1 Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Пояснювальна записка до дипломної роботи магістра на тему: «КАРОЛІНГСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ» Виконав: студент II курсу магістратури заочної форми навчання напряму підготовки (спеціальності) 032 – історія та археологія Горбаченко Костянтин Керівник: к.і.н. Токарев Андрій Рецензент: д.і.н., проф. Каріков Сергій Харків – 2023 2 Зміст Вступ………………………………...………………………………………. 3 Розділ 1. Джерела, історіографія та методологія і методи дослідження… 7 1.1. Історіографія проблеми………………………………………... 7 1.2. Джерела…………………………………….……………….….. 16 1.3. Методологія та методи дослідження…………………………. 28 Розділ 2. Каролінгське відродження у «слові»: освіта, бібліотеки, антична традиція та література………………………………………. 31 2.1. Освіта……..………………………………………………………... 32 2.2. Бібліотеки та скрипторії…………………………………………... 42 2.3. Антична традиція та каролінгська література…………………... 46 2.4. Література та поезія……………………………………………….. 47 Розділ 3. Піднесення «духу» наприкінці VIII – початку IX ст.: канонічне право, філософія, богослов’я та музика……………………………… 61 3.1. Канонічне право…………………………………………………… 61 3.2. Філософія…………………………………………………………... 69 3.3. Богослов’я………………………………………………………….. 72 3.4. Церковна музика…………………………………………………... 83 Розділ 4. Каролінгський Ренесанс в «образі»: архітектура, живопис, мініатюра та предмети побуту………………………………………… 88 4.1. Архітектура………………………………………………………... 88 4.2. Монументальний живопис………………………………………... 92 4.3. Декоративно-прикладне мистецтво…………………………..….. 93 4.4. Книжкова мініатюра………………………………………………. 96 Висновки……………………………………………………………….……. 104 Список використаних джерел та літератури……………………………… 108 Додатки………………………………………………………………………. 129 Резюме………………………………………………..………………………. 153 Summary………………………………….………..…………………………. 154 3 Вступ Раннє Середньовіччя відділене від нас значним проміжком часу. Ця епоха залишила по собі досить широку джерельну базу, але й багато питань, на які сучасним історикам складно відповісти. Вона є найбільш загадковим періодом Середньовіччя. Однак Раннє Середньовіччя є надзвичайно важливим етапом історії в контексті цивілізаційного розвитку Європи, адже саме в цей час закладалися основи феодальної системи, яка буде панувати протягом наступних століть, формувалися сучасні європейські держави, визначалися подальші політичні, соціально-економічні та духовні пріоритети розвитку європейського суспільства. Процеси, які відбувалися в цей час, досить складні та багатоаспектні та вимагають всебічного аналізу та детального вивчення з боку істориків. VІ-VІІІ ст. довгий час називали «Темними віками». Це пов’язано із загальною кризою, з якою зіткнулося населення Європи у перехідний період між античною цивілізацією, велич якої відійшла в минуле, та епохою класичного феодалізму. На уламках Римської імперії постали варварські королівства, які пройшли складний шлях політичної еволюції. Відбувалося активне становлення християнської церкви та її ідеології, що стане визначальною для подальшого цивілізаційного розвитку Європи. На сьогодні питання, чи дійсно «темні віки» були часом глибокого технологічного, демографічного, культурно-духовного занепаду, є дискусійним серед істориків. Однак, зважаючи на обставини перехідного часу, культура не перебувала на піку свого розвитку, не мала яскравих рис та займала дещо другорядну позицію в житті суспільства, зайнятого війнами та виживанням. В цих умовах поштовхом до певного культурного розвитку стало Каролінгське відродження кінця VIII – на початку IX ст., обумовлене утворенням масштабної Франкської імперії та діяльністю Карла Великого. В цей час спостерігається значне пожвавлення в сфері освіти, науки та мистецтва. 4 Актуальність теми даного диплому полягає в тому, що Каролінське відродження є явищем надзвичайно багатогранним. По-перше, культурний розвиток в цей був глибоко пов’язаний з політико-ідеологічними процесами. Карл Великий будував імперію, засновану на християнських ідеологічних засадах. Його політика в сфері культури також передбачала поширення ідей християнства, своєрідну підтримку церкви. По-друге, в період Каролінгського відродження відбулося суттєве опрацювання античної культурно-літературної спадщини. Саме завдяки цьому до наших часів дійшли тексти деяких античних авторів. Однак осмислення античної спадщини тісно переплелося з ранньосередньовічним християнським світоглядом, що створило унікальне поєднання двох світоглядних основ, яке лягло в основу тогочасного культурного розвитку. Ця проблема також викликає певну дискусію в науковому середовищі. Також цікавою проблематикою виступає вплив на Каролінгське відродження ірландської культурної традиції. Вивчення Каролінгського відродження значно поповнить інформаційну базу знань різноманітних напрямів історичної науки: політичної, соціальної, культурної історії, історії повсякденності, джерелознавства, допоміжних історичних наук тощо. Багатьох істориків приваблює вивчення діяльності видатних історичних особистостей, зокрема й Карла Великого, визначна роль якого у процесі культурного відродження є беззаперечною. Ця тематика відзначається значною полідисциплінарністю, тобто вона становить інтерес для дослідників різних галузей знань: культурологів, педагогів, правознавців, релігієзнавців, мистецтвознавців. Таким чином, Каролінгське відродження є важливою темою з огляду на її загальне значення для цивілізаційного поступу Європи, глибокий взаємозв’язок з іншими явищами та процесами Раннього Середньовіччя, осмислення ідеологічних, ціннісних та культурних концептів того часу, усвідомлення базових основ життя ранньосередньовічного суспільства в Західній Європі. 5 Об’єктом вивчення є Каролінгське відродження як явище середньовічної історії. Предметом вивчення є реформи, зміни та перетворення у різних галузях суспільства цієї епохи, а саме в освіті, в функціонуванні бібліотек та скрип торіїв, в літературі та поезії, в канонічному праві, філософії, богослов’ї та музиці, а також в художньому мистецтві. Хронологічні межі роботи обмежені другою половиною VIII – ІХ ст. Верхня межа – це початок правління Карла Великого, який правив з 768 р. (з 800 р. в якості імператора). Культурну політику Карла продовжували його нащадки Людовік Благочестивий та Карл Лисий. Останній правив до 877 р. З цього часу процеси культурного відродження дуже швидко згортаються. Територіальні межі роботи охоплюють територію Франкської імперії у вказаний час. На сучасній політичній карті це території Франції, Бельгії та Люксембургу, а також ряд областей Німеччини, Нідерландів, Іспанії та півночі Італії. Новизна цієї роботи полягає в тому, що серед істориків не вироблено єдиної точки зору на цей феномен, зокрема стосовно загальної оцінки Каролінгського відродження, його масштабів та справжнього значення. Одні дослідники підносять це явище як часткове та характерне лише для окремих галузей; інші вважають, що Каролінгське відродження було недовготривалим, не мало значного поширення, а його роль перебільшена. В останні десятиліття, ця точка зору набирає все більшу популярність. Тому наукова новизна визначається тим, що вперше у вітчизняній літературі зроблено спробу, з позицій цивілізаційного підходу, визначити сутність феномену Каролінгського відродження, яке, на наш погляд, мало дуже значні масштаби та зіграло вирішальну роль у встановленні духовної ідентичності західноєвропейського суспільства. Зокрема, культурні процеси цієї доби привели до остаточного розділення між католицькою та православною церквами. https://uk.wikipedia.org/wiki/VIII_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F 6 У зв’язку з цим, методологія роботи ґрунтується на цивілізаційному підході, при написанні даного диплома були використані історико- порівняльний, хронологічний, структурно-системний та типологічний методи, а також методи аналізу та синтезу. Метою нашої роботи є спроба реконструкції перетворень та нововведень у різноманітних областях суспільного буття доби Каролінгів та визначення їхніх масштабів, для чого слід вирішити наступні завдання: розглянути відродження освіти, функціонування бібліотек та скрип торіїв, літератури і поезії; проаналізувати особливості канонічного права, філософії , богослов’я та музики, й нарешті виявити специфіку художнього мистецтва Каролінгської епохи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури, додатків, а також резюме на українській та англійській мовах. 7 Розділ 1. Джерела, історіографія та методологія і методи дослідження Наявність достатньої кількості джерел, ступінь вивченості певної проблеми в історіографії та наявність загальних та спеціальних методів отримання інформації з усієї маси джерел безпосередньо впливають на вибір теми дипломної роботи. У зв’язку з цим велике значення набуває характеристика різних видів джерел, огляд сучасних досліджень на тему роботи та аналіз методів історичного дослідження. 1.1. Історіографія проблеми. Каролінгське відродження – доволі цікава для історика-дослідника тема, адже вона розкриває один із аспектів внутрішньої політики Карла Великого – одного з найвидатніших політичних діячів Раннього Середньовіччя та дозволяє заглибитись в процеси формування західноєвропейської середньовічної культури. Загалом вона зацікавила багатьох дослідників – як істориків, так представників інших наук гуманітарного циклу. Однак наукових робіт, присвячених саме Каролінгському відродженню, не так і багато. Найчастіше ця тема розглядається в контексті інших великих досліджень – історичного, літературознавчого, культурологічного, педагогічного, філософського характеру. Ідею «відродження до Відродження» висунув у першій третині ХІХ ст. французький історик літератури Ж. Ж. Ампер. На його думку, до епохи італійського Ренесансу було ще два середньовічні відродження – Каролінгське і так званий ренесанс XII ст.1. Широкого поширення термін «Каролінгське відродження» набув у першій половині XX ст., коли розпочалося системне дослідження культурного піднесення IX ст. 1 Андреев М. Л. Возрождения средневековые // Словарь средневековой культуры / Под ред. А. Я. Гуревича. Москва, 2003. С. 93. 8 В основному це були французькі та німецькі дослідники, наприклад, Е. Патцельт, П. Леман, Ф. Л. Гансхоф, Р. Краутаймер1, які зосереджували свою увагу на локальних моментах відродження епохи Каролінгів, роблячи з цього досить глобальні висновки, в яких було дуже багато слабких місць, на що потім вказували вчені наступних поколінь2. Цікаво, що історики цього часу, які стояли на націоналістичних з однієї сторони, або на націонал- соціалістичних позиціях з іншої, всіляко принижували досягнення Карла Великого в культурній сфері, бо цей франкський король, котрий не був ні французом, ні німцем, ніяк не вписувався в їхні ідеологічні схеми3. Після закінчення Другої світової війни в дослідженні Каролінгського відродження відкривається новий етап. Його характерною рисою є значне збільшення кількості, як загальних робіт по цій епосі, так і спеціальних штудій з різних областей творчої діяльності франкського суспільства доби Каролінгів. В той же час дослідники продовжували спроби охарактеризувати феномен Каролінгського відродження. Зокрема, славетний американський культурознавець Е. Панофський, розповідаючи про головні засади Ренесансу, говорить і про інші європейські відродження. Для нього Каролінгська епоха – це лише загальний підйом культурного розвитку суспільства, при цьому велика заслуга належить Карлу Великому, котрий намагався підняти престиж королівської влади та церкви., а також загальний культурний рівень завойованих народів4. Англійські історики П. Мюнц та Ф. Хір обрали інший шлях. Досліджуючи життя доби Карла Великого, вони намагалися спиратися на аутентичні джерела тієї епохи. Вчені так і не відповіли на питання, що таке Каролінгське відродження, але склали найсправніші багато ілюстровані 1 Krautheimer R. The Carolingian Revival of Early Christian Architecture // The Art Bulletin. 