САКРАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ 

 ЛЕКЦІЯ 1 
Розробник:
 к.геогр.н., доцент кафедри 		           Л.В.Ключко


Харків-2011
КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО КУРС
Назва дисципліни – "Сакральна географія".
Попередні умови для вивчення – курс побудовано на поєднанні комплексу знань з історії, філософії, культурології, етики, соціології, релігієзнавства, політології, географії.
Мета курсу – сформувати знання про закономірності територіальної організації релігійної сфери, особливості її функціонування, про вплив релігії на життєдіяльність як суспільства так і окремої людини.
Задачі курсу - виявити причини і фактори поширення тієї чи іншої релігії в межах конкретної держави, у світі в цілому; з'ясувати закономірності розподілу культових споруд по території; вивчити вплив релігійних вірувань на спосіб життя різних со­ціальних верств населення; вивчити вплив міжконфесійної ситуації на розвиток продуктивних сил, на динаміку соціальних процесів, визначити особливості релігійної поведінки людей; дослідити роль релігії у формуванні суспільного розуму і су­спільного інтелекту на конкретній території; вивчити вплив міжконфесійної ситуації на розвиток продуктивних сил, на динаміку соціальних процесів; дослідити регіональні і конфесійні особливості соціальної доктрини Церкви та їх вплив на рівень життя населення.
Зміст курсу – Теоретико-методологічні засади сакральної географії, історико-географічні аспекти розвитку та поширення релігій світу. Первісні та місцеві традиційні вірування та культи, священні книги, роль віри в житті людини Фактори формування сучасної георелігійної ситуації в світі та  в Україні. Регіональні особливості міжконфесійної ситуації в Україні.
Форми та методи навчання – лекції, семінари, практичні заняття та самостійна робота згідно програми курсу. 
Тема 1. 
Теоретико-методологічні аспекти дослідження географії релігії
Питання лекції:
Історія формування та становлення наукового напрямку та дисципліни «географія релігій» та «сакральна географія». 
Об’єктно-предметна області дослідження географії релігії та сакральної географії.
Місце «Сакральної географії» і «Географії релігій» в системі географічних наук.
Методологічні підходи, розвиток поняттєво-термінологічного апарату, розробка методик релігійно-географічних досліджень.
Поняття і сутність релігії.
 Релігія як суспільне явище і складова  частина духовної культури
Питання для самостійного опрацювання
Література
Сакральна географія - наука зовсім молода. Більшість сучасних учених, зокрема В.О.Патійчук, вважають, що сакральна географія в Україні перебуває в зародковому стані. Це, звичайно, стосується й інших держав. Така ситуація пояснюється біполярним ставленням до релігії впродовж багатьох віків: її, з одного боку, сприймали як найпотаємніший, найсокровенніший, духовний, реально існуючий світ людини у взаємозв'язку з Богом, з іншого - як містику, шарлатанство, забобони тощо. Ось чому сакрально-географічні знання можна виявити у працях вчених різних епох, у священних книгах, у літературних, істо­ричних і філософських творах, а формування географії релігії як самостійної галузі знань почалось не так давно.
1. Історія формування та становлення наукового напрямку та дисципліни «географія релігій» та «сакральна географія»
В українській науці перші елементи географії релігії були присутні уже в “Літописі руському”, який охоплює події від 852 р. до 1292 р. З прийняттям Україною у 988 р. християнства починається паломництво до Святої Землі - Палестини. Першим відомим українцем, що здійснив у 1062 р. подорож до Святої Землі був ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. 
В 1112–1113 рр. у Святій Землі перебував ігумен “руської землі” Данило. За результатами паломництва він залишив нам свій твір “Ходіння Данила Паломника”, найдавніший список якого відомий з XV ст. У щоденнику Данила Паломника є географічні описи Палестини, особливо її природи. Він зокрема писав: “І цей (місцевий мудрець) показав мені добре всі місця святі, що є в Єрусалимі й по всій цій землі провів мене добре й до Тиверіядського моря, й до Тавора, й до Назарету й до Вифлеєму". 
Можна припустити, що зачинателем української географії релігії був Василь Григорович-Барський (1701-1747 рр.), який  здійснив у 1723–1747 рр. подорож за маршрутом: Київ - Львів - Буда - Відень - Венеція - о. Корфу - Салоніки - о. Кіпр - Палестина - о. Кіпр - о. Патмос (о-ви Пд. Споради) - Константинополь (Стамбул) - Бухарест - Ясси - Могилів - Київ. З Венеції він відвідав Рим, з Палестини — Єгипет та Сирію, два рази був на Афоні. Свої враження від подорожі Григорович-Барський виклав у праці “Странствования Василья Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747 г.”У 1885-1887 рр. вийшло чотиритомне фундаментальне видання цієї праці. 
