Міністерство освіти і науки України 
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 
МІКОЗИ ШКІРИ ТА ЇЇ ПРИДАТКІВ 

 
Методичні рекомендації 

для самостійної підготовки до практичних занять 
здобувачів вищої медичної освіти  4-го року навчання 

з дисципліни «Дерматологія, венерологія» 
 
 
 

Електронний ресурс 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Харків – 2024 



УДК 616.992+616.594.1-002.828]-07-08-039.71(072) 
М 59 

 
 
Рецензенти: 

М. С. Матвієнко – доктор філософії (медицина), доцент, завідувачка кафедри 
загальної хірургії, анестезіології та паліативної медицини; 
В. Д. Бабаджан – доктор медичних наук, професор кафедри внутрішньої 
медицини No 2, клінічної імунології та алергології імені академіка Л. Т. Малої, 
Харківський національний медичний університет. 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Затверджено до розміщення в мережі Інтернет рішенням Науково-методичної ради 
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна 

(протокол № 7 від 16 квітня 2024 року) 
 
 
М 59 

Мікози шкіри та її придатків : методичні рекомендації для самостійної підго-
товки до практичних занять здобувачів вищої медичної освіти 4-го року навчання 
з дисципліни «Дерматологія, венерологія» [Електронний ресурс] / уклад. Д. М. Дорош, 
Т. І. Лядова, О. В. Волобуєва, К. В. Павлікова. – Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 
2024 – (PDF 52 p.)  

 
Методичні рекомендації розроблені колективом викладачів кафедри інфекційних 

хвороб та клінічної імунології медичного факультету Харківського національного 
університету імені В. Н. Каразіна. Надається орієнтовна карта роботи здобувачів вищої 
медичної освіти, де чітко визначені, послідовно та детально описані рекомендації щодо 
підготовки на кожному етапі практичного заняття. Наведено перелік основних 
теоретичних питань і практичних навичок, структура та зміст теми, надані тестові 
завдання для контролю вихідного та кінцевого рівня знань, вказана основна та 
додаткова література, у додатках є посилання на електронні ресурси навчально-
методичних матеріалів кафедри. 

 
УДК 616.992+616.594.1-002.828]-07-08-039.71(072) 

 
© Харківський національний університет  

імені В. Н. Каразіна, 2024 
© Дорош Д. М., Лядова Т. І., Волобуєва О. В.,  
Павлікова К. В., уклад.,  2024 



 3

ЗМІСТ 

 
 
 
 
 
 
 
 
  

Орієнтовна карта роботи здобувачів вищої медичної освіти  при підготовці до 
практичних занять …………………………………………………………………. 

 
4 

Мета та основні завдання роботи за темою практичного заняття 
«Кератомікози та мікози стоп. Їхні клінічні прояви, лабораторна діагностика, 
терапія та профілактика. Трихомікози: мікроспорія, трихофітія, парша. Їхні 
клінічні прояви, лабораторна діагностика, терапія та профілактика» ………….  

 
 
 
5 

Основні питання (основні теоретичні питання та основні практичні навички з 
теми практичного заняття) ..…………………………………….. ……………….. 

 
5 

Тестові завдання для контролю вихідного рівня знань ……………………....…. 7 
Структура та зміст теми ….……………………………………..…......................... 9 
Тестові завдання для контролю кінцевого рівня знань ...……………………….. 46 
Самостійна аудиторна робота здобувачів вищої медичної освіти 4-го року 
навчання за темою практичного заняття ..............................................…………...

 
48 

Список рекомендованої літератури (основна, додаткова) ….……………..……. 48 
Додаток 1. Офіційний сайт Харківського національного університету імені 
В.Н. Каразіна та кафедри  інфеційних хвороб та клінічної імунології 
медичного 
факультету………………………………………………………………………….. 

 
 
50 

Додаток 2. Електронний архів Харківського національного університету імені 
В.Н. Каразіна eKhNUIR ……………………………………………….…………... 

 
51 



 4

ОРІЄНТОВНА КАРТА РОБОТИ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ МЕДИЧНОЇ ОСВІТИ 
ПРИ ПІДГОТОВЦІ ДО ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ  

 

Підготовчий етап: 

1. 
 
 
 
 

Знати міждисциплінарну інтеграцію теми практичного заняття із набутими 
теоретичними знаннями та практичними навичками з базових дисциплін 
(медична біологія, медична та біологічна фізика, латинська мова, анатомія 
людини, нормальна та патологічна фізіологія, біологічна та біоорганічна 
хімія, патологічна анатомія, мікробіологія, вірусологія та імунологія, 
фармакологія, філософія та ін.). Знати термінологію (і в латинській 
транскрипції) 

2. Мотиваційна характеристика та обгрунтування теми практичного заняття 
для формування клінічного мислення, зокрема для подальшого 
формування умінь застосовувати знання щодо діагностики основних 
симптомів і синдромів та можливостей сучасних лабораторно-
інструментальних методів обстеження внутрішніх органів в процесі 
подальшого навчання та у майбутній професійній діяльності 

3. Ознайомитися з видами навчальної діяльності, інформація за якими надана 
на довідкових стендах кафедри:  календарно-тематичні плани лекцій, 
практичних аудиторних занять та позааудиторна самостійна робота 
здобувачів вищої медичної освіти 4-го року навчання, що відповідають 
Навчальному плану типової та робочої Програми навчальної дисципліни 
«Дерматологія, венерологія».   