1942. Vol. 24. № 1. P. 1-38. 2 Ullmann W. The Carolingian Renaissance and the Idea of Kingship. New York, 2011. P. 2. 3 McKitterick R. Charlemagne: The Formation of a European Identity. Cambridge, 2008. P. 5, n. 22. 4 Panofsky E. Renaissance and Renascence in Western Art. Stockholm, 1960. 314 p.; Панофский Э. Ренессанс и «ренессансы» в искусстве Запада. Москва, 1998. 363 с. 9 енциклопедії життя за Карла Великого. Їхні праці і сьогодні залишаються важливими довідниками для даної епохи1. Англійський історик Дж. Нельсон у своїй концептуальній статті звертає увагу на обмеження Каролінгського ренесансу, який на його думку мав мало східного з масштабним культурним переворотом2. В свою чергу, німецький дослідник Д. Тромпф розглядав Каролінгське відродження в контексті загальної історії культури ранньосередньовічної Європи та трактував його як природний етап її еволюції3. З точки зору англійського вченого Г. Кенігсбергера, метою Карла Великого було хоча б часткове досягнення новоутвореної держави рівня античної цивілізації, яка вважалася передовою4. Німецький історик Д. Хегерманн, окреслюючи епоху, яка стала своєрідним вододілом між Стародавнім світом та Середніми віками, звертається й до загальних аспектів Каролінгського відродження. На думку науковця, ключову роль в культурному піднесенні часів Карла Великого зіграли англосаксонські проповідники5. Загальною працею, що характеризує як цілу епоху так і діяльність Карла Великого як державного діяча, є робота французького історика та філософа Р. Мюссо-Гулара «Карл Великий». Цитуючи середньовічні джерела, автор наводить цікаві факти, які стосуються державного управління часів Карла, та дає оцінку його правлінню6. Значним явищем в історіографії став вихід у світ моногафії англійського дослідника Дж. Маренбона, яка присвячена розвитку освіти у Каролінгській державі від кружка Алкуїна до школи в Осері. Автор вказує на великий рівень розвитку освіти у цей час, але ж також говорить про 1 Munz P. The Life in the Age of Charlemagne. London, 1969. 176 p.; Heer F. Charlemagne and his World. London, 1975. 272 p. 2 Nelson J. L. On the Limits of the Carolingian Renaissance // Renaissance and Renewal in Christian History / Ed. D. Baker. Oxford, 1977. P. 51-69. 3 Trompf G. W. The Concept of the Carolingian Renaissance // Journal of the History of Ideas. 1973. Vol. 34. № 1. P. 3-26. 4 Кенигсбергер Г. Средневековая Европа. 400-1500 годы. Москва, 2001. С. 136. 5 Хэгерманн Д. Карл Великий. Москва, 2002. 684 с. 6 Мюссо-Гулар Р. Карл Великий. Москва, 2003. 176 с. 10 невеликий період цього сплеску, коли рівень освіти різко падає наприкінці IX ст.1. Видатний французький історик, Жан Ле Гофф, один з найбільш яскравих представників «Нової школи», наступниці «Школи анналів», оцінюючи Каролінгське відродження, відмічає такі риси Каролінгського відродження, як кумулятивність, здатність збирати, концентрувати та транслювати духовну (насамперед літературну) спадщину попередніх епох. Інтелектуальне життя Каролінгської доби стало цілим пластом європейської культури2. При цьому він вказує, що це явище в період правління Карла «насправді було не настільки блискучим і переможним, як це часто уявляють, і мало скромніший характер». Ж. Ле Гофф, навіть, називає Каролінгський ренесанс невдалою спробою рушити вперед, яка завершилась тим, що довелося звернути з шляху або зупинитися3. Поступово в оцінці культурних реформ каролінгської епохи особливе значення стали надавати їхній релігійній складовій. В першу чергу, тут слід згадати наукові штудії німецького історика В. Ульмана, який зробив великий внесок в розробку цієї проблеми. Так, він пов’язував культурне піднесення IX ст. насамперед із християнізацією та зміцненням церкви4. Це питання також розв’язувалося Х. Кесслером, Р. Геймсоном, Ф. Карі, В. Оттеном, Р. МакКіттерік5. Слід відзначити, що сучасні російські богослови – В. В. Петров, М. Б. Хомяков, А. І. Брильянтов – зосередили свою увагу на творчості видатного богослова Каролінгської доби ірландця Іоанна Скота 1 Marenbon J. From the Circle of Alcuin to the School of Auxerre. Cambridge, 1981. 219 p. 2 Ле Гофф Ж. Интелектуалы в средние века. Санкт-Петербург, 2003. 160 с. 3 Ле Гофф Ж. Рождение Европы. Санкт-Петербург, 2008. С 64-65. 4 Ullmann W. The Carolingian Renaissance and the Idea of Kingship. New York: Routledge, 2011. 153 p. 5 Kessler H. L. The Illustrated Bibles from Tours. Princeton, 1977. 248 p.; The Early Medieval Bible: its production, decoration and use / Ed. R. Gameson. Cambridge, 2009. 264 p.; Carey F. M. The Scriptorium of Reims During the Archbishopric of Hincmar (845-882 A. D.) // Classical and Mediaeval Studies in Honor of E. K. Rand. New-York, 1938. P. 41-60; Otten W. Carolingian Theology // The Medieval Theologians / Ed. G. R. Evans. Oxford, 2001. P. 65-84; McKitterick R. The Frankish Church and the Carolingian Reforms, 789-895. London, 1977. 236 p. 11 Ерігени1. Багато робіт сучасних дослідників присвячено ще одній важливій темі – мистецтву Каролінгської доби. Серед чисельних праць слід виділити роботи таких авторів як Р. Хінкс, Дж. Беквіт, К. Додуел, К. Дж. Конант, Р. Стейлі, Ц. Г. Нессельштраус, Л. Ніз, У .Дж. Діболд2. Не можна залишити без уваги і праці присвячені літературі та поезії Каролінгської епохи. Вагомий внесок в розробку цієї проблеми внесли П. Годмен, Р. МакКіттерік, Д. Е. Буллоу, Б. І. Ярхо, Д. Дейлз, Дж. Пуччі3. Дуже велика і плідна історіографія присвячена діаманту Каролінгського відродження – виготовленню ілюстрованих манускриптів. Тут на першому місці знаходиться самий авторитетний дослідник рукописів німецький палеограф – В. Бішофф. Його монографія, перекладена на англійську мову, вийшла в видавництві Кембриджського університету у 1994 р. і була присвячена вивченню манускриптів та бібліотек у добу Карла Великого. Його робота заснована на каталозі всіх рукописів і фрагментів 1 Петров В. В. Логика в системе каролингской науки // Вестник Международного славянского университета. 1998. № 4. С. 27-31; Петров В. В. Парадоксальная логика Эриугены в Перифюсеон // Философия природы в Античности и в Средние века / Отв. ред. П. П. Гайденко, В. В. Петров. Москва, 1998. Ч. 1. С. 167-217; Петров В. В. Каролингские школьные тексты: Глоссы из круга Иоанна Скотта и Ремигия из Осерра // Философия природы в античности и в средние века / Отв. ред. П. П. Гайденко, В. В. Петров. Москва, 1999. Ч. 2. С. 233-292; Хомяков М. Б. Иоанн Скотт Эриугена и рождение схоластики // Вопросы философии. 2000. № 1. С. 142-146; Бриллиантов А. И. Влияние восточного богословия на западное в произведениях Иоанна Скота Эригены. Москва, 2014. 578 с. 2 Hinks R. Carolingian Art. A Study of Early Medieval Painting and Sculpture in Western Europe. Ann Arbor, 1962. 226 p.; Beckwith J. Early Medieval Art. New-York, 1964. 270 p.; Dodwell C. R. Painting in Europe, 800-1200. Harmondsworth, 1971. 261 p.; Conant K. J. Carolingian and Romanesque Architecture, 800-1200. New Haven; London, 1993. 548 p.; Stalley R. Early Medieval Architecture. Oxford,1999. 271 p.; Нессельштраус Ц. Г. Искусство раннего средневековья. Санкт-Петербург, 2000. 384 с.; Nees L. Early Medieval Art. Oxford, 2002. 272 p.; Diebold W. J. Word and Image: An Introduction to Early Medieval Art. New- York; London, 2018. 180 p. 3 Godman P. Poetry of the Carolingian Renaissance. London, 1985. 363 p.; Uses of Literacy in Early Mediaeval Europe / R. McKitterick. Cambridge, 1990. 345 p.; McKitterick R. The Palace School of Charles the Bald // Charles the Bald: Court and Kingdom / Ed. M. Gibson, J. Nelson, D. Ganz. London, 1981. P. 326-339; McKitterick R. Carolingians and the Written Word. Cambridge, 1989. 290 p.; Bullough D. A. Alcuin: Achievement and Reputation. Leiden; Boston, 2004. 566 p.; Ярхо Б. И. Поэзия Каролингского Возрождения. Москва, 2010. 312 с.; Dales D. Alcuin. His Life and Legacy. Cambridge, 2012. 219 p.; Pucci J. Poetry of Alcuin of York. London; New-York, 2023. 480 p. 12 дев’ятого століття, що дійшли до нас. Автор досліджує рукописні свідчення та роль книг у передачі культури з VI до кінця VIII ст., працю придворних бібліотек Карла Великого та Людовіка Благочестивого. В. Бішофф також приділяє увагу центрам навчання за межами двору з точки зору центрів письма та бібліотек, пов’язаних із великими монастирськими та кафедральними школами відповідно1. Важливий вклад у вивчення рукописних мініатюр вніс також німецький дослідник Ф. Мютеріх. Автор зосереджується в першу чергу на трактовці та коментарях до кольорових мініатюр, які під час несуть в собі приховані змісти2. Також слід відзначити праці американського медієвіста В. Бершина, та колективну монографію англійських дослідників, що присвячені вивченню окремих деталей в ранньосередньовічних рукописах3. В сучасній історіографії Каролінгського відродження домінують англійські вчені: Р. МакКіттерік, Дж. Котрені, Д. Е. Буллоу, Дж. Браун. Найвідомішою дослідницею періоду правління Каролінгів є Р. МакКіттерік. Стовно Каролінгського відродження авторка багатьох наукових праць воліє говорити про неоднозначність культурних процесів ІХ ст. Вона вважає, що основною метою франкських правителів було зміцнення християнства на підвладних територіях. Р. МакКіттерік наполягає на тому, що підйом культури у Франкському королівстві ґрунтувався на інтелектуальних і культурних досягненнях попередніх чотирьох століть, а також на спадщині римського світу, однак дуже значний поштовх до цього був наданий самим правителем Карлом Великим4. 1 Bischoff B. Manuscripts and Libraries in the Age of Charlemagne. Cambridge, 1994. 193 p. 2 Mütherich F., Gaehde J. Carolingian Painting. London, 1977. 126 p.; Mütherich F. Studies in Carolingian Manuscript Illumination. London, 2004. 480 p. 3 Вersehin W. Greek Elements in Medieval Latin Manuscripts // The Sacred Nectar of the Greeks. The Study of Greek in the West in the Early Middle Ages. London, 1988. P. 85-104; Kwakkel E., McKitterick R., Thomson R. Turning Over a New Leaf. Change and Development in the Medieval Manuscript. Leiden, 2012. 224 p. 4 McKitterick R. The Frankish Church and the Carolingian Reforms, 789-895. London, 1977. 236 p.; McKitterick R. The Palace School of Charles the Bald // Charles the Bald: Court and 13 Дж. Контрені та Дж. Браун також відмовляються говорити про Каролінгське відродження, як про масштабний культурний процес, та обмежують його практично до церковних перетворень1, що на наш погляд, є помилковою трактовкою подій доби Каролінгів. В свою чергу Д. Е. Буллоу, навидь відмовляється від терміна відродження та використовує англійське поняття renewal, яке можна перевести як відновлення. Цілком очевидно, що він веде річ про відновлення освіти серед представників християнської церкви2. Окремим напрямом історіографії Каролінського відродження можна вважати праці радянських медієвістів. Одним із таких дослідників був А. Левандовський, який спеціалізувався саме на Каролінгах. Науковець характеризує Каролінгське відродження як одну із віх діяльності Карла Великого. Дослідник вважав, що «академічна вченість» була допоміжним засобом для розбудови імператором «Граду Божого»3. Інший радянський дослідник М. Гаспаров вказував, що держава Каролінгів загалом та двір Карла Великого зокрема стали центром поєднання залишків античної та християнської культур. В цілому позитивно оцінюючи культурні процеси ІХ ст. у Франкській державі, вчений бачив насамперед у них відродження латинської словесності, а головні досягнення епохи він Kingdom / Ed. M. Gibson, J. Nelson, D. Ganz. London, 1981. P. 326-339; McKitterick R. Carolingians and the Written Word. Cambridge, 1989. 