В Україні подорож пролягала з Києва на Остріг-Почаїв-Броди-Львів-Рудки-Самбір-Спас (Спаський монастир-резиденція Перемиського єпископа) — Лаврів (Лаврівський монастир) — Балигород (суч. Польща). Зі Львова Барський здійснив подорож до Жовкви і Крехова (Крехівський греко-католицький монастир). 
Василь Григорович-Барський значну увагу у своєму творі приділяє географії релігії. Відвідавши з Палестини Єгипет він, зокрема, так його описує: “В Єгипті знаходяться люди різного роду, різної віри і різної мови...”. Далі він пише, що тут є араби єдиної віри як з турками (мусульмани), так і з греками (православні християни Александрійського патріархату). Живуть також римляни (французи, венеціанці, іспанці), англійці, багато вірмен, жиди. Є дуже багато коптів, які не визнають Александрійського православного (грецького) патріарха і хочуть його підім’яти. Про сучасну південно-західну Сирію і Ліван Барський пише: “Відомо тобі буде, ретельний читачу, що в країні тій, в Сидоні, Бейруті і всюди навколо Дамаска, багато Маронітів знаходяться;...".
Зупиняється Барський і на конфесійно-територіальному устрою християнства у східному Середземномор’ї. Так він пише: “Місто Сайда (суч. Ліван) або як в святому письмі називається Сидон,(...) І тут починається навіть до Анатолії, (...) простягання престолу святійшого патріарха Антіохійського, на південь же Єрусалимського і Александрійського, тобто Палестини і Єгипту”. І далі він говорить, що в районі північно-східного Середземномор’я (суч. середньо-південна Туреччина) між містами Фарсіс (суч. Тарсус) і містом на схід від нього Баяс (суч. Паяс) проходить у напрямі на північ границя між Константинопольським і Антіохійським патріархатами.
У другій половині XIX ст. українська географія релігії отримує новий імпульс розвитку. Павло Чубинський (1839–1884) - діловий керівник та заступник голови Південно-західного відділу Россійського географічного товариства (1873–1876) публікує “Карту католиков, а в том числе и поляков юго-западного края”. Вона була поміщена в 7-му томі “Трудов энографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край” (1872 р.). 
Питання географії релігії розглядає у своїй праці — “География Европейской России” В. Маркозов, виданій у Києві в 1882 р.
Галицький український географ Роман Заклинський (1852–1931) у своєму творі “Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська” (1887 р.) виділяє окремий розділ під назвою “Віра і обряд”. Він зазначає, що русини (українці) галицькі й угорські є греко-католиками (уніатами), а буковинські православними. На Галичині є три греко-католицькі єпархії — львівська архиєпархія, перемиська і станіславська (суч. Івано-Франківськ) єпархії. 
Основоположник української національної географії Степан Рудницький (1877–1937) розпочинав у 1896–1899 рр. свою наукову діяльність як історик.
З початку ХХ-го ст. українська географія релігії продовжує розвиватись. Георелігійним проблемам приділяє, зокрема, увагу український географ В. Кістяківський у праці “Российская империя” (1916 р.).
 Окремої уваги заслуговує внесок в географію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903–1970). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику — “Адміністративна карта Галичини зі спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій” (1934 р.), друга, видана у 1935 р. “Карта греко-католицької Львівської архиєпархії” .
Значний внесок в українську географію релігії вніс визначний український церковний та громадський діяч, вчений і мислитель верховний архиєпископ Йосип кардинал Сліпий (1892–1984), що прийняв у 1975 р. титул патріарха. Серед його численних творів є п’ять, які повністю можна віднести до релігійно-географічних праць. 
Перша з них: “Погляд на з’єдинені й нез’єдинені церкви Сходу і догматичні різниці між ними” (1937 р.), яка є найважливішою географічно-релігійною працею Й. Сліпого. У ній він відмічає: “Жива лучність зі східними обрядами Церков може нас зберегти перед похибками”.
Наступні георелігійні твори Й. Сліпого присвячені опису його подорожей (паломництва) до Палестини, Англії та Сицилії (“Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі” (1935 р.), “Подорож до Англії” (1936 р.), “Сицилія. Жмут споминів з подорожі” (1939 р.), “Кілька вражінь з Лемківщини”  
Внаслідок антирелігійного терору (на центрально- та східно-українських землях з 1920-х рр., на західно-українських — з другої половини 1940-х рр.) українська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. 
