б. М. Американский бизнес и Советский Союз в 1920-1930-е годы: Лабиринты экономического сотрудничества. — М., 2013. — 320 с. — 89 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в торії Радянського Союзу в роки першої п’ятирічки, були укомплектовані, в тому числі іноземним обладнанням. У діловодній документації ВАТО знаходимо відомості про те, що харківські підприємства (передусім ХТЗ) відправляли до Берліна своїх представників для замовлення виробничого устаткування1. Цікаву оцінку результатів цієї роботи у своїх спогадах надав К. Шнітерн, німецький працівник ХТЗ. Він писав, що технічне устаткування промислового гіганта було здійснено за останнім словом техніки2. Втім, експлуатація імпортного обладнання часто була незадовільною. Це було властиво не тільки робітникам, а й адміністрації3. Типовою була ситуація, коли імпортне устаткування простоювало без роботи. Наприклад, на сторінках заводської газети Тракторного заводу «Темп» у 1932 р. з’явилась оригінальна замітка, написана від імені американського станка «Нортон». «Не хочу бути безпритульним…декілька місяців тому я прибув до…цеху. Мене швидко поставили на фундамент і я мріяв через декілька днів стати до ладу. Проте так не сталося. Під час переїзду деякі мої деталі загубилися і адміністрація не прийняла мене, а монтажники забули про мене»4. Подібну сумну історію могли «розповісти» чимало американських та європейських станків. При цьому варто відзначити, що на багатьох підприємствах Харкова переважна кількість промислових операцій все-таки здійснювалася за допомогою мускульної сили робітників. Особливо на невеликих фабриках найпростіші засоби механізації виробництва були відсутні й процес модернізації промисловості відбувався повільно. Зауважимо, що робітники нерідко самі гальмували цей процес. Адміністрація підприємств та трудівники по-різному сприймали появу нової техніки чи прийомів в організації технологічного процесу виробництва. Внаслідок цього підприємства нерідко ставали своєрідним полем зіткнення та водночас узгодження різних інтересів та соціальних практик, які відбувалися на рівні повсякденної реальності й виробничій діяльності5. Так, у 1929 р. працівники ДЕЗу 1. РГАЭ, Ф. 7620, Оп. 1, Д. 726, Л. 65-113. 2. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5335, Арк. 24. 3. Три цеха ХТЗ пущены в ход. Станки под дождем // Экономическая жизнь. — 1931. — 18 июня. — С. 2. 4. РГАЭ, Ф. 7620, Оп. 1, Д. 89, Л. 20. 5. Людтке А. История повседневности в Германии: Новые подходы к изучению труда, войны и власти / А. Людтке. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — С. 33. — 90 — Техніка в період реконструкції вирішує все? оголосили справжню «війну» новій плавильній печі, оскільки з її встановленням дирекція планувала перевести декілька заводчан на іншу, менш кваліфіковану, а отже більш важку і менш оплачувану роботу. Як було встановлено при дослідженні звітної документації ОДПУ, трудівники систематично псували піч, намагалися пошкодити елементи її конструкції, дестабілізуючи таким чином технологічний процес. Урешті-решт робітники святкували перемогу — піч була зламана. Після цього їм довелося змінити тактику. На заклики адміністрації швидко полагодити пошкоджене обладнання працівники відповіли ухиленням від праці та затриманням ремонтних робіт1. Цей та подібні приклади свідчать, що робітники відстоювали власні інтереси, вдаючись до тактики повсякденного спротиву, а їх дії не були раз і назавжди визначені. *** «... Холод упав несподівано, осінь чи що? ...Людей треба добре взути, і спецівок не вистачає. І в бараках не топлять!..А де чоботи? Та душу з управління треба витрусити, а взуття і одяг привезти» О. Копиленко, «Народжується місто» Ще однією проблемою, що стояла на заваді удосконалення виробничих процесів, було погане забезпечення робітників спецодягом (куртками, фартухами, рукавицями, чоботами тощо). Це було характерною ознакою умов праці в 1920-1930-х рр. При дослідженні діловодної документації Народного комісаріату охорони здоров’я вдалося встановити, що, як правило, спецодяг закупали трести, які розподіляли його великими партіями серед підприємств. Як наслідок, чимало робітників отримували одежу, яка була бракованою або не підходила за розміром (у таких випадках працівники мусили за власний кошт її підшивати), або не відповідала тим умовам виробництва, в яких мала використовуватися2. О. Мовчан наводить приклади численних випадків, коли робітникам гарячих цехів видавали спортивний одяг (майки та шорти), а залізничникам — халати3. Окрім того, адміністрація не дотримувалася встановлених колективним договором 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2523, Арк. 46. 2. ЦДАВО України, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 2128, Арк. 377. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 31. — 91 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в термінів видачі спецодягу, а також порушувала зобов’язання щодо його ремонту. Особливо гостро стояла проблема забезпечення спецодягом жінок-робітниць. Не вдаючись до аналізу гендерних відносин у радянській промисловості1, відзначимо, що жінки часто отримували спецодяг, який їм було складно та незручно носити. Приміром, в 1921 р. робітницям Харкова видали військові чоботи, що стало приводом для обурення журналістів2. Невирішеність проблеми зі спецодягом створювала нервовий настрій серед робітників, які звинувачували заводоуправління в скороченні асигнувань на заходи техніки безпеки заради заощадження коштів3. Відомі випадки, коли працівники організовували акції протесту з метою змусити дирекцію видати спецодяг. Так, у 1923 р. робітники ковальського цеху ХПЗ влаштували страйк, який вони обіцяли припинити тільки після забезпечення їх спецодягом. Із протоколу позачергового засідання фабзавкому стає зрозуміло, що адміністрація підприємства мала ресурси для задоволення потреб трудівників ковальського цеху, але не робила цього, оскільки остерігалася, що робітники інших цехів будуть вимагати одяг. Прикметно, що після жвавого обговорення цього питання, члени президії фабзавкому підписали резолюцію про відправлення відповідного клопотання до Машинобудівного тресту й застосування адміністративних заходів до тих працівників, які брали участь у страйкові4. У подальші роки рівень забезпечення робітників спецодягом не покращився. Навіть ті підприємства, які були «візитівками» успіхів радянської промисловості, мали його вкрай недостатньо. Так, у 1932 р. дирекція ХТЗ зверталася до вищих органів влади з проханням збільшити існуючий ліміт, оскільки його не вистачало: працівники були забезпечені спеціальним одягом на 60%5. Через стрімке збільшення чисельності працівників на харківських підприємствах виникла ще й така проблема, як зберігання робітничого одягу. Збудовані ще до початку Першої світової війни роздягальні не були 1. Див. про це: Голдман В. З. Женщины у проходной. Гендерные отношения в советской индустрии (1917-1937 гг.) / В. З. Голдман. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — 360 с. 2. Минц М. Снабжение рабочих одеждой и обувью / М. Минц // Пролетарий. — 1921. — 5 мая. — С. 1. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 31. 4. ДАХО, Ф. 1354, Оп. 9, Спр. 17, Арк. 137. 5. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5329, Арк. 29. — 92 — Працювати по-більшовицькому розраховані на ту кількість робітників, які працювали на підприємствах у роки перших п’ятирічок, тому людям часто доводилося зберігати своє вбрання на робочому місці. Нерідко робітники були вимушені розвішувати свій одяг на стінах цехів1. Оскільки розширити площі роздягалень або збільшити їх кількість було неможливо, комірчини для зберігання одягу часто розміщувалися прямо в цехах. У протоколах санітарно-технічних обстежень заводів неодноразово зазначалося, що насправді в цих шафах часто зберігалася не одежа, а деталі та залишки виробничого матеріалу2. Отже, курс радянської влади на налагодження й раціоналізацію виробництва, збільшення його об’єму та якості наштовхувався на низку матеріально-технічних проблем. Зношеність обладнання в поєднанні з недостатнім забезпечуванням спецодягом були факторами, які негативно впливали на умови праці робітників. Працювати по-більшовицькому «... 2-й. — Працюють нерівно. Один день все, інший нічого. З роботи тікають. Сплять не вчасно, їдять не вчасно. 2-й і 3-й. — Немає порядку і закону. Це не люди» Л. Лунц, «Місто правди» Дослідження трудової діяльності працівників передбачає вивчення тривалості та інтенсивності праці на підприємствах Харкова в 1920-1930-ті рр. Тому розглянемо питання тривалості робочого дня та понаднормових навантажень; проаналізуємо, чи були створені передумови підвищення темпів виробництва (стан виробничого обладнання та забезпечення робітників спецодягом); звернемо увагу на проблему інтенсифікації праці та виробничого травматизму. Тривалість робочого дня, як і всі інші аспекти трудових відносин, визначається трудовим законодавством, норми якого є загальнодержавним стандартом. Оскільки аналіз правових гарантій українських робітників та розвиток радянського законодавства про працю в 1920-1930-ті рр. доклад- 1. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 34. 2. Там само, Арк 41. — 93 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в но висвітлені в спеціальних працях із історії права1 і неодноразово ставали предметом дослідження історичних студій2 обмежимося висновками з цього питання. Базові засади розвитку радянського трудового законодавства були визначені Кодексами законів про працю виданих у 1918 р. та 1922 р. Ними було затверджено право робітників на восьмигодинний робочий день. Для певних категорій працівників та окремих видів праці ця норма могла бути зменшеною. Пільги на семигодинний робочий день отримали трудівники, що працювали в нічний час, а на шестигодинний — підлітки та працівники шкідливих виробництв, а також усі трудівники в передсвяткові дні. Крім того, всі заводчани отримали право на щоденну обідню перерву тривалістю від тридцяти хвилин до двох годин3. У 1927 р. відбулося скорочення тривалості робочого дня з 8 до 7 годин. Варто відзначити, що ці зміни відбувалися зі збереженням рівня оплати праці, але за умови підвищення виробничих норм. На важких та шкідливих роботах тривалість робочого дня мала скоротитися з 7-ми до 6-ти годин4. Як наслідок, порівняно з початком ХХ ст., тривалість робочого дня працівників скоротилася на декілька годин5. Незважаючи на ці прогресивні зміни, звичним явищем у радянській промисловості була понаднормова праця. Преса цей факт пояснювала недосконалою організацією виробничих процесів та станом заводського обладнання, яке часто потребувало ремонту, а також відсутністю кваліфікованих промислових працівників6. За даними, що містяться в архівних джерелах, на підприємствах траплялися випадки, коли понаднормову працю трудівників використовували для забезпечення власних потреб 1. Олійник О. М. Розвиток трудових відносин і законодавства про працю в Україні (1917–1930-ті рр.): дис. …канд. юрид. наук: 12.00.01 / Олійник Олександр Миколайович. — Х., 2003. — 225 с. 2. Трубенок О. М. Матеріальне становище та умови праці робітників України (друга половина 1920-х рр. — початок 1930-х рр.): автореф. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Трубенок Оксана Миколаївна. — К., 2000. — С. 10-11; Мовчан О. М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.) / О. М. Мовчан. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. — С. 135–193. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 13-14. 4. Там само. — С. 27. 5. Там само. — С. 25. 6. Юдин. Как проводится законодательство об охране труда в украинской промышленности / Юдин // Вопросы охраны труда на Украине. — 1928. — № 17. — С. 5. — 94 — Працювати по-більшовицькому представники партійної номенклатури. Інформатори ОДПУ УСРР звертали на це увагу в своїх звітах. Відомості про понаднормову працю робітників збиралися для дослідження ставлення працівників до проблем охорони праці. Так, у інформаційному зведенні про настрої робітників, які були зафіксовані впродовж серпня 1927 р., зазначалося, що директор ДЕЗу Руман змушував трудівників рубати та відвозити дрова йому додому1. Специфіка звітів ОДПУ як історичного джерела не дозволяє робити висновки щодо масовості таких фактів. Наприкінці 1920-х рр. у житті робітників відбулися значні темпоральні зміни. У серпні 1929 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла рішення про переведення всіх підприємств на безперервний робочий тиждень. Сутність реформи полягала в скасуванні загальних вихідних днів. На підприємствах відбувся поділ робітників на п’ять груп, для кожної з них було встановлено окремий день відпочинку. Неділя переставала бути єдиним вихідним днем для всього населення країни. З реєстру загальнодержавних неробочих днів були викреслені всі релігійні дати. Їх місце посіли нові радянські свята (приміром, день Жовтневої революції). В офіційній пресі цю реформу часто зображали як удар по релігійним забобонам у побуті2. Складається враження, що впорядкування соціального часу за новим розкладом було проявом латентної боротьби з релігією. Дійсно, підприємства працювали за безперервним робочим тижнем із серпня 1929 р. по грудень 1930 р., тобто в роки активізації антирелігійної кампанії. Проте, на думку сучасних дослідників, здійснюючи цю реформу радянська влада в першу чергу мала на меті досягти зростання економічних показників та збільшення обсягу валової продукції3. Можна припустити, що масова антирелігійна пропаганда руйнування старого побуту, що відбувалася під час впровадження нового алгоритму організації робочого часу, була всього лише противагою можливому опору людей. Саме з цього фронту влада очікувала найбільш сильного спротиву, тому значна частина агітаційних сил була заздалегідь спрямована на цю проблему4. У 1920-1930-х рр. три1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2523, Арк. 223. 2. Новый шаг к социализму // Правда. — 1927. — 27 авг. — С. 1; Крупская Н. Еще один шаг на пути к социализму / Н. Крупская  // Правда. — 1929. — 3 сент. — С. 2. 3. Гумерова М. Место непрерывной производственной недели (1929-1931) в антирелигиозной кампании советского правительства / М. Гумерова // Bulletin des Deutschen Historischen Instituts Moskau. — 2012. — № 6. — С. 80. 4. Там само. — С. 70. — 95 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в валість праці робітників була значно меншою, ніж на початку ХХ ст. Юридичні права працівників були чітко визначені та закріплені законодавчо, їх виконання контролювали спеціальні органи влади та численні виробничі комісії. Робітники отримали право на відпустку та регламентовану перерву протягом робочого дня. Втім, у промисловості зберігалася практика понаднормової праці, яка визначалася не тільки виробничою необхідністю, а й свавільними рішеннями адміністрації. Радянська влада була постійно націлена на пошуки методів збільшення обсягів промислового виробництва, що призвело до експериментів у галузі організації праці, які впливали на ритм трудової повсякденності робітників. Протягом 1920-1930-х рр. виразною рисою ідеології більшовизму було прагнення впорядкувати, «раціоналізувати» соціальні відносини, побутові процеси тощо. В тому числі більшовики намагалися оптимізувати виробничий процес, впровадити в промислове виробництво ефективні форми та методи організації праці. Варто зазначити, що починаючи з кінця ХІХ ст. інтелектуальна атмосфера Європи та Америки визначалася безмежною вірою в науково-технічний прогрес. Інтелектуальні здобутки Ч. Дарвіна, З. Фрейда, А. Ейнштейна та інших вчених змінили уявлення людей про самих себе та навколишній світ. Наукове пояснення суспільних процесів спричинило виникнення проектів щодо їх вдосконалення та раціоналізації для благоустрою суспільства. За твердженням Д. Скотта, одним із перших об’єктів наукового соціального планування були робітники1. Це було зумовлено стрімким розвитком та концентрацією промисловості, появою заводів-гігантів, на яких працювали тисячі робітників. У цих умовах виникла потреба в докорінній зміні моделі управління виробництвом, впровадженні нових організаційних структур, схем підпорядкованості тощо. Теоретиком і практиком нової «філософії виробництва» був американський інженер Ф. Тейлор. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. він розробив нову систему фабричного менеджменту й організації праці, яка ґрунтувалася на оптимізації трудових процесів. Головою ідеєю Ф. Тейлора була раціоналізація виробництва завдяки заощадженню часу, що витрачали робітники на здійснення промислових операцій, усуненню зайвих та непотрібних рухів, відбору найбільш швидких та вдалих засобів 1. Скотт Д. Благими намерениями государства. Почему и как проваливались проекты улучшения условий человеческой жизни / Д. Скотт. — М.: Университетская книга, 2011. — С. 155-156. — 96 — Працювати по-більшовицькому виконання роботи. Його ідеї були надзвичайно популярними в Європі та Америці. Вони також знаходили своїх прибічників у Російській імперії1, ставали предметом публічного обговорення2. Ставлення лідерів більшовиків до ідей тейлоризму змінювалося протягом часу. Так, в уявленні В. Леніна модель організації виробництва Ф. Тейлора еволюціонувала від різкого засудження в 1913 р. як «наукової системи вижимання поту»3 до її визнання в 1918 р. як зразка, який необхідно запровадити в СРСР, адаптувавши його до соціалістичних умов виробництва4. Через відсутність матеріально-технічних засобів збільшення ефективності праці, нарощування об’єму виробництва протягом 1920-1930-х рр. в СРСР відбувалося за рахунок використання мускульної сили робітників. Найактивнішим популяризатором тейлоризму в Радянському Союзі був керівник Центрального інституту праці А. Гастев. На його думку головним завданням, яке стояло перед більшовиками, було перетворення людей на «автоматичні машини із нервів та м’язів»5. Такий підхід зумовив інтенсифікацію праці робітників. Проте цей процес відбувався поступово. На початку 1920-х рр. на вимогу робітників у СРСР було уповільнено темп виробництва на 10-20%6. Втім, після проголошення курсу на індустріалізацію інтенсивність праці почала зростати. Протягом 1930-х рр. темп роботи працівників був швидший, ніж наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Про це серед іншого свідчать матеріали обстежень настроїв робітників української промисловості. Так, у 1927 р. трудівники заводу «Серп і Молот» відзначали, що, хоча до революції 1917 р. вони працювали довше, проте витрачали під час роботи значно менше сил. Працівники ОДПУ наприкінці 1920-х р. у своїх звітах відзначали, що заводчани все частіше скаржилися 1. Тэйлор Ф. Административно-техническая организация промышленных предприятий / Ф. Тэйлор. — СПБ.: Издание инженера Л. А. Левенстерна, 1912. — 186 с. 2. Поляков Р. В. Настоящее положение вопроса о применении системы Тэйлора / Р. В. Поляков. — М.: [б. и.]. — 1914; Каблуков Н. Общеэкономическое и социальное значение системы Тэйлора / Н. Каблуков // Современник. — 1915. — № 3. — С. 25. 3. Ленин В. И. Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — М.: Изд. полит. литературы, 1975. — Т. 23. — С. 18. 4. Там само. — С. 141. 5. Цит. за: Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПБ.: Журнал «Нева», 2000. — С. 58. 6. Струмилин С. Г. Избранные произведения в 5 т. / С. Г. Струмилин. — М.: Наука, 1964. — Т. 3. — С. 46-47. — 97 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в на те, що адміністрація підприємств взяла курс на вижимання мускульної сили працівників1. Техніко-технологічна модернізація виробництва в роки перших п’ятирічок не полегшила важкість і напруженість праці. Окрім того, як відзначають сучасні дослідники, заочне змагання з капіталістичними країнами в промисловому розвитку призвело в СРСР до більшої інтенсифікації праці, ніж у Західній Європі2. Про це писали у своїх спогадах робітники. За словами К. Шнітерна, хоча він вважав себе непоганим працівником, втім зізнавався, що йому було надзвичайно важко працювати на ХТЗ. Цей факт є показовим, оскільки німецький робітник насилу виконував радянську виробничу норму. К. Шнітерн підкреслив, що для цього йому необхідно було витратити всі фізичні й моральні сили3. Травматизм « ...Подивися на мої руки, бачиш, які оце уразки? Що ми тобі худоба?...А охорона праці тільки плечима зводить» О. Копиленко, «Народжується місто» Інтенсифікація праці була однією з причин збільшення кількості випадків травматизму в промисловості. В 1925 р. робітниці ДЕЗу скаржилися на те, що адміністрація встановила такі норми, що їм доводилося прискорювати виробничий процес (незважаючи на те, що при виконанні деяких робіт була потрібна надзвичайна обережність та уважність), що призводило до численних травм4. У роки перших п’ятирічок чисельність працівників на заводах суттєво збільшилася. Приміром, на заводі «Серп і Молот» із 1928 р. по 1931 р. їх чисельність збільшилася в три рази5. Через це, на сучасних 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2523, Арк. 98. 2. Людтке А. История повседневности в Германии: Новые подходы к изучению труда, войны и власти / А. Людтке. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — С. 37. 3. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5335, Арк. 23. 4. Савушкина. Оградить работниц от увечья / Савушкина // Харьковский пролетарий. — 1925. — 19 июня. — С. 3. 5. Промышленность и рабочий класс Харьковщины 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов / ред. Е. В. Дягилев, С. А. Канавенко, В. В. Резникова, А. И. Эпштейн. — Х.: Прапор, 1986. — С. 144. — 98 — Травматизм радянських підприємствах працювали некваліфіковані робітники, які обслуговували механізовані цехи. Як вже зазначалося дві третини, робітників приїжджали на виробництво з сільської місцевості. Відповідно виробнича культура й рівень кваліфікації цих працівників були низькими. Наприклад, у 1934 р. на ХТЗ майже 43% робітників мали досвід праці менше ніж один рік1. За спостереженням Д. Ширера, при проведенні індустріалізації радянська влада сконцентрувала увагу на автоматизованих технологіях виробництва, ігноруючи розвиток допоміжних засобів (внутрішньозаводський транспорт, механізація невеликих промислових операцій тощо)2. Через збільшення чисельності недосвідчених працівників на підприємствах та скупчення обладнання в цехах значно збільшилася кількість випадків травматизму. Звісно, вони траплялися на заводах і раніше, втім, з початком перших п’ятирічок їх кількість зросла в декілька разів. Не випадково в матеріалах до санітарного паспорта заводу «Серп і Молот» зверталася увага на цю проблему. Якщо в 1927 р. на заводі сталося 1175 нещасних випадків, то в 1930 р. їх було зафіксовано вже 3320, тобто їх кількість збільшилася майже втричі3. Як правило, на виробництві вони траплялися через падіння деталей або неправильне користування виробничим обладнанням4. Під час дослідження діловодної документації Всеукраїнської ради профспілок було встановлено, що в 70% випадків причинами травматизму ставали недбалий догляд за обладнанням та невміння ним користуватися5. У цих умовах особливе значення набувала практика наставництва в радянській промисловості, яку прагнула впровадити адміністрація. Її сутність полягала в тому, що за досвідченими робітниками дирекція закріплювала декілька новоприбулих працівників для навчання та ознайомлення їх з технічними особливостями виробництва. Як відмічає О. Мовчан, кадрові робітники, як правило, презирливо ставилися до недавніх вихідців із села, називаючи їх селюками, навіть якщо самі не так давно стали городянами6. 1. ДАХО, Ф. 5652, Оп. 1, Спр. 642, Арк. 100. 2. Цит. за: Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте / С. Коткин // Мишель Фуко и Россия: Сб. статей / Под ред. М. О. Хархордина. — СПб.; М.: Европейский университет в Санкт-Петербурге: Летний сад, 2001. — С. 244. 3. ДАХО, Ф. 1392, Оп. 2, Спр. 205, Арк. 45. 4. ДАХО, Ф. 5652, Оп. 1, Спр. 647, Арк. 122. 5. ГАРФ, Ф. 1451, Оп. 16, Д. 885, Л. 50. 6. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 23. — 99 — Розд іл ІІІ. Умо в и п р а ц і р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в Подібні явища неодноразово ставали сюжетами для сатирично-гумористичних журналів. Журналісти висміювали процес «професійного навчання», що складався з виконання новими працівниками розпоряджень, не пов’язаних з виробничою практикою. Новоприбулі на виробництво молоді люди були вимушені виконувати різні особисті доручення наставників: бігати за цигарками, приносити пошту тощо1. Подібні практики мали забезпечити новим працівникам можливість здійснювати накопичення соціального капіталу. Для цього робітники мали використати частину свого економічного капіталу для задоволення потреб членів колективу. Робітники конвертували свій економічний капітал в соціальний з метою його накопичення для здійснення за необхідності зворотної операції обміну. «Перепусткою» до визнання в колективі було пригощання товаришів по цеху алкогольними напоями. Тільки після цього акту працівники могли розраховувати на підтримку колег. Якщо їх дії не вписувалися в таку схему, вони ставали об’єктами цькувань та насмішок. Ця ситуація знайшла відображення у журналі «Червоний перець». Так, на шпальтах одного із номерів було розмішено карикатурний образ п’яного майстра, який бив свого помічника за те, що він п’є менше, ніж наставник2. Публікації подібних матеріалів у сатиричних виданнях свідчить про розповсюдженість цього явища. Іншу модель поведінки майстрів фіксують матеріали перевірок стану охорони праці на підприємствах. Так, у 1929 р. після обстеження ХПЗ члени комісії зробили висновок, що досвідчені працівники ігнорували розпорядження дирекції підприємства щодо проведення інструктажу для новоприбулих трудівників. Через це останні часто травмувалися під час виробництва. Приміром, інспектор праці Ліберман у своєму звіті описував випадок, коли недосвідчений працівник голими руками чистив деталі кислотою й отримав численні опіки. Майстер, який стояв поруч і все бачив, не попередив його про небезпеку3. Вочевидь, працівники сприймали обов’язки наставництва як непотрібне навантаження, тому вдавалися до звичної тактики опору — ухилу від роботи. Низький рівень механізації виробництва на багатьох фабриках і заводах визначив специфіку випадків травматизму. Найбільш розповсюдже1. «Професійне навчання» // Крокодил. — 1926. — № 47. — С. 3. 2. З п’яних очей // Червоний перець. — 1929. — № 8. — С. 10. 3. ЦДАВО України. Ф. 342, Оп. 1, Спр. 3941, Арк. 10. — 100 — Медичне обслуговування ними травмами були пошкодження верхніх та нижніх кінцівок, синці та рвані рани, потрапляння чужорідних предметів у очі. Керівництво заводів було вимушено розпочати кампанію з обговорення проблеми охорони праці на заводах Харкова, шляхів зменшення кількості випадків травматизму, а також оптимізації процесу надання першої невідкладної допомоги робітникам на сторінках періодичних видань1. У радянській історіографії неодноразово підкреслювалося, що адміністрація постійно вела роботу спрямовану на покращення умов праці робітників2. Утім, самі робітники були вкрай незадоволені діяльністю адміністрації в галузі охорони праці. У жовтні 1928 р. на профспілковій конференції союзу «Металіст» один із робітників заводу «Серп і Молот» підсумував, що дії в галузі охорони праці розпочиналися тільки тоді, коли траплявся нещасний випадок3. Вочевидь, залучення до виробництва некваліфікованих робітників та погіршення санітарно-технічних умов праці призвели до катастрофічного збільшення випадків травматизму в 1930-ті рр. Медичне обслуговування «— Ти не хворий, Цезарю? — Здається, хворий. — Туберкульозом? — Ні. Протиріччями» Ф. Гладков, «Енергія» Важливим чинником, що впливав на умови праці робітників Харкова в 1920-1930-ті рр., було медичне обслуговування. Для розуміння динаміки змін, що відбулися в повсякденному житті заводчан у зазначений період, 1. Медведовская М. А. На Харьковском тракторном / М. А. Медведовская // Медицинский работник. — 1934. — № 4. — С. 13-15; Абрамовіч М. А. Досвід півторарічної роботи заводської фізіолого-гігієнічної лабораторії / М. А. Абрамовіч // Профілактична медицина. — 1935. — № 5. — С. 73-76; Муравчик В. М. К вопросу об организации медико-санитарного обслуживания предприятий / В. М. Муравчик, П. Я. Кенис // Врачебное дело. — 1936. — № 6. — С. 713-716; Шевандин М. Н. Об оказании первой помощи при травмах на заводах / М. Н. Шевандин // Хроника здравоохранения. — 1927. — № 3. — С. 2-7. 2. Кременецький М. А. Велетень електроіндустрії. Харківський електромеханічний завод / М. А. Кременецький, А. Г. Стоянов. — Х.: Прапор, 1930. — С. 61; Солошко Д. Трудовий шлях колективу ХТЗ / Д. Солошко, М. Макєєва. — К.: Держполітвидав УРСР, 1962. — С. 66. 3. ДАХО, Ф. 1010, Оп. 1, Спр. 2067, Арк. 83. — 101 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в наведемо стислу характеристику організації охорони здоров’я та лікування працівників у попередні десятиліття. Наприкінці ХIХ ст. Харків перетворився на великий промисловий центр Російської імперії, однак медичне обслуговування трудівників міста перебувало на надзвичайно низькому рівні. На підприємствах діяли лише фельдшерські пункти. Єдиним винятком був ХПЗ. Практично від початку своєї діяльності (з 1896 року) на території заводу функціонували лікарня, амбулаторія та аптека. Робітникам, службовцям і членам їх родин, які захворіли, медичний персонал мав змогу надавати допомогу вдома1. Власники ХПЗ виділяли значні суми на потреби медичної частини. Було придбано навіть рентгенівський апарат — обладнання на той час дуже рідкісне й дороге. У 1916 році на заводі працювало 6200 робітників і близько 500 службовців. Заводська лікарня мала 25 ліжок, її персонал складався з двох лікарів (терапевта та хірургаконсультанта) та 5 фельдшерів. Такий нечисленний персонал здійснював величезну роботу: лікування стаціонарних хворих, амбулаторний прийом, відвідування хворих вдома та проведення оглядів новоприбулих робітників2. Звісно, за такого навантаження на медперсонал якість медичного обслуговування була на низькому рівні. Власники ХПЗ забезпечували своїх робітників мінімальною медичною допомогою, але на інших підприємствах її не було зовсім3. Історію радянської соціальної політики можна розглядати як комплекс заходів та кампаній, які ілюструють пріоритети державної системи соціального забезпечення та захисту, що полягають у перерозподілі груп клієнтів і їх потреб4. Класова політика радянської влади зумовила організацію системи пільгового медичного обслуговування промислових робітників. Ініціаторами її створення були профспілки. Одним із перших заходів у цій галузі було формування на підприємствах комісій з охорони праці та здоров’я робітників. У грудні 1921 р. ініціативу профспілок підтримав уряд: за постановою РНК України був заснований відділ робітничої меди1. Робак І. Ю. Організація охорони здоров’я в Харкові за імперської доби (початок ХVIII — 1916 р.). — Х.: Вид-во Хар. медичного універ., 2007. — С. 208. 2. Там само — С. 209. 3. Там само. — С. 210. 4. Лебина. Н. Забота и контроль: социальная политика в советской действительности, 1917-1930-е годы / Н. Лебина, П. Романов, Е. Ярская-Смирнова // Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. — М.: ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2007. — С. 21. — 102 — Медичне обслуговування цини (далі — Робмед) при Наркоматі охорони здоров’я УСРР. На нього покладалося завдання організації медичних закладів при промислових підприємствах із метою боротьби з професійними захворюваннями1. Діяльність Робмеду була спрямована на збільшення кількості лікувальних закладів. За даними О. Мовчан, у 1922-1923 рр. кількість амбулаторно-поліклінічних установ в УСРР (поліклінік, амбулаторій та медичних пунктів на підприємствах) збільшилася з 280 до 628, а кількість лікарень — з 111 до 152. Однак більшість новостворених поліклінік, призначених для обслуговування робітників, не відповідала статусу закладів такого типу як за організацією, так і за кваліфікацією роботи. Тому в наступному році 40% робітничих лікарень було повернуто статус амбулаторій та медичних пунктів2. Одним із напрямків діяльності Робмеду була популяризація його серед робітничого населення. У звіті уряду України до ІХ всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів за 1923-1924 рр. акцентувалася увага на тому, що протягом звітного періоду заклади Робмеду відвідало всі робітники країни3. Закономірним було те, що в промислових регіонах країни медичних інституцій було збудовано значно більше, ніж у аграрних. Так, протягом 1926-1927 рр. кількість установ у сільськогосподарських областях України збільшилася на 24%, тоді як у промислових центрах (у тому числі й у Харкові) вона зросла на 34%4. Дослідження профспілкових звітів виявило, що, незважаючи на збільшення кількості поліклінічно-амбулаторних закладів у другій половині 1920-х рр., покращення рівня медичного обслуговування робітників не відбулося. Суттєво не змінило ситуацію й будівництво в 1928 р. зразкової поліклініки диспансерного типу в Червонозаводському районі Харкова. Причина цього полягала в тому, що створення мережі медичних закладів було значно повільнішим, ніж темпи збільшення чисельності промисло1. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.) / Ред. С. В. Кульчицький. В 2 ч. — Ч 1. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 288. 2. Мовчан О. Медичне обслуговування робітників УСРР у 1920-ті роки / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2006. — № 15. — С. 21. 3. Отчет рабоче-крестьянского правительства Украины за 1923-1924 гг. к IX всеукраинскому съезду советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. — Х.: Издание ВЦИК и СНК УССР, 1925. — С. 273. 4. Мовчан О. Медичне обслуговування робітників УСРР у 1920-ті роки / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2006. — № 15. — С. 22. — 103 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в вих працівників1. Ситуація ускладнилася в роки перших п’ятирічок. Це можна простежити, звернувши увагу на кількість стаціонарних місць, які мали змогу надати міські лікарні. У 1929 р. всі медичні заклади Харкова (у тому числі й Робмеду) могли забезпечити стаціонарне лікування 1985 пацієнтам, що було вдвічі більше, ніж до 1917 р. Утім, якщо до 1917 р. на одне лікарняне місце в середньому припадало 204 людини, то наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. — 245 осіб2. Досягнення радянської влади в галузі медичного обслуговування робітників знівелював процес стрімкого збільшення чисельності мешканців Харкова. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що медична допомога була недостатньою не тільки за кількісними, а й за якісними показниками3. В умовах скупчення робітничого обладнання в цехах знайти місце для влаштування медичного пункту або амбулаторії було складним завданням для адміністрації підприємств. Цю проблему обговорювали журналісти на шпальтах фахових медичних видань. Так, у 1927 р. приміщення пунктів першої допомоги на багатьох підприємствах Харкова не відповідали необхідним технічним характеристикам. Приміром, на ДЕЗі медпункт розташовувався у двох з половиною кімнатах. В одній із них одночасно розміщувалися маніпуляція, місце для перев’язок, реєстратура та приймальня. У подібних умовах доводилося працювати лікарям на заводах ХПЗ та «Серп і Молот». Приміщення їх медпунктів були тісні та недостатньо обладнані4. Як свідчать архівні джерела, в роки п’ятирічок стан приміщень медпунктів на підприємствах не покращився. Приміром, у проектному завданні на реконструкцію ДЕЗу в 1935 р. зазначалося, що лікарі мусили працювати в умовах надзвичайної скупченості обладнання, що негативно позначалося на якості медичних послуг5. Протягом 1920-1930-х рр. у Радянському Союзі була створена розгалужена мережа оздоровчих закладів, які розміщувалися в курортних зонах 1. Отчет Всеукраинского совета профсоюзов (1926-1928) к 4-му съезду профсоюзов Украины. — Х.: Укр. робітник, 1928. — С. 153. 2. За здоров’я трудящих (звіт секції охорони здоров’я). — Х.: Редак.-видавн. сектор Оргвідділу Міськради, 1930. — С. 18-19. 3. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.) / Ред. С. В. Кульчицький. В 2 ч. — Ч 1. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — С. 291. 4. Шевандин М. Н. О подаче первой помощи при травмах на заводах / М. Н. Шевандин // Хроника здравоохранения. — 1927. — № 3-4-5. — С. 8. 