290 p.; McKitterick R. Charlemagne: The Formation of a European Identity. Cambridge, 2008. 460 p.; McKitterick R. The Frankish Kingdoms under the Carolingians, 751-987. London; New-York, 1983. 414 p.; McKitterick R. History and Memory in the Carolingian World. Cambridge, 2004. 337 p.; McKitterick R. Medieval World. London, 2003. 303 p.; The New Cambridge Medieval History / Ed. R. McKitterick. Cambridge, 1995. Vol. 2. 1039 p. 1 Contreni J. J. The Carolingian Renaissance // Renaissances before the Renaissance: Cultural Revivals of Late Antiquity and the Middle Ages. Stanford, 1984. P. 59-74; Brown G. The Carolingian Renaissance // Carolingian Culture: Emulation and Innovation / Ed. R. McKitterick. Cambridge, 1994. P. 1-51. 2 Bullough D. A. Carolingian Renewal: Sources and Heritage. Manchester; New-York: Manchester University Press, 1991. 343 p. 3 Левандовский А. П. Франкская империя Карла Великого. «Евросоюз» Средневековья. Москва, 2013. 288 с.; Левандовский А. П. Карл Великий. Москва, 1999. 256 с. 14 пов’язував з появою оригінальної латинської літератури1. На цих же засадах стоїть і Б. І. Ярхо, який присвятив своє дослідження поезії доби Каролінгів2. Ці ж думки авторитетних вчених продовжили розвивати у своїх роботах А.І. Сидоров та А. М. Шишков3. В Україні дана проблематика не висвітлюється настільки широко, як за кордоном. Українські дослідники приділяють не так багато уваги темі Каролінгського відродження. У вітчизняній науковій практиці майже немає наукових робот, присвячених дослідженню саме Каролінгського відродження з позицій історика. Це явище розглядається або в контексті діяльності Карла Великого, або через дослідження окремих його складових культурологами, філософами чи педагогами. Найбільше сконцентровані на вивченні епохи Каролінського відродження дослідниці А. Рябокінь та І. Цебрій. Однак вони досліджують саме освітній аспект цього історичного періоду з точки зору педагогіки. А. Рябокінь (зокрема й в співавторстві з М. Сайбековим) розглядає становлення європейської освітньої системи в часи Карла Великого, вестготський та римо-ірландський вплив на цей процес, педагогічні сторони діяльності Алкуїна – видатного інтелектуала VІІІ ст.4. І. Цебрій також досліджує процеси становлення європейської системи освіти, приділяючи значну увагу саме Каролінгському відродженню. На 1 Гаспаров М. Л. Каролингское Возрождение (VIII-IX вв.) // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 3-21. 2 Ярхо Б. И. Поэзия Каролингского Возрождения. Москва, 2010. 312 с. 3 Сидоров А. И. Отзвук настоящего: Историческая мысль в эпоху каролингского возрождения. Санкт-Петербург, 2006. 352 с.; Сидоров А. И. Сочинения античных, раннехристианских и «варварских» историков в культурном пространстве каролингской эпохи // Средние века. 2008. Вып. 69, 3. С. 46-80; Шишков А. М. Средневековая интеллектуальная культура. Москва, 2003. 592 с. 4 Рябокінь А. Методологічні підходи дослідження проблеми розвитку римо-ірландських традицій у європейській системі освіти Середньовіччя // Педагогічні науки. 2021. № 77. С. 77-82; Рябокінь А. О. Реноваційна педагогіка Алкуїна в контексті Каролінгського Відродження // Молодий вчений. 2018. № 2,2 (54,2). С. 62-65; Рябокінь А. О. Становлення початкової європейської школи в імперії Карла Великого (друга половина VІІІ століття) // Проблеми реформування педагогічної науки та освіти. Херсон, 2019. С. 29-32; Сайбеков М. Г., Рябокінь А. О. Вестготська і римо-ірландська вчені традиції в генезі європейської початкової та вищої школи. Полтава, 270 с. 15 думку дослідниці, воно було одним із локальних острівців науки, однак зумовило значний внесок у духовне життя Західної Європи1. Джерелознавчий аналіз міститься в праці О. Булдакової, присвяченої «Загальному наставлянню» – капітулярію часів Карла Великого, в якому розкрито прагнення Карла Великого будувати християнську державу на правовій основі2. О. Копотілова розглядає загальну концепцію філософських поглядів Алкуїна, тим самим вибудовуючи світоглядну картину головного ідеолога Каролінгського відродження3. М. Стадник звертається до проблеми Каролінгського відродження в контексті характеристики еволюції ставлення християнської церкви до науки в часи Середньовіччя. На думку філософа, піднесення культури за часів правління Карла Великого було зумовлено його прагненням до об’єднання різноплемінної держави на засадах християнської релігії4. До питань історіографії діяльності Карла Великого то ркається С. Лиман, характеризуючи погляди на правління цього монарха українських медієвістів ХІХ – початку ХХ ст.5. Оригінальну наукову розвідку пропонує Г. Богданов, окреслюючи проблему бібліотеки Карла Великого та її подальшої долі6. В. Яців характеризує внутрішню політику імператора. Окремі аспекти Каролінгського відродження розкриті в праці В. Ададурова «Історія Франції». Зокрема, автор вважає, що це явище 1 Цебрій І. В. Освіта в соціокультурному просторі Середньовіччя. Полтава, 2007. 38 с.; Цебрій І. В. Практичні засади музичних шкіл-метриз Західної Європи у VІІІ-ХІ ст. // Мистецька освіта у міждисциплінарному вимірі. Харків, 2022. С. 116-122; Цебрій І. В. Роль Алкуїна Йорського в упровадженні ірландської вченої традиції в духовне життя Імперії Карла Великого // Історична пам’ять. 2011. № 26. С. 139-146. 2 Булдакова О. Загальне наставляння та його роль у розбудові християнської держави Карла Великого// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2011. Історія. № 106. С. 7-10. 3 Колотілова Н. А. Специфіка риторики Алкуїна Йоркського // Гуманітарні студії. 2012. № 16. С. 31-38. 4 Стадник М. Трансформаційні зміни ставлення християнства до науки // Філософські обрії. 2007. № 18. С. 154-165. 5 Лиман С. І. Імперія Карла Великого в курсах лекцій та дослідженнях медієвістів українських земель Російської імперії (XIX – початок ХХ ст.). Древности. Харьковский историко-археологический ежегодник. 2016. № 13. С. 320-329. 6 Богданов Г. Бібліотека Карла Великого та її доля // Вісник Книжкової палати. 2022. № 6. С. 50-52. 16 викликало ілюзію єдності Франкського королівства1. Таким чином, хоча проблема Каролінгського відродження в українській історіографії практично не вивчалася, у світовій історіографії ця проблематика досліджена дуже добре. Однак, слід зауважити, що оцінки, які дають Каролінгському відродженню, сучасні дослідники, на наш погляд, є досить суперечливими та дискусійними, що дає нам можливість знову переглянути зміни та перебудови у культурному житті Каролінгського суспільства та дати своє бачення цьому феномену. 1.2. Джерела. Для істориків Каролінгська епоха є тим щасливим періодом в історії людства, від якої до наших днів дійшла величезна кількість різноманітних джерел, котрі дуже об’ємно висвітлюють різні аспекти життя тієї доби. Мабуть найбільш яскраву її частину складають літературні джерела. Перш за все, варто звернути увагу на джерела, які описують життя та діяльність Карла Великого. Найбільш відомою роботою біографічного характеру є праця Ейнгарда «Життя Карла Великого». Ейнгард походив із Франконії. У 90-х роках VIII ст. він був направлений до двору Карла Великого, де брав участь у роботі придворного наукового гуртка – так званої Академії. За правління Людовіка Благочестивого (814-840 рр.), був особистим секретарем правителя. У 830 р. Ейнгард залишив двір і оселився в Зелігенштадті, одному з монастирів, де, напевно, і написав у 30-ті роки IX ст. свій твір «Життя Карла Великого». Праця написана літературною латинською мовою. Ейнгард майстерно поєднав у своїй роботі свідчення анналів, хронік, документів архіву палацу, особисті спостереження і окремі запозичення із античних творів. Головне завдання Ейнгарда полягало в тому, щоб уславити Карла. Спостерігаючи на власні очі руйнування величної 1 Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття). Львів: вид-во УКУ, 2002. С. 53. 17 імперії, Ейнгард створив панегірик її засновнику. Він змалював ідеальний образ правителя й людини, гідної наслідування1. Подібним, але дещо пізнішим джерелом є праця сен-галленського монаха Ноткера Заїки (840-912 гг.) – «Діяння Карла Великого». Праця створена між 884-887 pp. за ініціативи імператора Карла III Товстого. В якості письмових джерел Ноткер використав працю Ейнгарда, «Королівські аннали» та деякі інші твори. Але основну частину матеріалу було запозичено із усних легенд та переказів про Карла Великого, які вже існували в його час. «Діяння» складаються з трьох книг (з яких до нашого часу дійшли перші півтори) і розповідають про церковну діяльність Карла, його військові подвиги та особисте життя. Розповідь ведеться без чіткої хронологічної послідовності, але вона надає яскраву картину культури й побутування своєї епохи, репрезентує уявлення про Карла, що склалися у його нащадків2. Цінні відомості про політичне життя Франкського королівства 20-40-х роках IX ст., про міжусобну боротьбу між нащадками Карла Великого містить «Історія у чотирьох книгах» франкського хроніста Нітгарда (бл. 790 – бл. 843 рр.). Автор твору був сином доньки Карла Великого, отримав гарну освіту, був близький до королівських дворів. Роботу над своє працею Нітгард розпочав за дорученням Карла Лисого в 842 p. і завершив через рік (у 843 р.) в монастирі Сен-Рік’є, де був абатом. «Історія у чотирьох книгах» охоплює період від 814 р. до 843 р. Праця не є простою хронікою сучасних для автора подій, а є певною спробою відтворення політичної історії, адже Нітгард, хоч і поверхово, намагається оцінювати події, показати їхні причини. В той же час суспільне положення автора як наближеного Карла Лисого не сприяло досягненню об’єктивності розповіді. Робота Нітгарда залишилася 1 Ейнгард. Життя Карла Великого // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 153-177; Эйнхард. Жизнь Карла Великого // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 178-202. 2 Ноткер Заика. Деяния Карла Великого // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 427-440. 18 незавершеною. Автор мав доступ до офіційних документів та майстерно використовував їх1. Ще одним описанням життя Карла Великого став твір анонімного Сен- галленського монаха «Діяння Карла Великого». Ця невеличка робота переповнена апологетичними похвалами на адресу імператора, історичними помилками на угоду монарха та дуже складними для читання текстом2. Павел Діакон не присвятив життю Карла Великого своєї уваги, але ж він був, напевно, самим видатним істориком свого часу. Він походив з давньої та знатної лангобардської родини та був придворним письменником короля лангобардів Дезідерія та вчителем його дочки. Його найважливішим твором була «Історія лангобардів». І хоча Павел не відокремлює вигадку від історичної дійсності та відходить від традицій античної історіографії, затверджуючи метод механічної компіляції літературних джерел, його твір став монументальним історичним полотном. «Історія лангобардів» користувалася дуже великою популярністю в середні віки3. Ще одну групу документів, які добре висвітлюють історичну добу правління Каролінгів, становлять аннали. Зокрема, до нашого часу дійшли «Малі Лоршські аннали», які були створені в Лоршському монастирі поблизу Вормса. Це щорічні записи подій, які репрезентують час від 680 до 817 року4. Інше джерело – «Великі Лоршські аннали», які зазвичай називають нині «Королівськими анналами», писалися не в монастирі, а при дворі Карла Великого, де була сконцентрована офіційна анналістика. «Королівські аннали» розпочинаються 741 р., а завершуються 829 р. 1 Нітгард. Історія у чотирьох книгах // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 211-228; Нитхард. Четыре книги истории // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 262-268. 