Повноцінне релігійне життя продовжувалось в діаспорі. Ситуація в діаспорних церквах була і залишається складною. Визначний український географ Володимир Кубійович писав з цього приводу у 1964 р.: “Укр. Кат. Церква в ЗДА (США) не є продовженням славних традицій нашої Східної Церкви, традицій синтези східного і західного християнства. (...) Українська Католицька Церква не становить єдности, немає одного проводу”. 
В діаспорі вийшли близькі до географії релігії роботи. Це, зокрема, дослідження М. Ваврика “Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–XX ст.” (1979 р.). У праці проаналізовано розвиток української “Святопокровської” провінції Василіянського ордену у 1743–1839 рр. 
В соціально-економічній (суспільній) географії існує різне трактування предмету географії релігії. Німецький філософ Іммануїл Кант —“батько географії релігій”, вважав, що предметом її вивчення повинне бути просторове поширення окремих релігій. 
На думку одного із творців “нової географії”, німецького географа Карла Ріттера (1779–1859) географія релігій повинна вивчати особливості функціонування різних релігій, чи конфесійних груп в окремих регіонах.
Російський географ Олексій Кріндач (1992 р.) вважає, що: “Предметом географії релігії, її центральною проблемою є діалектичний (неперервний, цілеспрямований і необоротний в своєму розвитку) процес взаємодії між релігією і навколишнім (природним і соціально-економічним) середовищем, що обумовлює в кожен момент часу стан динамічної рівноваги між ними”. Стаття А. Кріндача „Географія релігій як науковий напрям” (Москва, 1992). 
Була „Бохумська модель” М. Бюттнера (Німеччина). Була й країнознавча праця П. Пучкова „Сучасна географія релігій” (Москва, 1975). 
Проте української географії релігії як науки та навчальної дисципліни не існувало. Всі релігійно-географічні відомості у підручниках та навчальних посібниках з економічної та соціальної географії вміщувалися у розділі „Населення” в пункті „Релігійний склад населення”. 
З обранням незалежності України відбувся „прорив” в українській суспільній географії. Вийшла друком постановочна, але ґрунтовна та донині актуальна доповідь О. Шаблія та О. Вісьтак „Сакральна географія: становлення та проблеми розвитку” (Перм, 1993), а згодом у фундаментальній праці „Соціально-економічна географія України” (за редакцією О. Шаблія) було вміщено окремий параграф „Географія релігії України” (О. Шаблій, Львів, 1994, 1995). 
Відголосом на це стали тези та статті „Проблеми розвитку географії релігії” (В. Патійчук, Львів, 1994), „Географія релігії – нова галузь суспільно-географічних знань” (К. Мезенцев, С. Павлов, Київ, 1995), „Історичні аспекти розвитку географічних досліджень релігійної сфери” (О. Любіцева, К. Мезенцев, С. Павлов, Тернопіль, 1995). 
Першим узагальненням стали навчальні посібники „Географія релігій” (С. Павлов, К. Мезенцев, О. Любіцева, Київ, 1998, 1999) та „Сакральна географія” (Л. Шевчук, Львів, 1999). 
Наступним сплеском релігійно-географічних досліджень в Україні став захист кандидатських дисертацій „Територіальна організація релігійної сфери адміністративної області (на прикладі Волинської області)” (В. Патійчук, Київ, 1998), „Організація релігійно-географічної сфери України” (С. Павлов, Київ, 1999), „Географія релігії в Україні” (А. Ковальчук, Львів, 2000), „Релігійна сфера обласного регіону: трансформація і територіальна організація (на матеріалах Львівської області)” (О. Кучабський, Львів, 2000). 
2. Об’єктно-предметна області дослідження географії релігії та сакральної географії
Об'єкт дослідження сакральної географії 
релігійна сфера (О. Шаблій, 1994); В. Патійчук, 1998, Ковальчук, 2000), 
релігійна сфера як складова суспільно-географічного комплексу, релігійно-територіальна система (К. Мезенцев, С. Павлов, 1995), 
духовна складова ноосфери (О. Любіцева, 1998,), 
релігійно-географічна сфера як складова духовної сфери, компоненти та функціональні елементи якої певним чином локалізовані та функціонують у просторі (С. Павлов, 1999), 
релігійна сфера, організована (інституційна) релігійність (оскільки лише конкретні релігійні інституції перетворюють релігійну сферу у визначне суспільне явище, то у поле науково-пізнавальних зацікавлень географії релігії потрапляють у першу чергу її організовані форми – конфесії) (О. Кучабський, 2000); 
людина, її сакральний світ та релігійна поведінка, соціальне середовище і релігійні організації, природне та соціальне середовище й культові місця, природне і соціальне середовище та культові споруди, соціальна доктрини Церкви тощо, тобто геопросторові форми сакральних елементі (Л. Шевчук, 1999).