5. ДАХО, Ф. 4217, Оп. 5, Спр. 227, Арк. 20. — 104 — Медичне обслуговування загальнодержавного та місцевого значення. Робітники Харкова отримали можливість відновлювати свої фізичні сили, відпочиваючи на курортах та в санаторіях. Дослідження цього аспекту життя робітників вимагає відповіді питання, чи можна відпочинок включати до семантичного поля поняття «повсякденність». У сучасних тлумачних словниках цей термін описується за допомогою такого синонімічного ряду слів, як буденний, звичайний, одноманітний тощо1. Проте сьогодні історики активно використовують підходи феноменологічної та герменевтичної шкіл соціології, які не розділяють соціальну реальність на повсякденність та не повсякденність, оскільки, на їхню думку, різні практики є віддзеркаленням конкретного досвіду2. У радянському дискурсі оздоровлення працівників у рекреаційних зонах було маркером нової повсякденності, символом справедливого перерозподілу благ, раніше недоступних заводчанам. Тому, на нашу думку, віднесення «курортного життя» до сфери повсякденності є цілком виправданим. За спостереженнями І. Орлова, з 1917 р. по 1924 р. у СРСР було прийнято близько 30 декретів та постанов, які заклали підвалини оздоровчо-курортної допомоги робітникам3. Слід зазначити, що виділення путівок для робітників на чорноморські або інші курорти було скоріше винятком, ніж правилом. Більшість працівників Харкова відпочивали в оздоровчих базах місцевого значення (Померки, Вільхівка, Занки тощо). Таку інформацію містить діловодна документація профспілок. Так, у 1926 р. лише 0,9% трудівників міста отримали путівки на курорти Криму4. Як свідчать профспілкові звіти, в другій половні 1920-х рр. у Харкові та області працювало 12 будинків відпочинку5. Очевидно, що кількість охочих відпочити значно перевищувала можливості оздоровчих закладів. Приміром, за період літньої оздоровчої кампанії 1926 р. з 3054 тис. робітників заводу «Серп і Молот» було оздоровлено в будинках відпочинку 318, тобто майже кожен десятий тру1. Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк. — Х.: Курсор, 2008. — С. 50. 2. Козлова Н. Н. Социология повседневности: переоценка ценностей / Н. Н. Козлова // Общественные науки и современность. — 1992. — № 3. — С. 52. 3. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: ВСШЭ, 2010. — С. 157. 4. Промышленность и рабочий класс Харьковщины 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов / ред. Е. В. Дягилев, С. А. Канавенко, В. В. Резникова, А. И. Эпштейн. — Х.: Прапор, 1986. — С. 81. 5. Отчет Харьковского окружного совета профсоюзов к VII окружному съезду профсоюзов. Январь 1926 г. — май 1927 г. — Х.: Издание ХОСПС, 1927. — С. 103. — 105 — Розд іл І. Умо ви ж и ття р о б і тн и кі в Ха р ко в а в 1 9 2 0 - т і — на п о ча т к у 1 9 3 0 - х р о к і в дівник підприємства1. Розподіл путівок проводили фабзавком та профспілки. Більшість робітників не були пасивними спостерігачами цього процесу. Для того, щоб отримати направлення на відпочинок, вони використовували всі можливі засоби. Так, працівники ДЕЗ у своїй замітці, опублікованій на шпальтах газети «Харьковский пролетарий», звертали увагу на те, що деякі робітники їх підприємства симулювали хворобу й це призводило до неправильного розподілу путівок на оздоровчі бази2. Процес розподілу тих чи інших благ у радянському суспільстві мав суб’єктивний характер. Це доводять і матеріали тогочасної преси3, і дослідження вчених4. Розподілення путівок на підприємствах не стало винятком. Це відбилося у звітній документації ОДПУ. Так, за агентурними даними, у 1927 р. працівники Державного канатного заводу нарікали на відділ охорони праці. Вони відзначали, що деякі жінки підприємства отримали подорож на курорти завдяки тому, що мали інтимний зв’язок із заступником директора та іншими представниками адміністрації5. В організації діяльності будинків відпочинку було багато недоліків. За словами журналістів, головними з них були неякісне та одноманітне харчування, тіснота та нестача предметів побутового вжитку (столів, стільців, лавок тощо), відсутність зелених насаджень поблизу будинків. Утім, санітарно-гігієнічні умови життя були задовільними6. Відзначимо, що в 1920-1930-х рр. ідея надання оздоровчо-профілактичного відпочинку працівникам суттєво змінювалися. Так, до кінця 1920-х рр. відправлення робітників підприємств до баз відпочинку здійснювалося передусім з метою їх оздоровлення. У 1930-х рр. відпочинок у санаторії був винагородою за робітничі досягнення, стимулюючи таким чином робітників до праці. Зміни в парадигмі оздоровлення працівників відбулися після постанови ЦК ВКП(б) «Про медичне обслуговування робітників і селян» від 1. Промышленность и рабочий класс Харьковщины 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов / ред. Е. В. Дягилев, С. А. Канавенко, В. В. Резникова, А. И. Эпштейн. — Х.: Прапор, 1986. — С. 82. 2. Рабочие ВЭКа о Рабмеде // Харьковский пролетарий. — 1925. — 12 мая. — С. 3. 3. Где можно купить «знакомство»? // Пролетарий. — 1921. — 15 мая. — С. 4. 4. Коткин С. Жилище и субъективный характер его распределения в сталинскую эпоху / С. Коткин // Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная история. Монографический сборник. — М.: Три квадрата, 2001. — С. 103-125. 5. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 2523, С. 130. 6. Краснов П. На солнцепеке / П. Краснов // Пламя. — 1924. — № 8. — С. 10. — 106 — Медичне обслуговування 18 грудня 1929 року. Цією постановою радянська влада впровадила отримання путівки на курорт та проведення відпустки в будинку відпочинку до системи матеріального й морального заохочення робітників за якісну та сумлінну працю1. Таким чином, відновлення промислового виробництва на підприємствах Харкова в 1920-ті рр. та стрімке збільшення його обсягів у роки перших п’ятирічок суттєво вплинули на умови праці робітників. Можемо стверджувати, що основні параметри виробничого середовища, за якими визначають дотримання певних стандартів організації умов праці, значно знизилися. Відповідні комісії робили висновки про підвищення рівня загазованості повітря цехів, зменшення освітленості робочого місця тощо. Заклики радянської влади щодо оздоровлення та забезпечення належних гігієнічних умов праці на практиці виявилися нездійсненими. Характерно, що такі вади були притаманні не тільки заводам, збудованим до індустріалізації, але й новобудовам, які були «візитівками» успіхів радянської промисловості. Скупченість, тиснява та незручності стали визначальними рисами умов праці робітників Харкова в роки перших п’ятирічок, типовою ознакою радянської повсякденності 1920-1930-х рр. *** Отже, протягом 1920-1930-х рр. інтенсифікація промислового виробництва загострила чимало проблем, пов’язаних із охороною праці. Екстенсивне нарощування виробничих потужностей харківських підприємств спричинило надзвичайну скупченість робітників та виробничого обладнання. Це призводило до значного збільшення випадків травматизму на виробництві тощо. Під час змін у промисловості в 1920-1930-ті рр. більшість працівників не були сторонніми спостерігачами. Підприємства Харкова стали ареною, на якій ініціативи радянської влади зіштовхувалися та узгоджувалися з життєвою раціональністю робітників. Можна стверджувати, що чимало зусиль влади, спрямованих на втілення в життя ідеї соціалістичної реконструкції повсякденності в 1920-1930-ті рр. були провалені. Проте слід враховувати, що працівники Харкова підтримували окремі ініціативи, пристосовувалися до класової політики радянської влади для захисту власних інтересів. 1. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: ВСШЭ, 2010. — С. 158. — 107 — Розділ IV Культура і практики споживання робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років «...З кожним роком все менше і менше стає приємним ходити один до одного на квартири ... Справа в тому, що заводи, так само як і всякі установи, обростають клубами, їдальнями, читальнями, бібліотеками, всілякими гуртками, кімнатами відпочинку, в яких забороняється гучна розмова» Е. Зозуля, «Майстерня людей» Одним із чинників, що впливає на повсякденне життя, багато в чому визначає (проте не детермінує повністю) його, є економічний добробут1. На це звертали увагу автори концепції економічного детермінізму (К. Маркс, Ф. Енгельс) і сучасні дослідники2. Так, на думку Ганса-Петера Мюллера соціальні можливості людини залежать від об’єму матеріальних та культурних ресурсів, якими вона володіє. Він писав, що одним із «полюсів» стилю життя є матеріальний субстрат, який визначається соціальним походженням та професією, прибутком та майновими можливостями індивіда чи групи3. Проблема соціально-економічного становища робітників у 1920-1930-ті рр. привертала увагу дослідників як в радянські часи4, так 1. Чепак В. Чинники формування стилю життя середнього класу: спроба концептуалізації / В. Чепак, Ю. Спориш // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. — 2008. — С. 158. 2. Див про це: Hans-Peter Müller. Sozialstruktur und Lebensstile. Der neure theoretische Diskurs über soziale Ungleichheit. — Frankfurt am Mein: Suhrkamp, 1997. — 435 s. 3. Цит. за: Кимелев Ю. А. Ганс-Петер Мюллер. Социальная структура и жизненные стили. Новый теоретический дискурс о социальном неравенстве / Ю. А. Кимелев // Социологическое обозрение. — Т. 3. — 2003. — № 3. — С. 54. 4. Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921–1925 гг.) / Г. Д. Диденко. — К.: Издательство АН УССР, 1963. — 375 с; Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926-1929 рр.) / В. М. Довгопол . — Х.: Видавництво ХДУ, 1971 . — 144 с. — 109 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . і сьогодні1. Втім, погляд на неї з позицій концепції культурної історії повсякденності дає можливість поставити нові дослідницькі завдання. Чи змінилися джерела формування та об’єм матеріального субстрату робітників протягом 1920-1930-х рр. порівняно з попередніми десятиліттями? Чи сприяли практики накопичення та витрачання економічних ресурсів формуванню радянського стилю життя? Відповіді на ці питання можна отримати, дослідивши процес формування бюджету працівників Харкова, розглянувши радянські/радянізовані практики придбання товарів (отримання їх за карткою, купування на ринках та радянських ярмарках), демонстративного споживання благ ударниками й іноземними спеціалістами та публічного прийняття їжі. Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки «... Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох …. виривав з бюджету тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей розпливалася невідь-куди» І. Ільф, Є. Петров, «Дванадцять стільців» Для вирішення названих завдань варто з’ясувати, якими були джерела формування матеріальної основи життя робітників, його «стилеутворюючого» чинника наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Головною частиною родинного бюджету працівників у Російській імперії в цей час була грошова заробітна плата. Також трудівники формували бюджет за рахунок натуральної платні, коштів, отриманих за понаднормову працю, прибутку від власного господарства та здавання в оренду житла2. Розглянемо кожну статтю доходу окремо. Як свідчать спеціальні дослідження, за офіційними даними, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. бюджет промислових робітників на 90% складався з заробітної плати за основним місцем роботи3. Варто відзначити, що ці дані є завищеними. За спостереження- 1. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 257-302. 2. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ века) / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — С. 96-97. 3. Там само. — С. 96. — 110 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки ми Е. Дементьєва, бюджетні обстеження трудівників, які проводилися в Російській імперії наприкінці ХІХ ст., відображали скоріше ідеальну, ніж реальну картину. Показники заробітної плати фіксували рівень прибутку, якого можна було досягти за найсприятливіших умов, працюючи без прогулів та не пропускаючи роботу через хворобу або виробничу травму1. Заводчани отримували натуральний заробіток у вигляді житла, яке надавали їм підприємці. Як свідчать матеріли обстеження умов життя та праці робітників Харківської губернії, проведеного в 1912 р. А. Опацьким, 36% працівників губернії користувалися житлом, наданим адміністрацією підприємства. При цьому дослідник зауважував, що підприємці не брали за це плати2. Водночас сучасні науковці дійшли висновку, що власники фабрик знижували розмір грошових виплат робітникам, прирівнюючи надання їм місця в казармі до десятої частини заробітку3. Для покращення матеріального добробуту працівники були вимушені працювати понаднормово. Робітники отримували за це півтори ставки від середнього розміру зарплати, тому, як відзначав А. Опацький, не нарікали на подібні практики4. В економічно розвинених губерніях дохід від такої роботи складав 6,8% їх бюджету5. Відомо, що джерелами прибутків робітників були також надходження від оренди квартир та утримування столовників. За даними обстеження бюджетів працівників протягом 1908-1913 рр., розмір статку від виплат орендарів коливався від 0,2 до 7,7% бюджету6. У джерелах немає точної інформації про те, скільки харківські трудівники заробляли в такий спосіб. Утім, відомо, що в 1912 р. близько 15 тисяч робітників Харкова потребу- 1. Дементьев Е. М. Фабрика, что она дает населению и что она берет у него / Е. М. Дементьев. — М.: Изд. Т-ва. И. Д. Сытина, 1897. — С. 163. 2. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Х.: Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — С. 96. 3. Бородкин Л. И., Валетов Т. Я., Смирнова Ю. Б., Шильникова И. В. «Не рублем единым»: Трудовые стимулы рабочих-текстильщиков дореволюционной России. — М.: РОССПЭН, 2010. — С. 170, 177-180. 4. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Х.: Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — С. 54. 5. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ века) / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — С. 97. 6. Овсянников В. Довоенные бюджеты русских рабочих / В. Овсянников // Статистика труда. — 1925. — № 5. — С. 17. — 111 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . вали житла, тому, вочевидь, існував попит на оренду1. Важко точно підрахувати чисельність працівників, для яких віддавання в оренду житлової площі слугувало джерелом заробітку. Втім, важливо відзначити, що така стаття прибутків існувала. Порівняно незначним джерелом поповнення сімейного бюджету працівників було утримування столовників — людей, які харчувалися в домі певної родини за відповідну платню. Відзначимо, що до цього вдавалися лише сімейні працівники, які самі харчувалися вдома та мали змогу готувати їжу для столовників. Це давало можливість заощадити кошти, втім, частка цього приробітку в бюджетному балансі була незначною. Також працівники традиційно тримали власне господарство (городи), яке поповнювало їх припаси2. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. бюджет промислових працівників формувався не тільки за рахунок заробітної плати, вони завжди шукали додаткових джерел прибутку. До цих пошуків вдавалися робітники промислово розвинених регіонів. Збільшення номінальної заробітної плати, яке відбулося в 1905-1907 рр., нівелювалося зростанням цін на товари побутового вжитку3. Так, хоча достатки трудівників Харківського округу в 1900-1913 рр. були вищими, ніж у середньому в імперії4, їх рівень матеріального добробуту залишався незмінно низьким5. Бюджети заводчан на початку ХХ ст. були, як правило, дефіцитними, що було типовим для всіх регіонів Російської імперії6. Вочевидь, пошук додаткового прибутку був характерною рисою повсякденного життя працівників, ознакою їх стилю життя. 1. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Х.: Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — С. 74. 2. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ века) / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — С.  146-147. 3. Див про це: Пажитнов К. Движение заработной платы и цен на предметы потребления за последнее время в России / К. Пажитнов // Образование. — 1909. — № 4. — С. 11-19; Гильберт М. И. Движение зароботков робочих в конце ХІХ в. / М. И. Гильберт // Из истории рабочего класса и революционного движения. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1958. — С. 319-332. 4. Крузе Э. Э. Положение рабочего класса России в 1900-1914 гг. / Э. Э. Крузе. — Л.: Наука, 1976. — С. 184. 5. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Х.: Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — С. 78. 6. Крузе Э. Э. Условия труда и быта рабочего класса России в 1900-1914 годах / Э. Э. Крузе. — Л.: Наука, 1981. — С. 125-126. — 112 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки Проблема рівня життя робітників в 1920-1930-ті рр. добре висвітлена в сучасній історіографії, вона неодноразово опинялася у фокусі спеціальних досліджень1. Тому, не претендуючи на повне її розкриття, сконцетруємо нашу увагу на тому, яким було співвідношення заробітної плати та приробітків у формуванні бюджету працівників, та на змінах практик накопичення робітниками матеріальних благ у 1920-1930-ті рр. Після революції 1917 р. та закінчення Першої світової війни частка заробітної плати в бюджеті робітників зменшилася. Соціально-економічні зміни в державі в роки «військового комунізму» призвели до того, що заробітна плата голови родини з провідного джерела прибутку стала другорядним. Про це свідчать матеріали обстеження бюджетів працівників Харкова, проведеного статистичним бюро Харківського Губернського відділу праці в 1920 р. Так, у робітників-одинаків розмір прибутку від «інших надходжень» відносно заробітної плати був 118,4%, а в сімейних трудівників — 166,9%2. Наслідком післявоєнної розрухи та функціонування тієї моделі економіки, яку впроваджували більшовики в перші роки після захоплення влади, стала інфляція. За підрахунками О. Мовчан, на початку 1920-х рр. грошова частка заробітної плати становила лише 13,8%3. Із впровадженням НЕПу ситуація змінилася: з 1923 р. заробітна плата знову стала основою бюджету українських робітників4. Це підтверджують дані регіональних статичних обстежень, які було ініційовано та проведено місцевими відділами статистики праці. Так, наприкінці 1923 р. бюджет харківських працівників-металістів складався з заробітної плати на 75,7%. Порівняно меншою була її роль в бюджетах трудівників цукрової про1. Див докладно про це: Ямполець П.В. Матеріальне становище робітників державної промисловості України в період НЕПу (історико-статистичний аналіз): автореф. дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Ямполець Павло Віталійович. — К., 2010. — 20 с.; Трубенок О. М. Матеріальне становище та умови праці робітників України (друга половина 1920-х рр.  — початок 1930-х рр.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Трубенок Оксана Миколаївна. — К., 2001. — 209 с.; Робітники України в 1917-1920 рр. (соціально- політичні та економічні зміни) [Текст]: дис... д-ра іст. наук: 07.00.02 / Реєнт Олександр Петрович ; НАН України, Інститут історії України. - К., 1994. — 458 с. 2. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. — Вып. 1. — С. 49. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 236 4. Ямполець П. Бюджети міського населення України в період НЕПу / П. Ямполець // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — 2012 — № 17 — С. 252. — 113 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . мисловості — 71,7% від загального розміру бюджету, в робітників комунального господарства — 68,4%, кондитерів — 55,8%1. У 1925 р. заводчани столиці Радянської України формували свій бюджет за рахунок заробітної плати на 81,3%. Цей показник був вищим, ніж у деяких промислово розвинених регіонах країни (наприклад у Донбасі)2. За висновками П. Ямпольця, частка заробітної плати робітників зменшилася з 88,2% в 1928 р. до 73,8% у 1929 р3. Як свідчать матеріали офіційної статистики, на початку 1930-х рр. заробітна плата працівників СРСР відігравала головну роль для формування бюджету, на її долю припадало 86.5% всіх грошових надходжень робітничої родини4. Таким чином, у 1920-1930-ті рр. бюджет трудівників, як і на початку ХХ ст., на дві третини формувався із заробітної плати. Працівники мали заробляти собі на життя вдаючись до регулярних підробіток. Дослідники вже звертали увагу на те, що українські робітників задля виживання вдавалися до різного роду підробітків. Для багатьох заводчан торгівля перетворювалася з випадкової одноразової операції з обміну на промисел5. Як свідчать дані обстеження, проведеного на початку 1920-х рр. харківським статистичним бюро, існувало декілька видів приробітків, якими займалися працівники для наповнення бюджету: продаж майна, додаткова праця голови та членів родини, здавання кімнати, кутка в оренду, дохід від столовників та власного господарства, випадкові прибутки (торгівля) тощо6. Така структура формування бюджету була типовою для трудівників Радянської України7. 1. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 г. // Статистика труда на Украине. — 1924. — № 2. — С. 19. 2. Дубинская И. Бюджеты рабочих Донбасса и Харькова в 1925 г. / И. Дубинская. — Статистика труда на Украине. — 1925. — № 6. — С. 62. 3. Ямполець П. Бюджети міського населення України в період НЕПу / П. Ямполець  // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — № 17 — К.: Інститут історії України, 2012. — C. 260. 4. Труд в СССР. Справочник 1926-30 гг. / ред. Я. М. Бинемана. — М.: Планхозгиз, 1930. — С. 55. 5. Мовчан О. Прибутки робітничих родин УСРР у 1920-ті рр. / О. Мовчан // Пробилеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. — 2010. — № 19. — С. 60. 6. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. — Вып. 1. — С. 49. 7. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 227. — 114 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки На початку 1920-х рр. для робітників найбільш дохідним засобом поповнення бюджету був продаж власного майна. У такий спосіб працівники отримували від 28% до 78% розміру номінальної заробітної плати. У роки НЕПу частка грошових надходжень до робітничого бюджету від продажу особистих речей значно зменшилася. У 1923 р. вона становила 1,6% від загального прибутку працівників цукрової промисловості та 2,5% у робітників тютюнової галузі. Найбільший зиск від продажу майна отримували харківські мукомели (6,8% бюджету). Відзначимо, що працівники в основному розпродали свій надібок у роки «військового комунізму», тому в статистичних описах у 1923 р. до категорії «продаж майна» були включені показники продажу товарів, які отримувалися як пайок1. Наприклад, трудівники тютюнової промисловості отримували молоко й тютюн, які продавали на ринку2. У середині 1920-х рр. прибутки від продажу пожитків втратили своє економічне значення й становили менше одного відсотка бюджету трудівників (0,7%)3. У 1926 р. завдяки продажу майна робітничий бюджет поповнювався лише на 0,4%. У наступні роки статистичні дані фіксують тенденцію до збільшення (хоч і незначного) частки грошових надходжень, отриманих від продажу особистих речей. На початку першої п’ятирічки частка прибутку від продажу майна становила 0,7%4. Внутрішній розподіл засобів поповнення бюджету був такий: від продажу одягу працівники отримували 34 коп., меблів та інших господарських речей — 30 коп., харчів із запасів — 4 коп., інших речей — 22 коп. (у середньому на одне домоволодіння на місяць). Цікаво, що упорядники статистичних матеріалів, опублікованих у 1930 р., вважали динаміку збільшення частки бюджету від продажу речей маркером покращення матеріального стану заводчан. Вони писали, що «за останні роки український робітник цілком поновив свій хатній інвентар, зруйнований в роки громадянської війни та руїни, і теперішній продаж речей по суті зводиться до нормального продажу зношених і непотрібних у господарстві речей»5. Така оцінка є типовою для офіційного видання в добу «великого 1. Дубинская И. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 г. / И. Дубинская // Статистика труда на Украине. — 1924 — № 2. — С. 20. 2. Там само. — С. 21. 3. Дубинская. И. Бюджеты рабочих Донбасса и Харькова в 1925 г. / И. Дубинская // Статистика труда на Украине. — 1926 — № 6. — С. 63. 4. Бюджети промислових робітників України в 1926-27 — 1928-29 роках. Збірник статистичних матеріалів / Ред. Г. М. Дроба. — Х.: Український робітник, 1930. — С. 11. 5. Там само. — С. 12. — 115 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . перелому», проте з нею не можна погодитися. Вивчення матеріального світу речей, на думку І. Колесник, є новим викликом сучасної історіографії1. Тому розглянемо ставлення радянських людей до речей більш докладно. Людина використовує річ (меблі, одяг) як предмет із певними функціями, який структурує повсякденне життя, задовольняє її потреби, приносить користь2. «Смертю» речі вважається втрата нею функціональних особливостей. Радянському суспільству було притаманне дбайливе ставлення до речей, що добувалися у важких умовах товарного голоду. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що речі в соціальному просторі дефіциту демонстрували неабияку «живучість»3, тому теза радянських статистів щодо продажу працівниками застарілих речей є сумнівною. Варто відзначити, що речі, дійсно, можуть втрачати свою соціальну значущість, коли люди перестають вважати їх модними. Безсумнівно, гонитва за модою була важливим елементом радянської повсякденності 1920-1930-х рр. Наприклад, прагнення робітничої молоді придбати шкіряну куртку в перші пореволюційні роки4. Проте вважаємо, що саме необхідність штовхала робітників на продаж майна. Важливим аргументом на корить цього є те, що працівники намагалися заощадити на власному здоров’ї, продаючи спецодяг, виданий їм на підприємстві. Обстеження діловодної документації Наркомату охорони здоров’я УСРР свідчить про те, що у 1920-ті рр. поширеним явищем був продаж працівниками на ринку виданого їм спецодягу (щоправда, гроші часто відразу ж пропивалися)5. Систематичність подібних практик спровокувала журналістів вдатися до закликів компенсувати працівникам видачу спецодягу грошима6. Документи Наркомату охорони здоров’я УСРР до1. Колесник І. «Поворот до матеріального» як виклик української історичної науки / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2011/2012. — Вип. 6. — С. 8-12. 2. Гурова О. Продолжительность жизни вещей в советском обществе: заметки по социологии нижнего белья / Гурова О. // Неприкосновенный запас. — 2004. — № 2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nz/2004/34/gurov9.html#_ftn4 Доступ — 04.02.2013. 3. Див про це: Деготь Е. От товара к товарищу. К эстетике нерыночного предмета // Логос. — 2000. — № 5-6. — С. 29-37. 4. Лебина Н. Б. Энциклопедия банальностей. Советская повседневность: контуры, символы, знаки / Н. Б. Лебина. — СПб.: Дмитрий Буланин, 2006. — С. 190-192. 5. ЦДАВОУкраїни, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 2128, Арк. 376. 6. Выдачу спецодежды надо заменить деньгами (в порядке обсуждения) // Правда. — 2 дек. — 1925. — С. 5. — 116 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки зволяють говорити про те, що ідея кореспондентів була рішуче відкинута, влада прагнула навчити працівників розуміти цінність одягу, пояснити їм скільки грошей держава витратила на його виробництво1. Втім, і надалі протягом 1920-х рр. прибуток від продажу власних речей був незмінною категорією поповнення робочого бюджету. Прибутки голови та членів родини від праці, не пов’язаної з основним місцем роботи, на початку 1920 рр. відігравали суттєву роль в бюджеті працівників і становили від 3% до 5,8% надходжень2. Робітники отримували кошти за виконання випадкової поденної роботи, ремесла або праці на замовлення тощо. Внаслідок двократного зростання заробітної плати впродовж 1920-1927 рр. частка цих прибутків зменшилася до 1,3%3. Статистичні дані свідчать, що завдяки додатковій праці в роки першої п’ятирічки трудівники СРСР поповнювали свій бюджет на 1,5%4. Відомо, що одним із перших кроків більшовиків, після того, як у 1917 р. вони захопили владу, була націоналізація житлового фонду в містах і заборона будь-яких фінансових операцій з нерухомістю. У грудні 1918 р. Раднарком скасував приватну власність на нерухоме майно5. Як наслідок, рента перестала бути легітимною категорією поповнення бюджету. Втім, працівники продовжували віддавати в оренду частину житлової площі (куток, ліжко). За матеріалами статистики, в 1920 р. розмір частки грошових надходжень від орендної плати коливався від 0,05% до 0,9% бюджету6. У роки НЕПу радянська влада дозволила приватним особам здійснювати фінансові операції з обміну, продажу, оренди житла, тому працівники використовували будь-яку можливість покращити в такий спосіб свій матеріальний стан. Збільшення чисельності робітників у містах стало причиною загострення житлової кризи, особливо в промислово розвинутих регіонах. 1. ЦДАВО України, Ф. 342,. Оп. 1, Спр. 2128, Арк. 375-377. 2. Поляк Г. Бюджет рабочей семьи в 1922-1927 гг. / Г. Поляк // Бюджеты рабочих и служащих. — М., 1929. — Вып. 1. — С. 15. 3. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2010. — С. 229. 4. Труд в СССР. Экономико-статистический справочник / Ред. З. Л. Миндлина, С. А. Хейнмана. — М.: Гос. экономическое изд-во, 1932. — С. 151. 5. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: Издательский дом Государственного университета — Высшей школы экономики, 2010. — С. 117-118. 6. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. — Вып. 1. — С. 64. — 117 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . Унаслідок цього попит на житло пожвавився, що призвело до збільшення відповідної категорії бюджету працівників. Якщо в 1926-1927 рр. трудівники, віддаючи в оренду житло, отримували кошти, які становили 0,8% бюджету, то в 1928-1929 рр. їх частка збільшилася до 1,1 % (ці показники враховували приробіток від утримання столовників, які часто були й орендарями)1. Звернемо увагу на те, що люди прагнули здати кімнату чи куток передусім представникам «нетрудових» верств суспільства, наприклад, непманам, оскільки для них орендна плата була значно вищою, ніж для працівників. Дослідження діловодної документації Житлової секції Харківської міської ради виявило, що працівники часто отримували відмову від власників квартир саме через їх соціальний статус2. Як зазначалося в попередньому розділі, робітники здавали кімнати непманам, за що їх не одноразово критикували журналісти регіональних видань3. Цікаво, що трудівники, яким пощастило отримати квартири в нових будинках також вдавалися до подібних дій. Заводчани, які переселялися до новобудов із сараїв та підвалів, свідомо обмежували свій житловий простір, віддаючи в оренду кімнату або куток. За висновками М. Дінгеса, стиль життя передусім визначається певною моделлю рішень, які обирає індивід чи група в тих умовах, які пропонує існуючий суспільний лад. Отже, рішення працівників обмежити свій простір свідчить про небажання змінювати сталий уклад повсякденності, стиль життя. Протягом 1920-1930-х рр. робочий клас формувався передусім із вихідців із сільської місцевості, які привносили в міське середовище елементи селянського побуту. Це відбувалося тому, що люди, які переїжджали до міста, повільно адаптувалися до життя в урбаністичному просторі, поступово відмовлялися від колишніх звичок. У 1920-1930-ті рр. робітники, які мешкали в багатоквартирних будинках, розводили худобу в підвалах та безпосередньо в кімнатах, до того ж мали присадибне господарство (льохи, сараї тощо), що було типовим явищем для радянського міста. Це створювало умови для приробітку від власного господарства, основою якого 1. Бюджети промислових робітників України в 1926-27 — 1928-29 роках. Збірник статистичних матеріалів / Ред. Г. М. Дроба. — Х.: Український робітник, 1930. — С. 11. 2. ДАХО, Ф. 403, Оп. 1, Спр. 597, Арк. 35, 38. 3. За 50 рублей. Спекуляция комнатами в доме рабочих «Серпа и Молота» // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 октября. — С. 3; Имеет ли рабочий право спекулировать жилплощадью? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 23 окт. — С. 3. — 118 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки було розведення хатньої птиці та городництво. Частка прибутків в бюджеті працівників від продажу сільськогосподарських товарів коливалася залежно від пори року. Природно, що найбільшою вона була в місяці збору вражаю та, як свідчать статистичні джерела, на початку 1930-х рр. становила 5,8% бюджетного прибутку1. Адміністрація підприємств допомагала трудівникам збирати врожай, надавала техніку для транспортування продуктів із городу додому2. Дослідження розпорядчої документації Харківської міськради виявило, що влада міста опікувалася якістю та розміром присадибного господарства робітників-ударників, сприяла його розширенню. Так, у червні 1934 р. міська рада забов’язала раду Червонозаводського району надати можливість працівникам-ударникам заводу імені Р. Ейдемана розводити у власних господарствах свиней. Їх мала закупити для працівників адміністрація підприємства3. Робітники низької кваліфікації, які нещодавно прийшли з села й тільки починали долучатися до фабричного життя, найбільше займалися розвитком присадибного господарства. Втім, досвідчені працівники, які вважалися «кращими людьми» промисловості, та ударники також долучалися до цієї діяльності. На початку 1920-х рр. в умовах розрухи та економічної кризи робітники поповнювали свій бюджет також за рахунок крадіжок на підприємствах виробів та матеріалів. Вони виготовляли з викрадених матеріалів відра, пічки («буржуйки») та інше хатнє приладдя, яке потім виставляли на продаж. За підрахунками В. Лаврентьєва, в 1920 р. надходження від продажу вкрадених товарів становило 19% бюджету4. Адміністрація підприємств намагалася зашкодити цьому, влаштовуючи спеціальні перевірки. За даними звітної документації ХПЗ, у березні 1922 р. на прохідній було затримано двадцять чоловік, які намагалися винести матеріали та інструменти5. Із посиленням контролю на підприємствах у 1930-ті рр. практики виносу продукції не припинилися, робітники вигадували нові й нові способи. Найвинахідливішими були працівники легкої, передусім харчової, промисловості. Це відбилося в діловодній документації агітмасового відді1. Труд в СССР, 1932. — С. 151 2. Стрижко И. Огороды ХПЗ дали хороший урожай / И. Стрижко // Харьковский рабочий. — 1934. — 5 окт. — С. 4. 3. ДАХО, Ф 1296, Оп. 1, Спр. 159, Арк. 151. 4. Лаврентьев В. Заработная плата в России прежде и теперь (при капитализме и при диктатуре пролетариата) / В. Даврентьев. — Х.: Пролетарий, 1926. — С. 74 5. ДАХО, Ф. 1010, Оп. Спр. 54, Арк. 89. — 119 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . лу ЦК КП(б)У. Так, 23 лютого 1933 р. керівник відділу звітував секретарю ЦК П. Любченку про випадки розкрадання майна на підприємствах, що почастішали через підвищення цін і невиплату заробітку та, як наслідок, погіршення становища робочого класу1. У звіті повідомлялося про те, що лише за один день під час перевірки на Харківському маргариновому заводі було затримано сімнадцять робітниць, які намагалися пронести через прохідну півкілограма, а то й кілограм маргарину, розмазавши його у волоссі та прикривши хусткою2. Робітники вдавалися до подібних дій через гострий дефіцит власного бюджету. Органи ДПУ УСРР, які збирали інформацію про настрої працівників, раз по раз фіксували численні нарікання на владу та економічну ситуацію в країні. Звітна документація ДПУ УСРР дає можливість уявити матеріальний стан трудівників. Вони говорили про те, що заробітної плати не вистачає на життя, підвищення розцінок на промислові вироби відбувається лише на папері, комуністи їх обкрадають тощо3. У таких умовах викрадання матеріалів чи продукції з підприємства вони сприймали не як злочин, а засіб забезпечення життя. Дослідження бюджету працівників було б неповним без аналізу бюджетних витрат. Звернемо увагу на зміни в балансі витрат заводчан, які відбулися протягом 1920-1930-х рр. порівняно з минулими десятиліттями. На початку ХХ ст. у різних регіонах Російської імперії робітнича родина витрачала на харчування від 45,5% до 53,7% бюджету4. Джерела не дають відповіді на питання про те, яку частину бюджетних коштів витрачали на їжу працівники Харкова, хоча можна припустити, що розмір витрат коливався в межах загальноімперських показників. Оскільки наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. рівень життя харківських працівників був наближений до рівня життя петербурзьких5, можна стверджувати, що розмір видатків на продукти також був пропорційним і становив близько 48,7% бюджетних коштів. Обґрунтованість цих припущень доводить той факт, що в 1920 р. радянські статисти, обстежуючи бюджети харківських трудів1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр, 6211, Арк. 10. 2. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр, 6211. Арк. 11 3. ЦДАГО України, Ф. 1. Оп. 20, Спр, 2314. Арк. 18 зв., 22, 34, 110. 4. Кирьянов Ю. И. Бюджетные расходы рабочих России в конце XIX - начале XX вв.  / Ю. И. Кирьянов // Россия и мир. Памяти профессора Валерия Ивановича Бовыкина: Сб. статей. М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. — С. 311. 5. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ века) / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — С. 149 — 120 — Формування бюджету: заробітки, приробітки, крадіжки ників, порівнювали їх саме з бюджетами працівників Петербурга в 1918 р. Для подальшого дослідження бюджету робітників як методологічний інструмент використаємо економічний закон Енгеля. Згідно з цим законом, чим нижче рівень матеріального забезпечення родини, тим більше коштів вона витрачає на продукти харчування1. У 1920 р. розмір витрат на харчі істотно збільшився порівняно з попередніми роками й дорівнював 69,6% бюджету (без урахування коштів, витрачених на купівлю дров)2. Наприкінці 1920-х рр. робітники витрачали на харчі 48,5% бюджету, що свідчить про поліпшення матеріального добробуту працівників3. Утім, якщо поглянути на ці дані в більш тривалій порівняльній перспективі, стане очевидно, що частка бюджетних витрат на харчі наприкінці 1920-х рр. досягла рівня, який був у Російській імперії до 1914 р. У 1930-ті рр. детальних обстежень бюджетів працівників не проводилося. Дані офіційної статистики відображають динаміку збільшення різних складових бюджету, при цьому не розкривають його реальний стан. Упродовж 1930-1935 рр. розмір витрат на харчі досяг найбільших темпів зростання — 308%, тоді як розмір заробітної плати за той же період збільшився на 243,2%4. Незважаючи на те, що ці дані фактично не відображають реальних показників балансу робочого бюджету, деякі висновки зробити можна. Наприкінці 1920-х рр. працівники витрачали на продукти харчування стільки ж, скільки в 1913 р. Протягом 1930-х рр. витрати на їжу істотно збільшилися. Можемо констатувати, що протягом 1920-1930-х рр. бюджет працівників Харкова не зазнав структурних змін, як і на початку ХХ ст., він на дві третини формувався з заробітної плати голови родини. Робітники були вимушені постійно шукати приробітків. Незважаючи на появу нових форм поповнення бюджету (продаж майна, крадіжка на підприємстві, виплати по соціальному страхуванню тощо), працівники формували бюджет за рахунок коштів, одержаних від випадкових підробітків, утримування столовників, віддавання житла в оренду, продажу товарів із власного господарства. 1. Економічна енциклопедія: У 3 т. Т.1: А (абандон) — К (концентрація виробництва) / Ред. С. В. Мочерний. — К.: Академія ; Тернопіль: Тернопільска Академія народного господарства, 2000 . — С. 541-542. 2. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. — Вып. 1. — С. 52. 3. Труд в СССР , 1932. — С. 55. 4. Труд в СССР, 1936. — С. 342-343. — 121 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . Життя на картці «... Черга сіра, кам’яна, була незламна, як грецька фаланга. Кожен знав своє місце і готовий був померти за свої маленькі права» І. Ільф, Є. Петров, «Золоте теля» Виразним маркером радянського стилю життя була карткова система розподілу товарів, неодмінними атрибутами якої стали порожні прилавки, «війни» в чергах тощо. Проблема становлення, розвитку та функціонування карткової системи в Радянському Союзі докладно висвітлена у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Існують спеціальні праці, які стали вже «класичними»1, з’являються нові дослідження2. Зважаючи на це, обмежимося стислою характеристикою функціонування карткової системи. Товарний дефіцит, який виник у СРСР наприкінці 1920-х рр., суттєво вплинув на повсякденне життя радянського суспільства. Причиною дефіциту було проведення індустріалізації та масований наступу держави на приватний сектор у сільському господарстві. Навесні 1927 р. у країні виникли суттєві труднощі з заготівлею продовольства. Влітку 1928 р. місцеві адміністрації в різних регіонах Радянського Союзу почали впроваджувати карткову систему, а черги за хлібом стали типовим явищем для всіх міст, в тому числі і столиці СРСР3. У 1928-1929 рр. міське населення України також відчуло товарну кризу, зумовлену руйнацією приватного ринку4. Державні та кооперативні торгівельні інституції не могли забезпечити працівників сільськогосподарськими товарами, оскільки їх чисельність у 1. Осокина Е. А. Иерархия потребления. О жизни людей в условиях сталинского снабжения. 1928-1935. М.: Изд-во МГОУ, 1993 — 144 с.; Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 19271941  / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — 351 с. 2. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 124-148; Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: ВСШЭ, 2010. — С. 195-233. 3. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М.: ВСШЭ, 2010. — С. 198. 4. Мовчан О.М. Товаропостачання робітників УСРР в умовах переходу до форсованої індустріалізації. 1928–1929 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — Вип. 16, Ч. 2. — К., 2007. — С. 89-90. — 122 — Життя на картці містах стрімко збільшувалася. Більшовики адміністративно-командними методами тиснули на сільське господарство протягом 1921-1928 рр., що під час зміни економічного курсу країни призвело до значних проблем із постачанням сільськогосподарської продукції до міст1. Процес переходу до нормованого забезпечення певних груп населення промисловими та продовольчими товарами тривав декілька років. У 1928 р. у деяких регіонах країни стихійно розпочався перехід до карткової системи, яка з 1929 р. набула офіційного статусу. Першими продукти харчування за картками почали отримувати робітники Москви, Ленінграда та Донбасу, влітку 1930 р. до централізованої системи карткового забезпечення було включено Кузбас2. Загальносоюзна карткова система остаточно сформувалася в 1931 р. За виразом О. Осокіної, вона була батогом та пряником індустріалізації3. Картки видавалися лише працівникам державної промисловості та членам їх родини4. В УСРР було створено ієрархічну триступеневу систему забезпечення. Кожне місто входило до так званого списку постачання, що зумовлювало розмір забезпечення товарами його мешканців. До першого списку увійшли міста Донбасу, криворізької округи та Маріуполь. Харків та Дніпропетровськ були внесені до другого списку, до третього потрапили такі українські міста, як Київ, Одеса, Шостка5. Відзначимо, що ієрархія 1. Див про це докладно: Калініченко В. В. Тоталітарна система і сільське господарство України в роки НЕПу // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20 — 80-е годы ХХ века). — Т. 1.  — Харьков, 1994 — C. 195-197; Слотнік П.В. Державна хлібозаготівельна політика в Україні в 1926–1929 рр. (Історико-економічний аспект проблеми). — К., 1992; Гриневич Л. В. «...Прийняли скорочення постачання другорядних споживачів...»: хлібозаготівельні кампанії і голод 1928–1929 рр. в Україні // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип.10. — К., 2004. — 208–232 2. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 128. 3. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — С. 123. 4. Осокина Е. А. СССР в конце 20-х — начале 30-х годов. Торговля? — Распределение! / Е. А Осокина. // Отечественная история. — 1992. — № 5. — С. 46. 5. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 129. — 123 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . державного забезпечення не обмежувалася поділом міст на групи за ступенем індустріального потенціалу. Існували різні стандарти постачання навіть для робітників промислових об’єктів, що входили до одного списку. Норми забезпечення працівників фабрично-заводських підприємств важкої промисловості та транспорту (група «А») були найвищими. Дещо нижчими вони були для трудівників, які працювали на підприємствах легкої промисловості (група «Б»). За нормами групи «Б» товари також отримували кустарі, робітники закладів охорони здоров’я та торгівлі, політичні засланці тощо1. Працівники одержували товари через розгалужену систему центральних робочих кооперативів (ЦРК). Для забезпечення робітників окремих підприємств у 1931 р. була створена мережа закритих робочих кооперативів (ЗРК). Карткова система спричинила появу такого явища радянської повсякденності, як черги. Вони були одним із визначних маркерів соціокультурного життя населення країни. Черга була своєрідною формою самоорганізації соціуму зі своїми правилами, традиціями, а також ієрархією, нормами поведінки, моралі та формами одягу (теплі речі та взуття). Люди стояли в чергах протягом декількох годин на день, обмінювалися новинами, спілкувалися, розповідали анекдоти тощо. Втім, коли розподільники починали роботу, черги часто перетворювалися на натовп, у якому люди штовхали один одного, скандалили, билися2. Адміністрація підприємств намагалася оптимізувати процес видачі товарів. Вона ініціювала створення подекадного або щотижневого графіка отримання продуктів для працівників окремих цехів або груп споживачів (одинаків, родин із двох, трьох і більше осіб)3. Однак цей задум не реалізувався повною мірою. Люди знали принципи функціонування дефіцитної економіки: товарів, які з’явилися в магазині, на всіх може не вистачити. Тому робітники, дізнавшись, що завезли якійсь товар, припиняли роботу та бігли займати 1. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 132. 2. Осокина Е. Прощальная ода советской очереди / Е. Осокина // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 5. [Eлектронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/ nz/2005/43/oso10.html#_ftn1 Доступ — 20.06.2012. 3. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 134. — 124 — Життя на картці місце в черзі. Співробітники кооперативів також міркували над тим, як оптимізувати процес придбання заводчанами товарів. На початку 1930-х була здійснена спроба реалізувати один із таких задумів. Його суть полягала в тому, що робітники мали змогу отримувати товари за безготівковим розрахунком, до того ж із доставкою додому. Працівники закритого робочого кооперативу «Металург» у місті Сталіно вперше реалізували цю ідею. Вони вивішували в заводських цехах оголошення зі списком товарів, які надійшли в продаж. Трудівники попередньо вносили аванс у розмірі орієнтовної суми покупки та здавали до робочого кооперативу свої картки. Робітники мали свій власний рахунок, на який і здійснювали замовлення. Подібні практики придбання товарів були поширені й на харківських підприємствах. Так, у 1931 р. співробітники робочого кооперативу ХПЗ повідомляли робітників про товари, що надходили до крамниці та збирали замовлення на них1. Утім, подібні ініціативи були нежиттєздатними, оскільки в умовах стрімкого збільшення чисельності працівників на підприємствах реалізувати їх було складно. В умовах існування жорсткої системи товаропостачання працівники використовували різні стратегії й тактики, щоб оминути її. Робітники, обізнані з принципами функціонування карткової системи, використовували для цього всі можливі лакуни в законодавстві. Так, працівники отримували продуктову норму, розмір якої коливався залежно від того, яким був склад та чисельність їх родини, скільки осіб було на їх утриманні. Ці дані, а також норми товаропостачання були зафіксовані в спеціальних книжечках, які мав кожен робітник. Для того, щоб отримати збільшену норму, під час видачі цих книжечок заводчани нерідко підселяли до себе родичів або сторонніх людей та записували їх як своїх утриманців2. Журналісти били на сполох, пишучи про існування «мертвих душ» та «утриманців на прокат» 3. Працівники, які були звільнені з підприємства або змінили місце роботи, також знаходили лакуни в системі товаропостачання. Як свідчать матеріали періодичного друку, адміністрація фабрик і заводів ретельно 1. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 135. 2. Спасенный хлеб // Пролетарий. — 1933. — 3 янв. — С. 3. 3. Иждевенцы… на прокат // Пролетарий. — 1933. — 26 янв. — С. 3. — 125 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . контролювала процес видачі забірних книжок робітникам, утім, механізм їх вилучення у звільнених із підприємств працівників був неефективним. Робітники, які отримували розрахунок, могли ще декілька днів одержувати продукти та товари в цеховому або заводському робочому кооперативі, доки повністю не оформлювали звільнення1. Отже, централізована система постачання товарів хоч і детермінувала повсякденне життя соціуму, однак не ліквідувала вільні зони для соціальних дій. Найкращі люди заводу «... Всі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Дж. Орвелл, «Скотоферма». Розглянемо соціокультурні практики споживання робітників-ударників, іноземних спеціалістів та інших трудівників, що працювали на підприємствах Харкова в 1930-ті рр. Незважаючи на декларативні заклики та гасла більшовиків, структура радянського суспільства протягом 19201930-х рр. була ієрархічною, ідеї соціальної рівності та безкласового суспільства залишилися нереалізованими. При кожному заводі та фабриці існували спеціальні кооперативи, розподільники, їдальні, що задовольняли потреби привілейованих категорій працівників (інженерів, техніків, ударників). В умовах карткової системи «кращі люди» підприємств мали особливі норми забезпечення товарами. Тому можемо говорити, що практики забезпечення робітників-ударників були своєрідними практиками демонстративного споживання2. За концепцією Т. Веблена, сутність такого споживання криється в демонстрації людьми свого статку через низку культурних кодів (уживання дорогих напоїв, показові форми відпочинку тощо)3. Подивимося, наскільки релевантною є ця теорія щодо працівників-ударників. За висновками О. Осокіної, норми забезпечення товарами та продуктами передовиків виробництва були не на багато вищими, ніж норми інших груп трудівників. Часто різниця була мінімальною та по1. Работа наша новая. Поделимся первым опытом // Пролетарий. — 1933. — 6 фев. — С. 3. 2. Див про це: Веблен Т. Теория праздного класса / Т. Веблен. — М.: Прогресс, 1984. — С. 108-133. 3. Веблен Т. Теория праздного класса / Т. Веблен.  — М.: Прогресс, 1984. — С. 110, 114. — 126 — Найкращі люди заводу лягала в додатковій тарілці супу1. Відзначимо, що працівники-ударники мали незначні переваги в забезпеченні товарами, порівняно з іншими категоріями працівників, проте розмір їх символічного капіталу був незрівнянно більшим. Стати ударником означало змінити статус та отримати певні преференції2. Нагадаємо, що М. Вебер вважав, що через зміну статусу змінюється й стиль життя3. Це в повній мірі було властиво радянській системі товаропостачання та харчування. Так, у 1931 р. для працівників Харківського електромеханічного заводу було збудовано нову фабрику-кухню. Приміщення їдальні складалося з двох поверхів. На першому харчувалася основна маса працівників заводу. Другий призначався для декількох категорій робітників. На ньому були їдальні для робітників із гарячих цехів, туберкульозних хворих і дієтиків. Центральним приміщенням другого поверху була зала для інженерно-технічних працівників. Умови в ній були значно кращими. Спецодяг офіціанток першого поверху брудніший, ніж у персоналу другого поверху, поводження з людьми брутальніше, а їжа менш калорійна4. Ставлення заводчан до передовиків виробництва (ударників, стахановців тощо) відображає специфіку радянського суспільства. В офіційному дискурсі домінував позитивний та героїчний образ зразкового трударя. У той же час документи НКВС УСРР свідчать, що значна частина робітників та інженерно-технічної інтелігенції презирливо ставилися до «найкращих» людей заводу5. Тому не дивно, що на підприємствах між працівниками виникали конфлікти. Так, за даними О. Бажана, в 1936 р. радянські спецслужби Харківської області зафіксували 95 випадків цькування та знущання над стахановцями та 74 факти їх побиття6. Подібні інциденти 1. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — С. 164 2. Павло П. Радиоконцерт по заявкам знатных людей / П. Павло // Клуб. — 1935. — № 4. — С. 39-41; День отдыха стахановцев // Клуб. — 1936. — № 3. — С. 47. 3. Вебер М. Основные понятия стратификации / М. Вебер // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 152. 4. Сталь О. Одна з ударних // За здорове харчування. — 1932. — № 10-11. — С. 11. 5. Див про це: О. Бажан. За кулісами стаханівського руху / О. Бажан // Краєзнавство. — 2010. — № 4. — С. 110 -126. 6. О. Бажан. За кулісами стаханівського руху / О. Бажан // Краєзнавство. — 2010. — № 4. — С. 110. — 127 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . відбилися й у діловодній документації підприємств Харкова, яка дозволяє реконструювати випадки висміювання стахановців та практик демонстративного споживання, якими вони користувалися. Так, робітниця ХПЗ під час перерви розклала на верстаті старе ганчір’я, рваний одяг та чоботи, покликала до себе одного з ударників та, сміючись, запросила його до своєї крамниці: «Завітай до мого магазину як кращий стахановець та придбай необхідні тобі речі»1. Заводський комітет класифікував ці дії як знущання над ідеєю культурного обслуговування стахановців та звільнив працівницю. Цей випадок є показовим, оскільки ілюструє зневагу робітників до практик постачання товарів для ударників, хоч їхні норми були не набагато більшими, ніж в інших працівників. Вочевидь, саме демонстрація статусу викликала негативні емоції в робітників. Одяг, поведінка, мова ударників не мали специфічних рис, які б вирізняли їх із натовпу. Саме відвідування ударником закритого розподільника чи кооперативу було культурним кодом, який «був написаний великими літерами» та відразу говорив про статусну приналежність людини, яка його використовувала. Тому не випадково, що «робітниця-бунтарка» хотіла підкреслити та висміяти саме практику демонстративного споживання. У роки перших п’ятирічок до УСРР приїхало чимало іноземних працівників. Центральне та місцеве керівництво робило все можливе для того, щоб забезпечити їх усім необхідним. На підприємствах або новобудовах, де працювали іноземці, їх забезпечували краще за інших2. Іноземні працівники займали особливе місце в ієрархічній картковій системі. При чому закордонні працівники, які були задіяні на підприємствах Москви та Ленінграда, перебували в найкращих умовах, які тільки було можливо створити в СРСР3. Більшість трудівників, які прибули до Харкова з-за кордону, працювали на будівництві ХТЗ. Восени 1931 р., коли до столиці Радянської України прибули іноземні фахівці-інженери та працівники, для забезпечення їх товарами на території будівництва було поставлено кіоск центрального робочого кооперативу4. Німецькі та американські інженери 1. ДАХО Ф, 4217. Оп. 5, Спр 238, Арк. 103. 2. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — С. 184. 3. Там само. — 185. 4. ГАРФ, Ф. 7620, Оп. 1, Д. 749, Л. 7. — 128 — Найкращі люди заводу були забезпечені необхідними продуктами харчування: отримували сир, яйця, хліб, молоко, яловичину тощо. Рівень їх достатку перевищував рівень забезпеченості вітчизняних інженерів. Сконцентруємо увагу на тому, в яких соціокультурних умовах перебували іноземні фахівці, який простір для соціальних дій відкривало їм особливе забезпечення товарами. У розподільниках, в яких вони отоварювалися, можна було придбати речі, недоступні для вітчизняних споживачів (тканини, галантерейні товари, продукцію легкої промисловості тощо). Тому закордонні інженери часто брали на себе роль торгівельних агентів українських працівників. На це у своїх спогадах звертає увагу А. Рехман, дружина австрійського інженера, що будував ХТЗ. Вони були опубліковані в 1932 р. в австрійській газеті, але в Радянській Україні були зафіксовані органами ОДПУ (тому збереглися у фонді комуністичної партії України)1. Жінка згадувала про те, як радянські інженерно-технічні працівники просили її чоловіка придбати для них деякі речі; або як вона віддавала надлишки молока перукарю, який обслуговував їхню родину, оскільки він отримував лише один літр молочної продукції на п’ять днів, при тому, що мав хвору дитину, а вони — до трьох літрів на день2. Через посилене забезпечення продуктами фахівцівіноземців та членів їх родини взаємини між іноземцями та вітчизняними працівниками були натягнутими. А. Рехман розповідала австрійським читачам про те, яким психологічним випробуванням для неї був похід до закритого кооперативного магазину, як жінка відчувала на собі сторонні погляди, від яких їй здавалося, що вона ці продукти вкрала3. Відзначимо, що діти зазвичай не ходили за хлібом, оскільки траплялися випадки, коли в них його відбирали дорогою додому4. За висловом О. Осокіної, іноземці займали найвище місце в ієрархії забезпечення робітників, однак це була ієрархія злиднів5. Товаропостачання іноземних інженерів відчутно погіршилося в 1933 р. Це відбилося в скаргах, що вони писали до Наркомату важкого машинобудування. Іноземні фахівці зазначали, що норми това1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5335, Арк. 29-36. 2. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 5335, Арк. 31. 3. Там само. Арк. 33-34. 4. Там само. Арк. 34. 5. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — С. 184 — 129 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . рів «в цей час знизилися до такої міри, що навіть за великої економії їх не вистачає»1. Продукти, які вони отримували, часто були неякісними, люди нерідко отруювалися ними. Внаслідок цього іноземці розривали договори та від’їжджали на батьківщину. Розглянемо, якими ресурсами володіли іноземні працівники середнього рівня кваліфікації. Вони отримували продукти та товари побутового вжитку в спеціальних закритих кооперативах, «Інснабах», які мало чим відрізнялися від інших: бруд, сморід, неякісні харчі, обліплені мухами тощо. Закордонним працівників хронічно не вистачало товарів, які вони отримували в розподільниках. Карл Шнітерн, німецький працівник, який працював на ХТЗ протягом 1931-1932 рр., пригадував, що він дозволив собі купити яловичину лише один раз — на першу зарплату, оскільки не знав, що грошей ледь вистачить на місяць2. Згодом для того, щоб вижити Карл продавав власні речі на ринку, а його дружина була змушена продати весільний подарунок — золотий годинник3. Подібні ситуації були типовими для іноземних працівників ХТЗ. Робітники, які трудилися на інших промислових об’єктах УСРР також перебували в скрутному матеріальному становищі4. Родичі та друзі іноземних трудівників намагалися підтримати їх, відсилали їм передачі з речами, які можна було продати або обміняти. Проте це не дуже допомагало, оскільки розмір митного збору часто нівелював економічну користь від товарів, що надходили поштою5. Життя в Радянському Союзі виявилося складним випробовуванням для іноземних працівників, тому вони докладали чимало зусиль для того, щоб повернутися на батьківщину. Так, історія повернення до Німеччини К. Шнітерна може стати сюжетом для шпигунського роману. Зупинимося на ній докладно для того, щоб дослідити мережу соціальних можливостей іноземного працівника в умовах тоталітарної системи, його внутрішні переживання та напруженість повсякденного життя. Проживаючи в злиднях, дружина К. Шнітерна писала листи до свого батька, в яких прохала про допомогу. Він звертався до компанії, яка вербувала робітників у Ні1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 10. 2. Там само. Арк. 22 (зв.) 3. Там само. Арк. 23-24. 4. Ігнатуша О. О. Іноземні спеціалісти на будівництві запорізького індустріального комплексу (20-30-ті рр. ХХ ст.): автореф. дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Ігнатуша Олексій Олександрович. — Запоріжжя, 2012. — С. 13. 5. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 24. — 130 — Найкращі люди заводу меччині, німецької комуністичної партії, просив їх посприяти поверненню його рідних додому. Схвильований листами від доньки, батько навіть зважився написати листа І. Сталіну. Нарешті чоловік знайшов можливість допомогти. До Радянського Союзу вирушала делегація німецьких працівників, серед яких один був мешканцем Золлінгена, рідного міста К. Шнітерна. Батько попросив делегата підтримати співвітчизників, зустрітися з ними в Харкові. Делегат виконав його прохання та подарував його донці декілька речей, які б вона могла продати на ринку1. Радянські спецслужби дізналися про те, що К. Шнітерн зустрічався зі співвітчизником. Співробітники ОДПУ розшукували його в робочому містечку ХТЗ, але йому пощастило, і його не заарештували. Зрештою він продав все своє майно, на зібрані кошти придбав квитки і родина повернулася до Німеччини. Подібні траєкторії життєвого шляху були типовими для іноземних працівників, які намагалися реалізувати себе в країні, де «будувався соціалізм»2. Втім, не всі, хто прагнув повернутися на батьківщину 1931-1932 рр., змогли це зробити. Окремі іноземні спеціалісти працювали на ХТЗ майже до кінця 1930-х рр. Чимало з них стали свідками/жертвами системи терору, яка набирала оберти в радянській державі протягом 1930-х років. Так, за даними Б. Шпотова, американський інженер (його ім’я не згадується навіть у секретних звітах), який сім років працював на ХТЗ, у 1938 р. писав із американського посольства у Москві до Вашингтону про напружену атмосферу на підприємстві. Робітник розповідав співвітчизникам, що на заводі панує терор та всевладність агентів «GPU». За його словами, чимало іноземних спеціалістів — чехів, латишів, німців — було заарештовано або депортовано з держави. Цей американець не зміг залишити країну до початку політичних репресій, оскільки під час відрядження одружився з жінкою, радянською громадянкою. Для виїзду за кордон подружжю необхідно було виконати чимало бюрократичних процедур. Перебуваючи в скрутному становищі, американець був змушений погодитись на пропозицію дирекції заводу займатись промисловим шпигунством на користь СРСР. Його завданням було отримувати у своїй фірмі інформацію про 1. ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 20, Спр. 6248, Арк. 26. 2. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого президента России Б. Н. Ельцина, 2008. — С. 188. — 131 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . технічні особливості виготовлення продукції, які не були прописані у відповідних каталогах та інструкціях із експлуатації виробничого устаткування1 Отже, у Радянському Союзі для іноземних інженерів-фахівців та вітчизняних працівників були створені різні умови. Адаптація іноземців до радянських економічних, політичних та соціокультурних умов відбувалася по-різному. Проте усі іноземці були розчаровані тим, що побачили, і більшість із них намагалася якомога швидше повернутися на батьківщину. У 1930-ті рр. карткова система не могла забезпечити людей усіма необхідними товарами, тому активно розвивалася ринкова торгівля. Більшовики докладали зусиль до того, щоб «радянізувати» продаж товарів на ринку. Показовими є спроби влади організувати так звані передсвяткові ярмарки та базари. Як і традиційні ярмарки, вони відбувалися напередодні свят, із тією різницею, що свята були радянськими, а не релігійними. Так, у жовтні 1934 р. задовго до святкування річниці Жовтневої революції харківські журналісти інформували громадськість про організацію святкового базару2. На думку партійних лідерів, подібні заходи сприяли формуванню радянського побуту, відігравали важливу роль у пожвавленні товарообігу, були символом культурного обслуговування громадян3. Міська влада Харкова вирішила організувати передсвятковий базар на території Кінного та Комунального ринків. Він тривав 13 днів — від 25 жовтня до 6 листопада4. Передсвятковий базар у радянській пресі було представлено як централізований та ретельно спланований захід (із розрахунком імовірного балансу прибутків торгівельних закладів). За словами кореспондентів, під час його проведення буде реалізовано продукції на 14 млн. рублів; наводили конкретні дані, скільки буде отримано від продажу галантерейних товарів, продукції легкої промисловості, харчів тощо5. Внутрішній простір базару було організовано зразково: територію прибрано 1. Шпотов Б. М. Американский бизнес и Советский Союз в 1920-1930-е годы: Лабиринты экономического сотрудничества. — М., 2013. — С. 296. 2. Накануне большого предпраздничного базара // Харьковский рабочий. — 1934. — 8 окт. — С. 4. 3. Постышев П. О значении предпраздничных базаров и ярмарок / П. Постышев // Харьковский рабочий. — 1934. — 14. Окт. — С. 2. 4. Предпраздничный базар // Харьковский рабочий. — 1934. — 12. окт. — С. 2. 5. Накануне большого предпраздничного базара // Харьковский рабочий. — 1934. — 8  окт. — С. 4. — 132 — Мир їдальням, війна — приватним кухням та прикрашено, торгівельні лавки впорядковано. Гучномовець сповіщав відвідувачів про те, який товар і де саме можна придбати на ринку. Окрім торгівельної, були створені й рекреаційні зони, в яких розміщувалися дитячі майданчики, чайні та кафе. Люди, роблячи покупки, слухали музику, оглядали спеціально встановлену панораму «Челюскінська епопея», відпочивали тощо1. Раціонально впорядкований простір передсвяткового базару протиставлявся стихійній торгівлі, яка була звичним явищем для радянських міст. Подібні заходи проводилися в місті також напередодні травневих свят2. Влада реалізовувала свою присутність в місті за допомогою організації показового базару, простір якого був наповнений символами існуючого політичного ладу: раціональність, святковість, показний добробут. Мир їдальням, війна — приватним кухням «... Оголошено війну кухням. Тисячу кухонь можна вважати підкореними. Кустарничанню, восьмушкам, пляшечкам він покладе кінець. Він об’єднає всі м’ясорубки, примуси, сковорідки, крани ... Якщо хочете, це буде індустріалізація кухонь» Ю. Олеша, «Заздрість» Для дослідження повсякдення робітників Харкова в 1920-1930-х рр. має значення вивчення системи громадського харчування. В плані перебудови суспільного ладу, особливе місце відводили ідеї звільнення жінки від «хатнього рабства». У перші роки після революції 1917 р. партійні діячі шукали шляхи вирішення так званого «жіночого питання» передусім як політичного3. Жінки мали статус найбільш «відсталого суспільного елемента», який потребував цілеспрямованого державного впливу, оскільки був оплотом традиційної родини та життєвого укладу — сфер, в яких мали відбутися радикальні зміни4. Ідея звільнення жінки від хатньої ро1. Нет больше старого рынка…// Харьковский рабочий. — 1934. — 24 окт. — С. 3. 2. Предпраздничный базар // Харьковский рабочий. — 1934. — 27 апр. — С. 3 3. Див про це: Здравомыслова Е., Темкина А. Государственное конструирование гендера в советском обществе / Е. Здравомыслова, А Темкина // Журнал исследований социальной политики. — 2004. — Т. 1. — № 3- 4. — С. 304-310. 4. Докладніше про це: Там само — С.  59-60. — 133 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . боти була найбільш актуальною в роки перших п’ятирічок, коли перед радянською владою постала проблема дефіциту робочої сили в промисловості. В офіційному дискурсі реалізація цієї ідеї маркувалася як крок до соціалізму, оскільки давала можливість жінці займатися виробничою працею1. Радянські установи мали виконувати працю, яку раніше виконувала домашня господарка (прасування, виховання дітей, приготування їжі тощо). Відповідно до цього «відсталими» вважали не тільки хатню працю жінки, а й продукт цієї праці. Партійні ідеологи вважали їжу хатнього приготування анахронізмом, явищем, проти якого необхідно було вести боротьбу2. До речі, така позиція влади відповідала світовим тенденціям у галузі харчування. У 1930-ті рр. не тільки в СРСР, а й в західноєвропейських країнах почали відмовлятися від традиційної кухні, починалася епоха масового харчування3. В індустріальних країнах відбувалися модернізаційні процеси, наслідком яких була і поява масового споживача. Не залежно від політичного або економічного устрою країн споживання було частиною суспільного життя4. Одночасно з індустріалізацією промисловості, за виразом Ю. Олеші, розпочалась індустріалізація кухні5. Аналіз періодичного друку засвідчив, що сатиричний вираз радянського письменника достатньо влучно характеризує процеси, що відбувалися на початку 1930-х рр. у сфері громадського харчування. Так, на шпальтах журналу «За здорове харчування» кухню зображували як фабрику з виробництва їжі, яку необхідно було електрифікувати, механізувати тощо6. Характерною у цьому відношенні була стаття «Раціональна кулінарія», автор якої був впевнений, що успіх здійснення перебудови побуту залежав від впорядкування процесу приго1. Голдман В. З. Женщины у проходной. Гендерные отношения в советской индустрии (1917-1937 гг.) / В. З. Голдман, — М.: РОССПЭН, 2010. — С. 338-339. 2. Глущенко И. Общепит. Микоян и советская кухня / И. Глущенко. — М.: Издат. Дом. Государственного унт-та — Высшей школы экономики, 2010. — С. 66. 3. Там само. — С. 69. 4. Див. про це: Барнз Р. Общественная психология в США и СССР 20-30-х годов в свете теории потреблении / Р. Барнз // Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 133-137. 5. Олеша Ю. Зависть / Ю. Олеша // Одесская плеяда. Сатирические произведения 20-30-х годов. — К.: Дніпро, 1990. — С. 41. 6. Долохов С. Фабрика здорового шлунку / С. Долохов // За здорове харчування. — 1930. — № 5-6. — С. 14; Електрофікація кухні // За здорове харчування. — 1930. — № 8-9. — С. 15; Машиною чи рукопаш // За здорове харчування. — 1930. — № 4-5. — С. 10-11; Цех харчування ХЕМЗу // За здорове харчування. — 1932. — № 8-9. — С. 15. — 134 — Мир їдальням, війна — приватним кухням тування їжі1. На початку 1930-х рр. уособленням нової епохи харчування були так звані фабрики-кухні. Так, у жовтні 1931 р. у Харкові була відкрита зразкова фабрика-кухня Державного електрозаводу. Вона являла собою справжнє підприємство: мала дві зали розміром 400 кв. м. кожна, в яких харчувалося дві тисячі осіб. Журналісти з захопленням описували, як кухарі та офіціанти щодня обробляли та подавали на стіл декілька тисяч продуктів та страв2. У проектній документації будівництва фабрики-кухні в «Новому Харкові» всі виробничі операції були розписані погодинно3. Втім, на практиці механізація обробки продуктів зустріла опір з боку кухарів. Вони не користувалися спеціальною технікою (автоматичні хліборізки, картоплечистки тощо), вона іржавіла та виходила з ладу4. Як відзначає І. Глущенко, персонал закладів харчування сприймав імпортні побутові машини як своїх лютих ворогів й робив все можливе для того, щоб вивести їх із ладу, оскільки вони обмежували можливість спекулювати товарами харчування5. В умовах товарного дефіциту працівники харчової або торгівельної промисловості, які мали доступ до продуктів та товарів побутового вжитку, нерідко їх розкрадали. Показові суди над викрадачами торгівельного краму були звичним явищем для мешканців радянських міст6. Радянська влада мала наміри збудувати фабрики-кухні в усіх промислових центрах СРСР7. Незважаючи на значення, яке вони мали для становлення соціалістичного побуту, держава виділяла недостатньо коштів на їх будівництво. За даними Т. Козацької, об’єкти громадського харчування та харчові комбінати фінансувалися за залишковим принципом. Так, у 1930 р. партійні діячі планували збудувати в УСРР 37 фабрик-кухонь, проте було побудовано лише дев’ять8. Унаслідок недостатнього фінансу1. Раціональна кулінарія // За здорове харчування. — 1932. — № 10-12. — С. 10. 2. Фабрика-кухня на ДЕЗі // За здорове харчування. — 1931. — № 1. — С. 8-9. 3. ЦДАМЛМ України, Ф. 8, Оп. 1, Спр. 263, Арк. 3-9. 4. Машиною чи рукопаш // За здорове харчування. — 1930. — № 4-5. — С. 10-11 5. Глущенко И. Общепит. Микоян и советская кухня / И. Глущенко. — М.: Издат. Дом. Государственного унт-та — Высшей школы экономики, 2010. — С. 61. 6. Якубова Л. Повсякденне життя етнічних меншин радянської України в міжвоєнну добу / Л. Якубова. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — С. 232. 7. Плотніков В. Фабри-кухні в СРСР / В. Плотніков // За здорове харчування. — 1931. — № 6-7. — С. 8-9. 8. Козацька Т. Громадське харчування робітників промисловості у 1929-1938 в Україні / Т. Козацька // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2004. — № 11. — C. 296. — 135 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . вання плани хронічно не виконувалися навіть у тих регіонах, які були пріоритетними для промислового розвитку. Наприклад, у 1933 р. у Донбасі було заплановано побудувати 25 їдалень, однак було здано в експлуатацію лише 131. Відзначимо, що тільки робітники великих підприємств мали змогу відвідувати фабрики-кухні. Більшість заводчан харчувалася в невеликих їдальнях, чайних або кафе. Невеликі харківські фабрики, на яких працювало близько тисячі працівників, зазвичай взагалі не мали централізованих закладів харчування2. Сторінки регіональної періодичної преси рясніли замітками про те, що робітникам ніде було приймати їжу. Люди, які працювали у цехах із підвищеною концентрацією окисів важких металів у повітрі, їли безпосередньо на робочому місці3. Збільшення чисельності працівників на промислових об’єктах призводило до того, що персоналу заводських їдалень довелося збільшити обсяг приготування їжі. Приміром, на ХПЗ у 1930 р. вони виросли майже в 4 рази4. Інтенсифікація роботи заводських їдалень негативно вплинула на їх санітарний стан. Представники наркомздоров’я, які регулярно проводили перевірки закладів громадського харчування на підприємствах Харкова, раз у раз фіксували порушення санітарних норм у роботі їдалень та кухонь5. Так, у серпні 1931 р. комісія обстежила їдальні підприємств міста та виявила численні грубі порушення (приміщення кухонь були брудними, продукти — зіпсованими, сміття вивозилося не регулярно)6. Адміністрація підприємств не мала ресурсів для того, щоб розширити приміщення заводських їдалень, тому під час обідньої перерви виникали надзвичайно довгі черги, що було звичним явищем повсякденного життя робітників. Працівники знали про те, що в черзі за обідом можна просто- 1. Мовчан О. Громадське харчування робітників УРСР у 1930-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. — 2011. — № 20. — С. 216. 2. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 152. 3. Дайте їдальню // За здорове харчування. — 1931. — № 2. — С. 16; На Кофок треба зазирнути // За здорове харчування. — 1931. — № 9. — С. 12. 4. На ХПЗ // За здорове харчування. — 1930. — № 3-4. — С. 18. 5. Витяг із протоколу № 18-33 від 7 серпня 1931 року засідання колегії Народного комісаріату охорони здоров’я // Профілактична медицина. — 1931. — № 7-8. — С. 5. 6. Про стан їдалень і гуртожитків на підприємствах м. Харкова // Врачебное дело. — 1931. — № 15-16. — С. 862. — 136 — Мир їдальням, війна — приватним кухням яти доволі довго, тому передчасно залишали робочі місця й поспішали до їдальні. У тогочасній періодиці можна натрапити на численні статті, в яких описувалися події типової обідньої перерви. Приміром, писали, що на ХПЗ після того, як пролунав гудок на перерву, «тисячна юрба робітників виривалася з цехів, переганяючи один одного, збиваючи з ніг, штовхаючись, з криками та галасом бігла на обід»1. Їсти робітникам доводилося швидко, оскільки їх постійно підганяли ті, які чекали вільного місця за столом. Працівник Харківського тракторного заводу І. Смирнов у спогадах писав, що в людей не було можливості спокійно поїсти, адже діяло правило «поїв — поступися місцем іншому»2. Окремо слід охарактеризувати практики харчування робітників Харківського тракторного заводу. Стан справ на ньому вельми показовий, адже його будували як флагман соціалістичної промисловості. У січні 1930 р. розпочалися перші роботи з будівництва майбутнього промислового гіганта. Спочатку на будівельних роботах трудівників було небагато й обідів вистачало всім3. Поступово чисельність людей збільшувалася, відповідно розширювалася й мережа громадського харчування. У червні 1930 р. на території підприємства працювало вісім їдалень, які разом обслуговували вісім тисяч робітників. Вочевидь, цих їдалень було недостатньо, бо вже на 1 липня 1930 р. робітничий колектив налічував майже десять тисяч осіб4. Тобто мережа громадського харчування не могла охопити всіх робітників. Тому не дивно, що комісія Наркомздоров’я зробила висновки, що санітарний стан їдалень ХТЗ також був незадовільним. До того ж і в них, за оцінками комісії, їжа була недоброякісною, а приміщення брудними5. Тиснява, незручність та бруд були типовими ознаками радянської мережі громадського харчування. Отже, в 1920-1930-ті рр. структура бюджету робітників Харкова, порівняно із початком ХХ століття не зазнала суттєвих змін. Головним джерелом 1. Гродін Б. Зразкова їдальня — помічник промфінплану / Гродін Б. // За здорове харчування. — 1930. — № 10-12. — С. 3. 2. Смирнов И. П. Сила влечения / И. П. Смирнов. — М., 1974. — С. 112. 3. Медично-санітарне обслуговування робітників Тракторобуду// Профілактична медицина. — 1930. — № 2. — С. 129. 4. Солошко Д., Макєєва М. Трудовий шлях колективу ХТЗ / Д. Солошко, М. Макєєва. — К., 1962 . — С. 7. 5. Колегія Наркомздоров’я про стан здоровоохорони на Тракторобуді та Дніпрельстані // Профілактична медицина. — 1931. — № 5-6. — С. 150. — 137 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . прибутку робочої родини була заробітна плата її голови. Оскільки вона лише на дві третини формувала бюджет, робітники були вимушені постійно шукати приробітки. Ними були торгівля, здавання в оренду кімнати або кутка, утримування столовників тощо. В 1930-ті рр. на культуру споживання працівників Харкова вплинуло впровадження карткової системи розподілу товарів. Характерною рисою споживчих практик був пошук дефіцитних товарів, лакун в системі централізованого постачання. Збільшення чисельності трудівників на підприємствах призвело до зміни практик прийняття їжі на підприємстві. У їдальнях як заводів-гігантів, так і невеликих фабрик Харкова, як правило, було брудно, не вистачало ложок, стільців тощо. Робочі клуби та радянізація дозвілля «… От, приміром, клубна робота. Серйозне діло. І так робітники носом крутять — сухо, кажуть…. Ну, ще драмгурток, хай хор — а далі тпру. Виходить розрив з масою» В. Підмогильний, «Місто» Зміна традиційних та впровадження нових форм дозвілля були одними з пріоритетних напрямків соціальної політики радянської влади. На думку Н. Лебіної, дії більшовиків у цій сфері можна схарактеризувати як спробу непрямого нормування повсякденності1. Метою цього підрозділу є дослідження владних проектів, спрямованих на «радянізацію» дозвілля, впровадження нових практик у повсякденне життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. Саме такі дії були складовою частиною конструювання нової соціальної дійсності. Вважаємо, що дозвілля Харківських робітників варто вивчати за допомогою категорії діяльності. Сучасні дослідники зазначають, що люди по різному використовують свій вільний час: активно розвивають і реалізують свій творчий потенціал, беруть участь у виробництві матеріальних або духовних цінностей, або обирають пасивні форми проведення дозвілля, прагнуть задовольнити свої потреби у відпочинку та розвагах, споживаючи культуру, а не творячи її2. Структура дозвілля складається з декількох рівнів, що відрізняються один від одного своєю 1. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города / Н. Б. Лебина. — СПБ.: Журнал «Нева», 1999. — С. 229. 2. Бочелюк В. Дозвiллєзнавство: навч. посіб. для вузів / Бочелюк В. — К., 2006. — С. 22. — 138 — Робочі клуби та радянізація дозвілля психологічною значимістю, емоційною вагомістю та ступенем активності. Розглянемо дозвілля робітників Харкова на таких структурних рівнях: творча діяльність і аматорські заняття (участь у гуртках самодіяльності), споживання публічно-видовищної культури (відвідування святкових заходів та урочистостей, розваги). Модель дозвілля, яку радянська влада намагалася «прищепити» населенню, можна реконструювати, досліджуючи діяльність клубів для робітників Харкова в зазначений період. Вона відображає весь спектр ініціатив влади щодо впровадження в повсякденне життя соціуму нових «соціалістичних» побутових практик, механізму їх реалізації, а також ставлення робітників до них. На думку лідерів радянської держави, клуби відігравали особливу роль у процесі конструювання нової соціальної дійсності. Завдання, які більшовики ставили перед ними, на початку 1920-х рр. сформулював Л. Троцький. Політик писав, що клуби повинні стати інструментом перевиховання працівників, свого роду містком між гаслами й директивами партії та життєвим світом робітника1. Велика увага клубам приділялася в спеціальних виданнях, зорієнтованих на культпрацівників2. В робочих клубах проводилися ідеологічні кампанії щодо соціальної мобілізації суспільства (боротьба з хуліганством, старим побутом або за «чистоту» партії, за єдність з республіканськими силами в громадянській війні в Іспанії тощо)3, заходів підтримки радянського режиму. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. услід за політичними та соціально-економічними змінами в державі до ідеологічних завдань діяльності клубів як центрів перевиховання працівників додалися нові. Керівництво клубів повинно було брати учать у партійних чистках4, дбати про освоєння пра1. Троцкий Л. Д. Ленинизм и рабочие клубы (речь на совещании клубных работников 17-го июля 1924 г.). — М., 1924. — С. 9–10. 2. Див., наприклад: Клуб должен стать органом пролетарской общественности // Культработник. — 1927. — № 11. — С. 4-8; Образовательная работа в клубе // Клуб и революция. — 1933. — № 7. — С. 3; Воспитание людей сталинской эпохи // Клуб. — 1936. — № 20. — С. 1-2; Клуб перевоспитал человека // Клуб. — 1936. — № 3. — С. 49. 3. Див про це: Красильников С. Социальная мобилизация как системная характеристика сталинского режима: природа, формы, функции / С. Красильников // История сталинизма: итоги и проблемы изучения. Материалы международной научной конференции (Москва, 5-7 дек. 2008 г.). — М.: РОССПЭН, 2011. — С. 150-160; Клуб — большевистский агитатор и пропагандист // Клуб и революция. — 1933. — № 15. — С. 1-2. 4. Зверев. М. Клубы и чистка госаппарата / М. Зверев // Клуб и революция. — 1929. — № 6. — С. 2; Чистка партии и задача клубов // Клуб и революция. — 1934. — № 10. — С. 1-2. — 139 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . цівниками технічних знань1, організацію соцзмагань2, виконання плану3 тощо. Також у радянському дискурсі робочі клуби були представлені як інституції, що мали стати єдиним місцем відпочинку для трудящого населення4. Клуби для робітників виникли в Харкові наприкінці 1910-х — на початку 1920-х рр. У їх організації брала участь професійна комісія Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів та профспілки. Одним із найбільших у місті був клуб профспілки «Металіст», створений на основі колишнього «Будинку робітників»5. Окрім профспілкових, у місті існували державні та відомчі клуби. Статистичні дані свідчать, що в другій половині 1920-х рр. у Харкові діяло 52 клуби6, 18 і з них належали профспілкам, 12 були засновані при підприємствах (вказані лише ті заклади, які мали оформлене членство)7. Як відзначав С. Ловелл, більшовики використовували дозвілля для того, щоб реалізувати ідеалістичний проект становлення радянського «культурного життя»8. Партійні ідеологи розуміли відпочинок як діяльність людини, спрямовану на саморозвиток. Тому в клубах для робітників організовувалися різноманітні гуртки та секції. Дослідження звітної документації ХПЗ за липень 1922 р. показало, що при заводському клубі «Металіст» діяло сім секцій: драматична (проводились заняття з дикції, поставлення голосу, техніки сцени та історії театру), музично-струнна (оркестр народних інструментів), музично-духова, художня (живопис) студії, літературна секція (гурток вивчення класичної літератури, читання художніх творів та 1. Малиновский С. Клубы в борьбе за овладение техникой / С. Малиновский // Революция и культура. — № 13. — С. 19-21. 2. Соцсоревнование и клуб // Клуб и революция. — 1929. — № 5. — С. 16-19. 3. Григорьев Г. Пропаганда пятилетнего плана / Г. Григорьев // Клуб и революция. — 1929. — № 6. — С. 8-16; Народнохозяйственный план 1933 года и клубы // Клуб и революция. — 1933. — № 2. — С. 1-2. 4. Очередные задачи рабочих клубов // Харьковский пролетарий. — 1925. — 8 окт. — С. 3; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 10. — С. 61-63; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 14. — С. 56-59; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 15. — С. 58-61. 5. Апутхин В. Первые шаги культработы на Харьковщине / В. Апутхин // Культработник. — 1927. — № 19. — С. 20. 6. Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. — Х., 1927. — С. 16. 7. Очерки истории профсоюзов Харьковщины. — Х., 1999. — С. 79 8. Ловелл С. Досуг в России: «свободное» время и его использование // Антропологический форум. — 2005. — № 2. — С. 148. — 140 — Робочі клуби та радянізація дозвілля їх розбір, лекції на літературні теми, диспути), марксистський гурток (викладалися світознавство, політекономія, історія політичних рухів) та спортивна секція1. Як свідчать джерела, керівниками таких гуртків зазвичай були робітники підприємства, якому належав клуб2. Культпрацівники не мали фахової підготовки та належних знань. Для допомоги їм в цій діяльності були розроблені методичні вказівки, опубліковані на шпальтах спеціалізованих періодичних видань («Клуб», «Культробітник», «Музика і революція» тощо). Однак через відсутність фахової підготовки керівники гуртків не могли організувати роботу як слід. Про це свідчать матеріали періодичного друку, звіти робітничих кореспондентів про виступи або показові перегляди художньої самодіяльності. Наприклад, з 25 березня до 9 квітня 1928 р. у Харкові серед колективів самодіяльності підприємств тривав конкурс робітничих музично-хорових колективів3. Перед кожним виступом хору чи музичного ансамблю на сцену виходили їх керівники й розповідали глядачам про історію колективу, а також про ті перепони, що заважали роботі. Серед факторів, які перешкоджали діяльності гуртків, вони назвали такі: припинення роботи влітку, недостатнє технічне забезпечення, непостійний склад учасників та кадрові ротації керівного складу. Ці проблеми були характерними для роботи всіх колективів, які брали участь у конкурсі. Журі дійшло висновку, що рівень підготовки гуртків був низький, виконавці не мали музично-нотної освіти. Аматорським колективам не вистачало «культури вокального звуку»4. Примітно, що на першому місці в репертуарі музично-хорових гуртків були народні українські та російські пісні, на другому — музичні твори революційної тематики. Співаки під час виконання пісень використовували техніку церковного співу (затримка темпу наприкінці куплетних рядків тощо). Це зрозуміло, адже керівниками та учасниками хорів були люди, які мали досвід співу в церковних хорах. Опинившись у новому радянізованому просторі клубу, вони користувалися звичними для себе практиками, запозиченими зі старого функціонального простору (церкви) та використовували їх 1. ДАХО. — Ф. 1010. — Оп.1. — Спр. 446. — Арк. 80-82. 2. ДАХО. — Ф. 1010. — Оп.1. — Спр. 2067. — Арк. 126. 3. Перунов А. Харьковский округ. Конкурс рабочих музыкально-хоровых кружков / А. Перунов // Музыка и революция. — 1928. — № 4. — С. 52-53. 4. Перунов О. Конкурс харківських хорів / А. Перунов // Культробітник. — 1928. — № 8. — С. 16. — 141 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . у нових контекстах (співання революційних пісень). У техніці виконання пісень, яку використовували робітники, відобразилася складність культурних трансформацій пореволюційної епохи. Звернемо увагу на те, що зміст роботи гуртків залежав не тільки від компетентності керівників, а й від тієї моделі стосунків з підлеглими, яку вони вибудовували. Вони нерідко відчували себе господарями клубів, свавільно поводилися зі співробітниками, байдуже ставилися до роботи, відмовлялися виділяти кошти на потреби розвитку гуртків. Періодична преса рясніла замітками про грубість керівників клубів у поводженні з його членами, що відштовхувало робітників від участі у самодіяльності1. Відзначимо, що амбітні люди розглядали посаду керівника клубу як ланку кар’єрного зростання2, а ті, хто не прагнув більшого, використовували її як засіб самореалізації в соціальній площині, демонструючи своє домінування над оточенням3. Звісно, у клубах працювали й люди, віддані своїй справі. Одним із таких, на думку журналістів, був завідувач харківського клубу робітників електрозв’язку М. Т. Жолудова, стараннями якого в клубі з’явився гардероб, був зроблений ремонт, налагоджена робота гуртків4. Відзначимо, що не слід вважати посаду завідувача клубом вельми привабливою. Керівник клубу мав відповідати «за все», тому багато людей відмовлялося від цієї посади. Через постійну заміну керівників виникала ситуація безконтрольності, коли в усьому можна було звинуватити попередника. Це негативно впливало на діяльність усіх клубних структур, і гуртків зокрема. Така проблема була типовою для всіх регіонів Радянського Союзу. Наприклад, в одному з клубів Ярославської області за десять років змінилося 60 завідувачів5. Успіх діяльності клубів як організаційних центрів дозвілля працівників багато в чому залежав від того, яку модель поведінки обирали їх керівники. У другій половині 1920-х рр. після проголошення курсу на індустріалізацію СРСР більшовики зіштовхнулися з проблемою браку кваліфікованих кадрів на виробництві. Промислові підприємства Харкова потребували робітників, які б володіли технічними знаннями. Тому з середини 19201. Ухабы культработы // Харьковский пролетарий. — 1928. — 15 ноября. — С. 3. 2.Так дальше работать нельзя // Клуб. — 1937. — № 5-7. — С. 14. 3. Через пень-колоду // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 дек. — С. 3. 4. Николай Тимофеевич Жолудов // Клуб. — 1936. — № 12. — С. 40-44. 5. Обсуждаем вопросы клубной работы // Клуб. — 1937. — № 7. — С. 9. — 142 — Робочі клуби та радянізація дозвілля х рр. завідувачі профспілкових комітетів підприємств зосередили увагу на організації технічних гуртків. У 1926 р. при робочих клубах заводів «Серп і Молот», ХЕМЗ та ХПЗ були організовані гуртки, в яких проводилися заняття з теорії та практики машинобудування, паровозобудування, теплотехніки, електротехніки, математики та креслення. Втім, аналіз діловодної документації підприємств показав, що серед робітників більш популярними були гуртки, спрямовані на творчий розвиток особистості, а не на здобуття технічних знань. Так, якщо електротехнічний гурток ХЕМЗу відвідувало близько 20 робітників, то в хоровому гуртку займалося 110 чоловік1. Заняття в гуртках тривали з осені до весни. Влітку розпочинався період відпусток, тому чисельність відвідувачів гуртків значно зменшувалася. Відзначимо, що відвідувачами гуртків була переважно активна молодь. Наприклад, на ХЕМЗі в 1927 р. працювало 7,500 робітників, з них відвідувало гуртки близько 700 чоловік2. Більшість робітників скоріше споживала елементи масової культури, ніж брала участь у їх створенні. Окрему увагу слід звернути на діяльність фізкультурних та спортивних секцій. Для того, щоб зрозуміти завдання, які радянські ідеологи ставили перед ними, зробимо невеликий екскурс в історію теоретичних поглядів на фізичну культуру в СРСР3. На початку 1920-х рр. у радянському дискурсі панувала концепція, за якою завданням фізичної культури була підготовка молоді до військової служби. Її провідним теоретиком був М. І. Подвойський, який також очолив Всевобуч — систему загального військового навчання, створену у квіті 1918 р. Всевобуч мав готувати цивільне населення країни до військової служби через підготовчі курси, які були організовані при військових комісаріатах. На думку партійних діячів, ідеальним типом солдата був солдат-спортсмен. Так, делегати Першого Всеросійського з’їзду співробітників установ фізичної культури, спорту та допризовної підготовки дійшли такого висновку: «світова війна показала, що держави, які приділяли достатньо уваги спортивній підготовці солда- 1. ДАХО. — Ф. 1010. — Оп.1. — Спр. 2067. — Арк. 126. 2. Провідник по Харкову з назвами вулиць та планом м. Харкова. — Харків: Видання Харківського наукового товариства, 1927. — С. 67-69. 3. Докладно див. про це: Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПБ.: Журнал «Нева», 2000. — С. 75-99; О’Махоуни М. Спорт в СССР Физическая культура — визуальная культура. — М., 2010. — С. 79-83. — 143 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . тів, на полі бою виглядали більш гідно»1. На початку 1920-х років заняття фізичною культурою та спортом були орієнтовані на потреби армії. За висновками Ш. Плаггенброга, деякі види спорту ототожнювалися з певним родом військ. Наприклад, люди, що професійно займалися кінним спортом, за потреби мали скласти ядро кавалерійських загонів, авіаційним — розвідки тощо2. Така концепція панувала в радянському дискурсі до 1923 р. Оскільки клуби для робітників Харкова з 1920 до 1923 р. перебували в стадії організаційного становлення, простежити вплив ідеї зближення фізкультури та військової служби на діяльність фізкультурних секцій, організованих при них, надзвичайно складно. Втім, в урбанізованому просторі ідея воєнізованої фізкультури реалізувалася у вигляді образу парашутної вишки, встановленої в міських парках. У Харкові парашутна вишка з’явилася в 1922 р. З неї, як згадує Б. Красовицький, «повинен був стрибнути кожен комсомолець»3. У 1923 р. ідея поєднання завдань фізичної культури та військової підготовки еволюціонувала в бік переорієнтації на потреби виробництва. Причини зміни культурних орієнтирів знаходилися в ідеологічній площині. Радянська мілітаристична концепція фізкультури багато в чому була подібною до концепцій, популярних у «буржуазних» країнах. Партійні теоретики розуміли необхідність пошуку нових орієнтирів4. Більшовики вбачали в спорті один із засобів прищеплення працівникам нової культури праці5. Зміна традиційної трудової етики стала об’єктивною необхідністю в період відновлення промисловості та індустріалізації, які вимагали ініціативного й дисциплінованого робітника, здатного інтенсивно та якісно працювати. Вважалося, що систе- 1. Цит. по: Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПБ.: Журнал «Нева», 2000. — С. 85. 2. Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПБ.: Журнал «Нева», 2000. — С. 375. 3. Красовицкий Б. М. Столичный Харьков — город моей юности / Б. М. Красовицкий. — Х.: Фолио, 1994. — С. 78. 4. Геркан Л. Организация физической культуры с классовой точки зрения // Физическая культура. — 1923. — № 7-8. — С. 10. 5. Семашко Н. Воспитание нового человека и задачи физической культуры // Революция и культура. — 1928. — № 11. — С 40-41; Мехоношин К. Физическое воспитание трудящихся // Физическая культура. — 1923. — № 3-4 . — С. 2-3 . — 144 — Робочі клуби та радянізація дозвілля матичні заняття фізичними вправами здатні розвинути в людей навички працювати не напружуючись, «автоматично»1. Заняття спортом чи просто захоплення ним як публічно-видовищним дійством було однією з форм дозвілля робітників. Різноманіття видів спортивних секцій можемо побачити на прикладі клубу «Металіст». Діяльність фізкультурних гуртків відобразилася у звітній документації райкому профспілки робітників-металістів. Так, міські працівники у вільний час мали змогу займатися футболом, хокеєм, баскетболом, легкою та важкою атлетикою, лижним та велосипедним спортом тощо2. Дослідження діловодної документації ХЕМЗу виявило розгалужену мережу спортивних гуртків та секцій при клубі підприємства. Достатньо популярними серед робітників були секції з боксу та фігурного катання3. Визначною подією в спортивному житті Харкова стало відкриття в 1926 р. стадіону «Металіст», найбільшого на той час у місті. Будівництво здійснювалося за підтримки робітників та адміністрації ХПЗ. Харківська футбольна арена на той час була єдиною в Україні, яка мала велосипедний трек, а також ігрові майданчики та дві спортивні зали. Стадіон «Металіст» став центром спортивного життя міста. На думку партійних ідеологів, заняття фізичною культурою мало важливе політичне значення, оскільки сприяло перевихованню трудівників. Невід’ємною частиною побуту заводчан були соціальні хвороби (пияцтвом, хуліганством тощо). На думку партійних діячів, одним із інструментів їх подолання мали стати клуби для робітників, центри проведення дозвілля та «пролетарської культури»4. На профспілкових конференціях та засіданнях працівників клубів лунали заклики налагодити роботу клубу таким чином, щоб люди не йшли відпочивати до пивної. Утім, нерідко продаж спиртних напоїв відбувався безпосередньо в клубах. Тому не дивно, що тогочасна преса рясніла статтями та замітками про пияцтво та хуліганство робітників. Так, 23 грудня 1929 р. спільний вечір працівників 1. Соколов И. Сближение физкультуры и производства // Физическая культура.— 1923.—№ 5-6. — С. 12. 2. Из отчета Харьковского райкома профсоюза рабочих–металлистов о работе за первое полугодие 1926 года // Промышленность и рабочий класс Харьковщины. 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов. — Х., 1986. — С. 74-79. 3. ДАХО. — Ф. 1010. — Оп.1. — Спр. 2067. — Арк. 129. 4. Каким должен быть рабочий клуб. Доклад Н. Крупской на всеукраинском съезде клубных работников в Харькове. — 1925. — 30 сент. — С. 3. — 145 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . важкої та легкої промисловості в клубі фабрики Кофок завершився грандіозною бійкою, учасники якої застосовували холодну та вогнепальну зброю. Для того, щоб їх заспокоїти, завідувачу клубу довелося викликати кінний міліцейський загін1. Продаж пива в клубі був вигідним для керівництва, тому що це покращувало статистичні показники відвідування та слугувало додатковим джерелом прибутків. Показова ситуація склалася в клубі імені П. Мойсеєнко, що розташовувався на окраїні Харкова. Дві третини його членів були робітниками промислових підприємств міста. Відвідувачі клубного буфету щоденно влаштовували бійки та скандали. Представники керівництва не робили спроб щось змінити, оскільки, як свідчать джерела, самі зловживали спиртним. Мабуть, саме тому, коли деякі робітники ініціювали перевибори адміністрації, чимало членів клубу підтримали чинне керівництво2. Клуби як знаряддя боротьби проти соціальних хвороб виявилися малоефективними. Не в церкві, а в клубі «... Портрет Леніна, що висів у центрі, вона навіть прикрасила великим написом з нерівних літер: «Ти вмер, але дух твій живе». На покуті влаштувала маленьку іконку Миколи-чудотворця, малопомітну з першого погляду» В. Підмогильний, «Місто» Розглянемо декілька основних практик «споживання» публічно-видовищної культури робітниками Харкова в 1920-1930-ті рр. Спочатку звернемо увагу на проведення календарних свят та радянських «обрядів» життєвого циклу як найбільш показових заходів, що ретранслювали ідеї влади про належні соціальні практики. Клуби були місцем проведення політичних акцій, певних ритуалів радянської «обрядової системи», своєрідним майданчиком, на якому політичний режим реалізував свою присутність як «диктатури, яка інсценізує»3. Вони були поліфункціональним інструментом популяризації ідей нового життя, а також одним із каналів їх втілення. 1. Вечер был, сверкали…финки // Харьковский пролетарий. — 1929. — 10 янв. — С. 4. 2. Почему скучно в клубах? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 дек. — С. 3. 3. Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. — М.: РОССПЭН, 2009. — С. 7. — 146 — Не в церкві, а в клубі У клубах проводилося чимало різних заходів: радянських «обрядів» життєвого циклу, святкування урочистих дат, ювілеїв революційних подій, річниць лідерів держави й класиків марксизму-ленінізму. М. Рольф у своєму дослідженні вдало продемонстрував, що радянські свята ініціювалися та контролювалися державою, це дозволяє говорити про них як про свята «офіційної культури»1. Їм була властива показовість, масовість, театральність. Тому можемо говорити про те, що «споживання» їх населенням як культурного продукту було формою комунікації між владою та суспільством, яка відбувалася у просторі дозвільних практик. Специфіку такої комунікації можемо вивчати на прикладі клубів Харкова. Культпрацівники харківських клубів шукали та знаходили нові форми роботи. З метою популяризації політичних гасел у клубах влаштовувалися виступи «живих газет», вечори запитань і відповідей, «політичні» суди над п’єсами, книгами, газетними статтями тощо. Значну увагу пропагандисти приділяли організації в клубах так званих сімейних вечорів, які були взірцем публічного раціонально організованого дозвілля. На початку 1920-х років більшовики взяли курс на витіснення з повсякденного життя соціуму релігійних свят і популяризацію нових святкових дат. Спеціально для агітаторів і партійних діячів було розроблено «Календар комуніста», в якому були зібрані всі урочисті заходи, що ввійшли до нового «пантеону» святкових дат2. Календар публікувався з чималою кількістю коментарів, у яких роз’яснювалося походження революційних свят, а також те, чим вони відрізнялися від релігійних. Клуби для робітників Харкова ставали місцем проведення урочистих заходів (День Паризької комуни, Перше травня тощо). Офіційні свята були інструментом популяризації політичних цілей радянської влади. Більшовики використовували їх для того, щоб продемонструвати новий порядок та укорінити його в житті суспільства3. Під час організації урочистостей працівники клубів акцентували увагу робітників на історичному значенні події та її впливі на сучасне життя. Приміщення клубів прикрашалися лозунгами та плакатами, насиченими ідеологічно вивіреними образами релевантного 1. Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. — М.: РОССПЭН, 2009. — С. 17. 2. Календарь коммуниста на 1923 год. — М., 1922; Календарь коммуниста на 1924 год.— М., 1924; Календарь коммуниста на 1925 год. — М., 1925; Календарь коммуниста на 1928 год. — М., 1927. 3. Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. — М.: РОССПЭН, 2009. — С. 9. — 147 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . минулого. На думку Ф. Філіппова, релевантність події визначається можливістю її включення до того ланцюжка подій, в якому минуле невід’ємно пов’язане з сьогоденням, яке у свою чергу формує очікуване майбутнє1. Відомо, що радянська пропаганда робила акцент на будівництві «світлого майбутнього». Це відкривало чудові можливості звільнитися від критичних зауважень і стверджувати, що тільки в майбутньому відкриються всі переваги сучасних реформ2. Лідери партії розуміли необхідність демонстрації нерозривного зв’язку між минулим, сучасним та майбутнім, щоб у пересічного громадянина не виникло відчуття протиріччя політичної системи. Більшовики використовували робочі клуби як ретранслятори образів релевантного минулого. Так, на думку партійних діячів святкування нових урочистих дат «давало робітникам ключ до розуміння історичної закономірності суспільного розвитку та стимулювало їх на подальшу боротьбу — побудову комунізму»3. Відвідувачі клубів для робітників брали участь у проведенні масових радянських свят, в організації маніфестацій. Приміром, упорядники збірника рекомендацій зі святкування Першого травня в клубах писали про те, що керівникам секцій самодіяльності необхідно приділити особливу увагу виготовленню реквізиту для вуличних свят. Культпрацівники отримували завдання виготовити карнавальні костюми й транспаранти4. Як свідчать матеріали періодичної преси, харківські клуби, виконуючи ці рекомендації, Першого травня проводили різноманітні заходи, організовували показ кінофільмів, влаштовували вечори зустрічей із делегаціями з інших міст5. Клуби для робітників були місцем, де фокусувалася святкова сторона радянської політичної системи. Індоктринацію нових суспільно-політичних цінностей до повсякденного життя робітників ідеологи радянської влади здійснювали в тому числі за допомогою політизації традиційних свят та форм їх проведення. Це можна прослідкувати на прикладі святкування Нового року в клубах для робітників Харкова. В регіональних періодичних виданнях напередодні свята писалося, що новий 1925 рік буде роком нової політичної боротьби 1. Филиппов А. Ф. Конструирование прошлого в процессе коммуникации: теоретическая логика социологического подхода. — М., 2004. — С. 54. 2. Арендт Х. Истоки тоталитаризма. — М., 1996 — С. 457. 3. Пролетарские праздники в рабочих клубах / Ред. Н.К. Крупская. — М., 1924. — С. 3. 4. Клуб в день 1 Мая. — М., 1924. — С. 6. 5. План празднования 1 мая в Харькове // Харьковский пролетарий. — 1926. — 27 апр. — С. 2; План празднования 1 мая // Харьковский пролетарий. — 1929. — 19 апр. — С. 3. — 148 — Не в церкві, а в клубі та нових перемог робочого класу1. Більшовики враховували те, що свято є надзвичайно популярним серед населення, й намагалися використати його для проведення агітації на повсякденному рівні. Улюбленим прийомом радянської влади все більше ставало наповнення традиційних свят новим змістом. Зрозуміло, що одним із символів Нового року була прикрашена іграшками ялинка. У 1927 р. у деяких клубах міста були урочисто встановлені «радянські» ялинки. Працівники клубів прикрашали їх іграшковими піонерами, які тримали стрічки з політичними гаслами. Після закінчення свята діти робітників отримали подарунки. Проведення «старого» святкового дійства відбувалося в новому, штучно створеному візуально-комунікативному середовищі. Метою заходу було утвердження в побуті нової системи суспільно-політичних цінностей. Характерно, що товарний дефіцит як риса тогочасного життя виявився і під час привітання дітей. Оскільки чисельність бажаючих одержати подарунки для своїх дітей була більшою, ніж розраховували організатори, батькам довелося «попрацювати ліктями», щоб здобути їх для своєї дитини2. Оскільки спеціальне висвітлення проблеми ставлення радянської влади до ялинки як символу Нового року виходить за межі даного дослідження3, відмітимо лише, що воно змінювалося протягом 1920-1930-х рр. Так, у середині 1920-х р. більшовики робили спроби змінити змістовне наповнення свята та образу ялинки, радянізувавши її (сюди відноситься прикрашання ялинок іграшковими піонерами тощо). Наприкінці 1920-х рр. радянські політтехнологи відмовилися від цього святкового атрибуту, маркуючи його як пережиток минулого. У 1929 р. харківські журналісти закликали робітників стати «ворогами релігії та друзями лісу», відмовитися від традиції встановлення хвойних дерев у домівках, оскільки наслідком цього може стати зникнення лісів4. Уже на початку 1930-х рр. ялинка стала маргінальною, її перестали встановлювати в робочих клубах. Більшовики аргументували це тим, що традиція прикрашати новорічну ялинку в сучасних умовах «втратила своє господарське призначення»5. Відзначимо, що «вигнання» новорічної 1. Рязнов Н. Наш новогодний подарок // Харьковский пролетарий. — 1925. — 1 янв. —С.  1; Десять новых годов // Харьковский пролетарий. — 1928. — 1 янв. — С. 4. 2. Гец С. Советизация елки / С. Гец // Культработник.  — 1927. — № 3. — С. 36-37 3. Див. докладно про це: Душечкина Е. Русская елка: история, мифология, литература. — СПб.: Издательство ЕУСПб, 2012. С. 213-292. 4. Враг религии — друг леса // Харьковский пролетарий. — 1929. — 21 дек. — С. 3. 5. Елизаров И.Я. Нужен ли рабочим праздник рождества? Л., — 1929. — С. 41. — 149 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . ялинки з клубів тривало до 1935 р., коли з ініціативи П. Постишева відбулася її реабілітація. Важливим та вельми інформативним джерелом для вивчення святкування Нового року в харківських клубах є замітки робітничих кореспондентів, опубліковані на шпальтах регіональної преси. Дослідження матеріалів періодичного друку засвідчило, що агітаційні заходи в новорічну ніч влаштували лише деякі міські клуби. Так, у 1929 р. «зразкове» новорічне святкування відбулося в клубі працівників залізної дороги. Концертна програма вечора була різноманітною. До уваги відвідувачів були представлені номери самодіяльності, різноманітні ігри, виступи «живих газет». Деякі залізничники прийшли на свято разом із дітьми, тому культпрацівники склали спеціальну розважальну програму. Кореспонденти звертали увагу на те, що опівночі під час кульмінації свята на сцені клубу було інсценізовано картину, за сюжетом якої «п’яниця, розтратник і бюрократ виміталися неначе сміття новим 1929 роком»1. Утім, подібні показові заходи були скоріше винятком, ніж правилом. Частіше «офіційна» частина новорічного свята в клубах складалася з читання доповіді про внутрішнє та зовнішнє становище в СРСР, після чого розпочиналося масове гуляння зі вживанням спиртних напоїв, принесених людьми з собою або куплених у клубному буфеті. Радянські культпрацівники приділяли особливу увагу підготовці та організації показових заходів напередодні найбільш визнаних християнських свят — Різдва та Великодня. Пропагандисти ставили собі за мету витіснити церковні свята з повсякденного життя населення, замінити їх радянськими річницями «червоного» календаря. Для досягнення цієї мети партійне керівництво використовувало різноманітні засоби агітації. На думку партійних ідеологів, для того, щоб заводчани позбулися впливу релігійних традицій, їм необхідно було запропонувати альтернативу. Це завдання мали вирішити робітничі клуби. Радянська влада прагнула зацікавити працівників відзначати свята не в церкві, а в клубі2. Агітатори вели з духовенством справжню «війну» за відвідувача. Клуби для робітників у цій боротьбі спиралися на підтримку держави, церква — на силу 1. Новый год по новому встретили рабочие клубы окраин // Харьковский пролетарий. — 1929. — 1 янв. — С. 2. 2. Клубы в борьбе с религиозным дурманом // Харьковский пролетарий. — 1929. — 6 янв. — С. 3. — 150 — Не в церкві, а в клубі традиції. Розглянемо детальніше деякі прийоми, якими користувалися пропагандисти для популяризації діяльності клубів під час різдвяних свят. Журналісти спеціалізованих видань звертали увагу клубних працівників на необхідність виготовлення яскравої та помітної вивіски з назвою клубу. Справа в тому, що інколи робітники просто не могли знайти вхідні двері до нього1. У регіональній періодиці задовго до Різдва з’являлись анонси програм концертів, які відбудуться у клубах в різдвяні дні2. Так, у 1929 р. в преса закликала працівників клубів «дати бій Різдву»3. Для того щоб привабити відвідувачів, правління клубу влаштовувало кінопокази, театральні вистави й танці — найбільш популярні заходи серед заводчан. Однак обстеження декількох харківських клубів, ініційоване редакцією газети «Харківський пролетар», показало, що керівники не організовували масштабних антирелігійних заходів. В клубах антирелігійна агітація обмежувалася декількома доповідями. Журналісти били на сполох, що антирелігійні заходи (там, де вони проводилися) тривали лише кілька днів і не були систематичними4. Вочевидь, завідувачі клубів часто підходили до державних пропагандистських кампаній формально. Можна стверджувати, що робітники використовували можливості проводити свій вільний час у клубах, проте не відмовлялися від традиційних практик святкування Різдва. Під час релігійних свят клуби не витримували конкуренції з церквою. Кореспонденти пояснювали це тим, що приміщення клубів, як правило, були тісними та незручними, інтер’єр відштовхував відвідувачів. При цьому дані письмового опитування працівників, ініційованого Л. Троцьким у 1923 р., свідчать, що церковна атмосфера подобалася людям, оскільки відповідала їх святковому настрою. Одне з питань анкети стосувалося традиційної церковно-побутової обрядовості. Інтерв’юери намагалися з’ясувати, чи була вона замінена радянськими/ радянізованими обрядами та чи була ця заміна ефективною5. Один із рес1. О быте рабочего клуба // Рабочий клуб. — 1925. — № 2. — С. 24. 