2 Сен-Галленський монах. Діяння Карла Великого // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 194-197. 3 Павел Диакон. Из «Истории лангобардов» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 75-86. 4 Лоршські аннали // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 179-191. 19 Окрім основного тексту анналів, науковцям відома ще і друга редакція, яку традиційно пов’язують з ім’ям Ейнгарда і переважно називають «Переробленими анналами». Вони становлять собою фактичну переробку початкової редакції анналів, здійснену, приблизно на початку 30-х років IX ст. одним автором за один раз. Відомості, вміщені в «Королівських анналах» загалом доволі різноманітні та точні. Крім фактів з воєнної і дипломатичної історії, в анналах містяться окремі свідчення про клімат. урожаї, смертність, природні катаклізми, астрономічні явища, окремі повідомлення про економіку, культуру тощо. Найкраще аннали висвітлюють військову та дипломатичну діяльність Карла Великого. Однак слід брати до уваги, матеріал цих джерел не тільки однобічний, але іноді й не відповідає історичній правді1. Також збереглися Ксантенські аннали. Початок цієї хроніки поклав Клірик Гервард (колишній бібліотекар при дворі Людовіка Благочестивого) – керуючий за дорученням лорського монастиря помісним комплексом Гантенція. Звідси, очевидно, походить назва хроніки. Період з 790 по 829 р. він відновив за іншими анналами. Його власні записи відносяться до періоду 830-860 рр. Продовжувачі довели хроніку до 873 р. Більшість даних – політичні події, які відбувалися в ці бурхливі роки. Стиль анналів повністю офіціозний та проурядовий2. Фульдські аннали охоплюють період 680-901 рр. Перша частина, до 838 р., є компіляцією з Королівських, Лоршських та інших анналів. Друга частина, від 838 р. до 863 р., складена духовником Людовіка Німецького, Рудольфом. Відомості, що містяться в ній, стосуються головним чином 1 Аннали королівства франків // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 178; Анналы королевства франков // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 114-118. 2 Ксантенские анналы // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 137. 20 Німеччини1. Сен-Бертенські аннали за 741-882 рр., написані різними особами. Перша частина (доведена до 836) – це компіляція з Королівських та інших анналів. Другу частину, за 837-862 рр., складено труаським єпископом Пруденцієм. Третя частина, за 863-882 рр., належить перу Реймського архієпископа Гінкмара. Автори Сен-Бертенських анналів в описі політичних подій (до 853 р.) виявляють особливу симпатію до короля Франції Карла Лисого2. Ще одним цікавим різновидом джерел доби Каролінгів є житія. Жітія, агіографічні джерела – це жанр церковної літератури, в якому описується життя і діяння святих. Зазвичай, житіє створювалося після смерті святого, але не завжди після формальної канонізації. Для житія характерні суворі змістовні та структурні обмеження, які сильно відрізняють його від світських біографій. Житіє святого, як правило, безпосередньо не пов’язане з історичними фактами. У багатьох житіях не вказані навіть роки життя, конкретні міста, селища чи села, де відбувалися ті чи інші події. Є тільки розповідь про духовні подвиги, чудеса, знамення. Саме цим житійна література насамперед відрізняється від докладної біографії. До нашого часу дійшов цілий розсип житій, серед яких найбільш відомі «Житіє Ремігія єпископа Реймського», зіставлене Гінкмаром3, «Житіє святого Мартіна Турського» за авторством Алкуїна4, «Житіє святого Арнольфа», «Житіє святого Григорія Великого», автором яких є Павел Діакон5. Також відомі 1 Фульдские анналы // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 137-140. 2 Сен-Бертенские анналы // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 133-136. 3 Гинкмар. Житие Ремигия епископа Реймского // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 130. 4 Алкуин. Житие святого Мартина Турского // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 131-138. 5 Павел Диакон. Житие святого Арнольфа // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 87-94; Павел 21 «Житія святих Палдона, Тасона і Татона» Амвросія Аутперта1 та «Житіє святого Галла» Валахріда Страбона2. Цікавим церковним джерелом є гомілії, які були дуже поширені у цей час. Гомілія – це форма проповіді, що містить тлумачення прочитаних місць Святого письма. Особливо прославилися на цьому поприщі члени так званої Академії, заснованої Карлом Великим: Алкуїн, Іоанн Скот, Павел Діакон та Храбан Мавр3. Дуже цінними джерелами для осмислення філософсько-світоглядного підґрунтя періоду Каролінгського відродження є твори найбільш видатних культурних діячів цього часу, членів Академії – Алкуїна, Храбана Мавра, Павла Диякона, Теодульфа та інших. Ці твори мають значну жанрову різноманітність: богословські трактати, історичні розвідки, підручники, філософські праці, поезія тощо. Та з їх допомогою можна відтворити цілісну науково-релігійну та естетично-мистецьку концепцію, на якій базувалося Каролінгське відродження. Алкуїн – центральна фігура першого етапу Каролінгського Відродження; особисто він вніс мало нового в середньовічну літературу та науку, але багато зробив для збереження та поширення старого - того, що було успадковано від античної літератури. Розвитком та поповненням цієї спадщини зайнялися вже його учні. Алкуїн народився близько 730 р. в Нортумбрії, знатному англосаксонському роду. Освіту він здобув у Йорку, Диакон. Житие святого Григория Великого // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 102-115. 1 Амвросий Аутперт. Житие святых Палдона, Тасона и Татона // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 67-73. 2 Валахфрид Страбон. Житие святого Галла // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 314-333. 3 Алкуин. Гомилия на праздник святого Виллиброрда // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 138-141; Гомилия Иоанна Скота, переводчика «Иерархии Дионисия» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 384-400; Павел Диакон. Гомилия о святом отце Бенедикте // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 95-99; Храбан Мавр. Гомилии // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 229-237. 22 швидко висунувся і в 778 р. сам став на чолі школи. Пізніше він переїхав до Ахена, на прохання Карла Великого. Він користувався незмінним коханням Карла та його сім’ї, вважався першим серед академічного гуртка, був радником короля у всіх справах культури, школи та церкви. Алкуїн був не так вчений, як вчитель, і це відчувається по всьому характеру його творів. Вони виникли в ході викладання та як посібники для викладання; діалогічна форма деяких із них, можливо, не лише данина традиції, а й відлуння справжніх шкільних уроків1. Учнем Алкуїна був і видатний педагог та латиніст Храбан Мавр (784- 856 рр.). Він народився 780 р. у Могонтіаку (нині Майнц). Дитиною він був відданий до монастиря Фульди, де здобув початкову освіту. Для подальшої освіти він був посланий до Алкуїна в Тур, де вивчав не лише богослов’я, а й сім вільних мистецтв. У 822 р. Храбан був обраний настоятелем монастиря у Фульді. З цього часу почався розквіт Фульди як центру вчених занять та 1 Алкуин. Послание к королю // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 119; Алкуин. Послание к Коридону // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 120; Алкуин. Надпись на книге «Песнь песней» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 120-121; Алкуин. Стих о кукушке // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 121-123; Алкуин. Надпись на помещении для переписывания книг // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 123; Алкуин. К своей келье // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 123-125; Алкуин. Словопрение Весны с Зимой // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 125-126; Алкуин. Загадки // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 127; Алкуин. Словопрение высокороднейшего юноши Пипина с Альбином Схоластиком // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 127-130; Алкуин. Храбану Мавру // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 131; Алкуин. Эпитафия самому себе // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 131; Алкуин. Послания // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 141-145; Алкуин. Разговор об истинной философии // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 229-232; Алкуин. Энхиридион, или о грамматике // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 232-234. 23 освіти. Храбан був видатним педагогом, богословом та вченим- енциклопедистом. Його спадщина включає твори з різних галузей знань1. В свою чергу, його учнем був аламанн Валахфрід Страбон (809-849 рр.). Він прожив лише 40 років, але за цей недовгий час багато написав і у віршах, і в прозі, здобувши собі славу самого вченого богослова з учнів Храбана Мавра, найталановитішого поета з усього свого покоління і найлагіднішого і ввічливого придворного при бенкетах в ахенському дворі2. Серед поетів ІХ ст. Сєдулій Скот – один з найталановитіших і своєрідних. Поруч із філософом Іоанном Скотом Седулій Скот – центральна фігура так званої третьої хвилі ірландського впливу на континенті. Відомостей про його життя дуже мало, ні рік народження, ні рік його смерті невідомі. Серед його творів є листи, гімни, епіграми, віршовані інвективи, віршований анекдот. Але найулюбленішим жанром є панегіричне послання, присвячене тому чи іншому з покровителів. У своїх творах Седулій прагне 1 Храбан Мавр. О воспитании клириков // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 236-259; Храбан Мавр. О Вселенной // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 237-239; Храбан Мавр. Стихотворения // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 239-240; Храбан Мавр. Эпитафия Эйнхарду // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 240; Храбан Мавр. Эпитафия Валахфриду Страбону // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 241. 2 Валахфрид Страбон. Из книги «Садик» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 304-308; Валахфрид Страбон. К Храбану Мавру // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 308-309; Валахфрид Страбон. К Лиутгеру-клирику // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 309; Валахфрид Страбон. К другу // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 310; Валахфрид Страбон. К Адельхейде // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 310-311; Валахфрид Страбон. Сапфические строфы // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 311-313; Валахфрид Страбон. Анакреонтический метр. Загадка о мыши // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 313; Валахфрид Страбон. Сопоставление невозможностей // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 313; Валахфрид Страбон. Заключение // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 313. 