Аспекти географічності релігійної сфери (Шаблій О.І., Вісьтак О.)
розміщення та розповсюдження релігійних вірувань і відповідних їм інституцій; 
наявність непросторових „фокусів” („ядер”) релігійного життя і діяльності, які стягують до себе міграційні потоки віруючих, паломників і рекреантів;
 розвиток територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує власне духовну сферу послугами; 
залежність територіальної диференціації релігійного життя і діяльності від геопросторових відмінностей в етнодемографічній і природно-географічній обстановці. 
Предметна область сакральної географії
територіальна організація релігійного життя і діяльності, а загалом – релігійної сфери (конкретними реальними об’єктами дослідження є геопрострові форми цієї організації, зокрема їх морфологія, зміст, генезис, динаміка, фактори і закони формування й функціонування) (О. Шаблій, 1994); 
територіальна організація, співвідношення, взаємодія та розвиток компонентів релігійно-територіальної системи (К. Мезенцев, С. Павлов, 1995); 
закономірності територіальної організації релігії в просторі й часі в певних природних і соціально-економічних умовах (О. Любіцева, 1998); 
три рівні функціонування релігійно-географічної сфери: верхній – ідеологічний, середній – соціальний та нижній – ландшафтний (С. Павлов, 1999); 
територіальна організація сакральної життєдіяльності людини, релігійної групи людей, країни, групи країн, світу та її вплив на територіальну організацію суспільства в цілому (Л. Шевчук, 1999); 
територіальна організація релігійної сфери у просторово-часовому поєднанні (як управлінсько обумовлене просторове взаємовідношення сукупності окремих складових релігійної сфери на території різних рівнів) (Ковальчук, 2000); 
територіальна організація релігійної сфери (в Україні – дослідження трансформації релігійної сфери; конкретні сторони дослідження – рівень релігійності та конфесійна структура населення, міжконфесійна конфліктність та її виявлення на локальному і регіональному рівнях, оцінка державної політики в релігійній сфері тощо (О. Кучабський, 2000); 
територіальна організація релігійної життєдіяльності людей та її вплив на територіальну організацію суспільства (О. Топчієв, 2001); 
геопрострові форми функціонування релігії, що виникають в процесі її взаємодії з суспільним і природним середовищем (І. Ровенчак, 2003).
Співвідношення понять „географія релігії” та „сакральна географія”
Л. Шевчук зазначає, що зміст поняття „сакральний” є дещо ширшим, ніж зміст поняття „релігійний”, тобто „релігійне” можна вважати ядром „сакрального”, звідси – сакральна географія порівняно з географією релігії повинна мати дещо ширший предмет дослідження. 
Аргументованим є дослідження в цьому відношенні Ю. Кисельова, який дійшов висновку, що розбіжності у поглядах різних авторів на об’єкт дослідження спонукають до тверджень про існування географії релігій та сакральної географії як різних галузей знань. Більш широкий зміст поняття „сакральний”, ніж „релігійний”, свідчить про наявність відносин підпорядкування між поняттями „сакральна географія” та „географія релігій”. Відмінності полягають не лише в широті охоплення, але й у розстановці акцентів: якщо сакральна географія вивчає передусім сакральний світ рінорангових соціальних груп у геопросторі, то географія релігій досліджує в першу чергу територіальні релігійні системи. Сакральна географія досліджує геопрострові аспекти змісту сакрального життя людини, тоді як географія релігій найбільшу увагу приділяє вивченню форм територіальної організації сакральних систем.
На думку Мезенцева К.В., географія релігії та сакральна географія, дійсно, мають різні предметні області, які водночас значною мірою перетинаються. Сакральний світ є не тільки релігійним. Релігійна діяльність є не тільки сакральною. 
При цьому географія релігій вивчає геопрострову організацію сакрального світу, сакральних ландшафтів, індивідуальних сакральних уявлень. Сакральна географія не може не торкатися питань геопрострової організації релігійної діяльності. І чіткої розподільної межі між предметними областями цих дисциплін немає. Та й, мабуть, не варто її шукати та обґрунтовувати. Щодо об’єкту дослідження географії релігії, то Мезенцев К.В. його визначаємо як релігійна діяльність у регіоні (країні, міжнародному регіоні, світі). Предмет дослідження – її просторово-часова організація (взаєморозміщення, взаємозв’язки, утворення інтегральних просторових формувань та їх зміна у часі). 