2. Клубы 24, 25 и 26 декабря. Детские утренники, массовые походы, игры, семейные вечера // Харьковский пролетарий. — 1928. — 24 дек. — С. 1; В ответ на поповское рождество // Харьковский пролетарий. — 1928. — 24 дек. — С. 1. 3. Дадим бой Рождеству. 25 и 26 декабря должны работать все клубы, театры, кино // Харьковский пролетарий. — 1929. — 21 дек.– С. 3. 4. Разве так выходят на бой? // Харьковский пролетарий. — 1929. — 24 дек. — С. 3. 5. Троцкий Л.Д. Вопросы быта. Эпоха «культурничества» и ее задачи. — М: Красная Новь, 1923. — С. 128. — 151 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . пондентів відзначав, що у святкові дні в людей настрій такий, що «хочеться кудись піти». Робітники відповідали, що йшли до церкви, оскільки там «все блищить і красиво», хор співає краще, аніж учасники клубної самодіяльності й вхід безкоштовний1. Із відповідей зрозуміло, що для трудівників атмосфера в церкві була більш привабливою, ніж у клубі. Це підтверджують матеріали і регіональної преси. Так, у 1928 р. на шпальтах харківських газет було опубліковано декілька статей та заміток, в яких стверджувалося, що клубам не вдалося «заглушити церковний дзвін і відволікти робітників від церковних свят»2. Діяльність клубів для працівників під час Великодня була особливо показовою. Природно, що в радянському дискурсі домінував негативний образ цього свята. Його зображали лише як привід, який використовували люди, щоб влаштувати гуляння3. Керівники клубів отримували завдання скласти для робітників культурну програму, яка б відповідала ідеологічним настановам та наочно демонструвала хибність релігійного світогляду. Як слушно зазначав Ш. Плаггеннборг, організація святкових заходів була вищою формою репрезентації радянської політичної системи, оскільки під час їх проведення зливалися в одне ціле різні форми вираження: слово, зображення, інсценування4. Так, у Харкові в середині 1920-х рр. державне видавництво України опублікувало спеціальний посібник із інструкціями та агітаційними матеріалами для проведення антирелігійної роботи в клубах під час Великодніх свят5. За планом, розробленим агітаторами, ввечері напередодні свята в клубах мала читатися доповідь про «класовий характер релігії». Після неї автори пропонували поставити комедійну п’єсу, у якій висміювались основні догмати церкви. В основу сюжету була покладена суперечка християнських євангелістів про певні розбіжності в біблійних текстах. Пропагандисти робили акцент на цьому сюжеті не випадково. Оперуючи маловідомими для пересічних людей подіями та поняттями, вони прагнули надати критиці релігії «наукової ваги», що було типовим для дер1. Там само. — С. 131-132. 2. В церкви — празднично, в клубе — буднично // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 янв. — С. 3. 3. 14, 15 и 16 апреля. Три дня оголтелого обжорства и пьянства // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 апр. С. 3. 4. Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской и эпохой сталинизма. СПб.: Нева, — 2000. — С. 287. 5. Пасха в рабочем клубе. Сборник материалов. — Х, 1925. — С. 3. — 152 — Не в церкві, а в клубі жавної пропаганди1. Під час перерви актори мали співати на сцені антирелігійні частівки. Клуб мав бути прикрашений антирелігійними гаслами та карикатурами2. Цей проект виступає яскравим прикладом того, як саме радянська влада використовувала клуби для робітників для антирелігійної пропаганди. Проте працівники далеко не завжди повною мірою сприймали ініціативи керівників клубів. Типовим було прагнення робітників у вільний час, комбінувати традиційні та радянські практики відпочинку. Культпрацівники розуміли, що витіснити з побуту традиційні обряди життєвого циклу достатньо складно, для цього необхідно пропонувати альтернативи. Ними мали стати «червоні хрестини» (октябрини), «червоні весілля» тощо. Подібні заходи варті спеціального дослідження, оскільки вони були важливим каналом комунікації між радянською владою та суспільством. Розглянемо ці показові заходи, ініційовані керівниками клубів або свідомими «радянськими» людьми, як культурний продукт, що пропонувався пересічним громадянам. Це відбилося на сторінках регіональної преси. 11 травня 1925 р. значною подією в житті колективу Другої державної кондитерської фабрики були октябрини3. Зрозуміло, що при висвітленні цієї події журналісти дещо перебільшили значення октябрин, проте, якщо врахувати той факт, що радянська влада розрекламувала ідеї нового побуту як культурний тренд, вони дійсно могли викликати неабияке зацікавлення. Втім, робочі кореспонденти повідомляли, що присутні не розуміли мету проведення октябрин4. «Червоні хрестини» можна вважати специфічною формою радянської публічно-видовищної культури, яку влада пропонувала «споживати» пересічним громадянам. За спостереженням кореспондентів, подивитися на церемонію зібралося чимало робочого люду (точне число встановити важко). Кульмінацією акції було заповнення анкети на малюка. Це дійство було публічним, запитання та відповіді зачитувалися вголос під акомпанемент оркестру, що був спеціально запрошений на церемонію. Цікаво, що окрім біографічних даних (ім’я та прізвище) в анкеті містилися питання про соціальне походження батьків та майбутній фах дитини, який «обирали» і записували. Після завершення дійства батьки отримували від заводського комітету та членів ЛКСМУ 1. Арендт Х. Истоки тоталитаризма. — М., 1996. — С. 456. 2. Пасха в рабочем клубе. Сборник материалов. Х, — 1925.- С. 4. 3. А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. — 1925. — 11 мая. — С. 3. 4. Там само. — 153 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . подарунки1. Октябрини були заходом, через який радянська влада демонструвала свою присутність у соціальному просторі, певним повідомленням, адресатом якого було локальне товариство (колектив підприємства). Церемонія була насичена семантичними кодами, шифри яких були відомі кожному члену радянського суспільства. Перші кроки соціалізації дитини відбувалися в приміщенні фабрики, що свідчило про маргінальний статус церкви в офіційному дискурсі. Публічність процедури вказувала всім присутнім на важливість колективізму як форми організації побутових практик; присутність оркестру, гостей-комсомольців та нагородження батьків призами відтворювали атмосферу урочистого свята. Джерела не дають відповіді на питання про те, як часто проводилися подібні заходи. Проте аналіз цих прикладів дає змогу зрозуміти, як влада використовувала робітничі клуби для демонстрації нових суспільних цінностей та поширювала їх через повсякденні практики. Так, показове «червоне весілля» відбулося 15 січня 1924 р. у клубі робітників харчової промисловості. Наступного дня міська газета звертала увагу читачів на проведення церемонії в клубі, а не в церкві2. У такий спосіб влада демонструвала суспільству наявність альтернативи сталим традиціям, надавала зразки нових соціальних відносин, які мали стати взірцями для наслідування. Кореспонденти зображали молодят зразковими громадянами, які відмовилися від усталених норм і одружилися за новим революційним ритуалом. Весілля було схоже на урочисте засідання культкомісії, на якому слухалося питання про укладання шлюбу. Керівництво клубу виступило з привітальним словом, в якому розповіло присутнім про сутність нового побуту та його значення. Молодята, члени профспілки робітників харчової промисловості, одружилися та взяли на себе зобов’язання вступити до лав союзу комуністичної молоді. Радянська влада намагалася використати клуби для робітників не тільки для того, щоб продемонструвати працівникам основи нового суспільного ладу, а й укоренити їх у повсякденному житті людей. Ідеї нового побуту реалізувалися на практиці у вигляді урочистих заходів, публічних презентацій соціалістичного режиму. Вони були ідеологічним продуктом, який влада пропонувала «спожити» населенню, сподіваючись перевиховати його в такий спосіб. 1. А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. — 1925. — 11 мая. — С. 3. 2. Не в церкви, а в клубе (пролетарская свадьба) // Пролетарий. — 1924. — 16 янв. — С. 2. — 154 — Як залучити робітників до клубу Як залучити робітників до клубу «... Соціалізм зовсім не для того, щоб веселитися. А вони бал влаштували» М. Булгаков, «Блаженство (Сон інженера Рейна)» На думку радянських ідеологів, клуби для робітників були єдиним «правильним» місцем для відпочинку працівників. При цьому трудівники розглядалися як монолітна спільнота1. При всіх спрощеннях, до яких вдається влада при розробці соціальних проектів, з поля зору завжди випадають (або ними нехтують) важливі деталі. Так, радянська влада при спробі надати працівникам «ідеальне» місце для відпочинку не враховувала, що у ньому могли перетинатися інтереси представників різних вікових груп. Журналісти фахових видань у статтях та замітках неодноразово торкалися питання про те, що літні люди в клубах почували себе некомфортно, оскільки переважну частину відвідувачів складала молодь віком від 18 до 23 років, яка мала свої уявлення про відпочинок та мету відвідування клубів2. Поведінка молоді часто дратувала працівників зрілого віку, вони нарікали на молодиків, які вдавалися до пустощів та бешкетувань3. Ці звинувачення мали під собою ґрунт. На шпальтах центральних та регіональних періодичних видань від номера до номера з’являлися замітки про хуліганство робітничої молоді в клубах4. Траплялися випадки, коли хулігани тероризували клуби, робили на них справжні напади, припинити які могли лише посилені наряди міліції5. Адміністративні заходи допомагали, проте не могли докорінно змінити ситуацію. Ця проблема набула серйозного обговорення в пресі. Лунали призиви заборонити танці в клубах, оскільки 1. Див докладно про це: Фицпатрик Ш. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века / Ш. Фицпатрик. — М.: РОССПЭН, 2011. — С. 41-64. 2. Айзенбер А. Почему взрослый рабочий не идет в клуб? / А. Айзенберг // Рабочий клуб. — 1925. — № 1. — С. 54-56; Иванов А. О привлечении взрослого рабочего в клуб / А. Иванов // Рабочий клуб. — 1925. — № 11. — С. 9; Почему взрослый рабочий не идет в клуб? // Рабочий клуб. — 1925. — № 12. — С. 52-53. 3. Вместо культработы — скандалы // Харьковский пролетарий. — 1926. — 30 июля. — С. 3. 4. По СССР. Что говорит провинция о взрослом рабочем и материальном быте // Рабочий клуб. — 1926. — № 1. — С. 77-79; Что отпугивает рабочего от клуба // Харьковский пролетарий. — 1928. — 7 янв. — С. 3. 5. В рабочих клубах и садах // Харьковский пролетарий. — 1926. — 14 июля. — С. 3. — 155 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . вони були популярними серед молоді й тому, на їх думку, опосередковано сприяли хуліганським вчинкам. Вочевидь, можемо говорити, що клуби стали місцем, де перетиналися та зіштовхувалися інтереси різних вікових груп робочого класу, ареною конфлікту поколінь. Молоді люди через вікові особливості психологічного розвитку прагнули активно проводити вільний час, були учасниками різних гуртків та секцій1. Працівники зрілого віку бажали відпочивати більш спокійно. З метою залучення до клубу літніх людей культпрацівники влаштовували так звані родинні вечори2. Їх організація ілюструє прагнення влади перенести практику проведення дозвілля в родинному колі з приватної сфери до публічної. Ідея цих заходів полягала в тому, щоб працівники одного цеху або бригади приходили до клубу разом із дружиною та дітьми. На думку діячів профспілок, спільне проведення дозвілля сприяло налагодженню дружньої атмосфери в робочому колективі3. Практики організації родинних вечорів можна розглядати як спробу профспілок сформувати те, що у західноєвропейських фірмах входило до поняття «корпоративної єдності». Усі витрати на організацію вечора керівництво клубу брало на себе, проте часто люди приходили на нього зі своєю їжею та напоями. Як показало дослідження матеріалів періодичного друку, в яких описувалися ці заходи, практика проведення родинних вечорів коштом самих учасників затвердилася з середини 1930-х рр.4 Програма складалася переважно з концертів, які влаштовували колективи самодіяльності, керівники клубів не організовували агітаційних або пізнавальних заходів (лекцій, доповідей тощо)5. Часто під час родинних вечорів проводилися шахово-шашкові турніри6. Зміни культурних орієнтирів, що відбулися в Радянському Союзі в другій половині 1930-х рр. позначилися і на практиках організації родинних вечорів. Наведемо найбільш показовий приклад. У 1935 р. учас1. О массовой работе рабочих клубов // Харьковский пролетарий. — 1926. — 2 мар. — С. 2. 2. Семейные вечера привлекают взрослых рабочих в клуб // Харьковский пролетарий. — 1926. — 25 фев. — С. 4. 3. Отчет правления Харьковского окротдела профсоюза рабочих полиграфпроизводства. Харьков, 1927. С. 40. 4. Шафиро И. Семейные вечера в складчину / И. Шафиро // Клуб. — 1935. — № 13. — С. 25-26. 5. На семейном вечере // Харьковский пролетарий. — 1926. — 7 апр. — С. 3. 6. Сжатые итоги посещения заводов «ВЭК» и « Серп и Молот» // Культработник — 1927 — № 1. — С. 21. — 156 — Як залучити робітників до клубу ників родинного вечора, що приходили до клубу харківських робітників електрозв’язку, біля парадного входу зустрічав швейцар1. Це є ознакою процесу реконфігурації повсякденних моделей поведінки2 в радянському суспільстві, сутність якої полягала в перетворенні практик, що мали статус маргінальних, на провідні. Протягом 1920-х — на початку 1930-х рр. не могло бути й мови, щоб робітників біля клубу, наче в «старі часи», зустрічав швейцар. Подібне явище в постреволюційному суспільстві маркувалося б як анахронізм. Проте в часи переходу, за словами В. Паперного, від «Культури 1» до «Культури 2»3 впровадження посади швейцара в клубі для робітників (нехай лише на один вечір) є маркером зміни державної концепції радянського стилю життя. Сучасні дослідники все частіше звертають увагу на те, що СРСР існував в «епоху мас», тому не міг перебувати осторонь процесів становлення масового виробництва та споживання, масової політики та культури4. Як відзначав Д. фон Гелдерн, радянські газети «публікували відверті лестощі та гостру сатиру; радянські кіностудії знімали мюзикли на Голлівудський манер та стрічки про Громадянську війну; радіохвилями розносилися марші та шансони»5. Влада не могла ігнорувати людську потребу у відпочинку, тому прагнула віднайти певний баланс між агітацією та організацією розваг для членів клубу. Тим паче, що клуби програвали церкві та різним розважальним закладам у боротьбі за відвідувача6. Не випадково в періодичній пресі часто з’являлися повідомлення про те, що в робочих клубах панує нудьга7. Промовистою була карикатура, надрукована в одному з номерів газети «Харківський пролетар». На ній зображено двох ро1. Шафиро И. Семейные вечера в складчину / И. Шафиро // Клуб. — 1935. — № 13. — С. 25. 2. Див. про це: Волков. В. В. Теория практик / В. В. Волков, О. В. Харахордин. — СПБ.: Идательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2008. — С. 24. 3. Паперный В. Культура два. — М., 1996. — С. 41-60. 4. Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте // Мишель Фуко и Россия: Сборник статей / Ред. М.О. Хархордин. — СПб.; М., — 2001. — С. 239. 5. Цит. по: Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте // Мишель Фуко и Россия: Сборник статей / Ред. М.О. Хархордин. — СПб.; М., 2001. — С. 250. 6. Мимо клуба — в пивную // Харьковский пролетарий. — 1929. — 16 янв. — С 3; Церковь, пивная, клуб // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 янв. — С. 3. 7. Почему скучно в клубах? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 дек. — С. 3; Скука, скука, скука…в «комнате отдыха» не найдешь отдыха // Харьковский рабочий. — 1928. — 15 янв. — С. 3. — 157 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . бітників, один з яких запрошує іншого до червоного кутка, а той відповідає, що вже виспався1. Для відпочинку в клубах були відведені спеціальні кімнати, втім, їх стан, атмосфера нівелювали їх функціональне призначення. Ці кімнати для відпочинку часто були тісними та брудними, іноді в них проводили роботу гуртки самодіяльності або збиралися люди в очікуванні кіносеансу або доповіді. Шум та постійна метушня заважали робітникам відпочивати. Клубні працівники розуміли, що необхідно розробити серію заходів, акцій, які б пожвавили клубну роботу та зробили клуб конкурентоспроможним у боротьбі за відвідувача2. Як свідчать результати обстеження діяльності харківських клубів, яке проводилося їх керівництвом, культпрацівники в своїй роботі приділяли найбільшу увагу організації спектаклів, концертів та кіносеансів3. Типовим було явище, коли задля того, щоб привернути увагу робітників до засідання, на якому обговорювалися проблеми організації роботи в клубі, перевибори адміністрації тощо, організатори обіцяли завершити захід переглядом кінофільму. Не дивно, що люди, які приходили на збори, постійно переривали доповідачів вигуками: «Досить! Давай кіно!»4. Така реакція зрозуміла, адже для мешканців віддалених районів міста кінопокази були ледь не єдиною розвагою. Працівники клубів раз на тиждень влаштовували кіносеанси, завищуючи при цьому ціну на квиток. Оскільки інших розваг у мешканців околиць не було, вони йшли до клубу5. Втім, траплялися випадки, коли завідувачі так «захоплювались» показом одних і тих фільмів, що це відштовхувало працівників від клубу. Приміром, у клубі Харківського приладобудівного заводу імені Т. Г. Шевченка в лютому 1926 р. одне й те ж кіно показували 15 разів. Тому не дивно, що робітничі кореспонденти жалілися, що працівників «до клубу тепер і калачем не затягнути»6. У клубах зі збалансованою культурною програмою показ 1. Паравозный завод. Плюсы и минусы на культфронте // Харьковский пролетарий. — 1927. — 13 мая. — С. 3. 2. За оживление клубной работы // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 фев. — С. 3; Массовая работа в клубах поставлена плохо // Харьковский пролетарий. — 1928. — 15 фев. — С. 3. 3. Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. — Х., 1927. — С. 17. 4. Нам А. Работу клубов — под контроль рабочих / А. Нам // Харьковский пролетарий. — 1928. — 16 дек. — С. 3. 5. Рейтенбург Б. Кино-увлечения / Б. Рейтенбург // Харьковский пролетарий. — 1926. — 14 июля. — С. 3. 6. Кино — рабочим окраинам // Харьковский пролетарий. — 1926. — 2 мар. — С. 2. — 158 — Як залучити робітників до клубу фільмів відбувався близько десяти разів на місяць1. Кінопокази були надзвичайно популярним видом публічно-видовищної культури, а перегляд кінофільмів — поширеною формою дозвілля. Як свідчать статистичні дані, на кінопокази приходило 36,5% від загальної чисельності відвідувачів заходів клубів2. Зрозуміло, що при відборі картин для перегляду перевагу прагнули надавати радянським, ідеологічно виваженим фільмам, а не «буржуазним» кінострічкам. Утім, керівники клубів були настільки обмежені у виборі, що транслювали ту кінокартину, яку їм вдавалося дістати3. Цікаво, що робітники створювали власне аматорське кіно. Відомо про декілька таких випадків. Так, наприкінці 1920-х років група молодих робітників ХЕМЗу на чолі з Л. Луковим зняли фільм «Буйні пагінці». У квітні 1930 р. він з’явився на загальносоюзному екрані під назвою «Кіно робітничої молоді» 4. Нагадаємо, що традиції кінопоказів та кінозйомок в Харкові були започатковані ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.5 Незважаючи на те, що кіно в 1920-1930-х рр. було відносно новим явищем масової культури і його популярність стрімко набирала оберти, найпопулярнішими заходами серед робітничої публіки були театралізовані вистави професійних та аматорських колективів. За даними статистики подивитися на спектаклі й концерти приходило 69% від загальної чисельності відвідувачів клубів6. На клубній сцені здебільшого ставилися невеликі постановки, сценарії яких були надруковані на шпальтах спеціалізованих періодичних видань. Рівень цих постановок не міг бути високим, що і відмічала регіональна перса. Журналісти звертали увагу громадськості на необхідність боротьби за якість постановок7, виступали із розгромними рецензіями8. Як засвідчив аналіз діловодної документації клубів, при1. Отчет о работе фабкома фабрики «Красная нить» за 1936 1-й кв. 1937 г. — Х., 1937. — С. 5. 2. Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. — Х., 1927. — С. 17. 3. ДАХО. — Ф. 820. — Оп. 1. — Спр. 1080. — Арк. 30. 4. Історія міста Харкова. ХХ століття / Ред. О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн. — Х.: Фоліо, Злоті сторінки, 2004. — С. 288. 5. Див. про це:Альков В. А. Харків наприкінці XIX — на початку XX століття: дозвілля міських мешканців в умовах модернізації: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / В. А. Альков. — Харків, 2012 . — 18 с; Миславский В. Н. Кинематографическая история Харькова. 1896-2010. Имена. Фильмы. События: фильмо-биографический справочник / В. Н. Миславский. — Харьков, ТОВ «С.А.М.», 2011. 6. Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. — Х., 1927. — С. 17. 7. Против халтуры в драмкражках // Харьковский пролетарий. — 1928. — 9 мая. — С. 4. 8. «Жінка визволила», Кошевського (клуб булочников) // Харьковский пролетарий. — 1926. — 9 мар. — С. 3. — 159 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . чинами низької якості вистав було те, що члени драматичних студій щотижня ставили нову п’єсу, оскільки прагнули показати їх якнайбільше. Як наслідок, актори погано знали текст. Окрім цього вони постійно сперечалися за ролі, кожен неодмінно прагнув зіграти головну й «хотів бути Наполеоном». Про це писалося в протоколі зібрання членів латиського клубу «Дарбс» у лютому 1929 р.1 Зрозуміло, що головних ролей було менше, ніж тих, хто бажав їх зіграти, тому можна припустити, що актори, які не отримали бажаної ролі грали не з повною віддачею. Проте далеко не всі глядачі були такими вибагливими, як робочі кореспонденти. З матеріалів періодичного друку дізнаємося, що на театральні вистави збиралася різноманітна публіка. Для робочих зрілого віку були важливими якість акторської гри, декорації, ідея п’єси. Тоді як для робітничої молоді глядацька зала була скоріше місцем комунікації, її не засмучували невчасний початок вистав (із запізненням на годину), тривалі антракти (годину, а то й більше), недосконала гра акторів, яка була приводом для публічних жартів і коментарів2. Отже, відвідування кінопоказів та театральних вистав стали найбільш поширеною формою дозвілля робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. Працівники клубів організовували ці публічно-видовищні заходи для того, щоб привабити відвідувачів до клубу й перетворити його в такий спосіб на центр культурного життя заводчан. Іноді кінопокази виконували і компенсаційну функцію, організовувалися як «винагорода» за відвідування лекції чи доповіді. Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки «... Виховна, просвітня, агітаційна і пропагандистська робота супроводжує всі види діяльності і не звільняє нікого» Е. Зозуля, «Майстерня людей» Ще однією важливою складовою масової роботи клубів було проведення ігор. Культпрацівники влаштовували їх для того, щоб віднайти баланс між агітацією та розважанням клубної публіки, привабити працівників до 1. ДАХО. — Ф. 820. — Оп. 1. — Спр. — 1079. — Арк. 23 об. 2. Зритель и ухарь // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 фев. — С. 3; Кураков В. Попробывали / В. Кураков // Харьковский пролетарий. — 1926. — 8 янв. — С. 3. — 160 — Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки клубів. Для дослідження пошуків, які здійснювала радянська влада в цьому напрямку необхідно реконструювати різноманітні ігри, що організовували пропагандисти в клубах для робітників. З огляду на їх специфіку, назвемо їх «радянськими» іграми. Зважаючи на те, що в українській історіографії ці проблеми ще не досліджувалася, розглянемо їх докладніше. Для операціоналізації поняття «гра» використаємо визначення Й. Хейзінги. На його думку, грою слід вважати «добровільну поведінку людини або заняття, яке відбувається в середині певних встановлених меж місця й часу згідно з добровільно узятими на себе, втім, безперечно, обов’язковими правилами, з метою, яка криється в самому занятті»1. Сфокусуємо увагу на дослідженні ігор змагальних, заснованих на імітації, а також азартних із імовірним результатом. Варто відзначити, що об’єктом вивчення були лише ті ігри, які сприяли політизації дозвілля робітників Харкова в 19201930-ті рр. Характерною рисою лідерів більшовиків, як й інших прибічників ідеї «високого модернізму», була віра в безмежні можливості проектування людської діяльності в межах певних параметрів оптимізації2. Як відмічав С. Ловелл, «не радянська» людина, для того щоб стати «радянською», мала навчитися раціонально використовувати свій час3. Радянська влада ініціювала різні проекти маніпуляції соціальним часом4, особливо її цікавила ідея «раціоналізації» дозвілля. Для «вихователів» суспільства — культпрацівників, пропагандистів — друкувалася велика кількість методичної літератури. Так, у 1924 р. автори збірника рекомендацій для організації в клубах першотравневих свят у розділі «Розумні розваги» акцентували особливу увагу на необхідності проведення ігор, на їх значенні в спрямуванні енергії мас у раціональне русло5. Улюбленим прийомом радянських агі- 1. Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий. — СПб., — 2011. — С. 58-59. 2. Див. про це: Скотт. Д. Благими намерениями государства. Почему и как провалились проекты улучшения человеческой жизни. — М., 2011. — С. 149-153, 169. 3. Ловелл С. Досуг в России: «свободное» время и его использование // Антропологический форум. — 2005. — № 2. — С. 146-147. 4. Див. про це: М. Гумерова. Национализация свободного времени (СССР 1920-1930-е гг.) / М. Гумерова // Конструируя «советское»? Политическое сознание, повседневные практики, новые идентичности: материалы научной конференции студентов и аспирантов (20-21 апреля 2012 года, Санкт-Петербург). — СПБ., 2011. — С. 46-51. 5. Клуб в день 1 Мая. — М., — 1924. — С. 162. — 161 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . таторів було наповнення традиційних ігор новим змістом1. Унаслідок подібних маніпуляцій з’явилися так звані «політ-ігри». Наведемо найбільш показові приклади. У 1920-ті рр. серед пропагандистів була популярна гра під назвою «Народ хвилюється», що являла собою радянізований варіант відомої гри «Море хвилюється». Грали в неї так: учасники сідали на стільці, поставлені у два ряди спинкою один до одного. За правилами, кожен із гравців мав обрати собі «ім’я» зі списку, складеного культробітниками. «Ім’ям» могла бути назва політичної партії, прізвище профспілкового діяча, історичний факт тощо. Ведучий ходив довкола стільців й під час розповіді про свята «червоного» календаря використовував слова, які були «іменами» учасників гри. Той гравець, чиє «ім’я» було назване, мав залишити своє місце та йти за ведучим. Коли в такий спосіб свої місця залишали всі гравці, помічник прибирав один стілець. Ведучий завершував розповідь словами «народ хвилюється», після чого гравці мали повернутися на свої місця. Той, хто не встигав, ставав ведучим2. Автори збірника, в якому була опублікована гра, попереджали організаторів про можливі проблеми та труднощі, що могли виникнути під час її проведення. За їх словами, найважчим було змусити «грайливо налаштованих» учасників вислухати доволі довгу розповідь (по суті, міні-лекцію) на актуальну політичну тему. Ця проста гра мала виконувати важливу функцію встановлення балансу між перевихованням людини й прагненням пересічних громадян до розваг. Не менш показовою була практика проведення гри «Політ-вудочка». Її доволі часто й із успіхом проводили радянські пропагандисти в різних містах СРСР у 1920-х — середині 1930-х рр. Організаційна форма гри залежала від фантазії людей, які її проводили. Наприклад, співробітники Володимирського клубу імені В. Молотова пропонували своїм відвідувачам спіймати на гачок порожню пляшку, на дні якої знаходилася записочка з запитанням про значення трудової дисципліни на виробництві, комуністичного виховання тощо3. Харківські пропагандисти проводили цю гру по-іншому. Так, у травні 1930 р. вони організували «Політ-вудочку» під час книжкової ярмарки з метою популяризації науково-популярної літе1. Клуб в день 1 Мая. — М., — 1924. — С. 163. 2. Организуем отдых рабочих ночных смен // Клуб. — 1933. — № 2. — С. 18. 3.Чацький Л. М. Саносвіткнигу в маси робітників Харківського Тракторного Заводу / Л. М. Чацький // Профілактична медицина. — 1930. — № 9-10. — С. 168-169. — 162 — Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки ратури про гігієну та санітарію. Цей базар було влаштовано на території «Нового Харкова». На вулиці було встановлено двометровий кіоск без вікон та даху, в якому знаходився бібліотекар. Ведучий задавав гравцям питання на санітарно-гігієнічну тему. Після того, як людина відповідала, їй давали вудочку, яку вона закидала до кіоску. Якщо відповідь була правильною, бібліотекар прив’язував до мотузки брошуру, яка стосувалася теми заданого питання, якщо неправильною — «рибалка» залишався ні з чим1. «Політ-вудочка» входила до стандартного «репертуару» радянського пропагандиста-агітатора до середини 1930-х рр. Ситуація істотно змінилася після 1934 р., коли в газеті «Комсомольська правда» з’явилася стаття, яка закликала культробітників не підміняти більшовицьку агітацію святковим «ґвалтом»2. Журналісти центральних і регіональних видань передрукували матеріали цієї статті3. Так, у листопаді 1935 р. на сторінках газети «Харківський пролетар» була опублікована стаття, автор якої піддав нищівній критиці ініціаторів проведення цієї гри в одному з клубів під час святкування річниці Жовтневої революції. Якщо раніше кореспонденти ставилися до цієї гри позитивно, то тепер вона була маркована як «антирадянська постановка»4. Причину появи негативної конотації варто шукати в зміні загального культурного орієнтиру в Радянській державі, внаслідок чого влада відкинула форми пропаганди пореволюційної епохи5.Дослідження діловодної документації клубів виявило, що культпрацівники проводили розважальні заходи лише після «серйозних» форм роботи (доповіді або лекції)6. Таким чином, на одну чашу терезів ставилися агітаційні заходи, що мали статус основного «товару», який пропонувався 1. О неправильных формах комсомольской работы // Комсомольская Правда. — 1934. — 27 мая. — С. 1. 2. Против показной шумихи // Клуб. 1934. № 9. С. 1-2; Не подменять большевистскую пропаганду шумихой // Харьковский рабочий. 1934. 26 апр. С. 2. 3. «Гвоздь программы» // Харьковский рабочий. — 1935. — 14 нояб. — С. 2 4. Див. докладно про це: Волков В.В. Концепция культурности 1935-38. Советская цивилизация и повседневность сталинского времени / В.В. Волков // Социологический журнал. — 1996. — № — 1-2. С.203-221; Паперный В. Культура два. —М., 1996. —С. 41-60; Н. Тимашев. «Великое отступление» (Глава из книги) // Новый журнал. 2007. № 248 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nj/2007/248/ti21.html. Доступ: 21.11.2012. 5. ДАХО. — Ф. 820. — Оп. 1. — Спр. 1078. — Арк. 2. 6. См. об этом: Тезисы к проблеме «Искусство в ряду моделирующих систем»// Лотман Ю. М. Статьи по семиотике культуры и искусства — СПб, 2002. — C. 274-293. — 163 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . увазі населення, а на другу чашу — розваги, які влада використовувала як противагу. Ще однією цікавою формою політизації дозвілля були ігри, засновані на імітації. Особливо варто відмітити практики проведення політичних, технічних судів та «боїв». На думку Ю. Лотмана, гра є засобом не тільки відпочинку, а й пізнання, навчання певного типу поведінки, оскільки дозволяє моделювати ситуації, виховувати необхідну для практичної діяльності структуру емоцій1. Враховуючи цю властивість ігор, ідеальною дослідницькою моделлю вивчення становлення балансу між радянською політичною агітацією та розважанням публіки є політичні суди. Наведемо найбільш показові приклади. Так, у грудні 1924 р. співробітники клубу імені Третього інтернаціоналу провели декілька показових судів. На «лаві підсудних» опинилися недисциплінований член клубу та робітник, який зривав показники виробництва на підприємстві. Їх ролі грали актори клубного гуртка самодіяльності. Суддів також зображали молоді люди, члени активу клубу2. Судовий процес складався зі слухання матеріалів справи, виступу обвинувачів та дискусії, після чого оголошувався вирок. Моделювання подібних ситуацій демонструвало відвідувачам клубів зразки поведінки, які не входили до радянської системи цінностей і тому мали бути об’єктом громадського осуду. Пропагандисти використовували політичні суди для підкорення дійсності, моделювання ситуацій, при відтворенні яких у реальному житті виникло б чимало перешкод та обмежень. Так, культпрацівники харківського латиського клубу «Дарбс» влітку 1924 р. провели показовий політичний суд над винуватцями розв’язання Першої світової війни. Відомо що, «найбільш драматичні» ролі були віддані членам театрального гуртка3. Той факт, що головні ролі в грі виконували люди, які мали високий рівень акторської майстерності, свідчить про те, що агітатори прагнули посилити емоційний вплив на глядачів. У 1930-ті рр. у СРСР була розгорнута масова кампанія боротьби за якість продукції. У цих умовах виникли нові види ігор — так звані «технічні суди». Вони не мали нічого спільного з театралізованими виставами, які проводилися в клубах від початку до середини 1920-х рр. Політичні 1. См. об этом: Тезисы к проблеме «Искусство в ряду моделирующих систем»// Лотман Ю. М. Статьи по семиотике культуры и искусства — СПб, 2002. — C. 274-293. ДАХО. Ф. 820. Оп. 1 Спр. 1080. Арк. 1. 2. ДАХО. Ф. 820. Оп. 1 Спр. 1080. Арк. 1. 3. ДАХО Ф. 820. Оп. 1. Д. 1079 Л. 11. — 164 — Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки судові процеси, що відбулися в Радянському союзі наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. («Шахтинська справа», «справа Промпартії» та ін.), продемонстрували партійним функціонерам нові «зразки» для організації показових судів. Пропагандисти проводили «технічні суди» для агітації працівників на матеріалах «конкретної справи». Так, «технічний суд» був проведений у 1933 р. на Харківському пивному заводі. На відміну від показових судів 1920-х рр. судили не образ, а реальних людей, які були визнані винуватцями випуску неякісної продукції на виробництві. Для деяких засуджених цей процес завершився не тільки громадським осудом, а й втратою звання ударника1. Таким чином, ігрова компонента при збереженні ролей суддів, захисників та свідків була мінімізована. У цьому випадку спостерігаємо явне зміщення балансу в бік не лише демонстрації практик, що вибивалися з радянської системи цінностей (неякісне ставлення до роботи), а й вживання жорстких дисциплінарних заходів. Радянські культпрацівники використовували показові суди для агітації робітників у години дозвілля для демонстрації суспільству ідеологічно вивірених зразків, гідних наслідування. Практика проведення «технічних судів» демонструє, що влада прагнула не тільки навчати та наглядати, а й карати та дисциплінувати. Вельми показовими є практики проведення азартних ігор із імовірним результатом. Сконцентруємо увагу на організації «політ-лотереї» та окремих проектах. «Політ-лотерея» в одних клубах проводилася як плановий захід, інші організовували її напередодні свят «червоного» календаря. Гра відбувалася так: агітатори клали в спеціальну скриню записки з питаннями, складеними членами клубного активу на яку-небудь тему. Гравці по черзі виймали питання зі скрині та відповідали на них. Якщо комісія вирішувала, що відповідь правильна, то гравець отримував невеличкий приз (відповідно до фінансових можливостей клубу). Автори методичного посібника для працівників клубів наводили приклади, коли люди отримували у винагороду харчі: яблуко (за відповідь на легке питання) та хліб (за відповідь на більш складне питання)2. При дослідженні регіональної преси було виявлено, що проведення «політ-лотереї» дійсно сприяло пожвавленню культурно-масової роботи, робітників у цій грі приваблювала 1. Малкин Л. Техсуды как метод массовой техпропаганды / Л. Малкин // Клуб. — 1933. — № 13. — С. 25-26. 