24 похизуватися вченістю, пишністю та вишуканістю образних і композиційних ходів, насичує свої вірші античними мотивами1. Теодульф, єпископ Орлеанський, один із найталановитіших та найвченихших поетів при дворі Карла Великого, за походженням іспанський гот. Від Теодульфа збереглося близько 80 віршів. Майже всі вони написані елегічним віршем і мають сліди переважаючого впливу Овідія. Серед поетів свого покоління Теодульф вирізняється двома особливостями: по-перше, почуттям комічного, здатністю до гумору та сатири, а по-друге, нотами песимістичної похмурості, такими несхожими на бадьорий пафос християнства та класицизму2. Про життя Іоанна Скота Еріугени – найбільшого мислителя Каролінгської доби відомо дуже мало. Обидві прізвиська, що супроводжують його ім’я, – Скот та Еріугена (за іншими варіантами Ерігена) – свідчать про його ірландське походження. Вже у дорослому віці Еріугена перебрався до королівства франків, де він і з’являється на початку 840-х років при дворі Карла Лисого. Заступництво монарха дозволяло Еригені вести життя 1 Седулий Скот. Послание к епископу, достопочтенному Хартгарию // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 360-362; Седулий Скот. На поражение норманнов // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 363-365; Седулий Скот. Словопрение Розы и Лилии // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 365-367; Седулий Скот. О некоем баране, истерзанном собаками // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 367-370; Седулий Скот. О дурных правителях // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 371. Седулий Скот. Из «Притч греков» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 371-373; Седулий Скот. Старец и отрок // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 373-374; Седулий Скот. Из книги «О христианских правителях» // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 374-380. 2 Теодульф. Послание к королю // Памятники средневековой латинской литературы. VIII- IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 149-155; Теодульф. О книгах, которые я любил читать // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 155-157; Теодульф. О потерянной лошади // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 157-158; Теодульф. О всех сословиях века сего // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 158-160. 25 придворного вченого, віддавати весь час своїм заняттям і мало зважати на вимоги церковних кіл. До богослов’я каролінгських кліриків він був байдужий, його терен – це світ еллінської неоплатонічної думки. Його філософська відвага вражає, у своєму головному творі «Про поділ природи» Еріугена не тільки наполягає на приматі вільного розуму перед авторитетом, а й зливає Творця з його творінням. Цікаво, що окрім занять філософією, він також писав вірши1. Ноткер Заїка (840-912) – остання велика постать Каролінгського відродження, що стоїть вже на рубежі X ст. Він був поетом, композитором, богословом, істориком, агіографом і у всіх цих жанрах умів виділятися з одноманітної маси монастирської літератури свого часу. Ноткер був родом з Алеманії (Швабії), навчався у Санкт-Галлені, а вирісши, став бібліотекарем Санкт-Галленського абатства та вчителем монастирської школи. Головний внесок Ноткера у середньовічну латинську поезію – це розробка жанру секвенцій. Як композитор Ноткер не обмежувався твором мелодій до своїх секвенцій, але створив і короткий підручник музики, головним чином на основі Боеція. Як богослов він написав перший у Європі підручник латинської патристики. Але найцікавіша діяльність Ноткера як історика, про його «Діяння Карла Великого» ми вже говорили вище2. До нашого часу дійшло багато різноманітних документальних джерел. 1 Иоанн Скот Эригена. На Дионисия Ареопагита // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 383; Иоанн Скот Эригена. На Христа распятого // Памятники средневековой латинской литературы. VIII- IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 383-384. 2 Ноткер Заика. Секвенция на Рождество Господне // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 419-421; Ноткер Заика. Секвенция на праздник Пятидесятницы // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 421-422; Ноткер Заика. Секвенция на день воскресный // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 423-425; Ноткер Заика. Три брата и козел // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 425-426; Ноткер Заика. Послание к Соломону о пяти чувствах // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 427. 26 Серед них слід відзначити епістолярні джерела. Офіційне листування користувалося великою популярністю в цей час. Для нас важливо, що з цих листів ми можемо отримати унікальну інформацію, яка відсутня в інших джерелах, наприклад, подробиці щодо підготовки до військових походів, про взаємодії церковних господарств з королівською адміністрацією, особисті стосунки Карла Великого з його дружиною та інше1. Окремо потрібно виділити листування Сервата Лупа, предтечі італійських гуманістів, в якому розкривається секрет збору та перепису античних рукописів2. Цінним джерелом, яке проливає світло на культурне піднесення доби Каролінгів, є капітулярії. Це закони і розпорядження (укази) франкських королів із династії Каролінгів – капітулярїї, які отримали таку назву тому, що їхній текст був розподілений на окремі параграфи (капітули). Термін «капітулярій» виник за часів Піпіна Короткого (у 744 .), але з метою означення королівських постанов почав використовуватися тільки за Карла Великого, коли такі документи видавались у значній кількості. Зміст капітулярія оголошував король на зібраннях вищих посадоців, які потім повідомляли про розпорядження на зборах місцевої знаті. До нашого часу не дійшло жодного оригінального капітулярія. Збереглися тільки збірники копій: найдавніший із них був складений у 827 . абатом Фонтенельського монастиря Ансегізом. Капітулярїї мають різноманітний зміст: забезпечення військової повинності, збереження миру в країні, управління завойованими 1 Письмо Винфрида к Эадбурге (725 г.) // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 56-61; Павел Диакон. Письма // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 99-102; Лист Карла до дружини його Фастради // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 192-193; Письмо Карла аббату Фульраду (804-811 гг.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 174; Письмо синода Кьерси Людовику Немецкому (858 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 190-191. 2 Серват Луп. Письмо I. Дражайшему Эйнгарду // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 260-262. 27 землями, організація господарського життя. Ключовими капітуляріями в контексті Каролінгського відродження є «Капітулярій про заняття науками» (787 р.) та «Загальні настанови» (789 р.)1. Великою кількістю представлені церковні документи. Серед них звісні так звані картикулярії – збірки копій грамот, якими юридично оформлялися переважно земельні дарування на користь церкви, сюди включалися також копії королівських пожалувань, а іноді копії угод між світськими особами2. 1 Общее увещание 789 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 228-229; Общее увещание 789 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 228-229; Аахенський капітулярій Карла Великого для государевих посланців (802 р.) // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 203-205; Ахенский капитулярий (801-813 гг.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 174-175; Всеобщий капитулярий для государевых посланцев (802 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 165; Капитула для государевых посланцев (821 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 180; Капитулярий для государевых посланцев (786 или 795 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 153; Капитулярий для государевых посланцев (819 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 179-180; Капитулярий о занятиях науками (780-800) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 227-228; Капитулярий о порядке в Ахенском дворце (ок. 820 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 180; Капітулярій про здійснення справедливості // Історія раннього середньовіччя. Документи та матеріали: хрестоматія / Упор. Я. С. Семко. Одеса, 2021. С. 206-207; Повторный эдикт, данный посланцам (789 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 153. 2 Картулярий кафедральной церкви в Гренобле // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 214-215; Картулярий Клюнийского монастыря // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 215-216; Сен-Галленский картулярий // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 219-221. 28 Церковні акти, рішення та розпорядження дають нам важливу інформацію стосовно функціонування монастирських бібліотек та скрипторієв1. Важливу інформацію про Каролінгське відродження можна отримати з археологічних матеріалів. До наших днів збереглися численні замки, до нас дійшли громадські будинки, церкви та інші будівлі. Також в розпорядженні сучасних дослідників є багата кількість церковного обладнання, коштовностей, оригінальних рукописів та мініатюр, мозаїк тощо. Дані про ці джерела були зібрані у двох енциклопедичних роботах англійських вчених П. Мюнца та Ф. Хіра2. Отже, можна сказати, що наша тема повною мірою висвітлена в джерелах, причому ми маємо можливість поглянути на багато сторін життя доби Каролінгів очима їхніх безпосередніх учасників. 1.3 Методологія та методи дослідження. Методологія роботи ґрунтується на цивілізаційному підході та комплексу принципів і методів, сполучення яких сприяло отриманню 1 Акты Майнцского собора 813 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 191; Акты Реймского собора 813 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 192; Акты Турского собора 813 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 192; Акты Турской церкви // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 218; Акты Шалонского собора 813 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 191; Решения синода во Франкфурте (794 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 155; Главы, взятые из римского права (826 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 181; Записка о службах монастырей (817 г.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 181-182. 2 Munz P. The Life in the Age of Charlemagne. London, 1969. 176 p.; Heer F. Charlemagne and his World. London, 1975. 