Місце «Сакральної географії» і «Географії релігій» в системі географічних наук
На думку О. Шаблія, сакральна географія перебуває на стику географії культури та географії сфери обслуговування. Структурно параграф „Географія релігії” у навчальному посібнику „Соціально-економічна географія України” (за ред. проф. О. Шаблія) вміщений у розділі „Соціальна географія”. 
У книзі „Вступ до економічної і соціальної географії” (А. Голиков, Я. Олійник, А. Степаненко, 1996) параграф „Географія соціально-культурного і релігійного життя населення” також міститься у розділі „Соціально-географічний розвиток”. 
На думку О. Любіцевої, за предметною ознакою та онтологією об’єкта вивчення географія релігій належить до соціально-географічних дисциплін і є розділом географії культури. З географією культури вона має тотожні предметну сферу, методологічну базу та методичний арсенал. Разом вони розвиваються на стику географії населення та географії сфери обслуговування. У свою чергу, дослідження географії релігій можуть виступати методичною базою політичної географії та інформаційним забезпеченням комплексних регіональних досліджень.
І. Ровенчак відносить географію релігій до складу географії культури, в межах якої вона займає центральне (основне) місце. 
Класифікація суспільно-географічних дисциплін за О.Шаблієм
У навчальному посібнику „Основи суспільної географії” О. Топчієва (2001) розділ „Географія релігій (сакральна географія)” поряд із розділами „Географія культури”, „Геодемографія” та „Політична географія” міститься у частині „Населення та його духовна життєдіяльність”, „Географія обслуговування” ж – у частині „Господарство”. 
На думку Л. Шевчук, сакральна географія входить у систему географічних наук, але певною мірою є і релігієзнавчою наукою, а отже, входить в систему релігієзнавчих наук. Водночас вона вважає, що доцільніше розглядати сакральну географію й географію культури як самостійні соціогеографічні науки. 
На думку Мезенцева К.В., географію релігії слід розглядати як складову частину соціальної географії поряд із географією культури, географією способу життя, політичною географію і т.п. 
Класифікація суспільно-географічних дисциплін за Л.Шевчук
Згідно з схемою, географія суспільства поділяється на соціальну, економічну та політичну географію. 
Соціальна географія поділяється на географію населення, медичну географію, географію діяльності, географію культури, сакральну географію, географію побуту і торгівлі, рекреаційну географію, географію способу життя. 
Отже, сакральна географія входить до складу соціальної географії, тобто є суспільною наукою 
Внутрішня структура географії релігій 
(за А. Ковальчуком)
„Просторові” підрозділи
географія релігії світу, 
географія релігії регіонів світу,
географія релігії окремих держав (країн), 
географія релігії України 
Компонентні складові
релігійно-конфесійні – територіальна організація окремих релігій, релігійних напрямів, релігійних течій та конфесій; 
власне компонентні – географія віруючих та їхніх релігійних організацій (у т.ч. географія громад, монастирів та чернецтва, релігійної освіти і науки, АТУ конфесій), 
географія сакрального мистецтва, релігійного виробництва та господарської діяльності конфесій (у т.ч. географія культових споруд), 
географія конфесійного місіонерства, 
географія прочанства (паломництва), релігійного (сакрального) туризму, релігійних міграцій та об’єктів поклоніння, 
географія релігійних конфліктів.
Окремо виділяються 
релігійно-географічне районування;
історична географія релігії 
Аспекти релігійно-географічних досліджень ( за О. Кучабським) 
Історико-генетичний, 
Функціональний, 
Територіальний.
		Вони, на його думку, формують три напрями: 
історична географія релігії, 
функціональна географія релігії, 
регіональна географія релігії. 
4. Методологічні підходи, розвиток поняттєво-термінологічного апарату, розробка методик релігійно-географічних досліджень
Методи дослідження сакральної географії і географії релігій
Системно-структурний підхід;
 - Сінергетичний підхід;
- Біхевіорістичний підхід;
 -Методи: районування, картографічний, порівняльно-географічний, статистичний, математичні, історико-географічні (генетичного підходу, синхронного аналізу, ретроспективний, історико-географічних зрізів), соціологічні та інші. 
Зокрема, виділяється такий власний метод географії релігії як метод аналізу культових споруд. 
Системно-структурний підхід
При дослідженні територіальної організації релігійно-географічної сфери важливе значення має системно-структурний підхід в результаті чого релігійна сфера розглядається як цілісна самоорганізована система, що має свою внутрішню структуру та ієрархічність, внутрішні зв'язки між своїми компонентами та зовнішні зв'язки із іншими суспільними та природними системами. 