4. 
 

Використання відповідної основної і додаткової навчально-методичної 
літератури: 
● підручники та навчальні посібники (друковані та електронні варіанти), 
список яких наданий у цих методичних рекомендаціях після теоретичного 
розділу; 
● навчально-методичні матеріали кафедри (методичні рекомендації для 
самостійної підготовки здобувачів вищої медичної освіти 4-го року навчання 
з дисципліни «Дерматологія, венерологія» до практичних занять та для 
позааудиторної самостійної роботи);  
● відвідування лекцій (аудиторне лекційне забезпечення навчального 
процесу з використанням multi-media презентацій) – згідно календарно-
тематичного плану. 
Для підготовки використовувати друковані видання, які можна отримати в 
бібліотеці, та/або електронні версії цих видань, що розміщені на офіційному 
сайті ХНУ імені В.Н. Каразіна http://www.univer.kharkov.ua/ua/departments– 
див. Додаток 1; та у відкритій інтерактивній базі електронного архіву 
ресурсів Репозиторію ХНУ імені В.Н.Каразіна http://ekhnuir.univer.kharkov.ua  
(навігація: Медичний факультет / Навчальні видання. Медичний факультет) – 
див. Додаток 2.   
Бажано нотувати основні питання у вигляді конспектів 



 5

1. Для досягнення учбової мети практичного заняття та засвоєння теоретичної 
частини теми – треба ВИВЧИТИ та ЗНАТИ відповіді на основні 
теоретичні питання з теми заняття (див. перелік основних теоретичних 
питань), які будуть перевірятися викладачем шляхом усного та/або 
письмового опитування (корекція, уточнення, доповнення відповідей) на 
основному етапі проведення практичного заняття 

2.  ВМІТИ вирішувати з поясненнями теоретичні, тестові (для контролю 
вихідного та кінцевого рівня знань), ситуаційні задачи та рецептурні 
завдання, які запропоновані для засвоєння теми 

3.  ОВОЛОДІТИ ПРАКТИЧНИМИ НАВИЧКАМИ з теми заняття: 
 ● Приймати активну участь у демонстрації викладачем методики 
дослідження тематичного хворого, та відпрацьовувати практичні навички 
біля ліжка хворого під контролем викладача.  
● Провести курацію хворих, дати інтерпритацію отриманим лабораторним та 
інструментальним методам дослідження, вміти користуватися необхідними 
приладами, приборами, інструментами 
● Встановити синдромний діагноз. Провести диференційний діагноз, 
проаналізувати принципи лікування, виписати рецепти на основні лікарські 
препарати 

4. ВИКОНАТИ обов'язкові завдання, що передбачені для самостійної 
аудиторної та позааудиторної роботи 

Заключний етап: 

1. На підставі опанування теоретичних знань та практичних  навичок з теми 
формувати клінічне мислення та навички встановлення синдромного 
діагнозу для подальшого навчання професії лікаря 

 
Мета та основні завдання роботи за темою практичного заняття 

«Кератомікози та мікози стоп. Їх клінічні прояви, лабораторна діагностика, терапія 
та профілактика. Трихомікози: мікроспорія, трихофітія, парша. Їх клінічні прояви, 
лабораторна діагностика, терапія та профілактика».   

 
Мета заняття: підвищення рівня знань здобувачів вищої медичної освіти 4-го 

року навчання з особливостей спричинених грибком дерматозів, принципів 
лікування хворих на дерматомікози, удосконалення навичок оцінки враження шкіри 
та слизових оболонок хворого. 

 
ОСНОВНІ ПИТАННЯ 

Здобувач вищої медичної освіти 4-го року навчання повинен ЗНАТИ 
(основні теоретичні питання) 

1. Уявлення про етіопатогенез дерматомікозів. 
2. Типові клінічні прояви дерматомікозів на різних стадіях його розвитку. 
3. Особливості ураження шкіри та слизових оболонок при дерматомікозах. 



 6

4. Диференційна діагностика дерматомікозів. 
5. Принципи диспансеризації. 
6. Профілактичні заходи: профілактика мікозу в лазнях, басейнах, душових, 
педикюрних кабінетах. Індивідуальна профілактика.  

 

Здобувач вищої медичної освіти 4-го року навчання повинен ВМІТИ 
(основні практичні навички з теми) 

1. Дотримуватися основних деонтологічних правил роботи біля ліжка 
дерматологічного хворого. 