272 p. 29 об’єктивних оцінок, аргументованих висновків і достовірних результатів, що, в свою чергу, сприяло розв’язанню поставлених завдань і досягненню визначеної мети дослідження. При роботі над дослідженням застосовано філософські (діалектичний, аналітичний), загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення) та спеціально-наукові (хронологічний, порівняльно-історичний, структурно-системний, антропологічний, аксіологічний, біографічний та структурно-функціональний) методи, які забезпечили його обґрунтованість та достовірність. Філософські методи дозволили сформувати загальний характер дослідження, а загально-наукові методи сприяли різнобічному опрацюванню великого обсягу історичного матеріалу, його систематизації та узагальнення, логічності викладу думок, виявленню причинно-наслідкових зв'язків, побудові загальних висновків тощо. Порівняльно-історичний метод дозволив виявити характерні особливості Каролінгського відродження, зумовлені їх відмінністю від культурного розвитку попереднього історичного періоду. Завдяки хронологічному методу виклад матеріалу здійснювався у хронологічній послідовності. Застосування структурно-системного методу дало змогу розглянути Каролінгське відродження в системі цивілізаційно- культурного розвитку Європи, встановити причинно-наслідкові зв’язки в історичному процесі, обумовлену цим явищем. Нами було використано антропологічний метод. Мета антропологічного методу – дослідження закономірностей проходження процесу взаємодії в системі «людина – людина» в ситуації передачі накопиченого людством досвіду наступним поколінням, визначення основних законів функціонування цього процесу. За допомогою антропологічного підходу з’ясовано ті нововведення, що вніс у шкільну монастирську систему Алкуїн в добу Каролінгського Відродження та осмислено шкільну реформу в Імперії Карла Великого. Аксіологічний (ціннісний) метод став з’єднуючою ланкою між теорією і практикою. Його було застосовано в дослідженні епістолярної спадщини письменників та політичних діячів. Біографічний метод дозволив прослідити сукупність умов, 30 подій та вчинків, цілеспрямованої діяльності на досягнення кінцевої мети життя тієї чи іншої особи. Він дав змогу розкрити ментальну модель поведінки конкретного діяча Каролінгського відродження. Структурно-функціональний метод дозволив простежити структуру освіти Середньовіччя та з’ясувати, як змінювалися її складові елементи, порушувалося чи не порушувалося їхнє співвідношення відповідно до функцій, що діяли в середині структури. Робота базується на принципах історизму та об’єктивності, які забезпечують можливість найповніше відтворити історичні процеси, які відбувалися у державі Каролінгів за Карла Великого та його наступників. Таким чином, застосування запропонованих методів історичного дослідження дозволить, на наш погляд, надати об’єктивній аналіз феномену Каролінгського відродження, уникнувши при цьому наскільки можливо невиправданих помилок та спотворень. Отже, стан джерельної бази, що включає численні і різноманітні за своїм характером документи, дискусійний характер проблеми, що розглядається в історіографії і застосування спеціальних методів дослідження цілком дозволяють нам приступити до вивчення питань, пов’язаних з Каролінгським ренесансом. 31 Розділ 2. Каролінгське відродження у «слові»: освіта, бібліотеки, антична традиція та література До кінця VIII ст. в результаті завоювань Каролінгів у Західній Європі виникла велика Франкська держава. Стрижнем політики франкських правителів, починаючи з синів Карла Мартелла – Карломана і Піпіна Короткого, але особливо за Карла Великого та імператора Людовіка Благочестивого, було прагнення до всебічного «виправлення» (correctio) народу франків, який сприймався як спадкоємець Римської імперії1. Оскільки, згідно з прийнятим у християнській історіософії поділом світової історії на шість століть, останній, шостий вік, початок якого відповідав правлінню імператора Августа Октавіана і земного життя Ісуса Христа2, незабаром, як очікувалося, повинен був завершитися, – існування Франкської держави мало есхатологічну суть. Відповідно до каролінгської концепції королівської влади, розробленої наприкінці VIII ст. Алкуїном і його найближчим оточенням, на короля франків покладалося особливе завдання – зробити все необхідне, щоб підготувати підданих до майбутнього спасіння через поширення та зміцнення християнства3. У такому контексті опорою королівської влади ставала церква. Правителі з династії Каролінгів встановили тісні стосунки з римськими понтифіками, підтримували місіонерів, які проповідували християнство в населених язичниками прикордонних областях Франкської держави, створювали нові єпископства на підлеглих територіях, жорстоко впокорювали заколоти, жалували землі і привілеї храмам та монастирям, приймали їх під королівське заступництво. У VIII ст. у Франкському королівстві з’явилися тисячі монастирів та церков, причому далеко не 1 Скіра Ю. Каролінгське відродження: передумови, творці, досягнення // Глухівські наукові читання – 2013. Київ, 2013. С. 85. 2 Августин Блаженный. О граде божьем. XXII, 30. 3 Булдакова О. Загальне наставляння та його роль у розбудові християнської держави Карла Великого. 2011 // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. № 106. С. 8. 32 завжди це було наслідком зусиль з боку королівської влади чи місіонерів; часто храми та чернечі обителі зводилися з ініціативи представників місцевої знаті також і на території зарейнської Німеччини. Важливим напрямом церковних реформ стала уніфікація богослужіння; було організовано роботу з виправлення літургійних книг. 2.1. Освіта. Проводячи реформи, королівська влада зіткнулася з відсутністю достатньої кількості грамотних кліриків, які володіють латиною, здатних здійснювати богослужіння, дотримуючись канонічних приписів, читати проповіді, наставляти парафіян у християнській вірі та боротися з язичництвом, що зумовило увагу правителів до проблеми шкільної освіти. У посланні Карла Великого «Про опіку над освітою» (784/5 р.), спочатку адресованому Баугульфу, настоятелю монастиря Фульда, а потім розісланому всім єпископам і абатам Франкського королівства, містився заклик не нехтувати вивченням словесності, без якого неможливе розуміння текстів Святого письма, і наказувалося залучати в якості наставників людей, до цього придатних1. Справді, тільки духовенство було грамотно, зберігало деякі навички управління, господарювання та суду; лише духовенство під час місцевої роздробленості і замкнутості підтримувало постійний, хоч і слабкий, зв’язок між єпископськими кафедрами, архієпископськими метрополіями та папським Римом; тільки духовенство могло вільно поповнювати свої ряди найздібнішими людьми з найширших народних мас – дуже багато навіть серед вищих церковних діячів були вихідцями з низів, котрим світська кар’єра вище їхнього стану була б немислима. Кадри церковної адміністрації були у розпорядженні Карла готовими, кадри світської адміністрації ще 1 Капитулярий о занятиях науками (780-800 гг.) // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 227-228. 33 потрібно було створити. Карл повинен був докласти всіх зусиль, щоб якнайплідніше використовувати перші і якнайшвидше придбати другі. Цим визначився весь напрямок його культурної політики1. Для того щоб церква могла відігравати свою роль об’єднуючої сили в різноплемінній імперії, потрібно було, щоб її засоби та дії у всіх кінцях держави були єдиними. Карл організує при дворі комісію, щоб очистити канонічний текст Біблії від помилок, що накопичилися під час переписування, і поширити його по всій країні; довершує реформу місцевих літургійних обрядів за єдиним римським зразком, започаткованою ще Піпіном Коротким2. Він також виписує з Риму авторитетний текст статуту св. Бенедикта для реорганізації всіх монастирів; замовляє Павлу Діакону зразковий гоміліарій – збірку проповідей на всі дні, звідки могли б черпати всі священики3. Капітулярієм «Загальне умовляння» (789 р.) король зобов’язував єпископів і абатів відкривати школи при монастирях і кафедральних соборах, де могли б навчатися не тільки клірики, а й миряни4. Це означало, що навчання молодих ченців та кліриків переставало бути однією з тисячі турбот клопітливого єпископа або абата і ставало клопотом спеціального вчителя, який міг навчати учнів більше і краще. Мережа таких шкіл швидко розкинулася по всіх єпархіях франкської держави. Рівень освіти в таких школах був трохи вищий за початковий, в них вивчали граматику, риторику та арифметику, а також основи музики5. Центром цієї мережі шкіл та розплідником тієї скоростиглої культурної еліти, якої так потребувала франкська держава, була придворна школа в 1 Гаспаров М. Л. Каролингское Возрождение (VIII-IX вв.) // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 6. 2 Bullough D. A. Carolingian Renewal: Sources and Heritage. Manchester; New-York, 1991. P. 34. 3 Павел Диакон. Гомилия о святом отце Бенедикте // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 95-99. 4 Общее увещание 789 г. // Каролингская эпоха. Из истории Западной Европы в раннее Средневековье: Сборник документов / Под редакцией А. А. Сванидзе, Г. П. Мягкова. Казань, 2002. С. 228-229. 5 Рябокінь А. О. Становлення початкової європейської школи в імперії Карла Великого (друга половина VІІІ століття) // Проблеми реформування педагогічної науки та освіти. Херсон\, 2019. С. 31-32. 34 столиці Карла – в Ахені. Придворна школа для дітей короля і вищих вельмож, майбутніх державних сановників, існувала у франків і раніше, але при Меровінгах вона служила, головним чином, вихованню військових доблестей, – за Карла Великого вона стала служити навчанню латинської мови, – класикам, Біблії та семи шляхетним наукам. Вчителями тут були найкращі вчені, що з’їхалися з усіх кінців християнської Європи до нового його політичного та духовного осередку, учнями були франки з найкращих родів, призначені Карлом для політичної кар’єри1. Тут, на стику двору та школи, серед учених, учнів, любителів і покровителів вченості і склалося те своєрідне товариство, за яким у науці закріпилася назва «академія Карла Великого». Це була водночас академія наук, міністерство освіти і дружній гурток: тут обговорювалися серйозні богословські питання, читалися лекції, тлумачилися автори і влаштовувалися бенкети, де учасники складали вишукані компліментарні вірші і розважалися вирішенням хитромудрих питань і загадок. Членами її були сам Карл зі своїм численним сімейством, найвизначніші духовні та світські сановники, вчителі та найкращі учні придворної школи. Кожен член академії приймав античний чи біблійний псевдонім, це було напівзабутою традицією галльських та британських вчених товариств – згадаємо «Вергілія Марона», граматика з Тулузи. Карл звався «Давид», його двоюрідний брат Адельхард, абат Корбійстій – «Августин», його дочки та придворні дами – «Луція», «Євлалія», «Математика», Алкуїн був «Флакк», Муадвін – «Назон», Ангільберт – «Гомер», Ейнхард – «Веселіїл», серед придворних були «Неємія», «Сульпіцій», «Тірсіс» і «Тимофей»2. Академія Карла Великого стала початком великого культурного руху; до неї сходяться нитки всіх традицій європейської латинської культури майже за два століття. Традиції передавалися від вчителів до учнів, і розвиток їх може бути простежено покоління за поколінням. 1 Шишков А. М. Средневековая интеллектуальная культура. Москва, 2003. С. 42-44. 2 Marenbon J. From the Circle of Alcuin to the School of Auxerre. Cambridge, 1981. P. 52-57. 35 На початку каролінгського відродження стоїть покоління іноземних вчителів – тих, хто приніс у франкську столицю залишки знань, розкидані попередньою епохою околицями Європи: з Італії, Іспанії, Ірландії, Англії. Італія була першою країною, яку завоював Карл і яка вразила його своєю незвичною культурою. Рівень цієї культури не слід перебільшувати: шкільна освіта і тут була в занепаді, Рим (за гіперболічними виразами поетів) лежав у руїнах, а віршоване послання, яке Карл отримав від папи в 774 р., жахало метричною безграмотністю. Але в італійських монастирях припадали пилом книги, і ці книги були необхідні для культурної справи Карла. За Альпи потяглися з Італії ті рукописи, яким судилося стати архетипами більшості латинських текстів, які дійшли до нас: спершу богослужбові книги та підручники граматики, потім твори отців церкви, потім античні класики. А слідом за книгами попрямували на північ і люди – ті нечисленні, які мали знання і відчували, що при франкському дворі ці знання потрібніше, ніж у Італії. Таких людей було троє: Петро, диякон Пізанський, граматик, який став першим відродником наукових занять у придворній школі та присвятив свій підручник граматики самому Карлу Великому; Павлін, патріарх аквілейський, один із найвизначніших богословів свого покоління, перший радник Карла з питань церковної політики; і найталановитіший з них – Павел Діакон, колишній придворний учитель лангобардського короля, автор історичного підручника та майстерних віршів, який згодом прославився своєю «Історією лангобардів». Їхнє перебування при франкському дворі тривало не більше десяти років, до початку 790-х років вони вже повернулися до Італії: Павлін у свою Аквілею, Павел Діакон в Монтекассіно, дряхлий Петро – теж в якийсь монастир. Але результати їхньої діяльності були вкрай важливими: саме вони заклали основу всього подальшого культурного відродження, і 780-ті роки по праву вважаються «італійським періодом» в історії придворної академії1. 