Системно-структурний підхід дає можливість розглянути територіальну організацію релігійно-географічної сфери певного регіону, як цілісне і системне явище, що має свою власну та унікальну структуру, з усією різноманітністю його внутрішніх і зовнішніх зв'язків, визначити його елементи, рівні територіальної організації тощо.
Враховуючи постійні зміни, що відбуваються як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах, дослідження релігійно-географічної сфери слід почати з історичного методу, який дозволяє дослідити хронологічну складову релігійного процесу, виявити його стійкість, еволюцію, ритми, стадії та цикли, проаналізувати релігійну ситуацію, в цілому встановити загальні тенденції розвитку релігійної сфери в ретроспективі. 
Статистичний метод та математична обробка кількісних показників з метою узагальнення наявної інформації, що характеризує кількісні закономірності релігійної сфери. Це дозволяє дати якісну оцінку різних характеристик релігійно-географічної сфери, змоделювати тенденції та встановити кореляційний зв'язок між різними сферами життєдіяльності суспільства.
Статистичний метод застосовується під час використання і обробки даних державної статистики (загальна чисельність населення, його національний склад, статево-вікова структура, соціально-демографічні показники тощо), даних інших державних органів у справах релігій (кількість зареєстрованих релігійних організацій, чисельність ченців у монастирях, священнослужителів, слухачів духовних навчальних закладів тощо) та "спеціальної" інформації (статистичний облік, що ведеться самими релігійними установами – конфесіями, єпархіями), а також показників соціологічних опитувань. 
На особливу увагу заслуговує порівняння поширення сакрально-географічних явищ, розвиток сакрально-географічних інфраструктурних систем в одному регіоні з аналогічними об‘єктами дослідження в інших регіонах чи країнах. Застосування статистичного методу дозволяє встановити загальні територіально-функціональні особливості конфесій на мікрорівні – рівні окремих громад.
Соціологічний метод використовується для виявлення кількісних і якісних характеристик особливостей релігійної сфери регіону. Найбільш вживаним методом соціологічного дослідження є анкетування. 
 Картографічний метод дає візуально-просторове відображення особливостей територіальної організації релігійно-географічної сфери як на локальному, так і глобальному геопросторовому рівні. Карта, картосхема являє собою логічну образно-знакову модель території, яка цілеспрямовано відображає в релігійно-географічних дослідженнях об‘єкти, явища, зв‘язки і взаємозв‘язки сакрально-географічних систем, розташованих на певній території. Карта, картосхема є результатом знань  про об‘єкт дослідження і одночасно інструментом його подальшого пізнання. 
Поряд з зазначеними вище методами широке застосування в релігійно-географічних дослідженнях має літературний метод, суть якого полягає у доборі, аналізі та вивченні літературних джерел, у т.ч. і документальних (священних книг), фондових матеріалів, нормативних і законодавчих актів, постанов, розпоряджень, які стосуються об'єкта дослідження.
Традиційний теоретико-методологічний апарат географічних досліджень спирається на порівняльно-географічний метод, який допомагає виявити певні закономірності й тенденції розвитку, лежить в основі виділення співставних чи ієрархічних релігійно-територіальних таксонів. 
Метод районування завершує методику дослідження територіальної організації релігійної сфери. При вивченні територіальної організації релігійної сфери районування може застосовуватися на різних ієрархічних рівнях, на кожному з яких застосовується специфічне співвідношення принципів релігійної однорідності території (виділення районів з певними відмінними ознаками у співвідношенні окремих релігійних конфесій та релігійної активності населення) і релігійного тяжіння (виділення ядер та центрів релігійного життя та діяльності і сфер їх територіального впливу). 
Районування можна здійснювати стосовно релігійної сфери в цілому чи її окремих компонентів (інтегральне та компонентне районування). 
О. Шаблій (1994) обґрунтовує поняття територіальних сакральних систем. Структурно до їх складу в ідеальному випадку включаються 
функціональне ядро (сукупність закладів, які здійснюють головну функцію системи – надання релігійних послуг населенню); 
сукупність закладів і підприємств релігійної інфраструктури; 
сукупність закладів і підприємств, що виконують периферійні функції у відношенні до ядра системи; 
сукупність закладів та інституцій управління релігійним життям і діяльністю. 
О. Кучабський (2000) дотримується подібної точки зору, у складі регіональної територіальної релігійної системи виділяючи:
функціональне ядро, 
релігійну інфраструктуру, 
функціональну периферію. 
управлінську підсистему.
	С. Павлов (1999) розглядає релігійну сферу як
 мультинодальну гетерогенну систему; 
самодостатню цілісність; 
відкриту систему, 
складову духовного життя людини, його культури. 