2. Зібрати анамнез хвороби з оцінкою епідеміологічних даних. 
3. Оволодіти різними методами обстеження дерматологічного хворого.   
4. Удосконалення навоичок огляду шкіри з використанням лампи Вуда. 
5. Удосконалення навичок дослідження елементів висипки методом пошкрябування 

(гратаж): визначення симптому Беньє.  
6. Удосконалення навичок проведення йодної проби Бальцера.  
7. Скласти план лабораторного і додаткового обстеження хворого. 
8. Інтерпретувати результати лабораторного обстеження. 
9. Засвоїти правила оформлення медичної документації після обстеження 

дерматологічного хворого. 
10.  Дати рекомендації стосовно режиму, дієти, обстеження, нагляду хворих. 
 

Матеріали доаудиторної самостійної роботи 
 

Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна 
інтеграція) 

Дисципліна Знати Вміти 
Попередні дисципліни 

Мікробіологія Поняття про резидентну 
флору шкіри та 
патогенні 
мікроорганізми, що 
найчастіше вражають 
шкіру та її придатки 

Інтерпретувати результати 
специфічних методів 
діагностики дерматозів 
інфекційного генезу  

Фізіологія Параметри фізіологічної 
норми органів і систем 
людини; показники 
лабораторного 
обстеження в нормі (заг. 
ан. крові, сечі, біохімія 
крові, параметри КОС, 
електролітів тощо) 

Оцінити дані 
лабораторного обстеження 

Патофізіологія Механізм порушення 
функцій органів і систем 

Інтерпретувати патологічні 
зміни за результатами 



 7

при патологічних станах 
різного генезу  

лабораторного обстеження 
при порушеннях функції 
органів і систем різного 
генезу 

Імунологія та 
алергологія 

Основні поняття 
предмету, ролі системи 
імунітету в 
інфекційному процесі 
при ураженні шкіри. 
Імунологічні аспекти 
дерматозів 

Оцінити дані 
імунологічних досліджень 

Епідеміологія Епід. процес (джерело, 
механізм зараження, 
шляхи передачі ) при 
інфекційних дерматозах,  
їх поширеність в Україні 
та світі 

Зібрати епідеміологічний 
анамнез, провести 
протиепідемічні та 
профілактичні заходи в 
осередку інфекції 

Пропедевтика 
внутрішніх хвороб 

Основні етапи та методи 
клінічного обстеження 
хворого  

Зібрати анамнез, провести 
клінічне обстеження 
хворого, виявити 
патологічні симптоми і 
синдроми. Аналізувати 
отримані дані 

Клінічна 
фармакологія 

Основні принципи 
застосування топічних 
та системних засобів при 
лікуванні дерматозів 

Призначити лікування в 
залежності від віку, 
індивідуальних 
особливостей хворого, 
вибрати оптимальний 
режим прийому та дозу 
препарата, виписати 
рецепти  

 

Тестові завдання для контролю ВИХІДНОГО РІВНЯ ЗНАНЬ:  
 

1. Для якого захворювання патогномонічна йодна проба Бальцера? 
А. Мікроспорії 

     Б. Пахвинної епідермофітії 
     В. Висівкоподібного лишаю 
     Г. Кандидозу 
     Д. Руброфітії 
 

2. Які методи застосовують для постановки діагнозу висівкоподібний лишай? 
А. Мікроскопічне дослідження 

     Б. Люмінесцентний метод із застосуванням лампи Вуда 



 8

     В. Проба Бальцера з йодною настойкою 
     Г. Метод дослідження симптому Бенье (феномен стружки) 
     Д. Усі відповіді вірні  
 

3. Які елементи висипки характерні для різнобарвного лишаю? 
А. Вузлик 

     Б. Пляма 
     В. Вузол 
     Г. Пухирець 
     Д. Гноячок 
 

4. Яким збудником викликається різнобарвний лишай? 
А. Trich. mentagrophytes 

     Б. Microsporum canis 
     В. Pityrosporum orbiculare 
     Г. Pityrosporum ovale 
     Д. Candida albicans 
     Е. Trich. Rubrum 
 

5. Супутніми захворюваннями, що найбільш часто виявляються у дітей, хворих 
на кандидоз є: 

А. Хронічні рецидивуючі гострі респіраторні вірусні інфекції, бронхіти, 
пневмонії 

     Б. Гнійні отити і хронічні тонзиліти 
     В. Атопічний дерматит 
     Г. Астмоїдний бронхіт 
     Д. Все перераховане 
 

6. Яким збудником викликається інфільтративно-нагноювальна трихофітія? 
А. Trich. violaceum 

     Б. Microsporum canis 
     В. Pityrosporum orbiculare 
     Г. Trich.verrucosum 
     Д. Trich. Rubrum 
 

7. Яким збудником викликається антропофільна мікроспорія? 
     А. Trich. mentagrophytes 
     Б. Microsporum ferrugineum 
     В. Pityrosporum orbiculare 
     Г. Candida albicans 
     Д. Trich. Rubrum 
 

8. Укажіть найбільш важливу клінічну ознаку мікроспорії волосистої частини 
голови. 