1 Сайбеков М. Г., Рябокінь А. О. Вестготська і римо-ірландська вчені традиції в генезі європейської початкової та вищої школи. Полтава, 2008. C. 64-72. 36 За «італійським періодом» пішов «англо-саксонський» – 790-ті роки: новим головою придворної школи та придворної академії став англо-сакс Алкуїн (втім, і з ним Карл Великий познайомився в Італії). На долю Алкуїна випало впорядкування та організація того освітнього матеріалу, який накопичився у придворній школі при італійцях: Алкуїну належало вироблення зв’язкової програми навчання у придворній школі (латинь – сім благородних наук – богослов’я), складання підручників з основних предметів (підручники ці не виходили із вживання кілька століть), вироблення методики викладання. Алкуїн був талановитим педагогом, серед його підручників можна навіть легко розрізнити ті, що написані для початківців, і ті, які призначені для вже підготовлених учнів, а діалогічна форма його навчальних трактатів є не тільки літературною умовністю, а й відлунням справжньої класної практики. Зразком для його освітньої системи стала, мабуть, його рідна Йоркська школа. Алкуїн залишився у пам’яті нащадків центральною фігурою духовного життя свого часу1. «Він говорив, жив і писав на повну міру своєї гідності, а гідністю він перевершував усіх, крім хіба що наймогутніших королів», – захоплено писав про нього через сторіччя Ноткер Заїка2. Ірландія, третій культурний центр попередньої епохи, теж зробила свій внесок у праці першого покоління Відродження. Ірландія до кінця VIII ст. стала жертвою норманських набігів, що все посилювалися; рятуючись від них, ірландські вчені знову, як колись за Колумбана, потяглися на континент. Яскравою легендою про те, як два вчені ірландця висадилися на франкському березі і звернулися до народу з вигуком: «Хто хоче мудрості, нехай прийде і візьме її у нас – ми її тримаємо на продаж!» – починаються напівказкові санкт-галленські «Діяння Карла Великого»3. Ірландські емігранти дали 1 Dales D. Alcuin. His Life and Legacy. Cambridge, 2012. P. 2-7. 2 Ноткер Заика. Деяния Карла Великого. I, 2. 3 Сен-Галленський монах. Діяння Карла Великого, 1. 37 каролінгському відродженню знайомство з елементами грецької мови, смак до вишукано-темного стилю та розширені знання з географії та астрономії1. Найвидатнішими постатями цієї вченої еміграції були три людини: Дунгал, який підписував свої віршовані послання до Карла «ірландський вигнанець», давав йому консультації з наукових питань і в богословських суперечках аргументував цитатами не тільки з отців церкви, а й із християнських поетів2. Клемент, який схоже змінив Алкуїна на чолі придворної школи і написав граматику, що витіснила граматику Петра Пізанського3. Дікуйл, автор географічного трактату, в якому до тлумачних відомостей про провінції Римської імперії були додані відомості про Ірландію, Фарери та Ісландію, де літні ночі такі світлі, «що можна вошей вибирати з сорочки»4. Життя ірландських емігрантів було нелегке, кожен був готовий посміятися над їхньою безпритульністю і гордістю, а вони відповідали суперникам наріканнями за невігластво та поганий латинський стиль, як наприклад, Теодульф у «Посланні королю»5. Нарешті, готська Іспанія також дала каролінгському відродженню кількох видних його представників; але всі вони були не стільки вченими та вчителями, скільки практиками – адміністраторами, дипломатами, полемістами. Це – ліонський архієпископ Агобард, один із найосвіченіших людей свого часу, який засуджував поклоніння іконам і звичай «суду божого», який заперечував відомство і чаклунство6. Це – Клавдій, туринський єпископ, який мріяв відродити чистоту раннього християнства і заради цього почав також гоніння на ікони, яке сколихнуло на кілька років 1 Цебрій І. В. Роль Алкуїна Йорського в упровадженні ірландської вченої традиції в духовне життя Імперії Карла Великого // Історична пам’ять. 2011. № 26. С. 139. 2 Bullough D. A. Carolingian Renewal: Sources and Heritage. Manchester; New-York, 1991. P. 134. 3 McKitterick R. Carolingians and the Written Word. Cambridge, 1989. P. 57. 4 Eastwood B. S. Ordering the Heavens: Roman Astronomy and Cosmology in the Carolingian Renaissance. Leiden; Boston, 2007. P. 26. 5 Теодульф. Послание к королю // Памятники средневековой латинской литературы. VIII- IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 149-155. 6 McKitterick R. The Frankish Church and the Carolingian Reforms, 789-895. London, 1977. P. 111-114. 38 усю франкську церкву1. Найбільшим і найталановитішим діячем у цій плеяді був орлеанський єпископ Теодульф, адміністратор, дипломат, мораліст і покровитель мистецтв; як здається, він навіть не був членом академії (ми не знаємо його академічного прізвиська), але він був поетом, і до того ж одним із найталановитіших у своєму поколінні; його вірші більше, ніж чиїсь, дозволяють нам зазирнути у життя двору та імперії Карла2. Плоди діяльності цих різноплемінних культурних сил, зібраних до ахенського двору, з’явилися скоро. Вже приблизно у 800 р. на сцену виступає друге покоління каролінгського відродження – германські учні іноземних вчителів. Це – ті нові люди, на яких хотів спертися Карл у своїй державній політиці; серед них – не тільки духовні, а й світські особи, як люди невідомого походження, так і представники знатних родів, які доти зазвичай обходилися без грамотності3. Таким був Ейнхард, наближений Карла, автор його життєпису, що залишився найкращим для свого часу зразком володіння латинським складом. Також Ангільберт, морганатичний зять Карла, поет, який носив в академії прізвисько «Гомер». Ще Муадвін (або Модоїн), учень і друг Теодульфа, який наслідував його в пишному жанрі віршованих панегіриків. Крім того, Амаларій Трірський, учень Алкуїна, який їздив від Карла послом до Константинополя, перший латинський богослов, який зайнявся алегоричним тлумаченням літургійних обрядів. І ще Фрідугіс, інший учень Алкуїна, автор твору «Про субстанцію небуття і мороку» – рідкісної для свого часу спроби вправи думки поза колом традиційних патристичних питань. І Смарагд Сент- Михієльський, автор 15 книг коментаря до граматики Доната, єдина людина у франкській державі, що прямо спонукав імператора Людовика Благочестивого, сина Карла скасувати у своїх володіннях рабство. Такі, нарешті, два «просвітителі Німеччини» – Храбан Мавр, абат Фульдський, і 1 McKitterick R. The Frankish Church and the Carolingian Reforms, 789-895. London, 1977. P. 115. 2 Ярхо Б. И. Поэзия Каролингского Возрождения. Москва, 2010. C. 60. 3 Сайбеков М. Г., Рябокінь А. О. Вестготська і римо-ірландська вчені традиції в генезі європейської початкової та вищої школи. Полтава, 2008. C. 84-93. 39 Грімальд, абат Санкт-Галленський, працею яких керовані ними монастирі стали центрами латинської культури за Рейном, у нещодавно лише долучених до християнської цивілізації східно-германських областях1. Представники франкської знаті відправляли до королівського двору дітей, щоб вони могли здобути необхідну освіту, увійти до королівського оточення, підготуватися до майбутньої політичної чи церковної кар’єри. Ті, хто навчалися і викладали в придворній школі, брали активну участь у політичному житті як королівські радники і дипломати, обіймали важливі посади в церковній та світській ієрархії: Алкуїн був абатом монастиря св. Мартіна в Турі, Рабан Мавр – настоятелем монастиря Фульда, Валафрід Страбон – абатом Райхенау; Теодульф до 818 р. обіймав Орлеанську кафедру, Пруденцій був єпископом Труа, Агобард – архієпископом Ліона; Фрідугіз, Рабан Мавр, Валафрід Страбон очолювали королівську канцелярію; Ейнгарду, Лупу та іншим доручалися складні дипломатичні місії. Їхня діяльність на королівській службі сприяла поширенню придворної культури за межами двору – в монастирях та при єпископських кафедрах2. Традиційно виховну функцію виконували монастирі: юнаки під керівництвом досвідченого наставника з-поміж ченців готувалися до чернечого життя, осягали статут, брали участь у богослужінні, займалися фізичними та інтелектуальними вправами. У VIII ст. впродовж поглиблення християнізації франкського суспільства чернеча педагогіка почала користуватися великою популярністю серед мирян. Багато дітей із знатних сімей отримували в монастирських школах початкову освіту, причому така практика не завжди була безпосередньо пов’язана з «пожертвуванням» дитини обителі3. 1 Brown G. The Carolingian Renaissance // Carolingian Culture: Emulation and Innovation / Ed. R. McKitterick. Cambridge, 1994. P. 35. 2 Marenbon J. From the Circle of Alcuin to the School of Auxerre. Cambridge, 1981. P. 102. 3 Ненарокова М. Р. Европейская школьная культура VIII-IX веков // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 24-26. 40 На початку IX ст. присутність у монастирях великої кількості мирян чинила помітний вплив на спосіб життя чернечих, сприяло проникненню за монастирські стіни мирських звичаїв. Ахенський Собор 817 р., скликаний імператором Людовіком Благочестивим з ініціативи Бенедикта Аніанського, ухвалив, що до монастирських шкіл повинні зараховуватися тільки ті, хто надалі мають намір принести чернечі обітниці або в юному віці були «пожертвувані» монастирю батьками, всім іншим наказувалося здобувати освіту в інших школах1. Це рішення було негативно прийняте як франкською знаттю, так і чернецтвом (багато монастирів отримували плату за навчання). Ймовірно, після 817 р. у деяких великих монастирях з’явилися окремі школи для мирян і майбутніх ченців, наприклад, у Санкт-Галлені: у монастирській хроніці Ратберта про монастирську школу і сторонніх учнів, які проходили навчання в абатстві2, а на плані «ідеального» монастиря (бл. 825 р.), який зберігся в бібліотеці абатства Санкт-Галлен, але був створений, мабуть, в Райхенау, позначено школу, відокремлену від кварталу новиціїв3. Очевидно, що рішення Ахенського Собору виконувалося не скрізь, оскільки навіть у великому імперському монастирі Сен-Рік’є, як і раніше, діяла спільна школа. З 20-х рр. ІХ ст. двір перестає бути осередком освіти та культури у Франкській імперії. Інтелектуальними та духовними центрами стають монастирі (Сен-Дені, Сен-Рік’є, Сен-Вандрій-де-Фонтенель, Корбі, Сен- Мартен у Турі, Фер’єр, Лорш, Фульда, Райхенау, Санкт-Галлен) та єпископські міста (Реймс, Ліон, Санс, Безансон, Кельн та Трір). Популярність отримали єпископські школи в Орлеані, Меці, Реймсі, Лані, Льєжі та Утрехті. З початку ІХ ст. спостерігається культурний підйом в Італії – в Павії, Вероні, Мілані, Римі4. Реформи Каролінгів у сфері освіти спочатку мали скоріше кількісний, ніж якісний характер. Передбачалося збільшити кількість шкіл, учні яких 1 Записка о службах монастырей (817 г.). 2 McKitterick R. Carolingians and the Written Word. Cambridge, 1989. P. 45. 