2. Клуб в день 1 Мая. — М., 1924. — С. 167-168. — 165 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . можливість отримати подарунки1. Відзначимо, що культпрацівники використовували ігри як інструмент антирелігійної пропаганди. Так, залежно від цілей, які ставили перед собою агітатори, політична лотерея могла стати антирелігійною2. Більш азартною модифікацією «політ-лотереї» був «політ-аукціон». Різниця між ними полягала в тому, що відповідь одного гравця могла бути доповнена іншим учасником гри. Переможцем вважався той, хто останнім давав змістовний коментар на запитання3. Прагнення пропагандистів зробити акцент на азартності ігор свідчить про їх бажання використати людські емоції для збільшення «сили проникаючої дії» політичних гасел у повсякденний світ людини. Необхідно відзначити, що з проектами нових радянських ігор виступали не тільки агітатори та пропагандисти, але й окремі громадяни. Так, у 1925 р. до редакції журналу «Робочий клуб» надійшов лист від чоловіка, на пізвище Вітельс, в якому він виклав свій задум створення антирелігійних гральних карт4. Ця ідея заслуговує на увагу, оскільки є вельми показовою. Автор намагався використати азартність гри в карти та її візуально-емоційний вплив на психіку для агітації населення. За пропозицією Вітельса, гра велася 36 картами, колода складалася з карт чорної («попівської») та червоної («радянської») мастей. При цьому всі червоні карти вважалися козирними. Сенс гри полягав у тому, що кожній карті чорної масті (із зображенням хрестин, вінчання в церкві, лікування іконами тощо) відповідала карта червоної масті (на якій були зображені октябрини, реєстрація в ЗАГСі, надання допомоги в лікарні). «Радянська» карта із зображенням, наприклад, «громадського похорону» могла перебити тільки карту із зображенням «попівської панахиди»5. Утворення чітких дихотомічних пар мало зміцнити у свідомості гравця уявлення про сутність різниці між «старими» та «новими» елементами побутової обрядовості. За словами автора, сутність ідеї полягала в тому, що карти чорної масті гравцю було не вигідно мати, тому він би сердився тоді, коли вони в нього були. Розрахунок був такий, що злість при отриманні чорної карти несвідомо перенеслася б 1. Политлотерея // Харьковский пролетарий. — 1928. — № 15 фев. — С. 3. 2. Елизаров И. Я. Нужен ли рабочим праздник рождества. Материалы к антирождественской компании / И. Я. Елизаров. — Л., 1930 — С. 19-20. 3. Клуб в день 1 Мая. —М., — 1924. — С. 169. 4. Вительс. Поповские слезы (карты безбожника) // Рабочий клуб. — 1925. — № 8–9. — С. 64–66 5. Там само. — С. 64. — 166 — Радянські ігри: між агітацією та розважанням клубної публіки на те, що на ній зображено. Гарний настрій гравця, який мав карту із зображення октябрин, міг трансформуватися у позитивне ставлення до них. Вітельс розумів, що за допомогою цієї гри було неможливо перевиховати людину, проте вважав її краплиною, що точить камінь1. Якщо врахувати популярність карт серед заводчан та існування різних «сурогатних» свят (комсомольське Різдво2 тощо), зрозуміло, що цей задум з’явився не випадково, а був віддзеркаленням суспільного життя країни. Звісно, питання про те, чи грали в ці антирелігійні карти працівники є відкритим. Втім, подібні проекти демонструють варіанти адаптації ігрової культури до партійних доктрин. Таким чином, у 1920-1930-ті рр. радянська влада узяла курс на політизацію дозвілля робітників, пропонуючи їм нові форми відпочинку. Найбільш масштабно та послідовно це було зроблено в Харкові, столиці Радянської України. Особливістю нових форм дозвілля, які влада пропонувала харківським працівникам, було перенесення відпочинку із приватного до публічного простору. Центральне місце в «радянській» моделі дозвілля займали клуби для робітників. На підставі дослідження діяльності харківських робочих клубів можемо зробити висновок, що вони відігравали роль організатора публічних презентацій нового режиму через низку радянських/радянізованих соціальних практик. Можемо стверджувати, що радянські агітатори намагалися обмежити комунікативні зони, які раніше були домінантними, вели боротьбу не тільки за популяризацію партійних гасел, а й за гегемонію в соціальному просторі. Працівники Харкова в свою чергу передусім прагнули мати користь із ініціатив влади (прийти до клубу на лекцію, щоб по подивитися фільм, який демонстрували після її закінчення). *** Отже, протягом 1920-1930-х рр. найбільш стійкою до змін структурою повсякденного життя робітників Харкова виявилися практики накопичення коштів. Бюджет робітничої родини, як і на початку ХХ століття, на одну третину формувався завдяки приробіткам, понаднормової праці голови та інших членів родини. Після впровадження карткової системи 1. Вительс. Поповские слезы (карты безбожника) // Рабочий клуб. — 1925. — № 8–9. — С. 65 2. Комсомольское рождество в клубах. Сб. материалов / Ред. М. Лисовский. — Л., 1925. — 167 — Розд іл ІV. Ку л ьтур а і п р а кти ки с п о ж и в а н н я р о бі т ник і в Х а р к о в а . . . товаропостачання в 1930-х рр. працівники шукали (і знаходили) можливості скористатися її недоліками для поліпшення свого матеріального стану. Ієрархічний розподіл товарів і послуг змусив заводчан налагоджувати нові соціальні зв’язки, спричинив виникнення різних моделей конфліктів та узгодження інтересів між заводчанами. Особливу увагу партійні лідери приділяли конструюванню нових форм відпочинку для робітників. Можемо стверджувати, що робочі клуби Харкова були місцем презентації політичного ладу, каналом, через який влада сигналізувала суспільству про бажані практики та стратегії поведінки, задавала нові культурні орієнтири та проводила соціальну мобілізацію населення (ідеологічні кампанії боротьби проти бюрократизму, «ухильництва», пияцтва тощо). Працівникам пропонувались альтернативні, сурогатні святкові заходи («червоні весілля», «октябрини» тощо). Утім, вони не відмовилися від сталих звичок та традицій, комбінували «старі» та «нові» формі проведення дозвілля, брали участь у «вигідних» або цікавих заходах, намагались дистанціюватись від політичного ладу. — 168 — Висновки Вивчення повсякденного життя робітників Харкова в 1920-1930-х рр. на сьогодні є актуальним науковим завданням. Вирішити його можливо за умови використання полідисциплінарного підходу, що дозволить проаналізувати як структури повсякденного життя, так і практики, стратегії і тактики поведінки працівників. Радянська влада протягом 20-30-х рр. ХХ ст. намагалася змінити структури повсякденного життя робітників всієї країни, але Харків став тим майданчиком, на якому соціальні ініціативи влади були впроваджені найбільш послідовно і масштабно. Це було зумовлено передовсім тим, що столиця Радянської України мала статус «прогресивного» радянського міста, в якому переваги радянської системи мали бути втілені в реальні конструкції. Всі структури повсякдення працівників Харкова мали бути радянізовані, змінені відповідно до уявлень лідерів партії більшовиків про соціалістичний спосіб життя. Саме тому висновки, зроблені під час дослідження повсякденного життя робітників Харкова в 1920-1930-х рр., із великою долею вірогідності можна екстраполювати на більш широкі маси трудівників Радянської держави. Хоча і в інших містах УСРР та Радянського Союзу реалізовувалися проекти соціалістичної реконструкції щоденного життя працівників, вони не були настільки масштабними та показовими, як у Харкові. У 1920-ті рр. були розроблені плани кардинальних змін житлових умов трудівників Харкова. Проте гостра житлова криза і нова соціальна політика зумовили те, що на початку 1920-х рр. радянська влада заохочувала працівників переселятися з околиць до центральних районів міста, в квартири, які раніше належали «буржуазії». Одночасно розпочалось будівництво декількох нових житлових масивів (робочих висілків) на околицях Харкова. Втім, аналіз джерел засвідчив, що заводчани не бажали переїжджати до квартир у центрі міста, не хотіли змінювати усталені звички та місце проживання, розривати мережу соціальних зв’язків та втрачати — 169 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . накопичений соціальний капітал. Будівництво житла для працівників, яке розгорталося в місті в 1920-х рр. передусім було спрямоване на послаблення гострої житлової кризи. Проте результати цього будівництва були знівельовані через стрімке збільшення чисельності робітників на заводах Харкова. Нові мешканці приїжджали до міста із села, привносячи до нього селянські звички. До того ж робітничі околиці часто мало чим відрізнялись від передмість. Внаслідок цього заводські працівники тривалий час лишалися селянами в робітничому одязі, опираючись цивілізаторському впливу міського простору. Саме тому, протягом 1920-х рр. житлові умови трудівників не вдалося суттєво змінити. Одним із найбільш масштабних проектів радянської влади щодо зміни повсякденного життя робітників Харкова було будівництво в 1930-х рр. соціалістичного містечка, так званого «Нового Харкова». Автори проекту (група на чолі із П. Ф. Альошиним) розробили такі архітектурні прийоми, які мали забезпечити максимальну публічність повсякденного життя, раціоналізувати та колективізувати побутові процеси. Реконструкція первинного плану-проекту «Нового Харкова» та дослідження процесу його втілення дає підстави стверджувати, що під час будівництва проект був суттєво видозмінений з ряду причин. Архітектори відмовилися від деяких ідей (з’єднання житлових будинків коридорами мостами на рівні другого поверху тощо). Було встановлено, що через нестачу коштів інфраструктура містечка (магазини, перукарні) була зовсім не розбудована. Хоча за планом робітники вже у 1931 р. (разом із пуском ХТЗ) мали отримати квартири в новозбудованих житлових будинках, проте більше ніж половина їх проживала в бараках, як на момент пуску заводу ХТЗ так і в наступні роки. У середині 1930-х рр. будівництво соціалістичного містечка було фактично припинено, а працівникам дозволили зводити на його території індивідуальні приватні будинки. Можемо стверджувати, що за основними параметрами проект будівництва «Нового Харкова» був провалений. Відомо, що на будівництво були запрошені спеціалісти з Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Умови життя іноземних трудівників, які працювали на ХТЗ, мало чим відрізнялися від тих, які мали радянські робітники. Втім, для закордонних інженерів та партійної номенклатури в соціалістичному містечку були створені найкращі умови. Об’єктом соціалістичного експерименту радянської влади стала й трудова діяльність харківських працівників. Нарощення обсягів промислово— 170 — Висновки го виробництва на підприємствах Харкова в 1920-1930-ті рр. відбувалось екстенсивним шляхом, завдяки збільшенню кількості обладнання та чисельності робітників. Унаслідок цього скупченість виробничого устаткування, тиснява, незручності, стрімке збільшення випадків травматизму стали характерними рисами трудової діяльності трудівників як заводівгігантів, так і невеликих фабрик міста. Харківські підприємства стали ареною боротьби та узгодження інтересів директорів, інженерів та різних груп робітників (старої робітничої еліти, стахановців, некваліфікованих працівників тощо). Представники адміністрації заводів і фабрик часто ігнорували вимоги працівників покращити умови праці. Заводчани відстоювали свої інтереси, використовуючи різні прийоми спротиву/непокори (страйки, ухилення, повсякденний спротив, звернення до громадськості тощо). Підприємства Харкова в 1920-1930-ті рр. були й місцями, де відбувався процес «окультурення» робітників. На думку ідеологів партії, організація побутового обслуговування трудівників на виробництві на належному рівні була запорукою їх перевиховання, прищеплення людям санітарно-гігієнічних технік тіла. Проте дослідження реального стану справ з санітарно-гігієнічного обслуговування працівників (роздягальні, душові кімнати, їдальні тощо) показало, що у цехах підприємств Харкова інфраструктура була не розвинута. Тому харківські робітники під час засвоєння та здійснення санітарно-гігієнічних технік тіла зіштовхувались з проблемою скупченості, нестачі господарських, побутових приміщень, забрудненості приміщень. Вивчення такої важливої складової повсякденного життя, як бюджет працівників Харкова в 1920-1930-ті рр. продемонструвало, що він лише на дві третини формувався за рахунок заробітної плати. Як виявилося, характерною ознакою повсякденності робітників був постійний пошук додаткових джерел прибутку. Вивчення всіх сегментів надходжень дозволяє стверджувати, що харківські робітники поповнювали свій бюджет завдяки приробіткам. Це була понаднормова праця голови та членів родини. Бюджет поповнювали також за рахунок здавання кімнати чи кутка своїх власних приміщень в оренду. Були також випадкові прибутки (продаж власних речей тощо). Безсумнівно, карткова система товаропостачання вплинула на стиль життя робітників Харкова в 1930-х рр. Її впровадження зумовило появу — 171 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . нових стратегій і тактик пошуку та використання для власних потреб лакун у державній системі забезпечення, зростання соціальної напруги серед членів заводського колективу, пошук робітниками нових соціальних зв’язків. Черги, товарний дефіцит стали однією з характерних рис повсякденності харківських трудівників в 20-30-ті рр. ХХ ст., ознакою радянської дійсності і в наступні десятиліття. У 1920-1930-х рр. було розроблено чимало проектів радянізації дозвілля робітників Харкова. Масштабним задумом влади було перетворення робочих клубів на місця відпочинку трудівників. Аналіз діяльності цих клубів у Харкові продемонстрував, що вони виконували важливу ідеологічну функцію політизації дозвілля працівників, ставали платформою, на якій відбувалася демонстрація моделей повсякденних практик та соціальних відносин, що в радянському дискурсі мали статус взірцевих. Клуби почали вести із церквою справжню боротьбу за кожного відвідувача. Агітатори розуміли, що витіснити з повсякденного життя робітників традиційні релігійні свята достатньо складна задача. Аналіз діяльності найбільших клубів Харкова («Металіст», при заводах ХТЗ, ДЕЗ та ін.) засвідчив, що як альтернативу сталим традиціям вони пропанували заводчанами радянські свята і «обряди» життєвого циклу — «червоні весілля», «октябрини» та ін. Разом із цим, культпрацівники харківських робочих клубів не ігнорували і тяжіння робітників до розваг, тому намагалися вигадати такі форми відпочинку, які сприяли б індоктринації соціалістичних ідеалів. З метою пропаганди соціалістичних ідей в години дозвілля, агітатори намагалися «радянізувати» старі ігри або вигадували нові («Народ хвилюється», «Політ-лотерея» тощо). Вивчення мемуарів, преси дозволяє стверджувати, що працівники відвідували публічні святкові заходи, які організовували пропагандисти, як для демонстрації лояльності новій владі, так і для відпочинку (перегляд кінофільмів, відвідування концертів самодіяльності). При цьому вони не відмовлялись від традиційних форм дозвілля. Зміни повсякденних практик робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. відбувалися під впливом загальних політичних та соціально-економічних змін в УСРР. Працівники адаптувалися до нових умов, навчилися взаємодіяти з непманами, іноземними працівниками, які прибули до Харкова в роки першої п’ятирічки. У повсякденному житті трудівники керувалися радше життєвою раціональністю, ніж політичними гаслами. Зафіксовані факти опору тому, що могло змінити їх життя (переїзд до багатоквартир— 172 — Висновки ного будинку, впровадження на виробництві нового промислового обладнання). Отже, як відомо, ідеологічні проекти більшовиків, спрямовані на реконструкцію базових структур повсякденного життя робітників Харкова, в процесі реалізації корегувалися «зверху» самими їх авторами. Проте і «знизу» їх намагалися змінювати самі актори соціальної дійсності, і нерідко небезуспішно. Під час дослідження було виявлено, що окремі ідеї влади, спрямовані на радянізацію повсякденного життя робітників (будівництво типових будинків у робочих висілках і території «Нового Харкова», фабрик-кухонь, впровадження мережі громадського харчування та ін.), були зумовлені не тільки радянською ідеологією, але також й загальносвітовими тенденціями становлення масового житлового будівництва, харчування, масової політики та культури. Тобто деякі зміни, що відбулися в повсякденному житті харківських робітників, були зумовлені не тільки політикою влади, а самими викликами часу, модернізацією промисловості та урбанізацією. На підставі аналізу всіх параметрів повсякденного життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр. можна зробити висновок, що соціальні ініціативи радянської влади спричинили появу нових повсякденних практик. Хоча новації не досягли тієї «критичної маси», які б дозволили повністю реконструювати, радянізувати світ повсякденності працівників Харкова, вони все ж таки видозмінили його, наситили радянськими символами та практиками. — 173 — Альбом ілюстрацій Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Першотравнева демонстрація. 1929 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Вшанування в день 50-річчя старшого майстра Т. Сергієнко (в центрі). Станкозавод. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 176 — Альбом ілюстрацій Перший оркестр велозаводу. (Репетиція). 1927 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Ходіння із зіркою. 1928 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 177 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Робітники і робітниці Осново-Холодногірського району в день 1 травня. 1923 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 178 — Альбом ілюстрацій Робочий клуб театру «Шестопарк». 1923-1924 рік. Зустріч Нового року. 1924. Жива картина. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Свята трудова родина. Ікона художника В. О. Мумрікова. 1923 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 179 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . У цеху ХПЗ. 1923-1924 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Група робітників цеху заводу Електросила № 1. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 180 — Альбом ілюстрацій Робітники столярного цеху заводу сільськогосподарський машин «Серп і Молот». 1934 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Санітарний лікар Шапіро, дізенфектор Воротніков и завідувач господарчої частини — Воронін. Опрацьовують план запобіжних заходів. 1933 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 181 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Колонія робітників ХПЗ. Хворого транспортують до медсанцеху ХПЗ. 1933 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Будинок відпочинку в Занках для працівників ХПЗ. 1926 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 182 — Альбом ілюстрацій Їдальня для ударників ХЕМЗу. 1934 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Заготівля овочів на зиму для робітників. 1931 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 183 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Тракторобуд. Черга робітників у їдальню під час обідньої перерви. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Гриценко Іван Евгіфійович, учасник будівництва ХТЗ. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 184 — Альбом ілюстрацій Робітники-ударники ХТЗ біля своїх машин. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Робочий виселок для будівельників ХТЗ. 1930 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 185 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Тракторобуд. Загальний вид 1-го Житлового комбінату. 1931 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Загальний вигляд «Нового Харкова». 1931 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Загальний вигляд «Нового Харкова». 1931. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 186 — Альбом ілюстрацій Перспективний план житлового комплексу Тракторобуду № 3. ЦДАМЛ України. Ф.8., Оп. 1, Спр. 261. На будівництві ХТЗ. Грабарі на відпочинку. У центрі т. Саркісян — голова робочого комітету профспілки проводить бесіду. 1931 р. З фондів Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова — 187 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Суботник на Тракторобуді. 1930 р. Електронний фонд Російської національної бібліотеки Портрети робітників ХТЗ. Художник А. Камашка. ЦДАМЛМ України. Ф 290, оп.1, Спр. 19. Арк. 2, 14, 11. — 188 — Альбом ілюстрацій Вул. Другої п’ятирічки, будинок № 20, побудован в 1930-ті рр. Аптека, вул. Другий п’ятирічки, будинок № 20. Градусник на аптеці, вул. Другий п’ятирічки, будинок № 20. План будівництва Харківського тракторного заводу та «Нового Харкова». / Опыт второго района индустроя по строительству харьковского тракторного завода. — Х., 1931. — С. 112 . — 189 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Харчування на ХПЗ // За здорове харчування. — 1930. — № 4-5.— С. 18. «Чудак» — щотижневий художній журнал сатири і гумору. — 1929. — № 3. — С. 12, 13 — 190 — Альбом ілюстрацій Плакати. 1930-ті р. — 191 — Плакат. 1930-ті рр. Джерела та література Архівні матеріали Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) 1. ЦДАВО України Ф. 342. Міністерство охорони здоров’я УРСР. 1919-1987 рр. Оп. 1. Спр. 3941. Протоколи засідань комісії по перевірці охорони праці на Харківському паровозобудівельному заводі. 1929 р., 20 арк. 2. ЦДАВО України Ф. 342. Міністерство охорони здоров’я УРСР. 1919-1987 рр. Оп. 1. Спр. 7102. Акти обстеження стану техніки безпеки та промсанітарії на заводах України. 1932 р., 30 арк. 3. ЦДАВО України Ф. 342. Міністерство охорони здоров’я УРСР. 1919-1987 рр. Оп. 1. Спр. 1362. Листування з Харківським відділом праці про роботу підвідділу охорони праці 1 жовтня 1923-31 вересня 1924 рр. 1924 р., 134 арк. 4. ЦДАВО України Ф. 342. Міністерство охорони здоров’я УРСР. 1919-1987 рр. Оп. 1. Спр. 2128. Документи про санітарно-технічні умови праці на робітників на підприємствах УСРР ( протоколи, акти, листування). 1926 р., 650 арк. 5. ЦДАВО України Ф. 342. Міністерство охорони здоров’я УРСР. 1919-1987 рр. Оп. 2. Спр. 11. Проекти житлових приміщень для будівництва селища Червоний Жовтень і пояснювальні записки до них. 1925 р., 25 арк. Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 6. ЦДАВО України Ф. 5. Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР. 1919-1933 рр. Оп. 3. Спр. 1877. Генеральная схема проектирования города при Харьковском тракторном заводе (ХТЗ). 1929 р., 54 арк. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України) 7. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 2523. Сводки ГПУ УССР о важнейших моментах проявленных в настроении рабочих, поступивши в ЦК КП(б)У в порядке информации. 1927 р., 340 арк. 8. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 6211. Докладные записки агитмассового отдела ЦК КП(б)У о проведении «Дня ударника» и состоянии массово-политической работы на отдельных предприятиях Украины. Справки, письма директоров заводов в агитмассовый отдел ЦК КП(б)У о положении дел на промышленных предприятиях. 1933 р., 60 арк. 9. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 2743. Докладные записки, выписки из постановлений ВСНХ УССР, переписка с Наркоматом Труда УССР, окружкомами КП(б)У и государственными предприятиями об охране труда, соблюдении техники безопасности в промышленных предприятиях. 1928 р., 58 арк. 10. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр.  2748. Докладные записки, справки ЦК КП(б)У в ЦК ВКП(б), выписки из протоколов заседаний секретариата и Оргбюро ЦК КП(б)У, переписка с СНК УССР, партийными, советскими, профсоюзными органами по вопросам жилищного строительства в республике, развитии жилищной кооперации, новом жилищном законе, обеспечении трудящих квартирами и другим вопросам. 1928 р., 195 арк. 11. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 3117. Письмо ЦК КП(б)У районным партийным комитетам о приеме иностранных рабочих из Германии, прибывающих для работы в каменноугольной промышленности Донбасса. Докладные записки, письма Уполномоченного Народного комиссара иностран- — 194 — Джерела та література ных дел СССР при правительстве СССР в ЦК партии об условиях работы иностранных специалистов и рабочих в Украине, 1930 р., 38 арк. 12. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 5284. Докладные записки, справки отделов агитации и массовых кампаний ЦК КПБУ о работе заводов сельскохозяйственного машиностроения, производстве товаров народного потребления, работе среди иностранных специалистов и рабочих в промышленности УССР и другим вопросам агитационно-массовой работы. 1932 р., 83 арк. 13. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 5329. Телеграммы ЦК КП(б)У наркоматам тяжелой промышленности и земледелия СССР, обкомам партии об отгрузке Украине тракторов из Сталинграда, обеспечении ХТЗ металлом и деталями. Письма, справки ХТЗ, ХЭМЗ в ЦК КП(б)У о их работе, выселении работников тракторного завода из домов объединения «Сталь». 1932 р., 50 арк. 14. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 5335. Письма немцев, работающих на Украине, в Германию об их тяжелом материальном положении. 1932 р., 39 арк. 15. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 6248 Письма, докладные записки, информация агитмассового отдела ЦК КП(б)У, партийных комитетов промышленных предприятий, Всеукраинского Совета профсоюзов о состоянии работы среди иностранных рабочих и специалистов. 1933 р., 25 арк. 16. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 2314. Сводки информационно-осведомительного отдела учетно-осведомительного управления Государственного Политического Управления УССР в ЦК КП(б)У о настроении среди рабочих и безработных. 1926 р., 151 арк. 17. ЦДАГО України Ф. 1. Комуністична партія України: органи, установи, організації. 1917-1991 рр. Оп. 20. Спр. 2055. Циркулярные письма ЦУ КП(б)У, тезисы к докладам, резолюции совещаний, выписки из постановлений о состоянии и развитии коммунального хозяйства в республике, жилищно-строительной кооперации, улучшении быта рабочих, жилищном строительстве в промышленных районах. Обзор информационно-статистического отдела ЦК КП(б) У о жилищном кризисе и жилищной кооперации на Украине. 1925 р., 127 арк. — 195 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України) 18. ЦДАМЛМ України Ф. 8. Альошин П. Ф. 1892-1917, 1918-1960. Оп. 1. Спр. 261. Программа задания на составление проекта планировки и застройки социалистического города, предполагаемого к постройке возле тракторного комбината у г. Харькова. 1930 г., 75 л. Державний архів Харківської області (Держархів Харківської обл.) 19. Держархів Харківської обл. Ф. 408. Харкiвська мiська Рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв.1917–1939 рр. Оп. 2. Д. 598. Материалы по предоставлению жилищной площади трудящимся. 1924 р., 315 арк. 20. Держархів Харківської обл. Ф. 408. Харкiвська мiська Рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв.1917–1939 рр. Оп. 2. Спр. 607. Материалы по предоставлению жилищной площади и ремонту домов трудящихся. 1924 р., 185 арк. 21. Держархів Харківської обл. Ф. 408. Харкiвська мiська Рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв.1917–1939 рр. Оп. 6. Спр. 300. Протоколы заседаний пленумов районного совета ХТЗ и информационные сводки о ходе конкурса-соревнования на лучший райсовет. 1934 р., 143 Арк. 22. Держархів Харківської обл. Ф. 408. Харкiвська мiська Рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв.1917–1939 рр. Оп. 2. Спр. 285. Списки владений, закрепленных за ВУЦИКом, наркоматами и профсоюзами. 1921 р., 81 Арк. 23. Держархів Харківської обл. Ф. 408. Харкiвська мiська Рада робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв.1917–1939 рр. Оп. 8. Спр. 1908. Схемы и акты обследования санитарного состояния бараков. 1933 р., 118 арк. — 196 — Джерела та література 24. Держархів Харківської обл. Ф. 1392. Харьковский окружной совет профессиональных союзов (окрпросвет). 1925-1930 рр. Оп. 2. Спр. 205. Материалы о санитарно-техничническом состоянии заводов. 1928-1932 рр., 86 арк. 25. Держархів Харківської обл. Ф. 5652. Харьковский дважды ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени тракторный завод им. С. Орджнокидзе (ХТЗ). 1929-1970 рр. Оп. 1. Спр.642 Основные технико-економические показатели работы завода за 1931-1937 гг. Сводные таблицы. 1937 р.,187 арк. 26. Держархів Харківської обл. Ф. 5652. Харьковский дважды ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени тракторный завод им. С. Орджнокидзе (ХТЗ). 1929-1970 рр. Оп.1. Спр. 2862. Материалы о строительстве Харьковского тракторного завода. 1929 р., 49 арк. 27. Держархів Харківської обл. Ф. 4217. Харьковский орденов Ленина и Георгия Димитрова электромеханический заод (ХЭМЗ). 1918-1924, 1930-1941, 1943-1966 рр. Оп. 5. Спр. 238. Переписка с учреждениями о адровых вопросах, предоставления рабочим жилой плошади, ремонте домов и пр. 1935 р., 269 арк. 28. Держархів Харківської обл. Ф. 1354. Харьковский государственный паровозостроительный завод им. Коминтерна. 1917-1936 рр. Оп. 9. Спр. 17. Материалы, отчеты завкома ХГПЗ за 1923-1924 гг., 362 арк. 29. Держархів Харківської обл. Ф. 1354. Харьковский государственный паровозостроительный завод им. Коминтерна. 1917-1936 рр. Оп. 9. Спр. 20. Отчет общезаводской культкомисии ХПЗ 1928-1929 рр., 217 арк. 30. Держархів Харківської обл. Ф. 1010. Харьковский районный комитет профсоюза работников металлистов. 19171930 рр. Оп. 1. Спр. 54. Материалы о деятельности завкома ХПЗ за 1922 г. 1922 р., 169 арк. 31. Держархів Харківської обл. Ф. 1010. Харьковский районный комитет профсоюза работников металлистов. 1917-1930 рр. Оп. 1. Спр. 2067. К отчету райкома «Металлист». 1928 р., 226 арк. — 197 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 32. Держархів Харківської обл. Ф. 1010. Харьковский районный комитет профсоюза работников металлистов. 1917-1930 рр. Оп. 1. Спр. 1142. Дело о предоставлении жилья трудящимся. 1927 р., 271 арк. 33. Держархів Харківської обл. Ф. 845. Харьковский окрисполком, 1922-1930 рр. Оп. 3. Докладные записки, отчеты, переписка с по вопросу о развитии коммунального хзяйства.1928 р., 236 арк. 34. Держархів Харківської обл. Ф. 1005. Харьковский окружной отдел сельскохозяйственных и лесных работников. 19191925 рр. Оп. 2. Спр. 4. О мероприятиях по переселению рабочих в дома буржуазии. 1920 р. 149 арк. 35. Держархів Харківської обл. Ф. 820. Отдел народного образования Харьковского губерноского исполнительного комитета советов рабочих и крестьянских депутатов. 1920-1926 рр. Оп. 1. Спр. 1078. Материалы о деятельности библиотечной и клубной секции подотдела. 19241925 рр., 41 арк. 36. Держархів Харківської обл. Ф. 820. Отдел народного образования Харьковского губерноского исполнительного комитета советов рабочих и крестьянских депутатов. 1920-1926 рр. Оп. 1. Спр. 1079. Материалы о деятельности подведомственных харьковских клубов. 1924-1925 рр., 103 арк. 37. Держархів Харківської обл. Ф. 820. Отдел народного образования Харьковского губерноского исполнительного комитета советов рабочих и крестьянских депутатов. 1920-1926 рр. Оп. 1. Спр. 1080. Материалы о деятельности подведомственных харьковских клубов. 1924-1925 рр., 129 арк. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ) 38. ГАРФ. Ф. 5446. Совет Народный комиссаров СССР — Совет министров СССР. 1923-1991 гг. Оп. 11. Д. 44. Постановления, проекты Совета Народных Комисаров Союза ССР о строительстве городов коммун и о реконструкции быта. 1930 г., 148 л. — 198 — Джерела та література 39. ГАРФ Ф. 374. Центральная контрольная комиссия ВКП(б) — Народный комиссариат рабоче-крестьянской инспекции СССР. 1923-1934 гг. Оп. 15. Д. 393. Харьковский тракторный. Строительные сводки, состояние строительства и подготовки к производству ХТЗ. 1931 г., 115 л. 40. ГАРФ Ф. 5451. Всесоюзный центральный совет профессиональных союзов (ВСЦСПС). 1917-1990 гг. Оп. 39. Д. 61. Сведенья об иностранных специалистах, работающих на предприятиях Советского Союза «Ростельмаш» и «ХТЗ». 1933., 105 л. Российский государственный архив экономики (РГАЭ) 41. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп. 1 Д. 749. Переписка с Харьковским тракторным строительством по вопросам иностранных специалистов и их использования (ВАТО ВСНХ иностранный сектор). 1930-1931 гг., 43 л. 42. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп. 1 Д. 693. Докладные записки и переписка по вопросу жилищного и культурно- бытового строительства на Харьковском тракторном заводе. 1932 г., 99 л. 43. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп. 1 Д. 726. Материалы о командировании в Германию работников ХТЗ. (ВСНХ ВАТО, иностранный сектор). 1930 г. 158 л. 44. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп. 1 Д. 390. Обзор удовлетворения бытовых и культурно-просветительских нужд рабочих и служащих в связи спуском Хар. Тр. Зав. в 1931-1932 гг. 1931-1932 гг. 53 л. — 199 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 45. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп. 1 Д. 89. Статьи из газет о Харьковском тракторном заводе. 1932 г., 95 л. 46. РГАЭ Ф. 7620. Государственное всесоюзное объединение автотракторной промышленности (ВАТО) Главного управления машиностроения и металлообработки НКТП СССР. 1929 — 1932 гг. Оп.1. Д. 112. Материалы по жилищному, коммунальному и культурно-социальному строительству Харьковского тракторного завода. 1930 г., 238 л. Опубліковані джерела 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 14, 15 и 16 апреля. Три дня оголтелого обжорства и пьянства // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 апр. — С. 3. А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. — 1925. — 11 мая. — С. 3. А. М. Горький и создание историии фабрик и заводов. Сб. док. и материалов в помощь тем, кто работает над историей фабрик и завдов СССР. — М. : Изд-во социально-экономической литературы, 1959. — 363 с. Абрамовіч М. А. Досвід півторарічної роботи заводської фізіолого-гігієнічної лабораторії / М. А. Абрамовіч // Профілактична медицина. — 1935. — № 5. — С. 73-76. Автолихач // Харьковский рабочий. — 1934. — 13. нояб. — С. 4. Автолихачество // Харьковский рабочий. — 1934. 24 –дек. — С. 4. Айзенбер А. Почему взрослый рабочий не идет в клуб? / А. Айзенберг // Рабочий клуб. — 1925. — № 1. — С. 54-56. Беспризорный цех. ГЭЗ (б. ВЭК) // Харьковский пролетарий. — 1926. — 27 июля. — С. 3. Бондаренко К. К. Оздоровлення умов праці в бензиносховищах / К. К. Бондаренко // Профілактична медицина. — 1935. — № 11. — С. 64-67. Борьба с жилкризисом // Харьковский пролетарий. — 1926. — 10 июня. — С. 1. Будування міста навколо Тракторного заводу // Вісті ВУЦВК. — 1930. — 8 квітня. — С. 4. Бюджети промислових робітників України в 1926-27 — 1928-29 роках. Збірник статистичних матеріалів / ред. Г. М. Дроба. — Х. : Український робітник, 1930. — 69 с. Булгаков М. А. Собачье сердце: Повести и рассказы / М. А. Булгаков. — М. : Правда, 1990. — 460 с. Булгаков М. А. Блаженство (Сон инженера Рейна) / М. А. Булгаков // Булгаков М. А. Пьесы  — М. : Советский писатель, 1991. — С. 371-414. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 г. // Статистика труда на Украине. — 1924. — № 2. — С. 33-41. В ответ на поповское рождество // Харьковский пролетарий. — 1928. — 24 дек. — С. 1. В рабочих клубах и садах // Харьковский пролетарий. — 1926. — 14 июля. — С. 3. — 200 — Джерела та література 18. В тысячу первый раз… об автобусе, мостовой, воде, зелени, освещении и всем том, что волнует рабочие окраины // Харьковский пролетарий. — 1927. — 16 апр. — С. 3. 19. В церкви — празднично, в клубе — буднично // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 янв. — С. 3. 20. Вайнцвайг М.К. Закриті кооперативи — допоміжні цехи виробництва. — Харьков : Прапор, 1931. — 85 с. 21. Вегман Г. Жилмассив «Луч» (рабочих и служащих завода ГЭЗ в Харькове) / Г. Вегман. // Строительная промышленность. — 1930. — № 4. — С. 350-352. 22. Верхотурский В. Заседание Харьковского городского совета по вопросам переселения рабочих в квартиры буржуазии / Верхотурский В. // Пролетарий. — 1920. — 24 июня. — С. 3. 23. Вечер был, сверкали…финки // Харьковский пролетарий. — 1929. — 10 янв. — С. 4. 24. Вительс. Поповские слезы (карты безбожника) // Рабочий клуб. — 1925. — № 8–9. — С. 64-66. 25. Витяг із протоколу № 18-33 від 7 серпня 1931 року засідання колегії Народного комісаріату охорони здоров’я // Профілактична медицина. — 1931. — № 7-8. — С. 5. 26. ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Ч.1 : 1898-1925 . — К. : Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — 739 с. 27. ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Ч.2 : 1925-1935. — К. : Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — 702 с.  28. Владимиров. В. Жилстройкооперация к юбилею жилсоюза / В. Владимиров // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 8. — С. 11-13. 29. Власюк А. Индивидуальное рабжилстроительство и ЦК содействия при НКТ / А. Власюк // Жилищная кооперация Украины. — 1926. — № 6. — С. 3-4. 30. Вместо культработы — скандалы // Харьковский пролетарий. — 1926. — 30 июля. — С. 3. 