А. Лущення 



 9

     Б. Гіперемія 
     В. Осередковий характер ураження 
     Г. Обламані волосини 
     Д. Кірки 
 

9. При лікуванні мікроспорії волосистої частини голови гризеофульвін 
призначають у дозі: 

А. 22 мг на добу 
     Б. по 22 мг три рази в день 
     В. по 22 мг на кг маси тіла тричі в день 
     Г. 22 мг на кг маси тіла на добу 
     Д. 2 мг на прийом 
 

10.  Яким збудником викликається епідермофітія ступнів? 
      А. Trich. mentagrophytes var. interdigitale 
      Б. Microsporum canis 
      В. Pityrosporum orbiculare 
      Г. Trich.verrucosum 
      Д. Trich. rubrum 

 
Еталони відповідей: 1 - В. 2 – Д.  3 – Б.  4 – В. 5 – Д. 6 – Г. 7 – Б. 8 – Г. 9 – Г. 10 – А.          

________________________________________________________________________ 

СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ТЕМИ 

Дерматомікози – загальна назва групи інфекційних дерматозів, основним 
етіологічним чинником яких є різноманітна грибкова флора. Антропофільні гриби 
обумовлюють грибкові захворювання шкіри лише у людини, зоофільні – лише у 
тварин, антропозоофільні або зооантропофільні обумовлюють грибкові 
захворювання шкіри у людини і тварин.  

Епідеміологія. Епідеміологічні умови поширення грибкових захворювань дуже 
різноманітні і до цього часу повністю не вивчені. Частота цих захворювань 
насамперед пояснюється численністю та різноманітністю грибів у природі, а також 
значною біологічною мінливістю грибів, зокрема їх здатністю збільшувати свою 
патогенність і вірулентність під впливом різних факторів зовнішнього середовища. 
Джерелами зараження при грибкових захворюваннях можуть бути хвора людина 
або тварина, а також, у деяких випадках, ґрунт. Іноді причиною поширення інфекції 
є здорова особа – безсимптомний носій патогенних грибів на шкірі. В природних 
умовах у процесі своєї еволюції патогенні дерматофіти адаптувалися до життя в 
різних середовищах: у землі (геофільні), в тканинах людини (антропофільні) і 
тварини (зоофільні).  

Умови і шляхи поширення інфекції. Основною умовою для розвитку мікозів є 
наявність патогенного гриба, а також різних чинників, що знижують захисні сили 
організму в цілому і шкіри зокрема, що сприяє зараженню людини. Лише відносно 



 10

невелика кількість патогенних грибів, збудників особливо небезпечних мікозів, 
може спричинити захворювання людини без будь-яких попередніх умов.  

Діти і літні особи більш чутливі до зараження грибами. Мікози волосистої частини 
голови переважно спостерігаються у дітей, дорослі частіше хворіють мікозами стоп, 
висівкоподібним лишаєм. Чутливість до деяких видів грибів залежить від статі 
людини. Хронічна «чорнокрапкова» трихофітія волосистої частини голови майже 
виключно спостерігається в дорослих жінок. У чоловіків частіше спостерігаються 
мікози стоп, що, найімовірніше, пояснюється наявними в них великими ризиками 
для зараження (військова служба, заняття спортом та ін.). Є відмінності в схильності 
людей до зараження грибковою інфекцією залежно від раси людини.  

Важливу роль щодо поширення грибкових захворювань відіграють соціально-
економічні фактори (зниження життєвого рівня населення, хронічні стресові стани, 
недодержання санітарно-гігієнічних норм, війни, міграція населення, туризм та ін.). 
Деякі популяції людей мають генетичну схильність до зараження тими чи іншими 
видами дерматофітів. Так, наприклад, Т. rubrum частіше передається між родичами, 
які живуть в одному приміщенні, тоді як подружжя заражають один одного рідко.  

Існує два основні шляхи поширення грибкових захворювань: прямий і непрямий. 
Пряме зараження відбувається у разі безпосереднього контакту здорової людини з 
хворою. Непряме зараження спостерігається значно частіше, воно здійснюється 
через різні предмети, забруднені заразним матеріалом (лусочками шкіри, нігтів, 
волоссям та ін.), що містить патогенні гриби.  

Поширення грибкових захворювань багато в чому залежить від виду збудника, 
джерела зараження, клінічної картини й локалізації вогнищ ураження. Безпосереднє 
зараження спостерігається при рукостисканні, користуванні чужими рушниками 
(мікози кистей найчастіше обумовлені Т. rubrum), при контакті з вогнищами ураження 
на шкірі хворих у спільному ліжку, при статевих контактах (мікоз складок), при 
поцілунках, а також у громадських лазнях або ванні при користуванні нею хворими і 
здоровими особами.  

Безпосереднє зараження нерідко спостерігається в осіб, які мають побутові або 
професійні контакти з хворими тваринами, причому тварини можуть бути не лише 
джерелом зараження, а й переносником патологічного матеріалу від хворих осіб до 
здорових. Спостерігалися зокрема, випадки, коли у вогнищі грибкового 
захворювання в дитячому садку на шерсті здорової кішки були виявлені гриби у 
волоссі та лусочках від хворих дітей.  