3 Там само. 4 Гаспаров М. Л. Каролингское Возрождение (VIII-IX вв.) // Памятники средневековой латинской литературы. VIII-IX века / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва, 2006. С. 16. 41 отримували початкову освіту: основи латинської граматики, елементарні правила читання та письма, рахунку та піснеспіву, знання деяких священних текстів та молитов. Визначальною була орієнтація на тексти Святого письма. Ледве навчившись читати, учень приступав до вивчення Псалтирі; слід було завчити всі 150 псалмів, для чого використовувалися різні методи: копіювання окремих віршів на таблички, постійне цитування вголос, спів1. До VIII ст. виявилася суттєва розбіжність в усній та письмовій мовах, оскільки протягом меровінгського часу автори свідомо відмовлялися від традицій античної літератури, яка поступово ставала надбанням культурної меншості, щоб мати змогу звернутися до більш широкої аудиторії, яка втрачала здатність розуміти правильну латину. У період Каролінгського відродження почали відмовлятися від цієї практики заради збереження знання класичної латині як мови Біблії. Латина стає мовою культури та освіти, недоступною для більшості населення2. Собори 813 р. у Реймсі та Майнці наказували проповідникам звертатися до слухачів «народною» мовою, задля чого були виконані переклади основних молитов3. Складалися глосарії латинської лексики, у яких значення слів встановлювалися на класичній та «народній» латині. Для германського населення Франкської імперії створювалися двомовні словники, а також підручники граматики. Перший глосарій давньонімецькою мовою був складений у Санкт-Галлені в середині VIII ст.; у другій половині VIII-IX ст. він часто переписувався і зберігся у трьох рукописах IX ст. У другій половині VIII ст. з’являється досить багато посібників з граматики. У придворній школі в Ахені використовувалися підручники, складені Петром Пізанським, Климентом, Алкуїном. У єпископських і монастирських школах навчалися за граматикою Елія Доната (IV ст.)4. 1 Петров В. В. Каролингские школьные тексты: Глоссы из круга Иоанна Скотта и Ремигия из Осерра // Философия природы в античности и в средние века / Отв. ред. П. П. Гайденко, В. В. Петров. Москва, 1999. Ч. 2. С. 234-235. 2 Ле Гофф Ж. Интелектуалы в средние века. Санкт-Петербург:, 2003. C. 44. 3 Акты Майнцского собора 813 г.; Акты Реймского собора 813 г. 4 Uses of Literacy in Early Mediaeval Europe / R. McKitterick. Cambridge, 1990. P. 147-148. 42 З творів античних авторів зверталися передусім до творчості поетів (Вергілій, Горацій, Овідій), оскільки навчання віршуванню вважалося важливою частиною граматичних штудій, але також читали праці давньоримських філософів, риторів та істориків – Плінія, Сенеки, Цицерона, Світонія, Саллюстія, Тіта Лівія, Юстина та інших. Алкуїн та його учень Кандід адаптували задля потреб шкільного викладання твори Клавдіана Мамерта, блж. Августина та Боеція. Седулій Скот склав збірку витягів і цитат з «Історії Августів» (IV ст.), «Коментарів на «Сон Сципіона»« Макробія (V ст.), військових трактатів Вегеція та Фронтіна, творів Цицерона та Валерія Максима. Бібліотекар абатства Корбі пресв. Хадоард підготував тематичний збірник, де зібрав виписки на сюжети з творів Цицерона, Саллюстія, трактату Марціана Капели, коментарів Сервія до «Енеїди» та Макробія на «Сон Сципіона». Інша збірка з бібліотеки монастиря Райхенау включала фрагменти творів Боеція «Повчання в арифметиці», Псевдо-Боеція «Про геометрію», Алкуїна про діалектику та риторику, поема про астрономію «Явища» давньогрецького поета Арата з Сол, трактат про медицину та інше1. Коло навчальних текстів був більш менш обмежений, тому в багатьох творах каролінгської епохи, написаних у різний час і в різних місцях, нерідко зустрічаються одні і ті ж цитати з древніх авторів. 2.2. Бібліотеки та скрипторії. Повернення вченості у період Каролінгського відродження характеризують формування та укрупнення бібліотек при кафедральних соборах, монастирях, появу приватних книжкових збірників, а також зародження масштабної системи копіювання, обміну та продажу рукописів. У VIII-X ст. в державу Каролінгів було привезено багато рукописів з Італії, Іспанії, Британських островів2. Поступово розвивалося виробництво книг та 1 McKitterick R. History and Memory in the Carolingian World. Cambridge, 2004. P. 68-69. 2 Carolingian Culture: Emulation and Innovation / Ed. R. McKitterick. Cambidge, 1994. P. 22. 43 на франкських територіях. У книжкових збірниках були представлені біблійні та богослужбові книги, твори отців Церкви та інших церковних письменників, житія святих, збірки королівських капітуляріїв, варварські правди, праці з граматики, риторики, арифметики, астрономії, музики, історії, географії, трактати з архітектури, медицини і військової справи, поетичні збірки, бестіарії та багато іншого. У монастирських бібліотеках збирали і переписували старі рукописи, що сприяло збереженню античної спадщини (найраніші відомі рукописи з творами римських письменників відносяться в основному до каролінгського часу)1. Згідно зі збереженими описами, ймовірно неповними, в монастирі Райхенау в 822 р. було зібрано 415, у Сен-Рік’є в 831 р. – 256 кодексів. У другій половині ІХ ст. в абатстві Санкт-Галлен налічувалося щонайменше 428, у монастирі Лорш – 590 рукописів. У Х ст. у Боббіо зберігалося 666, у Санкт-Еммерамі в Регенсбурзі – 513 кодексів. Відомостей про склад бібліотек абатств Флері, Фер’єр, Сен-Дені, Сен-Мартен у Турі, Сен-Ремі в Реймсі, Корбі, Фульда в даний час немає, але їх фонди навряд чи сильно поступалися збірникам інших великих монастирів і швидше за все несуттєво відрізнялися за складом. Більшість бібліотек кафедральних соборів були меншими за монастирські. У ІХ ст. у Кельні налічувалося приблизно 107 книг, у Пассау – 40. У Реймсі їх було близько 100. Виділялася бібліотека кафедрального собору Вюрцбурга (не менше 209 книг)2. Відомо про досить великі персональні книжкові зібрання представників світської аристократії. Великі зібрання книжок перебували у розпорядженні Карла Великого та Людовика Благочестивого. Одне з найкращих «світських» книжкових зібрань ІХ ст. належало Карлу Лисому; воно включало декілька десятків творів з богослов’я, історії, агіографії та «вільних мистецтв». Понад 200 книг налічувала колекція Ангільберта, пізніше подарована їм монастирю Сен-Рік’є. Луп Фер’єрський захоплювався бібліотекою Ейнгарда, створеною 1 Богданов Г. Бібліотека Карла Великого та її доля // Вісник Книжкової палати. 2022. № 6. С. 50. 2 Bischoff B. Manuscripts and Libraries in the Age of Charlemagne. Cambridge, 1994. P. 17-18. 44 ще до того, як той став абатом монастиря Зелігенштадт. Графи Вільгельм і Ротхарій, які заснували абатства Желлон і Шарру відповідно, передали до бібліотечних зібрань свої книжкові колекції. Особистими екземплярами Євангелій, гоміліаріїв, антифонаріїв, Псалтирів, збірками проповідей, агіографічними творами, пенітенціаліями, постановами церковних синодів часто володіли й прості клірики1. Одним з основних методів поповнення книжкових зібрань було отримання в дар. Вручення книги (як правило, Біблії) королю ченцями тієї чи іншої обителі стало у ІХ ст. частим сюжетом каролінгської книжкової мініатюри. Правителі в свою чергу нерідко дарували абатствам дорогі і розкішно прикрашені кодекси, виділяли монастирям матеріальну допомогу для підтримки рукописних фондів у належному стані. Абати монастиря Сен- Вандрій-де-Фонтенель передали до зібрань обителі десятки рукописів. Так само чинили абати та ченці Санкт-Галлена, Боббіо та Санкт-Еммерама. Архієпископ Гінкмар Реймський дарував кафедральній бібліотеці Реймса своє книжкове зібрання; єпископ Мадальвін заповідав книги єпископству Пассау, диякон Ландон – монастирю Санта-Марія-ді-Альбането, а пресвітер Вальгарій – монастирю Сізуен. Велике значення мав обмін рукописами між скрипторіями при різних церквах та монастирях. Нерідко зібрання поповнювалися особистими фондами ченців та вчених. У складі бібліотеки монастиря Райхенау зберігалися десятки томів, переписаних для особистих потреб ченцем Регінбертом. Луп Фер’єрський переписав безліч рукописів для себе та своїх учнів. У разі небезпеки колекції великих монастирів нерідко приховували в інших обителях. Так, ченці Санкт-Галлена тимчасово передали свої книги до Райхенау, а братія монастиря Сен-Ва в Аррасі перевезла книжкове зібрання у Бове2. Зазвичай книги зберігалися в так званих армаріях – скринях або шафах, що замикалися на замок; для великих книжкових зібрань часто відводилися 1 Bischoff B. Manuscripts and Libraries in the Age of Charlemagne. Cambridge, 1994. P. 19. 2 Там само. P. 20. 45 цілі кімнати. Не всі манускрипти знаходилися в одному місці: книги, які використовуються в богослужінні, як правило, тримали окремо – у церкві, разом із літургічними вбраннями та начиннями. Навчальні книжки майже не виносилися з монастирських чи соборних шкіл. Зростання потреби у книжковій продукції сприяло формуванню практики передачі книг у тимчасове користування приватним особам – клірикам та мирянам. Ця практика була характерна насамперед для церковних бібліотек та зафіксована у книжкових інвентарях. Монастирські зібрання, навпаки, залишалися загалом закритими; деякі книги іноді могли на якийсь час видаватися єпископам, пресвітерам або настоятелям інших обителів, і лише у виняткових випадках запозичувати книгу з монастирської бібліотеки могли миряни1. Рукописи виготовлялися на замовлення в монастирських або єпископських скрипторіях. Істотні зміни відбулися у культурі письма. На зміну меровінгського письма (напівунціал) прийшов каролінгський мінускул, що сформувався у скрипторіях Північної Франції у другій половині VIII ст. У ІХ ст. уніфікація богослужбових книг у ході літургійної реформи Каролінгів сприяла поширенню нового стилю письма територією Франкської держави. До кращих зразків каролінгських рукописів відносяться Євангеліє Карла Великого (Євангеліє Годескалька; придворна школа, 781-783), Євангеліє з Сен-Медара (придворна школа, бл. 800), Перша Біблія Карла Лисого (Біблія Вівіана; Сен-Мартен у Турі, 845-846), Друга Біблія Карла Лисого (Ельнон, 871-877), Псалтир Карла Лисого (придворна школа, до 869), Сакраментарій Карла Лисого (придворна школа, 869-870), Євангеліє Луазеля (Реймс, 1-ша пол. IX ст.), Євангеліє Еббона (Овіллер, 20-30-і рр. IX ст.), Сакраментарій Дрогона (Мец, 844-855) та інші2. 1 McKitterick R. Carolingians and the Written Word. Cambridge, 1989. P. 101. 2 The Early Medieval Bible: its production, decoration and use / Ed. R. Gameson. Cambridge, 2009. P. 38-41. 46 2.3. Антична традиція та каролінгська література. Формальне відродження імперії, потреба у новому ідеологічному обґрунтуванні влади та її церемоніальному оформленні, уніфікація богослужіння та богослужбової літератури сприяли зростанню інтересу до спадщини римської культури. З кінця VIII ст. пошук, копіювання та тиражування пам’яток античної літератури стали цілеспрямованою державною політикою. Ряд творів античних авторів був обов’язковим для вивчення в школах («Енеїда», «Георгіки» та «Буколіки» Вергілія, вірші Горація, прозові та поетичні твори Овідія, промови Цицерона, п’єси Теренція, епічна поема «Фарсалія» Аннея Лукана, «Сатири» Ювенала та інше)1. У ІХ ст. ці твори у багатьох примірниках зустрічаються по всій території держави Каролінгів. Наприкінці VIII-IX ст. активно переписувалися історичні праці багатьох античних та ранньосередньовічних авторів, як християнських, так і язичницьких. Популярністю користувалися твори Євсевія Кесарійського «Церковна історія» (у перекладі Руфіна Аквілейського) та «