	У свою чергу, вона складається із підсистем – конкретних релігійних напрямів, течій, сект.
	Формою територіальної організації релігійно-географічної системи визначаються територіальні конфесійні системи – дискретні утворення елементарного або ареального типу, де забезпечуються соціальні функції певного релігійного напряму. 
Релігійно-географічна система розглядається як нестабільна, а її підсистеми (територіально-конфесійні системи) – як внутрішньо цілісні, організовані, стійкі, але взаємно неузгоджені підсистеми з низьким рівнем інтеграції. 
Функціональний елемент кожної територіальної конфесійної системи (ТКС) – громада – поєднання людей за певною конфесійною ознакою. 
Культова споруда (храм) та прилегла територія, зайнята релігійною громадою (парафіянами), утворюють соціум, який виступає елементом територіальної структури ТКС.
	Ковальчук (2000) релігійну сферу розглядає як єдину цілісну систему, яка, проте, має внутрішню структуру (компонентну, управлінську, територіальну) та ієрархічність, внутрішні зв’язки між своїми компонентами та зовнішні зв’язки із іншими суспільними і природними системами. 
	Компонентна структура, у свою чергу, поділяється на релігійно-конфесійну та власне компонентну структуру релігійної сфери. Ці ж аспекти функціональної структури релігійно-територіальної системи (компонентна, територіальна та організаційно-управлінська) виділяються і К. Мезенцевим та С. Павловим (1995).
О. Любіцева (1998) обґрунтовує поняття територіальної релігійної системи (ТРЛС) – дискретного утворення елементарного або ареального типу, в межах якого забезпечуються соціальні функції певної релігії. 
Ядром ТРЛС виступає соціум. ТРЛС – це просторові поєднання різних форм ієрархізованих елементів функціонально-територіальної структури конкретного релігійного напряму. 
Регіональні та глобальні ТРЛС є наднаціональними територіальними утвореннями, які формують, відповідно, релігійні зони та релігійні ареали. 
При цьому на думку С. Павлова (1999), системний підхід не забезпечує повноти досліджень релігійно-географічної сфери. Тому пропонується застосування геоситуаційного підходу, який дозволяє простежити зміни стану релігійно-географічного процесу як складної динамічної різнорівневої за простором та часом сукупності взаємопов’язаних георелігійних ситуацій. 
Георелігійна ситуація
– це історично зумовлений стан; сукупність умов релігійного процесу, яка спричиняє взаємодію компонентів релігійно-географічної системи. 
О. Любіцева (1998) акцентує увагу на тому, що георелігійна ситуація – це не предмет, а метод географічного дослідження релігійного життя, який дозволяє виявити трансформації територіальних релігійних систем у часі й диференціацію їх у просторі залежно від певних умов. 
Георелігійна ситуація – це якісний стан взаємодії різних територіальних релігійних систем за певний відтинок часу, який формується під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. 
Георелігійна ситуація, відтворюючи сполучення ТРЛС конкретних релігій на конкретний час на певній території або стан релігійного поля, характеризує його територіальну диференціацію. 
Л. Шевчук (1999) визначає, що сакральна географія використовує терміни із понятійно-термінологічних систем „Географія” (територія, географічний об’єкт, ареал, зона, район, регіон, центр, ядро, периферія, розміщення, концентрація тощо) та „Релігія” (культові споруди, священні книги, релігійна освіта сакралізація, церквоутворення, сектоутворення тощо). 
Водночас власна понятійно-термінологічна система „Сакральна географія” перебуває у стадії становлення (територіальні сакральні системи, сакрально-географічні комплекси, сакральна інфраструктура, сакральна поведінка). 
5.  Поняття і сутність релігії
Релігія (від лат. religio – зв'язок)
- віра в існування надприродних - персоніфікованих чи ні - сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу і т.п.) впливати на Всесвіт та на долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в себе певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки та/або ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів. За визначенням теолога Ганса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноті відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, - до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана); на відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.
Релігія 
поняття, котре означає особливу установку свідомості, зміненої досвідом нумінозного;[1]
певна форма колективного неврозу;[2]
реагування всієї сутності людини на життя;[3]
гуртова система вірувань та дійств щодо святих речей, цебто відокремлених, заборонених вірувань та діянь, які об’єднують в одну й ту саму моральну спільноту, названою церквою, всіх, хто до неї вступає”;[4]
сукупність самодостатніх актів, мета котрих досягається самою їх реалізацією;[5]
всіляка система поглядів і дій, якої дотримується якась група людей і яка дає індивіду систему орієнтацій і об'єкт поклоніння;[6]
є умилостивлення і умиротворення сил, котрі стоять над людиною, направляють і контролюють хід природних явищ і людського життя;[7]
фантастичне відображення у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, є відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних;[8]
органічна система понять і колективних обрядів, котрі мають відношення до сакральних істот, які вони визначають;[9]
 [1] Юнг К.Г. Архетип и символы. – М.: Ренессанс, 1991. – С.134.