Інфікування антропофільними та зоофільними грибами може відбуватися під час 
виконання професійних обов'язків: обстеження та догляду за хворими, в 
мікологічних лабораторіях у разі порушення правил техніки безпеки, передбачених 
для роботи із заразним матеріалом. Професійне зараження зоофільними грибами під 
час безпосереднього контакту з хворими відзначається у працівників молочних і 



 11

скотарських ферм, ветеринарів, працівників м'ясокомбінатів та ін. Останнім часом 
різко зросла кількість заражень від домашніх, зокрема кімнатних тварин.  

Особливості зараження багато в чому залежать від локалізації мікозу на тілі хворої 
особи. При мікозах стоп зараження найчастіше відбувається в лазнях, душових, 
басейнах, спортивних залах, а також через використання чужого спортивного та 
лікарняного взуття, шкарпеток, панчох та ін. Подібний шлях зараження особливо 
часто спостерігається у спортсменів, у зв'язку з чим мікоз стоп у них нерідко 
називають стопою атлета (athlete's foot). При мікозі кистей, обумовленому Т. rubrum, 
поширення інфекції може відбуватися через рушники загального користування.  

При мікозах волосистої частини голови, обумовлених грибами роду Trichophyton і 
Microsporum, найбільш небезпечними для зараження є предмети одягу хворого, 
зокрема головні убори, хутряні коміри, верхній одяг, а також гребінці, щітки, дитячі 
іграшки та ін. Зараження може відбуватися в перукарнях – під час підстригання, 
гоління, манікюру тощо. Тут можуть спостерігатися й випадки прямого зараження 
за наявності у перукарів грибкових уражень кистей, особливо оніхомікозів.  

Етіологія. Збудниками мікозів є гриби, серед яких відомо близько 500 видів 
патогенних. Здебільшого грибкова флора представлена сапрофітами і факультативно-
патогенними грибами. Патогенні гриби для людини, що спричиняють ураження шкіри, 
називаються дерматофітами, а обумовлені ними захворювання – дерматомікозами, або 
дерматофітіями. Збудники дерматофітій є гетерофілами, тобто мікроорганізмами, які 
потребують харчування готовими органічними речовинами, що обумовлено наявністю 
кератолітичних ферментів. Складаються гриби із септованого міцелію і спор. Міцелій 
має вигляд круглих ниток, що переплітаються, в яких на кінцях наявні розгалуження та 
утвори різної форми. Гриби розмножуються спорами: в одних вони розташовані 
всередині міцелію (ендоспори), а в інших - поза міцелієм (ектоспори). Кожна клітина 
гриба покрита оболонкою, містить ядро і протоплазму з органоїдами й вакуолями. 
Більшість грибів є аеробами, прямі сонячні промені порівняно швидко їх убивають, 
при кип'ятінні вони гинуть упродовж 5-15 хвилин. У лусочках, волоссі, на папері вони 
можуть жити кілька років. Сприятливим середовищем для грибів є рН 6,0- 6,5. 
Водночас патогенні властивості та вірулентність грибів дуже різні. Це залежить не 
лише від антигенних властивостей грибів і токсичних продуктів, які вони виділяють, а 
й від реактивності макроорганізму, а також зовнішніх умов, під впливом яких гриби 
можуть сильно змінюватися, що пояснює їх поліморфізм і розвиток стійкості.  

Патогенез. Дуже важлива роль у розвитку грибкових захворювань відводиться стану 
макроорганізму (вік, зниження реактивності, порушення обмінних процесів, 
авітаміноз, ендокринопатії). Не менш важливе значення у разі інфікування грибами 
належить стану шкіри (мацерації, травми, тріщини, потертості, порізи, тісне взуття, 
підвищене потовиділення). Водночас вік (деякі грибкові захворювання розвиваються 
лише у дітей, наприклад мікроспорія волосистої частини голови), стать (хронічна 
трихофітія гладкої шкіри буває переважно в жінок), порушення обміну (при діабеті 
часто розвиваються кандидози), розлади кровообігу у вигляді венозного застою, 



 12

трофічні розлади, підвищене потовиділення, своєрідність хімізму поту, травми, тертя, 
мацерація, дисбактеріоз, дисбаланс вітамінів є найважливішими факторами ризику. 
Особливо велике значення відіграють фактори ризику в астенізованих осіб, які 
перенесли інфекційні захворювання, страждають нервовими й ендокринними 
розладами.  

На перших етапах розвитку майже всі дерматомікози являють собою місцеві 
процеси. Надалі зі зміною реактивності організму процес може набирати 
дисемінованого й генералізованого характеру, коли уражаються не лише всі шари 
шкіри, а й підшкірна клітковина, кістки, внутрішні органи. Інкубаційний період 
зазвичай триває 3-7 днів, але не більше ніж 4-6 тижнів.  