31. Володарский. Перед распределением квартир / Володарский // Харьковский пролетарий. — 1925. — 25 окт. — С. 3. 32. Вонючее озеро // Харьковский пролетарий. — 1928. — 29 нояб. — С. 3. 33. Воспитание людей сталинской эпохи // Клуб. — 1936. — № 20. — С. 1-2. 34. Враг религии — друг леса // Харьковский пролетарий. — 1929. — 21 дек. — С. 3. 35. Выдачу спецодежды надо заменить деньгами (в порядке обсуждения) // Правда. — 2 дек. — 1925. — С. 5. 36. В тучах пыли // Харьковский пролетарий. — 1927. — 12 мая. — С. 3. 37. Гвоздь программы // Харьковский рабочий. — 1935. — 14 нояб. — С. 2. 38. Где можно купить «знакомство»? // Пролетарий. — 1921. — 15 мая. — С. 4. 39. Гец С. Советизация елки / С. Гец // Культработник.  — 1927. — № 3. — С. 36-37. 40. Гладков Ф. Собрание сочинений : в 8 т. Т.3. Энергия. Ч.1-3 : роман // Ф. В. Гладков. — М. : Гос. издат. художественной литературы, 1958. — 478 с. 41. Гофман. Индивидуальное строительство закабаляет рабочих / Гофман // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 4. — С. 30-31. 42. Грек І. Іменинник (нарис) / І. Грек // Житлова кооперація України. — 1929. — № 10. — С. 37-40. 43. Григорович М. Тракторобуд / М. Григорович // Культробітник. — 1930. — № 7. — С. 36-38. 44. Григорьев Г. Пропаганда пятилетнего плана / Г. Григорьев // Клуб и революция. — 1929. — № 6. — С. 8-16; — 201 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 45. Гродін Б. Зразкова їдальня — помічник промфінплану / Б. Гродін // За здорове харчування. — 1930. — № 10-12. — С. 3. 46. Гулый К. Через рабочую жилищную кооперацию к новому быту / К. Гулый // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 3. 47. Грязь во всякое время года // Харьковский пролетарий. — 1927. — 12 мая. — С. 3. 48. Дадим бой Рождеству. 25 и 26 декабря должны работать все клубы, театры, кино // Харьковский пролетарий. — 1929. — 21 дек.– С. 3. 49. Дайте їдальню // За здорове харчування. — 1931. — № 2. — С. 16. 50. Дементьев А. Закончить жилстроительство — такова задача строителей на ХТЗ / А.  Дементьев // На высшую ступень. — 1931. — № 16. — С. 431. 51. День отдыха стахановцев // Клуб. — 1936. — № 3. — С. 47. 52. Десять новых годов // Харьковский пролетарий. — 1928. — 1 янв. — С. 4. 53. Довбня. Отрезаны от города / Довбня // Харьковский пролетарий. — 1928. — 29  нояб. — С. 3. 54. Долохов С. Фабрика здорового шлунку / С. Долохов // За здорове харчування. — 1930. — № 5-6. — С. 14. 55. Дубровский. Мнимые выгоды индивидуального строительства / Дубровский // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 4. — С. 29. 56. Дядя, дай билет! // Харьковский рабочий. — 1934. — 27 окт. — С. 4. 57. Евменьев Н. В. Индивидуальное жилищное строительство на Украине / Н. В. Евменьев // Профилактическая медицина. — 1928. — № 1. — С. 81-86. 58. Електрофікація кухні // За здорове харчування. — 1930. — № 8-9. — С. 15. 59. Елизаров И. Я. Нужен ли рабочим праздник рождества. Материалы к антирождественской компании / И. Я. Елизаров. — Л. : Прибой, 1930 — 137 с. 60. Жебунев М. В новых мастерских условия работы не лучше старых / М. Жебунев // Харьковский пролетарий. — 1925. — 13 мая. — С. 3. 61. Жилищное хозяйство г. Харькова по материалам переписи на 1.06.1932 г. — Харьков : Редиздат хар. Горсовета, 1934. — 89 с. 62. Жилстроительство и жилкооперация // Харьковский пролетарий. — 1924. — № 201. — С. 4. 63. Жінка визволила, Кошевського (клуб булочников) // Харьковский пролетарий. — 1926. — 9 мар. — С. 3. 64. З п’яних очей // Червоний перець. — 1929. — № 8. — С. 10. 65. За 50 рублей. Спекуляция комнатами в доме рабочих «Серпа и Молота» // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 октября. — С. 3. 66. За здоров’я трудящих (звіт секції охорони здоров’я). — Харків : Редакційно-видавничий сектор Оргвідділу Міськради, 1930. — 67 с. 67. За оживление клубной работы // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 фев. — С. 3. 68. Задыхаемся от жары // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 июля. — С. 3. 69. Зверев. М. Клубы и чистка госаппарата / М. Зверев // Клуб и революция. — 1929. — № 6. — С. 2-21. 70. Звіт Дзержинської районної ради 1-го скликання за час з 1931 по 1.Х.-1934 р. — Харків : Редвидав Харківської міської ради, 1934 — 23 С.  71. Звіт заводського професійного комітету ХПЗ ім. «Комінтерну» за період з 1.V. 1930 р. до 1.Х. 1931 р. — Харків : Харківський паровозник, 1931. — 17 с. 72. Звіт ХТЗ райради 1-го скликання за час з 1931 по 1.Х.-1934 р. — Харків : Редвидав Харківської міської ради, 1934 — 16 с. — 202 — Джерела та література 73. Зритель и ухарь // Харьковский пролетарий. — 1926. — 4 фев. — С. 3. 74. Ільф І. А. Дванадцять стільців; Золоте теля : Романи : пер. с рус. / І. А. Ільф, Є. П. Петров. — К. : Дніпро, 1989. — 598 с. 75. Иванов А. О привлечении взрослого рабочего в клуб / А. Иванов // Рабочий клуб. — 1925. — № 11. — С. 6-10. 76. Иволгин В. Рабочие поселки / В. Иволгин // Пламя. — 1924. — № 8. — С. 12-13. 77. Иждевенцы… на прокат // Пролетарий. — 1933. — 26 янв. — С. 3. 78. Извозчики-грабители // Харьковский пролетарий. — 1928. — 16 дек. — С. 3. 79. Из жизни харьковской жилкооперации // Жилище рабочего. — 1926. — № 1-2. — С. 47. 80. Имеет ли рабочий право спекулировать жилплощадью? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 23 окт. — С. 3. 81. История Харьковского паровозостроительного завода 1985-1917 гг. : Сб. док. и материалов / ред. А. Д. Скаба. — Х. : Прапор, 1956. — 380 с. 82. Каким должен быть рабочий клуб. Доклад Н. Крупской на всеукраинском съезде клубных работников в Харькове. — 1925. — 30 сент. — С. 3. 83. Календарь коммуниста на 1923 год. — М. : Московский рабочий, 1922 — 478 с. 84. Календарь коммуниста на 1924 год. — М. : Московский рабочий, 1924 — 596 с. 85. Календарь коммуниста на 1925 год. — М. : Московский рабочий, 1925. — 590 с. 86. Календарь коммуниста на 1928 год. — М. : Московский рабочий, 1927. — 576 с. 87. Квартирная плата в новых домах // Харьковский пролетарий. — 1925. — 30 окт. — С. 3. 88. Кино — рабочим окраинам // Харьковский пролетарий. — 1926. — 2 мар. — С. 2. 89. Клуб — большевистский агитатор и пропагандист // Клуб и революция. — 1933. — № 15. — С. 1-2. 90. Клуб в день 1 Мая. — М. : Новая Москва, 1924. — 169 с. 91. Клуб должен стать органом пролетарской общественности // Культработник. — 1927. — № 11. — С. 4-8. 92. Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 10. — С. 61-63. 93. Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 14. — С. 56-59. 94. Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. — 1936. — № 15. — С. 58-61. 95. Клуб перевоспитал человека // Клуб. — 1936. — № 3. — С. 49. 96. Клубы 24, 25 и 26 декабря. Детские утренники, массовые походы, игры, семейные вечера // Харьковский пролетарий. — 1928. — 24 дек. — С. 1. 97. Клубы в борьбе с религиозным дурманом // Харьковский пролетарий. — 1929. — 6 янв. — С. 3. 98. Кобрин Р. С. Жилищный вопрос и санитарно-жилищный вопрос в Харькове / Р. С. Кобрин // Обзор деятельности Харьковского горсанэпида. Вып. 3. — Х.арьков [Б. и.], 1925. — 43 с. 99. Коваль І. Житлобудівельний кооператив «Промінь» при ДЕЗ № 1 / І. Коваль // Житлова кооперація України. — 1929. — № 1. — С. 24-27. 100. Колегія Наркомздоров’я про стан здоровоохорони на Тракторобуді та Дніпрельстані // Профілактична медицина. — 1931. — № 5-6. — С. 150. 101. Комсомольское рождество в клубах. Сб. материалов / Ред. М. Лисовский. — Л. : Госиздат, 1925. — 181 с. — 203 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 102. Кондратьев Н. И. Типы рабочих жилищ / Н. И. Кондратьев // Профилактическая медицина. — 1925. — № 5 — С. 86-92. 103. Копиленко О. М. Буйний хміль: Роман, повість, оповідання / О. М. Копиленко. — К. : Дніпро, 1990. — 416 с.  104. Копиленко О. М. Вибрані твори: Народжується місто. Лейтенанти. Оповідання. Вибране для дітей / О. М. Копиленко. – К. : Радянський письменник, 1953. — 548 с. 105. Краснов П. На солнцепеке / П. Краснов // Пламя. — 1924. № 8. — С.10-11. 106. Красовицкий Б. М. Столичный Харьков — город моей юности / Б. М. Красовицкий. — Харьков : Фолио, 1994. — 111 с. 107. Крупская Н. Еще один шаг на пути к социализму / Н. Крупская  // Правда. — 1929. — 3 сент. — С. 2. 108. Кураков В. Попробывали / В. Кураков // Харьковский пролетарий. — 1926. — 8 янв. — С. 3. 109. Лобаторин. К разрешению жилищного кризиса / К. Лобаторин // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 11-12. 110. Лаботорин О. Факты и цифры (по материалам специального обследования Ленинграда, Харькова, Днепропетровска, Ростова Н\Д, Иванова и Ярославля / О. Лаботорин // Жилище рабочего. — 1925. — №13-14. — С. 94-97. 111. Малиновский С. Клубы в борьбе за овладение техникой / С. Малиновский // Революция и культура. — № 13. — С. 19-21. 112. Малкин Л. Техсуды как метод массовой техпропаганды / Л. Малкин // Клуб. — 1933. — № 13. — С. 25-26. 113. Маллер. Вовлечение индивидуальных застройщиков в жилищную кооперацию / Маллер / Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 6. — С. 8-10. 114. Марко. Фабрике тесно / Марко / Харьковский пролетарий. — 1926. — 11 мая. – С. 3. 115. Мастерская человеков : Сов. сатир. проза 20/30 гг. / [Сост. и авт. послесл. И. Халымбаджа; Худож. А. Стройло, А. Рюмин]. — Пермь : Кн. изд-во, 1991. — 412. 116. Массовая работа в клубах поставлена плохо // Харьковский пролетарий. — 1928. — 15 фев. — С. 3. 117. Материалы к отчету Харьковского горсовета XI созыва за 1926-27 и 1927-28 годы. — Харьков : Хар. гор совет, 1929. –105 с. 118. Машиною чи рукопаш // За здорове харчування. — 1930. — № 4-5. — С. 10-11. 119. Медведовская М. А. На Харьковском тракторном / М. А. Медведовская // Медицинский работник. — 1934. — № 4. — С. 13-15. 120. Медично-санітарне обслуговування робітників Тракторобуду // Профілактична медицина. — 1930. — № 2. — С. 129. 121. Мимо клуба — в пивную // Харьковский пролетарий. — 1929. — 16 янв. — С 3. 122. Минц М. Снабжение рабочих одеждой и обувью / М. Минц // Пролетарий. — 1921. — 5 мая. — С. 1. 123. Муравчик В. М. К вопросу об организации медико-санитарного обслуживания предприятий / В. М. Муравчик, П. Я. Кенис // Врачебное дело. — 1936. — № 6. — С. 713-716. 124. Мы не хотим заболеть малярией // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 мая. — С. 3. 125. На Кофок треба зазирнути // За здорове харчування. — 1931. — № 9. — С. 12. 126. На семейном вечере // Харьковский пролетарий. — 1926. — 7 апр. — С. 3. 127. На ХПЗ // За здорове харчування. — 1930. — № 3-4. — С. 18. — 204 — Джерела та література 128. На кануне большого предпраздничного базара // Харьковский рабочий. — 1934. — 8 окт. — С. 4. 129. Нам А. Работу клубов — под контроль рабочих / А. Нам // Харьковский пролетарий. — 1928. — 16 дек. — С. 3. 130. Народнохозяйственный план 1933 года и клубы // Клуб и революция. — 1933. — № 2. — С. 1-2. 131. Невылазная грязь // Харьковский пролетарий. — 1926. — 7 июля. — С. 3. 132. Нет больше старого рынка…// Харьковский рабочий. — 1934. — 24 окт. — С. 3. 133. Не в церкви, а в клубе (пролетарская свадьба) // Пролетарий. — 1924. — 16 янв. — С. 2. 134. Не подменять большевистскую пропаганду шумихой // Харьковский рабочий. — 1934. — 26 апр. — С. 2. 135. Николай Тимофеевич Жолудов // Клуб. — 1936. — № 12. — С. 40-44. 136. Новый год по новому встретили рабочие клубы окраин // Харьковский пролетарий. — 1929. — 1 янв. — С. 2. 137. Новый шаг к социализму // Правда. — 1927. — 27 авг. — С. 1. 138. О быте рабочего клуба // Рабочий клуб. — 1925. — № 2. — С. 24-34. 139. О массовой работе рабочих клубов // Харьковский пролетарий. — 1926. — 2 мар. — С. 2. 140. О неправильных формах комсомольской работы // Комсомольская Правда. — 1934. — 27 мая. — С. 1. 141. Образовательная работа в клубе // Клуб и революция. — 1933. — № 7. — С. 3-5. 142. Обсуждаем вопросы клубной работы // Клуб. — 1937. — № 7. — С. 7-9. 143. Орвелл Д. Скотоферма / Д. Орвелл. — К. : РВО «Заповіт» МГП «Інформ ОТ сервіс», 1991. — 272 с. 144. Олеша Ю. Зависть / Ю. Олеша // Одесская плеяда. Сатирические произведения 2030-х годов. — К. : Дніпро, 1990. — С. 37-136. 145. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Харьков : Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — 141 с. 146. Организуем отдых рабочих ночных смен // Клуб. — 1933. — № 2.– С. 18. 147. Отрезанные от города // Харьковский пролетарий. — 1927. — 16 апр. — С. 4. 148. Отчет Всеукраинского совета профсоюза (1926-1928 гг.) к четвертому съезду профсоюзов Украины. — Харьков : Издание ВЦИК и СНК УССР, 1928. — 288 с. 149. Отчет Всеукраинского совета профсоюзов (1926-1928) к 4-му съезду профсоюзов Украины. — Харьков : Укр. робітник, 1928. –153 С.  150. Отчет о деятельности Харьковского губернского отдела Всероссийского союза рабочих полиграфического производства за 1920 г. — Харьков : [Б. и.], 1920. — 23 с. 151. Отчет о работе фабкома фабрики «Красная нить» за 1936 1-й кв. 1937 г. — Харьков : [Б. и.], 1937. — 11 с. 152. Отчет о работе Харкьковского городского совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов VIII созыва за 1923-24-й (хозяйственный) год рабочему населению г. Харькова. — Харьков : [Б. и.], 1924. — 43 с. 153. Отчет правления Харьковского Окротдела рабочих профсоюза полиграфпроизводства седьмому окружному съезду союза. — Харьков : [Б. и.], 1927. — 44 с. 154. Отчет рабоче-крестьянского правительства Украины за 1923-1924 гг. к IX всеукраинскому съезду советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. — Харьков : Издание ВЦИК и СНК УССР, 1925. — 312 с. — 205 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 155. Отчет Харьковского городского совета ХII созыва. — Харьков : Издательский сектор Орготдела Харьковского горсовета, 1931 — 48 с. 156. Отчет Харьковского городского совета ХIIІ созыва. 1931-1934 г. — Харьков : Редакционно-издательский сектор Горсовета, 1934. — 76 с. 157. Отчет Харьковского Окружного отдела профсоюзов к VIII окружному съезду профсоюзов. Май 1927. — октябрь 1928. — Х. : ХОСПС, 1927. — 152 с. 158. Очередные задачи рабочих клубов // Харьковский пролетарий. — 1925. — 8 окт. — С. 3. 159. Павел Постышев: Воспоминания, выступления, письма / Сост. К. Н. Атаров. – М. : Политиздат, 1987. — 400 с. 160. Павло П. Радиоконцерт по заявкам знатных людей / П. Павло // Клуб. — 1935. — № 4. — С. 39-41. 161. Паровозный завод. Плюсы и минусы на культфронте // Харьковский пролетарий. — 1927. — 13 мая. — С. 3. 162. Пасха в рабочем клубе. Сборник материалов. — Харьков : Гос. Изд-во Украины, — 1925. — 79 с. 163. Первые декреты Советской власти / Ред. Г. Л. Смирнов. — М. : Книга, 1987. – 385 с.  164. Підмогильний В. П. Місто : Роман, оповідання / В. П. Підмогильний. — К. : Молодь, 1989. — 447 с. 165. Перунов А. Харьковский округ. Конкурс рабочих музыкально-хоровых кружков / А. Перунов // Музыка и революция. — 1928. — № 4. — С. 52-53. 166. Перунов О. Конкурс харківських хорів / А. Перунов // Культробітник. — 1928. — № 8. — С. 16. 167. П-кий. В. Сквозь преграды к успехам / В. П-кий. // Жилищная кооперация Украины. — 1926. — № 1. — С. 43-45. 168. План празднования 1 мая // Харьковский пролетарий. — 1929. — 19 апр. — С. 3. 169. План празднования 1 мая в Харькове // Харьковский пролетарий. — 1926. — 27 апр. — С. 2. 170. Плотніков В. Побутове будівництво Харківського тракторного заводу / В. Плотніков // Архітектура радянської України. — 1939. — № 5. — С. 75-76. 171. Плотніков В. Фабри-кухні в СРСР / В. Плотніков // За здорове харчування. — 1931. — № 6-7. — С. 8-9. 172. Плужник Є. Недуга / Є. Плужник. — К. : Сяйво, 1928. — 241 с. 173. По СССР. Что говорит провинция о взрослом рабочем и материальном быте // Рабочий клуб. — 1926. — № 1. — С. 77-79. 174. Поездные хулиганы // Харьковский пролетарий. — 1927. — 20 мая. — С. 4. 175. Политлотерея // Харьковский пролетарий. — 1928. — 15 фев. — С. 3. 176. Помои на улицу // Харьковский пролетарий. — 1925. — 11 мая. — С. 3. 177. Постышев П. О значении предпраздничных базаров и ярмарок / П. Постышев // Харьковский рабочий. — 1934. — 14. Окт. — С. 2. 178. Почему взрослый рабочий не идет в клуб? // Рабочий клуб. — 1925. — № 12. — С. 52-53. 179. Почему скучно в клубах? // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 дек. — С. 3. 180. Предпраздничный базар // Харьковский рабочий. — 1934. — 27 апр. — С. 3. 181. Приказ № 153 по второму району Индустроя строительства Харьковского тракторного завода // На высшую ступень. — 1931. — № 14. — С. 372. — 206 — Джерела та література 182. Приказ № 223 по второму району Индустроя строительства Харьковского тракторного завода // На высшую ступень. — 1931. — № 16. — С. 456. 183. Про стан їдалень і гуртожитків на підприємствах м. Харкова // Врачебное дело. — 1931. — № 15-16. — С. 862. 184. Провідник по Харкову з назвами вулиць та планом м. Харкова. — Харків : Видання Харківського наукового товариства, 1927. — 80 с. 185. Пролетарские праздники в рабочих клубах / Ред. Н.К. Крупская. — М. : Красная новь, 1924. — 122 с. 186. Промышленность и рабочий класс Харьковщины. 1917 — июнь 1941. Сб. док. и материалов / Сост. Л. Адаменко. — Харьков : Прапор, 1986. — 224 с. 187. Против показной шумихи // Клуб. — 1934. — № 9. — С. 1-2. 188. Против халтуры в драмкражках // Харьковский пролетарий. — 1928. — 9 мая. — С. 4. 189. Професійне навчання // Крокодил. — 1926. — № 47. — С. 3. 190. Пять лет борьбы и деятельности рабочих пищевиков Харьковщины. — Харьков : Харьковский Губотдел, 1923. — 176 с. 191. Работа наша новая. Поделимся первым опытом // Пролетарий. — 1933. — 6 фев. — С. 3. 192. Рабочие ВЭКа о Рабмеде // Харьковский пролетарий. — 1925. — 12 мая. — С. 3. 193. Разве так выходят на бой? // Харьковский пролетарий. — 1929. — 24 дек. — С. 3. 194. Раціональна кулінарія // За здорове харчування. — 1932. — № 10-12. — С. 10. 195. Рейтенбург Б. Кино-увлечения / Б. Рейтенбург // Харьковский пролетарий. — 1926. — 14 июля. — С. 3. 196. Р-ий. Инспектура труда, слушай! / Р-ий. // Харьковский пролетарий. — 1926. — 17 июля. — С. 3. 197. Рязнов Н. Наш новогодний подарок // Харьковский пролетарий. — 1925. — 1 янв. — С. 1. 198. Савушкина. Оградить работниц от увечья / Савушкина // Харьковский пролетарий. — 1925. — 19 июня. — С. 3. 199. Селивановский В. Еще раз о индивидуальном строительстве в Харькове / В. Селивановский // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 18. — С. 20-22. 200. Семененко О. Харків, Харків… / О. Семененко. — [Б. м.], 1997. — 239 с. 201. Семейные вечера привлекают взрослых рабочих в клуб // Харьковский пролетарий. — 1926. — 25 фев. — С. 4. 202. Сжатые итоги посещения заводов «ВЭК» и « Серп и Молот» // Культработник — 1927 — № 1. — С. 19-21. 203. Скука, скука, скука…в «комнате отдыха» не найдешь отдыха // Харьковский рабочий. — 1928. — 15 янв. — С. 3. 204. Смирнов И. П. Сила влечения / И. П. Смирнов. — М. : Политиздат, 1974. — 144 с. 205. Соболь Н. А. Воспоминания директора завода: К 100-летию ХПЗ - завода имени Малышева / Н. А. Соболь. — Харьков : Прапор, 1995. — 223 с. 206. Соколов И. Сближение физкультуры и производства // Физическая культура. — 1923. — № 5-6. — С. 12-15. 207. Солдаты слова: Рассказывают ветераны советской журналистики / Сост. : Б. С. Бурков, В. А. Мякушков. — М. : Изд-во политической литературы, 1981. — 287 с. 208. Соцсоревнование и клуб // Клуб и революция. — 1929. — № 5. — С. 16-19. 209. Спасенный хлеб // Пролетарий. — 1933. — 3 янв. — С. 3. — 207 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 210. Спектор Л. Рабочее жилищное строительство в Харькове / Л. Спектор // Жилище рабочего. — 1924. — № 1. — С. 19. 211. Сталь О. Одна з ударних // За здорове харчування. — 1932. — № 10-11. — С. 11. 212. Страшинський Р. Від домкомів до житлової кооперації / Р. Страшинський // За робітниче житло. — 1933. — № 2. — С. 9-10. 213. Стрижко И. Огороды ХПЗ дали хороший урожай / И. Стрижко // Харьковский рабочий. — 1934. — 5 окт. — С. 4. 214. Станция в темноте // Харьковский рабочий. — 1934. — 22 окт. — С. 4. 215. Строительно-ремонтные работы в Харькове // Жилище рабочего. — 1925. — № 9-10. — С. 55. 216. Так дальше работать нельзя // Клуб. — 1937. — № 5-7. — С. 14. 217. Три цеха ХТЗ пущены в ход. Станки под дождем // Экономическая жизнь. — 1931. — 18 июня. — С. 2. 218. Труд в СССР. Справочник 1926-30 гг. / Ред. Я. М. Бинемана. — М.: Планхозгиз, 1930. — 104 с. 219. Труд в СССР. Экономико-статистический справочник, — М.; Л. : Государственное экономическое издательство, 1932. — 534 с. 220. Труд в СССР. Экономико-статистический справочник. — М. : ЦУНХУ Госплана СССР, 1936. — 376 с. 221. Устраните угрозу  // Харьковский пролетарий. — 1927. — 6 мая. — С. 3. 222. Ухабы культработы // Харьковский пролетарий. — 1928. — 15 ноября. — С. 3. 223. Хвильовий М. Твори: У 2-х т., Т. 1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / М. Хвильовий. — К.: Дніпро, 1991. — 650 с. 224. Фабрика-кухня на ДЕЗі // За здорове харчування. — 1931. — № 1. — С. 8-9. 225. Цветники еще впереди // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 апр. — С. 3. 226. Церковь, пивная, клуб // Харьковский пролетарий. — 1928. — 10 янв. — С. 3. 227. Цех харчування ХЕМЗу // За здорове харчування. — 1932. — № 8-9. — С. 15. 228. Чацкий Л. Конкурс чистоты на тракторострое / Л. Чацкий // Путь к здоровью. — 1930. — № 23-24. — С. 861. 229. Чацький Л. М. Саносвіткнигу в маси робітників Харківського Тракторного Заводу / Л. М. Чацький // Профілактична медицина. — 1930. — № 9-10. — С. 168-169. 230. Через пень-колоду // Харьковский пролетарий. — 1928. — 18 дек. — С. 3. 231. Черкес Д. Канализация г. Харькова (доклад 2 Всесоюзному водопров. и сан. тех. съезду в г. Харькове 1927 г.) / Д. Черкес. — М. : Мосполиграф, 1930. — 18 с. 232. Черня И. За дело / И. Черня // Революция и культура. — 1930. — № 9‑10. — С. 10. 233. Четырех автобусов мало // Харьковский пролетарий. — 1927. — 8 апр. — С. 3. 234. Чехов А. П. Бабе царство / А. П. Чехов // Избранные произведения: в 2 т. Т.1. — М. : Художественная литература, 1986. — 485 с. 235. Чистка партии и задача клубов // Клуб и революция. — 1934. — № 10. — С. 1-2. 236. Что отпугивает рабочего от клуба // Харьковский пролетарий. — 1928. — 7 янв. — С. 3. 237. Шафиро И. Семейные вечера в складчину / И. Шафиро // Клуб. — 1935. — № 13. — С. 25-26. 238. Шпара П. Е. Записки архитектора / Е. П. Шпара. — К. : Будівельник, 1988 — 88 с. 239. Шевандин М. Н. Об оказании первой помощи при травмах на заводах / М. Н. Шевандин // Хроника здравоохранения. — 1927. — № 3. — С. 2-7. — 208 — Джерела та література 240. Юдин. Как проводится законодательство об охране труда в украинской промышленности / Юдин // Вопросы охраны труда на Украине. — 1928. — № 17. — С. 5-6. Література 241. Алфьоров М. Політика урбанізації Східної України у 1920–1939 роки / М. Алфьоров // Схід. — 2010. — № 1. — С. 75-78. 242. Альков В. А. Харків наприкінці XIX — на початку XX століття: дозвілля міських мешканців в умовах модернізації : автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / В. А. Альков. — Харків, 2012 . — 18 с. 243. Апутхин В. Первые шаги культработы на Харьковщине / В. Апутхин // Культработник. — 1927. — № 19. — С. 19-22. 244. Арендт Х. Истоки тоталитаризма / Х. Арендт. — М. : ЦентрКом, 1996. — 672 с. 245. Бажан. О. За кулісами стаханівського руху / О. Бажан // Краєзнавство. — 2010. — № 4. — С. 110-126. 246. Балтузевич И. Н. Опыт и уроки строительства ХТЗ / И. Н. Балтузевич. — М.; Л. : Госстройиздат, 1932. — 80 с. 247. Барнз Р. Общественная психология в США и СССР 20-30-х годов в свете теории потреблении / Р. Барнз // Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 133-137. 248. Берк. П. Вступ. Нова історія: її минуле і майбутнє / П. Берк // Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка. — К. : НІКА-ЦЕНТР, 2004. — С. 8-35. 249. Близнакова М. Советское жилищное строительство в годы эксперимента: 1918-1933 годы / М. Близнакова //  Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная история. Монографический сборник. — М. : Три квадрата, 2001. — С. 55-89. 250. Богданов К. О чистоте и нечисти. Совполитгигиена / К. Богданов // Неприкосновенный запас. — 2009. — № 3. — С. 9-23. 251. Бойко М. К. Промислова статистика — джерело з історії робітничого класу України 20-30-х років / М. К. Бойко // Український історичний журнал. — 1990. — № 1. — C. 31-39. 252. Борисенко М. В. Житло та побут міського населення України у 20-30-ті рр. ХХ ст. / М. В. Борисенко. — К. : ВД «Стилос», 2009. — 355 с. 253. Бочелюк В. Дозвiллєзнавство : навчальний посібник для вузів / Бочелюк В. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 207 с. 254. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV-XVIII вв. Структуры повседневности: возможное и невозможное / Ф. Бродель. — М. : Прогресс, 1986. — Т. 1 — 617 С.  255. Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье // Экономическая социология. — 2002. — № 5. — С. 60-74. 256. Вахштайн В. Возвращение материального. «Пространства», «сети», «потоки» в акторно-сетевой теориии В. Вахштайн // Социологическое обозрение. — 2005. — Т.4. — №. — С. 94-115. 257. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности / Б. Валъденфелъс. // СОЦИО-ЛОГОС. — М.: Прогресс, 1991. — С. 39-50. 258. Васильковский М. Социология архитектуры / М. Васильковский. — М. : Фонд «Русский авангард», 2010. — 592 с. — 209 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 259. Васильченко. Индивидуальное строительство в Харькове / Васильченко // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 10. — С. 14-17. 260. Вебер М. Основные понятия стратификации / М. Вебер // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 147-156. 261. Веблен Т. Теория прзадного класса / Т. Веблен. — М. : Прогресс, 1984. — 367 с. 262. Вжосек. В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення / Вжосек В. — К. : Ніка-Центр., 2012. – 292 с. 263. Волков В. В. Концепция культурности. 1935-38 годы / В. В. Волков // Социологический журнал. — 1996. — № 1-2. — С. 194-212. 264. Волков. В. В. Теория практик / В. В. Волков, О. В. Харахордин. — СПб. : Идательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2008. — 298 С.  265. Вольський В. Харківський тракторний завод і новий Харків / В. Вольський, Б. Борфін. — Харків : Видавництво Харківської міськради, 1930. — 88 с. 266. Георгієвський Г. Соціальний розподіл житлової площі та завдання житлової політики в цій галузі / Г. Георгієвський // Житлова кооперація України. — 1929. — № 3. — С. 15-18. 267. Герасимова К. Символические границы и «потребление» городского пространства (Ленинград, 1930-е годы) / К. Герасимова, С. Чуйкина // Российское городское пространство: попытка осмысления / Отв. ред. В. В. Вагин. — М. : МОНФ, 2000. — 165 с. 268. Геркан Л. Организация физической культуры с классовой точки зрения / Геркан Л. // Физическая культура. — 1923. — № 7-8. — С. 10-12. 269. Гильберт М. И. Движение зароботков робочих в конце ХІХ в. / М. И. Гильберт // Из истории рабочего класса и революционного движения. — М. : Издательство Академии наук СССР, 1958. — С. 319-332. 270. Глущенко И. Общепит. Микоян и советская кухня / И. Глущенко. — М. : Издат. Дом. Государственного унт-та — Высшей школы экономики, 2010. — 238 с. 271. Годы трудовых свершений: Очерк истории Харьковского моторостроительного завода «Серп и Молот». — Харьков : Прапор., 1975. — 263 с. 272. Голдман В. З. Женщины у проходной. Гендерные отношения в советской индустрии (1917-1937 гг.) / В. З. Голдман, — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — 358 с. 273. Гоуард Э. Города будущего. — СПб. : [б.и.], 1911. — 176 с. 274. Грибан В. Г. Охорона праці: навч. посібник / В. Г. Грибан, О. В. Негодченко. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 280 с. 275. Гриневич Л. В. «рийняли скорочення постачання другорядних споживачів»: хлібозаготівельні кампанії і голод 1928–1929 рр. в Україні / Л. В. Гриневич // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип.10. — К., 2004. — 208-232. 276. Гумерова М. Место непрерывной производственной недели (1929-1931) в антирелигиозной кампании советского правительства / М. Гумерова // Bulletin des Deutschen Historischen Instituts Moskau. — 2012. — № 6. — С. 66-80. 277. Гумерова М. Национализация свободного времени (СССР 1920-1930-е гг.) / М. Гумерова // Конструируя «советское»? Политическое сознание, повседневные практики, новые идентичности: материалы научной конференции студентов и аспирантов (2021 апреля 2012 года, Санкт-Петербург). — СПб., 2011. — С. 46-51. — 210 — Джерела та література 278. Гурова О. Продолжительность жизни вещей в советском обществе: заметки по социологии нижнего белья / О. Гурова // Неприкосновенный запас. — 2004. — № 2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nz/2004/34/gurov9.html#_ ftn4 Доступ — 04.02.2013. 279. Деготь Е. От товара к товарищу. К эстетике нерыночного предмета / Е. Деготь  // Логос . — 2000. — № 5-6. — С. 29-37. 280. Дейк ван Т. А. Язык. Познание. Коммуникация / Т. А. ван Дейк. — Благовещенск : БГК им. И. А. Боудэна де Куртенэ, 2000. — 308 с. 281. Дементьев Е. М. Фабрика, что она дает населению и что она берет у него / Е. М. Дементьев. — М.: Изд. Т-ва. И. Д. Сытина, 1897. — 256 с. 282. Денисов Ю. П. Категория «дискурс» в историческом познании / Ю. П. Денисов // Историческая наука сегодня: Теории, методы, перспективы / Под ред. Л. П. Репиной. Изд. 2-е. — М. : Издательство ЛКИ, 2012. — С. 165-181. 283. Диденко Г. Д. Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921–1925 гг.) / Г. Д. Диденко. — К. : Издательство АН УССР, 1963. — 375 с. 284. Дингес М. Историческая антропология и социальная история: через теорию «стиля жизни» к «культурной истории повседневности» / М. Дингес // Одиссей. Человек в истории. — М. : Наука, 2000. — С. 96-124. 285. Довгопол В. М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (19261929 рр.) / В. М. Довгопол . — Харків : Видавництво ХДУ, 1971. — 144 с.  286. Дубина В. С. «Будничные» проблемы повседневной истории: Беседа с проф. Альфом Людтке о развитии Alltagsgeschichte, о ее дефицитах и положении среди других направлений / В. С. Дубина // Социальная история. Ежегодник за 2007. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. – С. 55-66. 287. Дубинская И. Бюджеты рабочих Донбасса и Харькова в 1925 г. / И. Дубинская. — Статистика труда на Украине. — 1925. — № 6. — С. 59-75. 288. Дубинская И. Бюджеты харьковских рабочих в конце 1923 г. / И. Дубинская // Статистика труда на Украине. — 1924 — № 2. — С. 18-22. 289. Дубинская И. Рабочие бюджеты Харькова в феврале 1920 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1920. — Вып. 1. — С. 45-63. 290. Дубинская И. Бюджет семьи украинского рабочего и служащего в 1923 г. / И. Дубинская // Материалы по статистике труда на Украине. — 1924. — № 3. — С. 32-40. 291. Дуглас М. Чистота и опасность. Анализ представлений об осквернении и табу / М.  Дуглас. — М. : КАНОН-пресс-Ц, 2000. — 120 с. 292. Душечкина Е. Русская елка: история, мифология, литература / Е. Душечкина. — СПб. : Издательство ЕУСПб, 2012. — 360 с. 293. Евменьев Н. В. Индивидуальное жилищное строительство на Украине / Н. В. Евменьев // Профилактическая медицина. — 1928. — № 1. — С. 81-86. 294. Економічна енциклопедія: У 3 т. Т.1: А (абандон) — К (концентрація виробництва) / ред. С. В. Мочерний. — К. : Академія; Тернопіль : Терноп. Акад. народ. госп., 2000. — 863 с. 295. Епштейн А. І. Робітники України в боротьбі за створення матеріально-технічної бази соціалізму (1928-1932 рр.) / А. І. Епштейн. — Харків : Вид-во Харк. ордена труд. черв. прапора держ. ун-у ім. О. М. Горького, 1968. — 195 с. 296. Згурская Н. В. Исследование исторического опыта жилищного строительства и архитектуры г. Харькова (советский период) : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. архитектуры / Н. В. Згурская. — М., 1967. — 20 с. — 211 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 297. Здравомыслова Е. История и современность: гендерный порядок в России / Е. Здравомыслова, А. Темкина. Гендер для «чайников». — М. : Звенья, 2006. — 260 с. 298. Здравомыслова Е., Темкина А. Государственное конструирование гендера в советском обществе / Е. Здравомыслова, А. Темкина // Журнал исследований социальной политики. — 2004. — Т. 1. — № 3- 4. — С. 304-310. 299. Зорина К. И. Частное пространство городского русского рабочего в конце XIX — начале ХХ веков (на примере Москвы) / К. И. Зорина // Экономическая история. Обозрение. — 2002. — № 8. — С. 101-105. 300. Зроблено в СРСР: Завод імені Шевченка у боротьбі за економічну незалежність / ред. М. Альхімович. — Харків : Пролетар, 1932. — 59 с. 301. Иконников А. В. Архитектура ХХ века. Утопии и реальность / А. В.Иконников. — М. : Прогресс-Традиция, 2001. — 656 С.  302. Историческая наука на рубеже XX-XXI вв. : социальные теории и историографическая практика / ред. Л. П. Репина. – М. : Кругъ, 2011. — 560 с. 303. История советского рабочего класса в 6 т. Т. 2: Рабочий класс — ведущая сила в строительстве социалистического общества: 1921-1937 гг. / Гл. Ред. С. С. Хромов. — М. : Наука, 1984. — 512 с. 304. История сталинизма: итоги и проблемы изучения. Материалы международной научной конференции. Москва, 5-7 декабря 2008. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2011. — 790 с. 305. История Харьковского паровозостроительного завода 1985-1917 гг. : Сб. док. и материалов / ред. А. Д. Скаба. — Х. : Прапор, 1956. — 380 с. 306. Іваненко В. В. Українське місто та урбанізаційний процес у добу соціалістичної модернізації 1920-1930-х рр.: теоретико-методологічні проблеми дослідження / В. В. Іваненко, М. Е. Кавун // Вісник Дніпропетровського університету. — 2007. — № 15. — С. 51-59. 307. Ігнатуша О. О. Іноземні спеціалісти на будівництві запорізького індустріального комплексу (20-30-ті рр. ХХ ст.): автореф. дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / О. О. Ігнатуша. — Запоріжжя, 2012. — 20 с. 308. Історичне джерелознавство : Підручник для вузів / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівськ, Б. І. Корольов. — К. : Либідь. — 488 с. 309. Історія міста Харкова. ХХ століття / ред. О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн. — Харків : Фоліо, Золоті сторінки, 2004. — 686 с. 310. Історія повсякденності: «наукова територія», методи дослідження, здобутки та перспективи в Україні: програма конференції (Харків, 12-13 жовтня 2010 р.). — Харків, 2010. — 5 с. 311. Історія повсякденності: теорія та практика : матеріали Всеукр. наук. конф. (Переяслав-Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р.) / Упоряд. : Лукашевич О.М., Нагайко Т.Ю. — Переяслав-Хмельницький, 2010. — 246 с.  312. Каблуков Н. Общеэкономическое и социальное значение системы Тэйлора / Н. Каблуков // Современник. — 1915. — № 3. — С. 25. 313. Кабо Е. Питание русского рабочего к началу 1924 года / Е. Кабо // Статистика труда. — 1925. — № 4. — С. 13-20. 314. Калініченко В. В. Бюджетні обстеження 20-х років як джерело до вивчення матеріального становища міського населення України / В. В. Калініченко, П. В. Ямполець // Вісник Харківського державного університету. — 1997. — Вип. 29. — C. 139-145. — 212 — Джерела та література 315. Калініченко В. В. Тоталітарна система і сільське господарство України в роки НЕПу // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20 — 80-е годы ХХ века). — Т. 1.  — Харьков, 1994 — C. 195-197. 316. Карачунская Э. Болезни клубного быта / Э. Карачунская // Клуб и революция. — 1929. — № 8. — С. 50-55. 317. Кимелев Ю. А. Ганс-Петер Мюллер. Социальная структура и жизненные стили. Новый теоретический дискурс о социальном неравенстве / Ю. А. Кимелев // Социологическое обозрение. — 2003. — № 3. — С. 52-55. 318. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец ХІХ — начало ХХ века) / Ю. И. Кирьянов. — М.: Наука, 1979. — 287 с. 319. Кирьянов Ю. И. Рабочие Юга России 1914 - февраль 1917 / Ю. И. Кирьянов. — М. : Наука, 1971. — 308 С.  320. Кирьянов Ю. И. Бюджетные расходы рабочих России в конце XIX — начале XX вв.  / Ю. И. Кирьянов // Россия и мир. Памяти профессора Валерия Ивановича Бовыкина: Сб. статей. М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. — С. 308-330. 321. Коваленко I. З. М. Харкiв. Населення, житловi умови, бюджет дрiбних володiнь. — Харків : Хар. округ. стат. бюро, 1926. — Вип. 3. — 92 с. 322. Коваленко І. Дрібні міські володіння на околицях / І. Коваленко // Статистичний бюлетень. — 1925. — № 9. — С. 30-33. 323. Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. — Харків : ХарківДрук, 1927. — 34 с. 324. Козацька Т. Громадське харчування робітників промисловості у 1929-1938 в Україні / Т. Козацька // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2004. — № 11. — C. 293-302. 325. Козлова Н.Н. Социология повседневности: переоценка ценностей / Н. Н. Козлова // Общественные науки и современность. — 1992. — № 3. — С. 47-56. 326. Колесник В. Ф. Робітничий клас України в роки перших п’ятирічок в історичній літературі другої половини 50-х — на початку 80-х років // Український історичний журнал. — 1991. — № 8. — С. 75-82. 327. Колесник І. «Поворот до матеріального» як виклик української історичної науки / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — 2011/2012. — Вип. 6. — С. 8-12. 328. Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк.  — Х. : Курсор, 2008. — 122 с. 329. Коляструк О. А. Предмет історії повсякденності: історіографічний огляд його становлення у зарубіжній та вітчизняній історичній науці / О. А. Коляструк // Український історичний журнал. — 2007. — № 1 — С. 174-184. 330. Коляструк О. Поняття повсякденності в сучасній науковій гуманітаристиці / О. Коляструк // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — 2009. — № 15. — C. 46-56. 331. Конышева Е. В. Европейские архитекторы на стройках первых пятилеток (в аспекте повседневности) / Е. В. Конышева // Архитектрон: известия вузов. — 2010. — № 32. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archvuz.ru/archive Доступ — 20.07.2012. 332. Коткин С. Жилище и субъективный характер его распределения в сталинскую эпоху / С. Коткин // Жилище в России: век ХХ. Архитектура и социальная история. Монографический сборник. — М. : Три квадрата, 2001. — С. 103-125. — 213 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 333. Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте / С. Коткин // Мишель Фуко и Россия: Сб. статей / Под ред. М. О. Хархордина. — СПб.; М. : Европейский университет в Санкт-Петербурге; Летний сад, 2001. — С. 239-315. 334. Кравченко В. В. Харьков/Харків: столица Пограничья / В. В. Кравченко. — Вильнюс : ЕГУ, 2010. — 358 с. 335. Кравченко П. М. Житлово-побутові умови на індустріальних будовах України (30-ті pp. XX ст) / П. М. Кравченко // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. — 2001. — № 16. — С. 106-113. 336. Красильников С. Социальная мобилизация как системная характеристика сталинского режима: природа, формы, функции / С. Красильников // История сталинизма: итоги и проблемы изучения. Материалы международной научной конференции (Москва, 5-7 дек. 2008 г.). — М. : РОССПЭН, 2011. — С. 150-160. 337. Кременецький М. А. Велетень електроіндустрії: ХЕМЗ / М. А. Кременецький, А.  Г.  Стоянов. — Х. : Держвидав, 1930. — 75 с. 338. Кром М. Историческая антропология: Учебное пособие / М. Кром. — СПб : Издательтво европейского университета в Санкт-Петербурге; Квадрига, 2010. — 214 с. 339. Крузе Э. Э. Положение рабочего класса России в 1900-1914 гг. / Э. Э. Крузе. — Л. : Наука, 1976. — 299 с.  340. Крузе Э. Э. Условия труда и быта рабочего класса России в 1900-1914 годах / Э. Э. Крузе. — Л. : Наука, 1981. — 143 с. 341. Крупская Н. Вопрос поставленный октябрем / Н. Крупская // Города социализма и социалистическая реконструкция быта: Сб. статей. — М. : Работник просвещения, 1930. — 160 с. 342. Лаврентьев В. Заработная плата в России прежде и теперь (при капитализме и при диктатуре пролетариата) / В. Даврентьев. — Харьков : Пролетарий, 1926. — 152 с. 343. Ладюри Ле Руа Е. Застывшая история / Е. Ле Руа Ладюри. — THESIS. — 1993. — Вип. 2. — С. 153-173. 344. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: Нормы и аномалии. 1920-1930-е годы  / Н. Б. Лебина. — СПб. : Журнал «Нева», 1999. — 320 с. 345. Лебина Н. Б. Энциклопедия банальностей. Советская повседневность: контуры, символы, знаки / Н. Б. Лебина. — СПб. : Дмитрий Буланин, 2006 . — 442 с. 346. Лебина. Н. Забота и контроль: социальная политика в советской действительности, 1917-1930-е годы / Н. Лебина, П. Романов, Е. Ярская-Смирнова // Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность. — М. : ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2007. — С. 21-67. 347. Ленин В. И. «Научная» система выжимания пота // Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — М. : Изд. полит. литературы, 1973. — Т. 23. — С. 18-19. 348. Ленин В. И. Первоначальный вариант статьи «Очередные задачи советской власти» // Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — М. : Изд. полит. литературы, 1975. — Т. 54. — С. 127-164. 349. Ленин В. И. Дополнения к проекту декрета о реквизиции теплых вещей для солдат на фронте // Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. — М. : Изд. полит. литературы, 1975. — Т. 54. — С. 380-381. 350. Линден ван дер М. Мотивация труда в российской промышленности: некоторые предварительные суждения / М. ван дер Линден // Социальная история. Ежегодник. 2000. — М. : РОССПЭН, 2000. — С. 206-216. — 214 — Джерела та література 351. Ловелл С. Досуг в России: «свободное» время и его использование / С. Ловелл // Антропологический форум. — 2005. — № 2.– С. 136-173. 352. Лотман Ю. Тезисы к проблеме «Искусство в ряду моделирующих систем» / Ю. Лотман // Лотман Ю. М. Статьи по семиотике культуры и искусства — СПб., 2002. — C.  274-293. 353. Львов Ю. След на земле / Ю. Львов, А. Эпштейн. — М. : Политиздат, 1966. — 78 с. 354. Любавський Р. Г. «Соціалістичне містечко»: конструювання радянського урбаністичного простору для робітників Харківського тракторного заводу у 1930-ті рр. / Р. Г. Любавський // Вісник Харківського національного університету. Серія історія. — Вип. 45. — Х., 2012. — С. 126-133. 355. Любавський Р. Г. Агітувати чи розважати? «Радянізація» дозвілля робітників Харкова у 1920-1930-ті рр. / Р. Г. Любавський // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. — Вип. 16. — Х., 2013. — С. 186-194. 356. Любавський Р. Г. Повсякденне життя робітників Харківського тракторного заводу у 1930-і роки: «новий» Харків проти «старого». / Р. Г. Любавський // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. — Вип. 13 — Х., 2010. — С. 142-148. 357. Любавський Р. Г. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-1930-ті рр.: проблеми історіографії / Р. Г. Любавський // Харківський історіографічний збірник. — Вип. 12. — Х., 2013. — С. 83-94. 358. Любавський Р. Г. Умови праці робітників заводів-гігантів Харкова в роки перших п’ятирічок / Р. Г. Любавський // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія історія. — Вип. 44. — Х., 2011. — С. 174-180. 359. Людтке А. История повседневности в Германии: Новые подходы к изучению труда, войны и власти / А. Людтке. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — 271 с. 360. Малиновский С. Клубы в борьбе за овладение техникой / С. Малиновский // Революция и культура. — № 13. — С. 19-21. 361. Малкин Л. Техсуды как метод массовой техпропаганды / Л. Малкин // Клуб. — 1933. — № 13. — С. 25-26. 362. Маллер. Вовлечение индивидуальных застройщиков в жилищную кооперацию / Маллер / Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 6. — С. 8-10. 363. Марзеев А. Н. Новые рабочие жилища на Украине / А. Н. Марзеев // Профилактическая медицина. — 1925. — № 5. — С. 65-88. 364. Массовые источники по социально-экономической истории советского общества / Отв. ред. И.Д. Ковальченко. — М. : Изд-во МГУ, 1979. — 374 с. 365. Медик Х. Микроистория / Х. Медик // THESIS. — 1994. — Вып. 4. — С. 193-202. 366. Меерович М. Г. Дискуссия о соцрасселении. Социалистический город — новый тип управления хозяйственно-производственными процессами / М. Г. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.archi.ru Доступ — 28.01.2011. 367. Меерович М. Г. Рождение и смерть советского города-сада / М. Г. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.archi.ru Доступ — 07.06.2012. 368. Меерович М. Г. Соцгород — базовое понятие градостроительных теорий первых пятилеток / М. Г. Меерович // Вестник ТГАСУ. — 2009. — № 4. — С. 51-56. 369. Меерович М. Г. Эрнест Май: «рациональное» жилье для России / М. Г. Меерович // Архитектрон: известия вузов. — 2011. — № 36. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archvuz.ru/archive. Доступ — 07.06.2012. — 215 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 370. Меерович М. Кладбище соцгородов. Градостроительная политика в СССР 19281932 гг. / М. Меерович, Е. Конышева, Д. Хмельницкий. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2011. — 270 с. 371. Меерович М. Типология масового жилища соцгородов-новостроек 1920-1930-х гг. / М. Меерович. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://archi.ru. Доступ — 28.06.2012 372. Местецкий Я. И. Домовое хозяйство Харькова / Я. И. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 17. — С. 21-22. 373. Местецкий Я. И. Еще к вопросу о «городе-саде» / Я. И. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 6. — С. 20-23. 374. Местецкий Я. Об Индивидуальном строительстве / Я. Местецкий // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 4. — С. 32-33. 375. Методологические проблемы исторического познания / Иванов Г. М., Коршунов А.  М., Петров Ю. В. — М. : Высшая школа, 1981. — 296 с. 376. Мехоношин К. Физическое воспитание трудящихся / К. Мехоношин // Физическая культура. — 1923. — № 3-4 . — С. 2-3. 377. Мирер. К вопросу о городах будущего / Мирер // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 7-8. — С. 21-22. 378. Миславский В. Н. Кинематографическая история Харькова. 1896-2010. Имена. Фильмы. События : фильмо-биографический справочник  / В. Н. Миславский. — Харьков, ТОВ «С.А.М.», 2011. — 435 с. 379. Мовчан О. Громадське харчування робітників УРСР у 1930-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. — 2011. — № 20. — С. 2110-238. 380. Мовчан О. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки — 2007. — № 17. — C. 229-277. 381. Мовчан О. М. Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр. / О. М. Мовчан. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2010. — 312 с. 382. Мовчан О. М. Товаропостачання робітників УСРР в умовах переходу до форсованої індустріалізації. 1928–1929 рр. / О. М. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2007. — Вип. 16. — С. 34-58. 383. Мовчан О. М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20ті рр.) / О. М. Мовчан. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. — 420 с. 384. Мовчан О. Медичне обслуговування робітників УСРР у 1920-ті роки / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2006. — № 15. — С. 19-64. 385. Мовчан О. Прибутки робітничих родин УСРР у 1920-ті рр. / О. Мовчан // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. — 2010. — № 19. — С. 59-80. 386. Мосс М. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологи / М. Мосс. — М. : Восточная литература, 1996. — 369 с. 387. Нариси повсякденного життя радянської України в добу НЕПу (1921-1928): Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький. Ч. 1. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — 445 с. 388. Новиков А. В. Изучение жилищных условий фабрично-заводских рабочих дореволюционной России: основные подходы и перспективы / А. В. Новиков // Рабочие и общественно-политический процесс в России в конце XIX –ХХ вв.: материалы VI Всерос. науч. конф.: в 2 ч. — Ч. I. — Кострома: КГУ им. Н. А. Некрасова, 2012. — С. 122-133. — 216 — Джерела та література 389. Не рублем единым: Трудовые стимулы рабочих-текстильщиков дореволюционной России / [Бородкин Л. И., Валетов Т. Я., Смирнова Ю. Б., Шильникова И. В.]. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. — 535 с. 390. Николаев В. Г. Советская очередь как среда обитания: Социологический анализ: научно-аналитический обзор / В. Г. Николаев. — М. : [б. и.], 2000. — 188 с. 391. Обертрайс Ю. Повседневная жизнь в квартирах Ленинграда в 1920-е годы: Микроистория / Ю. Обертрайс // Эпоха. Культуры. Люди. (История повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920-1950-е годы): Материалы международной научной конференции, Харьков, сентябрь 2003 г. — Х., 2004. — С. 222-235. 392. Овсянников В. Довоенные бюджеты русских рабочих / В. Овсянников // Статистика труда. — 1925. — № 5. — С.14-22. 393. Ожигалов И. О. О завтрашнем Харькове: к вопросу об устройстве городов-садов в Харькове / И. О. Ожигалов  // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 17. — С. 11-14. 394. Олійник О. М. Розвиток трудових відносин і законодавства про працю в Україні (1917– 1930-ті рр.): дис. …канд. юрид. наук : 12.00.01 / Олександр Миколайович Олійник. — Х., 2003. — 225 с. 395. О’Махоуни М. Спорт в СССР Физическая культура — визуальная культура / М. О’Махоуни. — М. : Новое литературное обозрение, 2010. — 296 с. 396. Орлов И. Б. Советская повседневность. Исторический и социологический аспекты становления / И. Б. Орлов. — М. : Изд. Дом Гос. Ун-та — Высшей школы экономики, 2010. — 317 с. 397. Орлова Г. Организм под надзором: тело в советском дискурсе о социальной гигиене (1920-е) / Г. Орлова. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.urokiistorii. ru/day/theory/2010/21/gigiena. Доступ — 01.08.2012. 398. Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. — Харьков : Типография фирмы «Адольф Дарре», 1912. — 141 с. 399. Основи охорони праці: Підручник / ред. К. Н. Ткачук. — К. : Основа, 2011. — 480 с. 400. Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы ндустриализации. 1927-1941 / Е. А. Осокина. 2-е изд. доп. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. — 351 с. 401. Осокина Е. А. Иерархия потребления. О жизни людей в условиях сталинского снабжения. 1928-1935 гг. / Е. А. Осокина. — М. : Изд-во МГОУ, 1993. — 144 с. 402. Осокина Е. А. СССР в конце 20-х — начале 30-х годов. Торговля? — Распределение! / Е. А. Осокина // Отечественная история. — 1992. — № 5. — С. 42-59. 403. Осокина Е. Прощальная ода советской очереди / Е. Осокина // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 5. [Eлектронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/ nz/2005/43/oso10.html#_ftn1 Доступ — 20.06.2012. 404. Очерк истории Харьковского электромеханического завода Ч. 2. (1918 –1964 гг.) / ред. А. А. Воскресенского. — Харьков : Прапор, 1965 — 259 с. 405. Очерки истории профсоюзов Харьковщины / [Дубровский М. Л., Эпштейн А. И., Горелов Д. А., Неклюдов Н. П., Денисова Е. Н. и др.]. — Харьков : Торнадо, 1999. — 400 с. 406. Очерки истории харьковского завода «Красный Октябрь». — Харьков : Прапор, 1966. — 242 с. — 217 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 407. Пажитнов К. Движение заработной платы и цен на предметы потребления за последнее время в России / К. Пажитнов // Образование. — 1909.  — № 4. — С. 11-19. 408. Паперный В. Культура два / В. Паперный. — М. : Новое литературное обозрение, 1996. — 384 с. 409. Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма / Ш. Плаггенборг. — СПб. : Журнал «Нева», 2000. — 416 с. 410. Полляк Г. Бюджеты робочих в ноябре-декабре 1924 г. // Статистика труда. — 1925. — № 2. — С. 1-7. 411. Поляк Г. Бюджет рабочей семьи в 1922-1927 гг. / Г. Поляк // Бюджеты рабочих и служащих. — М. : Статистическое издательство ЦСУ СССР, 1929. — Вып. 1. — 100 с. 412. Поляков Р. В. Настоящее положение вопроса о применении системы Тейлора / Р. В. Поляков // Бюллетень политехнического общества. — 1914. — № 6. — С. 36-42. 413. Приходько Т. В. Критерії дослідження стилів життя в парадигмах соціальної філософії / Т. В. Приходько // Вісник національного технічного університету «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. — 2006. — № 2. — С. 30-34. 414. Прошлое — круным планом: Современные исследования по микроистории / ред. М. Кром. — СПб. : Европейский унивеситет в Санкт-Петербурге; Алетя, 2003. — 268 с. 415. Пушкарева Н. Л. История повседневности: предмет и методы / Н. Л. Пушкарева // Социальная история Ежегодник. 2007. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. — С. 9-54. 416. Репина Л. П. Теоретические новации в современной историографии / Л. П. Репина // Харківський історіографічний збірник. — 2010. — Вип.10. –  С. 10-40. 417. Репина Л. П. Историческая наука на рубеже XX-XXI вв. : социальные теории и историографическая практика / Л. П. Репина. — М. : Кругъ, 2011. — 560 с. 418. Рещикова И. Концепт дом в теории и практике строительства коммунизма / И. Рещикова. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://fst.my1.ru/ Доступ — 01.06.2012 419. Робак І. Ю. Організація охорони здоров’я в Харкові за імперської доби (початок ХVIII — 1916 р.). — Харків : Вид-во Хар. медичного універ., 2007. — 345 с. 420. Робак І. Ю. Охорони здоров’я в першій столиці Радянської України (1919-1934 рр.) / І. Ю. Робак, Г. Л. Демочко. — Харків : Колегіум, 2012. — 260 с. 421. Робітники України в 1917-1920 рр. (соціально- політичні та економічні зміни) [Текст] : дис... д-ра іст. наук: 07.00.02 / Реєнт Олександр Петрович. — К., 1994. — 458 с. 422. Родинов В. Рожденный дважды: Очерк / В. Родионов, П. Анненков. — Харьков : Прапор, 1981. — 343 с. 423. Родионов В. Ровесник первых пятилеток: Документальный рассказ о людях и делах Харьковского тракторного / В. Родионов. — К. : Дніпро, 1983. — 111 с. 424. Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. — М. : РОССПЭН, 2009. — 439 с. 425. Рябченко О. Студенти радянської України 1920-1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації / О. Рябченко. — Х., 2012. — 456 с. 426. Савельєва І. М. Микроистория и опыт социальных наук / І. М. Савельєва, А. В. Полетаєв // Социальная история. Ежегодник. 1998-1999. — М. : РОССПЭН. — С. 101-119. 427. Сальникова А. Здесь будет город-сад! «Культивирование» советского городского провинциального пространства в 1920-1930-е годы / А. Сальникова // Ab Imperio. — 2008. — № 4. — С. 151-190. — 218 — Джерела та література 428. Селивановский В. Еще к вопросу об устройстве в Харькове «Города-сада» / В. Селивановский // Жилищная кооперация Украины. — 1928. — № 2. — С. 22-24. 429. Селивановский В. Еще раз о индивидуальном строительстве в Харькове / В. Селивановский // Жилищная кооперация Украины. — 1927. — № 18. — С. 20-22. 430. Семашко Н. Воспитание нового человека и задачи физической культуры // Революция и культура. — 1928. — № 11. — С. 40-41. 431. Серто де М. По городу пешком / М. де Серто // Communitas. — 2002. — № 5. — С. 80-87. 432. Сидоров О. Індустріальному Харкову — столиці УСРР — зразкове місцеве господарство. — Харків : Пролетар, 1932. — 52 с. 433. Скотт Д. Благими намерениями государства. Почему и как проваливались проекты улучшения условий человеческой жизни / Д. Скотт. — М. : Университетская книга, 2011. — 566 с. 434. Солошко Д. Трудовий шлях колективу ХТЗ / Д. Солошко, М. Макєєва. — К. : Держполітвидав, 1962. — 143 с. 435. Струмилин С. Г. Избранные произведения в 5 т. / С. Г. Струмилин. — М. : Наука, 1964. — Т. 3. — 410 с. 436. Тимашев Н. «Великое отступление» (Глава из книги) / Н. Тимашев // Новый журнал. — 2007. — № 248 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://magazines.russ. ru/nj/2007/248/ti21.html. Доступ: 21.11.2012. 437. Ткаченко В. Г. Будівництво «Великого Запоріжжя» в 20-30-ті роки ХХ століття / В. Г. Ткаченко // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — 2003. — № 16. — С. 221-225. 438. Ткаченко В. Г. Материально-бытовое положение рабочих-металлургов Украины (вторая половина 20-х — 30-е годы) / В. Г. Ткаченко, С. И. Исмайлова // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — 1997. — Вип. II: 25-річчю історичного факультету присвячується. 1971–1996. — С. 86-99. 439. Ткаченко В. Побут будівельників Запорізького індустріального комплексу (кінець 20-х — початок 30-х років ХХ ст.) / В. Ткаченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — 2004. — Вип. XVIII. — С. 197-204. 440. Ткаченко І. Санітарний стан та боротьба з епідеміями в радянській Україні. 1920-ті рр. / І. Ткаченко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2007. — № 17 — С. 345-375. 441. Трабский И. Альберт Кан — архитектор «поэзии индустриализма» / И. Трабский // Слово\Word. — 2011. — № 69. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines. russ.ru/slovo/2011/69/. Доступ — 20.06.2012. 442. Травин И. И. Материально-вещная среда и социалистический образ жизни / И. И. Травин. — Л. : Наука, 1979. — 117 с. 443. Троцкий Л. Д. Ленинизм и рабочие клубы (речь на совещании клубных работников 17-го июля 1924 г.). — М. : Красная новь, 1924. — 69 с.­ 444. Троцкий Л.Д. Вопросы быта. Эпоха «культурничества» и ее задачи. — М. : Красная Новь, 1923. — С. 117. 445. Трубенок О. М. Матеріальне становище та умови праці робітників України (друга половина 1920-х рр. — початок 1930-х рр.): дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Трубенок Оксана Миколаївна. — К., 2000. — 209 с. 446. Тэйлор Ф. Административно-техническая организация промышленных предприятий / Ф. Тэйлор. — СПб. : Издание инженера Л. А. Левенстерна, 1912. — 186 с. — 219 — Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . 447. Тяжельникова В. С. Отношение к труду в советский и постсоветский период / В. С. Тяжельникова // Социально-экономическая трансформация в России. Сер. «Научные доклады». — Вып. 131. — М. : Моск. обществ. науч. фонд, 2001. — С. 99-123. 448. Удод О. історія повсякденності як методологічна проблема / О. Удод // Доба. — 2002. — № 3. — С. 6-15. 449. Удод О. Історія повсякденності: питання, методології, історіографії та джерелознавства / О. Удод // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст.: Зб. наук. пр., присвячений пам’яті академіка НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х т. — К. : Інститут історії України НАН України, 2004. — T. 2. — С. 286-313. 450. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С. В. Кульчицький — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — 786 с. 451. Фавр В. В. Обзор Харьковской городской лечебно-санитарной организации (19101914 гг.). — Харьков : Просвещение, 1915. — 62 с. 452. Филиппов А. Ф. Конструирование прошлого в процессе коммуникации: теоретическая логика социологического подхода / А. Ф. Филиппов. — М. : ГУ ВСШЭ, 2004. — 54 с. 453. Фень Е. Город в движении: к опоросу о повседневности мобильности / Е. Фень // Антропологический форум. — №15. — С. 145-156. 454. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 1930-е: город / Ш. Фицпатрик. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. — 336 с. 455. Фицпатрик Ш. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века / Ш. Фицпатрик. — М. : РОССПЭН, 2011. — 375 с. 456. Фремптон К. Современная архитектура: Критический взгляд на историю развития / К. Фремптон. — М. : Стройиздат, 1990. — 535 с. 457. Фуко М. Археология знания / М. Фуко. — К. : НИКА-ЦЕНТР, 1996. — 208 с. 458. Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий. — СПб. : Изд-во Ивана Лимбаха, — 2011. — 416 с. 459. ХПЗ — завод имени В. А. Малышева 1895-1995 / А. В. Быстриченко, Е. И. Добровольский, А. П. Дроботенко, М. П. Калугин. — Х. : Прапор, 1995. — 702 с. 460. Чепак В. Чинники формування стилю життя середнього класу: спроба концептуалізації / В. Чепак, Ю. Спориш // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. — 2008. — С. 157-163. 461. Черных А. И. Жилищный передел. Политика 20-х годов в сфере жилья / А. И. Черных // Социологические исследования. — 1995. — № 10. — С. 71-78. 462. Чертков К. Один із заходів боротьби із житловою кризою // Житлова кооперація України. — 1929. — № 3. — С. 9-11. 463. Что случилось за день. Несчастный случай // Харьковский пролетарий. — 1927. — 23 апр. — С. 4. 464. Шапиро А. Жилищная кооперация и ее задачи по коллективизации быта / А. Шапиро // Жилище рабочего и коммунальное хозяйство. — 1925. — №3-4. — С. 32-34. 465. Шаталина Е. П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30е годы) / Е. П. Шаталина. — К. : Наук. Думка, 1988. — 276 с. 466. Шліхта Н. Історія радянського суспільства. Навчальний посібник Н. Шліхта. — К. : Видавничо-поліграфічний центр НаУКМА, 2010. — 218 с. — 220 — Джерела та література 467. Шмидт В. Рабочий класс в СССР и жилищный вопрос / М. Шмидт. — М. : Изд-во ВЦСПС, 1929. — 159 с. 468. Шпотов Б. М. Американский фактор в индустриальном развитии СССР, 1920-1930-е годы / Б. М. Шпотов. — М. : Институт экономики РАН, 2009. — 39 с. 469. Шюц А. Возвращающийся домой / А. Шюц // Мир, светящийся смыслом / А. Шюц. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. — 1056 с. 470. Энгельс Ф. К жилищному вопросу / Ф. Энгельс // К. Маркс и Ф. Энгельс. Избранные произведения в 3 т. Т. 2. — М. : Политиздат, 1985. — 543 с. 471. Эпоха. Культуры. Люди. (История повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920-1950-е годы): Материалы международной научной конференции (Харьков, сентябрь 2003 г.) : Сб. докладов. — Харьков : Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. — 364 с. 472. Якубова Л. Повсякденне життя етнічних меншин радянської України в міжвоєнну добу / Л. Якубова. — К. : Інститут історії України НАН України, 2011. — 339 С.  473. Ямполець П. Бюджети міського населення України в період НЕПу / П. Ямполець // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — 2012 — № 17 — С. 251-263. 474. Ямполець П. В. Матеріальне становище робітників державної промисловості України в період НЕПу (історико-статистичний аналіз): автореф. дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / Павло Віталійович Ямполець. — К., 2010. — 20 с. 475. Dinges М. «Historische Anthropologie» und «Gesellschafts-Geschichte». Mit dem Lebensstilkonzept zu einer «Alltagskulturgeschichte» der frühen Neuzeit / М. Dinges // Zeitschrift für historische Forschung. 1997 — Bd. — 24. — S. 179-214. 476. Hans-Peter M. Sozialstruktur und Lebensstile. Der neure theoretische Diskurs über soziale Ungleichheit / M. Hans-Peter. — Frankfurt am Mein: Suhrkamp, 1997. — 435 S. 477. Obertreis J. Tränen des Sozialismus. Wohnen in Leningrad zwischen Alltag und Utopie 1917-1937, Köln/Weimar/Wien 2004. — 456 s 478. Kocka J. Zurück zur Erzählung? Plädoyer für historische Argumentation / J. Kocka // Geschichte und Gesellschaft. — 1984. — № 10. — S. 395-408. 479. Lindenberger T. Wer hat Angst vor den Barfußhistorikern? Plädoyer für einen rationalen Dialog / T. Lindenberger // Geschichtsdidaktik. — 1986. — № 11. — S. 19-20. 480. Lüdtke A. Alltagsgeschichte — ein Bericht von unterwegs / A. Lüdtke // Historische Anthropologie. — 2003. — № 11. — S. 278-295. 481. Medick H. «Missionare im Ruderboot»? Ethnologische Erkenntnisweisen als Herausforderung an die Sozialgeschichte / H. Medick //мGeschichte und Gesellschaft. — 1984. — № 10. — S. 295-319. 482. Niethammer L. Das kritische Potential der Alltagsgeschichte / L. Niethammer // Geschichtsdidaktik. — 1985. — № 3. — S. 245-248. 483. Peukert D. Arbeiteralltag — Mode oder Methode? / D. Peukert // Heiko Haumann. Arbeiteralltag in Stadt und Land: neue Wege der Geschichtsschreibung. Berlin 1982. — S. 8-39. 484. Tenfelde K. Schwierigkeiten mit dem Alltag // K. Tenfelde // Geschichte und Gesellschaft. — 1984. — № 10. — S. 376-394. 485. Wehler H. Alltagsgeschichte: Königsweg zu neuen Ufern oder Irrgerten der Musionen? / H. Wehler // Aus der Geschichte lernen: Essays. — München, 1988. — S. 130-151. — 221 — Іменний покажчик А Александровський — 68 Альошин П. —170 Б Бажан О. — 127 Бекетов О., імені — 31 Бендер О. — (літ. персонаж) 75 Берк П. — 27 Борисенко М. — 22, 38, 42, 45, 54 Бродель Ф. — 33 Булгаков М. — 37, 155 Бурдьє П. — 29, 44 В Вандельфейс Б. — 15 Вахштайн В. — 71, 72 Вебер М. — 127 Веблен Т. — 126 Вернадський В., імені — 26 Г Гастев А. — 97 Гелдерн фон Д. — 157 Гельферіх-Саде — 16, 80 Гінзбург 39 Гладкий Ф. — 25 Гладков Ф. — 101 Глущенко І. — 134, 135 Говард Е. — 57, 58 Д Даниленко О. — 4 Дарвін Ч. — 96 Дінгес М. — 28, 118 Дітмар фон М.-Ф. — 80 Дуглас М. — 86 Е Ейдеман Р., імені — 119 Ейнштейн А. — 96 Енгельс Ф. — 109 Ж Жолудова М. — 142 З Зозуля Є. — 15, 25, 57, 85, 109, 160 І Ільф І. — 71, 75, 110, 122 Ісакін В. — 75 К Камашко А. — 26 Каразін В., імені — 4, 11, 12, 26, 30, 82 Коваленко І. — 39, 42, 54, 55, 140, 158, 159 Кавальські (родина), імені — 31 Козацька Т. — 135 Роман Любавськ ий. П о в с якде н н е ж и ття р о б і т ник і в Х а р к о в а . . . Колесник Ф. — 19, 116 Коляструк О. — 10, 17, 22, 27, 31, 79, 82, 105, 174 Копиленко О. — 26, 77, 79, 91, 98 Короленко В.Г., імені — 26 Кравченко В. — 59 Красовицький Б. — 72, 144 Куліков В. — 31 Л Лаас Н. — 31 Лаврентьєв В. — 119 Ларін Ю. — 59 Ле Руа Ладюрі Е. — 29 Ле Корбюзьє — 59 Лебіна Н. — 20, 138 Ленін В. — 38, 97, 146 Ліберман — 100 Лібкнехт К., вул. — 76 Лінден ван дер М. — 38, 80 Ловелл С. — 140, 161 Лотман Ю. — 163, 164 Луков Л. — 159 Лунц Л. — 25, 80, 93 Любавський Г. (Геннадій Іванович) —31 Любавський Р. — 11, 12 Любавська Т. (Тетяна Андріївна) — 31 Любченко П. — 120 Людвиг А., імені — 12 Людтке А. — 20, 29, 87, 90, 98 М Маркс К. — 38, 109 Мовчан О. — 21, 34, 50, 53, 54, 87, 91, 92, 94, 99, 103, 110, 113, 114, 117, 122, 136 Мойсеєнко П., імені — 146 Молотов В., імені — 162 Мосс М. — 30, 85 Мюллер Г.-П. — 34, 109 О Обертрайс Ю. — 12 Олеша Ю. — 89, 133, 134 Ольжич О., імені — 31 Опацький А. — 111 Орвелл Дж. — 126 Орлов Б. — 105 Орлов І. — 20, 33, 86, 105, 107, 117, 122 Осокіна О. — 123, 126, 129 П Паперний В. — 157 Петров Є. — 71, 75, 110, 122 Петровський Г., імені — 81 Підмогильний В. — 138, 146 Плаггеннброг Ш. — 144, 152 Плужник Є. — 33 Подвойський М. —143 Полянський — 53 Посохова Л. — 12, 30 Постишев П. — 150 Р Радкевич 65 Рехман А. — 129 Рольф М. — 20, 146, 147 Руман — 95 Рябченко О. — 22, 31 С Свистун П. — 61, 66, 67, 86 Семененко О. — 55, 73, 74 Серто де М. — 20, 59 Смирнов І. — 137 — 224 — Іменний покажчик Сталін Й. — 131 Стукота — 65 Сумцов М., імені — 176-187 Т Тейлор Ф. — 57, 96, 97 Травін І. — 36 Троцький Л. — 139, 151 Ф Фавр В. — 35, 36 Фєнь Є. — 71 Філіппова Ф. — 148 Фрейд З. — 96 Х Хвильовий М. — 42 Хейзінга Й. — 161 Ч Чубарь В. — 74 Ш Шатілов С. — 48 Шевченко Т., імені — 18, 158 Ширер Д. — 99 Шліхта Н. — 22 Шнітерн К. — 68, 90, 98, 130, 131 Шюц А. — 33 Ю Юрченко — 76 Я Ямполець П. — 114 — 225 — Список скорочень ВАТО ВРНГ Всевобуч ВУЦВК ГАРФ ДАХО ДЕЗ ЗРК Інснаб ЛКСМУ НКВС ОДПУ РГАЭ РНК ТГАСУ Фабзамком ХЕМЗ ХПЗ ХТЗ ЦДАВО України ЦДАГО України ЦДАМЛМ України ЦК ВКП(б) ЦК КПРС ЦК КП(б)У ЦРК Всесоюзне автотракторне об’єднання Вища Рада Народного Господарства система загального військового навчання Всеукраїнський центральний виконавчий комітет Государственный архив Российской Федерации (г. Москва) Держархів Харківської області Державний електромеханічний завод закритий робочий кооператив Всесоюзна контора із постачання іноземців Наркомату внутрішньої торгівлі СРСР Ленінський комуністичний союз молоді України Народний комісаріат внутрішніх справ Об’єднане державне політичне управління Российский государственный архив экономики (г. Москва) Рада народних комісарів Томский государственный архитектурно-строительный университет фабрично-заводський комітет Харківський електромеханічний завод Харківський паровозобудівний завод Харківський тракторний завод Центральний державний архів вищих органів влади та управління України Центральний державний архів громадських об’єднань України Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України Центральний робочий кооператив Структури повсякденності серія заснована у 2008 р. Науковий редактор проф. Ольга Коляструк Андрій Корнєв «Щодень, щоніч усе ждемо…». Доба Богдана Хмельницького у семіотичному просторі українського пісенного фольклору / Під ред. проф. О. К. Струкевича. — Х.: Раритети України, 2010. — 192 с.—(Структури повсякденності) У монографії розглядається актуальна тема ментальних характеристик українського народу (сприйняття ворогів, військова звитяга, ставлення до героїки), що постають в історичних думах та піснях про Хмельниччину. Ще одним важливим напрямом є порівняльні характеристики — фольклорні та історичні — Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Данила Нечая, Станіслава Морозенка. Светлана Корнева (Кихтенко) Вместе с веком: «учительские» мемуары (1930-е — 2000-е) / Лит. ред.: к. фил. н. М. М. Красиков; наук. ред., предисл.: д. ист. н., О. А. Коляструк. — Х.: Раритети України, 2012. — 144 с.—(Структуры повседневности) Мемуары обычно считают жанром, «принадлежащим» людям известным и публичным — правителям, деятелям культуры... Однако важно слышать и голос «обычного человека», живущего вместе со всеми общими надеждами, горестями, праздниками. Драматические события войны, нелегкий послевоенный быт, романтические надежды конца 1950-х — начала 1960-х, неоднозначные 1970 — 1980-е годы, события и сюжеты, которые, безусловно, заинтересуют и не оставят равнодушными читателей «учительских» мемуаров. Іван Посохов Студентство університетів Російської імперії ХІХ — початку ХХ ст.: становлення та еволюція субкультури / наук. ред. проф. В. М. Духопельников. — Х.: Раритети України, 2012. — 288 с. — (Структури повсякденності) Комунікації з професорами, владою, місцевим суспільством, інтелектуальне та культурне обличчя студентства, його поведінка у соціумі та у приватному житті — усе це є предметом дослідження автора. Студенти університетів Російської імперії кінця ХІХ — початку ХХ ст. постають справжніми культрегерами своєї доби, а їхні політичні, мистецькі та побутові уподобання – важливим складником тогочасної історії та культури. Володимир Тарасов Образ перебудови (1985-1991) в сучасній історіографії: проблема термінології та інтерпретації/ наук. ред. проф. О. Коляструк. — X.: Раритети України, 2013. — 104 с. — (Структури повсякденності). Ця книга — про терміни, поняття та образи «перебудови» в СРСР та в Україні, що їх формує та поширює сучасна історична наука. Перебудовна «гра слів» аналізується автором як історіографічне явище, що у різних варіаціях моделює уявлення загалу про події кінця 1980-х — початку 1990-х рр. Водночас, ця книга — про «етикетки» та назви, про номінації та способи історичної оцінки, які інтерпретують історичні події та явища. Владимир Ермоленко, Юлий Мурашковский Записки чекиста-холостяка / публ.: В. Ермоленко, В. Тарасова; коммент. к тексту В. Ермоленко. — под ред. проф. О. Коляструк. — X.: Раритеты Украины 2014. — 308 с., илл., докум. — (Структуры повседневности). «Искаженный микропленкой, ГУМ стал маленькой избенкой...». Так звучала знаменитая пародия на советскую шпиономанию от В. Высоцкого. У двух студентов харьковского Политеха, решивших, хохмы ради, создать свою пародию на шпионский роман, опираясь на популярного героя из анекдотов того времени, получилось не хуже. Тетради с текстами и рисунки к ним пролежали в «архивах» (к счастью, не КГБ) более 30 лет и, наконец, стали книгой. Читайте, смейтесь, думайте. Виктор Омельченко Я — инженер, математик, радиофизик / Вступ. ст. проф. О.  Коляструк. — Х.: Раритеты Украины, 2014 —360 с., илл., докум. — (Структуры повседневности) Автор — преподаватель и ученный, посвятивший образованию и науке четыре десятилетия. Жанр книги — научные мемуары, что само по себе достаточно редкое явление в историографии. Что может рассказать читателю инженер, математик и радиофизик? Ученный с мировым именем и спортсмен? Вместе с его рассказом читатель увидит целую эпоху, познакомится с разными сторонами научного закулисья, окунется в атмосферу противостояния Ученого и Системы. Ольга Коляструк Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне життя / Під ред. акад., проф. В. М. Даниленка / Друге вид. — Х.: Раритети України, 2015. — 404 с.—(Структури повсякденності) Життя інтелігенції УСРР 1920-х рр. є цінним спадком для сучасників. Це не просто картина минулого, це розмова про те, як ми сьогоднішні готові сприймати та оцінювати тогочасну життєву парадигму інтелігенції. Зріз історії повсякденності надає для цього найкращі можливості, лишаючи осторонь офіціоз та видимі на поверхні факти і, навпаки, — виокремлюючи невиразні та малопомітні для загалу сторони життя «звичайних людей у надзвичайних обставинах». Роман Любавський Повсякденне життя робітників Харкова 1920-ті — на початку 1930-х років  / Під ред. проф. Л. Ю. Посохової, перед. д. іст. н., проф. О.  А.  Коляструк. — Х.: Раритети України, 2015. — 356 с.— (Структури повсякденності) Книгу присвячено вивченню історії повсякденного життя робітників Харкова у 1920-ті — на поч. 1930-х років. На широкій документальній базі висвітлено особливості процесу радянізації щоденного життя робітників та формування радянського стилю життя. Встановлено стратегії і тактики поведінки, до яких вдавалися працівники під час пошуку житла, праці на виробництві, приробітків, придбання товарів і послуг, проведення дозвілля; практики сприйняття / опору / ігнорування соціальних ініціатив радянської влади. Светлана Корнева (Кихтенко) Опаленное детство: кон. 1930-х — сер. 1940-х гг. глазами ребенка / Публ. к. иск. А. Корнева. — Х.: Раритети України, 2015. — 168 с. — (Структуры повседневности) Мемуаристика о военном и послевоенном времени является одним из наиболее острых источников в истории СССР «длинных 1940-х». Непосредственная близость «картин памяти» мемуариста к описываемым событиям и явлениям создает своеобразную фактологическую ауру, которая по определению субъективная и очень личная. К тому же, детские воспоминания в удваивают эффект восприятия времени. Какое оно — военное детство? Наукове видання українською мовою Любавський Роман Геннадійович Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років ВИДАВНИЦТВО «РАРИТЕТИ УКРАЇНИ» м. Харків з питань формування замовлень та реалізації продукції звертатись: (050) 300 28 76 Відповідальний за випуск А. Корнев Художній редактор І. Акмен Дизайн-макет та обкладинка В. Тарасов Видавництво «Раритети України» Св. реєстр. ДК №3238 від 16.07.08 Підписано до друку 18.03.2016 Формат 60Х90/16 Друк офсетний. Папір офсетний Гарнітура «Book Antiqua» Умов. друк арк. 16,5 Умов. видав арк. 18,2 Наклад 200 Зам. № 18.03