[2] Див.: Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Психоанализ. Религия. Культура. – М.: Мысль, 1991. – С.53.
[3] Джеймс У. Многообразие религиозного опыта / Пер с англ. – М.: Наука, 1993. – С.37.
[4] Дюркгайм Є. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії / Пер. з фр. Г. Філіпчука та Зої Борисюк. – К.: Юніверс, 2002. – С. 46.
[5] Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М: Рефл-бук, 1998. – С.19, 87.
[6] Фромм Е. Иметь или быть? – М.: Наука, 1990. – С.236.
[7] Фрезер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – С. 63. 
[8] Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: В 30-ти т. – К., 1985. – Т.20. – С.309.
[9] Марсель Мосс. Социальные функции священного / Избран. произв. Пер. с франц. Под общ. ред. Утехина И.В. – СПб.: “Евраазия”, 2000. – С.250.
переломлення Буття у свідомості людей, ... котрі бачать в його основі Божественну сутність і усвідомлюють себе як відповідь на прояв цієї Сутності;[1]
цілісність, для якої характерною є динамічна структурованість, буттєвість людини у вірі, прагнення до збігу аспектів абсолютного і відносного, ентелехійна закономірність розвитку, праксеологічна і знаково-символічна сторони, аксіологічна та функціональна модальності.[2]
Звичайно, складність визначення самого поняття "релігія", насамперед, об'єктивно зумовлене тим, що вона існує в статусі ідеального буття нашої свідомості. Але, як ми знаємо, ідеальність свідомості – це відтворення у ній не наочного образу речі чи явища, а сукупності їх суттєвих ознак, функцій внутрішніх зв'язків, створення через доведення параметрів чи явищ до еталонних гранично можливих вимірів  ідеальних духовних конструкцій. І в цьому плані релігія розглядається як її ідеальність, оскільки сама вона не підлягає прямому конкретно-чуттєвому сприйняттю суб’єктом. Іншими словами, релігію як таку неможливо сприймати на чуттєво-конкретному рівні пізнання і, відповідно, дати визначення як певній речі. Через це загальне тлумачення релігійного феномена значною мірою залежить саме від того, як ми трактуємо ідеальне, оскільки саме в ньому проявляється його буттєвий (онтологічний) статус.
 [1] Мень А.В. История религии: в поисках Пути, Истины и Жизни: В 7 т. Т.1: Истоки религии. – М., 1999. –С.33.
[2] Лобовик Б. Сутність і визначення феномену релігії //Академічне релігієзнавство. За наук. ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000. – С. 180-181.
До цього необхідно також додати і те, що й сама релігія виступає в різних "іпостасях" суспільного прояву. Адже вона може виступати і як світогляд, і як певна ідеологія, і як складова соціокультурного життя, і як специфічна форма задоволення духовних потреб особистості і, зрештою, як соціальне явище взагалі. Все це само по собі може принципово змістити акценти в розумінні її суті. Більше того, вже проста абсолютизація будь-якого із вказаних моментів в процесі вивчення одного із цих виявів може суттєво змінити наше уявлення про сутність самої релігії, причини її існування і цим самим викликати гострі дискусії з цього приводу серед науковців. Саме тому нерідко можна також стати свідком непримиренної суперечки між віруючими однієї й тієї ж самої конфесії з приводу тлумачення того чи іншого положення віровчення. І в цьому аспекті правий був Л.Толстой, який стверджував, що немає людей більш нездатних до згоди, ніж тих, хто дотримується різних відтінків одного і того ж самого напряму.[1] В контексті цього важко погодитися з думкою релігієзнавця М.Шахнович про те, що ”поліваріантність дефініцій викликана не стільки багатоликістю самого феномена, скільки різницею методологічних підходів”.[2] В реальному житті як раз саме складність і неоднозначність такого суспільного явища, як релігія і, відповідно, форм її виявів, не дозволяє дати їй однозначного визначення. 
 [1] Див.: Толстой Л.Н. Анна Каренина. В 2-х т. – М., 1991. – Т.1. – С.419.
[2] Шахнович М.М. К вопросу об определении религий // Философия в лице знания, техники и веры. – СПб., 1997. – Т.5. – С. 469.