Класифікація  

Виділяють чотири основні групи мікозів і п'яту групу так званих псевдомікозів. До 
мікозів відносять:  

1) кератомікози (різнокольоровий лишай, п`єдра);  

2) дерматомікози (епідермомікози: епідермофітія; мікоз, обумовлений червоним 
трихофітоном; трихомікози: трихофітія, мікроспорія, фавус);  

3) кандидози (поверхневий кандидоз шкіри і слизових оболонок, вісцеральний 
кандидоз, хронічний генералізований, гранулематозний кандидоз);  

4) глибокі мікози (вісцеральні, системні): гістоплазмоз, кокцидіоїдоз, бластомікози, 
криптококоз, геотрихоз, хромомікоз, риноспоридіоз, аспергільоз, пеніциліноз, 
мукороз.  

До групи псевдомікозів відносять поверхневі (еритразма, пахвовий трихомікоз) і 
глибокі (актиномікоз, мікромоноспороз, нокардіоз, міцетоми) форми. На нашу 
думку, найбільш зручною, хоча не позбавлено відомих недоліків, є прийнята в 
більшості країн світу класифікація грибкових захворювань шкіри залежно від 
етіології: мікози, зумовлені дерматофітами; мікози, зумовлені дріжджоподібними 
грибами, і мікози, зумовлені пліснявими грибами. Як особлива група виділяють 
глибокі й системні мікози, які, однак, не є патологією шкіри. Спостережувані у разі 
цих захворювань зміни шкіри, зазвичай не є провідним симптомом хвороби, не 
мають будь-яких суворо специфічних клінічних ознак, і діагноз установлюється на 
підставі даних лабораторного обстеження хворого.  

Всередині етіологічної класифікації грибкові захворювання шкіри зазвичай 
поділяють на різні клінічні форми, в основному з урахуванням локалізації 
патологічного процесу та особливостей його перебігу.  

КЕРАТОМІКОЗИ  



 13

Захворювання цієї групи характеризуються наявністю змін тільки в роговому шарі 
епідермісу, відсутністю запальних явищ зі сторони шкіри та невеликою 
контагіозністю.  

ВИСІВКОПОДІБНИЙ (РІЗНОКОЛЬОРОВИЙ) ЛИШАЙ, (PITYRIASIS 
VERSICOLOR, TINEA VERSICOLOR)  

Висівкоподібний (різнокольоровий) лишай – хронічний дерматоз мікотичного 
походження, що уражає роговий шар епідермісу шкіри. Лишай називають 
різнокольоровим через появу на шкірі плям різного кольору (від блідо-рожевого до 
темно-коричневого). А висівкоподібним тому, що під час чухання чи тертя місць 
ураження з’являються дрібні лусочки, подібні до висівок.  

Епідеміологія. Захворювання більш поширене в спекотному кліматі і з підвищеною 
вологістю повітря, але досить часто спостерігається і в інших кліматичних зонах, 
загострення захворювання відбувається в теплу пору року. Найбільш поширене в 
молодому віці, в періоді 40-60 років ризик захворюваності значно знижується. 
Етіологія. Збудником захворювання є гриби Pityrosporum orbiculare або furfur, що 
складаються з товстих, незначно розгалужених коротких ниток міцелію і дрібних 
округлих спор, розміщених купками до 30 в кожній. Гриби містяться переважно в 
роговому шарі епідермісу і гирлах фолікулів. Заразність цього гриба невисока.  

Патогенез. Інфікування відбувається або в разі безпосереднього контакту з хворим, 
або через заражену білизну. Хворіють переважно дорослі. Інкубаційний період 
варіює від двох тижнів до двох місяців. Фактори ризику: пітливість, гіперсекреція 
сальних залоз, порушення фізіологічного лущення рогового шару, знижене 
харчування, хронічні астенізуючі стани, патологія внутрішніх органів і залоз 
внутрішньої секреції, нераціональний гігієнічний режим.  

Висівкоподібний лишай спричинений розмноженням збудників у поверхневих 
шарах дерми, що призводить до порушення функціонування меланоцитів, клітин, 
які виробляють меланін. Унаслідок цього уражена ділянка набуває кольору, що 
відрізняється від звичайного кольору шкіри.  

Клініка. Захворювання починається з появи хаотично розміщених незапального 
характеру плям рожево-сірого кольору по периферії устів волосяних фолікулів. 
Плями не виступають над рівнем шкіри і суб'єктивно не турбують. Поступово 
відзначається зміна відтінків кольору плям, вони стають темно-бурими або 
кавовими, що й послужило підставою до назви захворювання – кольоровий лишай. 
Поверхня плям покрита ніжними висівкоподібними або мукоподібними лусочками, 
які при легкому почухуванні відшаровуються у вигляді стружки внаслідок 
розпушення рогового шару грибом. Звідси й інша назва захворювання - 
висівкоподібний лишай. Плями зазвичай точкові, різко обмежені й повільно ростуть 
по периферії, але можуть зливатися і захоплювати великі ділянки. Улюблена 



 14

локалізація - шкіра плечей, живота, спини, бічних поверхонь грудей, рідше - стегон. 
Ніколи не уражаються кисті та стопи. 

Перебіг захворювання тривалий (місяці й роки) з нерідкими рецидивами. Влітку 
може настати поліпшення і під впливом сонячних променів - навіть виліковування. 
Водночас шкіра стає пігментованою, на місцях висипань шкіра не загоряє, оскільки 
розпушений роговий шар перешкоджає проникненню ультрафіолетових променів у 
глибину епідермісу, тому уражені висівкоподібним лишаєм ділянки шкіри після 
видалення лусочок представляються більш світлими, ніж оточуюча шкіра, так звана 
псевдолейкодерма.  

Діагностика. Для діагностики різнокольорового лишаю проводять йодну пробу 
Бальцера. Для цього уражену шкіру змащують йодною настоянкою і зразу ж 
протирають спиртом (останнє не обов'язково): розпушений грибком роговий шар 
швидко вбирає йод, і плями висівкоподібного лишаю різко виділяються, 
забарвлюючись у темно- коричневий колір на тлі злегка пожовклої не пошкодженої 
шкіри. За відсутності розчину йоду можна користуватися аніліновими барвниками.  

Другим діагностичним прийомом є симптом Беньє, або феномен стружки, який 
констатує приховане лущення при пошкрябуванні вогнища ураження шпателем. 

Під час люмінесцентної діагностии бачимо характерну флюоресценцію вогнищ 
темно-коричневого або червонувато-жовтого відтінку. Під час мікроскопічного 
дослідження лусочок із вогнищ ураження виявляють скупчення міцелію і спор 
грибка. Шкірний зскрібок під час розгляду під мікроскопом повинен виявити 
скупчення ниток грибка з округлими клітинами.  

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику проводять із сифілісом (із 
сифілітичною розеолою і лейкодермою). Діагноз сифілісу підтверджують позитивними 
результатами класичних серологічних реакцій (КСР), реакцією іммобілізації блідих 
трепонем (ІБТ), реакцією імунофлюоресценції (РІФ). Крім того, розеола при 
вторинному сифілісі має рожево-лівідний відтінок, зникає при натисканні, не 
лущиться, не флуоресціює у світлі люмінесцентної лампи, проба Бальцера негативна. 
При сифілітичній лейкодермі не буває зливних гіперпігментованих плям і 
мікрополіциклічних країв, ураження має характер мереживної сіточки в ділянці шиї, 
пахвових западин і бічних поверхонь тулуба; з рожевим лишаєм Жибера, при якому 
еритематозні плями гострозапальні, округлих або овальних країв, зі своєрідним 
лущенням у центрі за типом «медальйонів». У деяких випадках різнокольоровий 
лишай доводиться диференціювати з вітиліго, себореєю та псоріазом.  

Лікування. Ефективними при кольоровому лишаї вважають флуконазол, який 
призначають по 300 мг один раз на тиждень упродовж двох або трьох тижнів, 
кетоконазол - по 200 мг щодня впродовж 1-14 днів, інтраконазол - по 200 мг щодня 
протягом 7 днів. Місцеве лікування проводять переважно зовнішніми 
відлущувальними і фунгіцидними засобами. Призначають втирання 3-5 % 



 15

саліцилового або резорцинового спирту, 2-5 % спиртового розчину йоду, 5-10 % 
сірчаної або дігтярної мазі, 20 % емульсії бензилбензоату, спрею «Ламізил», 
клотримазолу (двічі на день упродовж 21 дня). Ефективне лікування за 
Дем'яновичем (60 % тіосульфату натрію і 6 % соляної кислоти). Геліотерапію та 
УФО використовують як для лікування, так і для попередження рецидивів.  

Профілактика. Профілактика передбачає широкий спектр гігієнічних процедур: 
загартовування, щоденні водно-сольові та водно-оцтові обтирання, лікування 
вегетодистонії, підвищеної пітливості. Не рекомендовано носіння білизни із 
синтетичних тканин.  

ТРИХОСПОРІЯ ВУЗЛУВАТА (П’ЄДРА) TRICHOSPORIA NODOSA (PIEDRA)  

Вузлувата трихофітія – антропонозне мікотичне ураження волосся, що 
характеризується появою на волоссі дрібних білих або чорних вузликів.  

Епідеміологія. Захворювання поширене в країнах із теплим і жарким кліматом. 
Заразитися можна в Африці, США, Європі (Великобританія, Венгрія, Іспанія), 
Японії і Закавказзі. Джерело зараження – хвора людина. Частіше хворіють чоловіки, 
зазвичай із прямим волоссям віком 25 - 40 років. Діти та особи літнього віку 
практично не хворіють.  

Етіологія. Збудником білої п’єдри є гриби роду Trichosporon – Tr. giganteum, Tr. 
cerebriforme, Tr. Ovale, а чорної - Trichosporon Hortai (синонім Piedraria hortae), що 
належать до дріжджеподібних грибів.  

Патогенез. Trichosporon beigelii не проникає глибоко всередину волосся, його спори 
зосереджені навколо волосків і лише невелика частина проникає через кутикулу. 
Власне спресовані спори і утворюють вузлики.  

Клініка. Розрізнять білу й чорну п’єдру. Біла п’єдра. Захворювання має хронічний 
перебіг. На поверхні волосся (переважно бороди, вусів, рідше - лобка та волосистої 
частини голови) виникають дрібні, дуже щільні вузлики білого кольору, що мають 
овальну або неправильну форму та охоплюють волосся у вигляді муфти. Вузлики 
являють собою скупчення спор гриба, легко визначаються під час пальпації.  

Іноді при тугому перетягуванні волосся вузлики склеюються, утворюючи пучки, які 
ззовні нагадують снопи злакових. При згинанні такого волосся чути своєрідний 
хруст, що спричиняється руйнуванням щільної колонії гриба. Уражається лише 
стрижень волосся, але не обламується.  

Чорна п’єдра. При чорній п’єдрі уражається лише волосся на голові. На волоссі 
утворюються множинні дрібні, дуже тверді вузлики (до 20 - 30 на кожному волоску) 
неправильної овальної, веретеноподібної форми, майже повністю охоплюють 
волосину. Іноді вони зливаються, утворюючи коротку (до 1-2 мм) муфту, що 
складається з міцно склеєного міцелію і спор гриба. Вузлики легко визначаються під 



 16

час пальпації, іноді вони склеюються, утворюючи пучки, що ззовні нагадують снопи 
злакових (колумбійський колтун). При згинанні такого волосся чути своєрідний 
хрускіт, що викликається руйнуванням щільної колонії гриба. Волосся при чорній 
пєдрі не обламується.  

При чорній п’єдрі вузлики мають бурий або насичено-коричневий колір, хоча 
можуть мати червонуватий або сіруватий відтінок. При білій п’єдрі вузлики будуть 
білими, сірувато-жовтуватими або молочно-матовими.  

Діагностика. Діагноз установлюють на основі своєрідності клінічних симптомів. 
При виникненні труднощів під час визначення діагнозу можна підтвердити 
мікроскопічними і культуральними дослідженнями. У вузликах на волоссі 
виявляють широкий міцелій, що розпадається на овальні круглі і прямокутні 
артроспори, розміщені мозаїчно або скупченнями.  

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику проводять з 
несправжньою п’єдрою, що викликається бактеріями (на середовищі Сабуро 
утворюються пористі колонії кремового кольору з фестончастим бордюром по 
периферії), з педикульозом.  

Лікування. Найефективніший спосіб лікування – бриття волосся, після якого 
швидко настає одужання. Якщо хворий відмовляється від бриття волосся 
рекомендовано щоденне миття голови гарячим розчином сулеми (дихлориду ртуті) в 
розведеннях 1:1 000 і вичісування вузликів густим гребінцем із подальшим миттям 
голови гарячою водою з милом. Системна терапія – протигрибкові препарати.  

Профілактика. Додержуватися правил гігієни.  

ДЕРМАТОМІКОЗИ (ДЕРМАТОФІТІЇ)  

Дерматомікози - це велика група контагіозних мікозів, за яких гриби пошкоджують 
шкіру та її придатки (нігті, волосся), спричиняють різко виражені запальні явища. З 
позиції клінічної мікології дерматофітії поділяють на дві групи: епідермомікози 
(епідермофітія і руброфітія) та трихомікози (трихофітія, мікроспорія, парша).  

ЕПІДЕРМОМІКОЗИ  

Епідермомікозами називають хвороби, за яких гриби, проникаючи в глибокі шари 
епідермісу, спричиняють запальну реакцію з боку шкіри. До них відносять 
епідермофітію і руброфітію.  

ЕПІДЕРМОФІТІЯ 
Епідермофітія (epidermophytia) - інфекційне грибкове захворювання гладкої шкіри 
переважно в ділянці природних складок, а також шкіри в ділянці стоп і нігтьових 
пластин.  



 17

Епідермофітія має дві клінічні форми: епідермофітія пахова і епідермофітія стоп.  

Епідермофітія пахова (epidermophytia inguinalis, синонім eczema marginatum) - це 
грибкове ураження шкіри, що виникає переважно у великих складках шкіри, 
зазвичай у ділянці паху. Проте в запущених випадках у патологічний процес 
утягуються й інші ділянки шкіри, наприклад шкіра під молочними залозами, 
внутрішні поверхні стегон, сідниці та навіть нігті.  

У чоловіків пахова епідермофітія зустрічається дещо частіше, ніж у жінок. Діти й 
підлітки страждають на ці захворювання дуже рідко.  

Епідеміологія.  

Епідермофітія пахова спричиняється грибом у лусочках шкіри і нігтів, грибок 
виявляють у вигляді септованого розгалуженого короткого (2–4 мкм) міцелію і 
розміщених ланцюжками прямокутних артроспор. На середовищі Сабуро колонії 
мають округлу форму, жовтуватий колір і розпушену консистенцію.  

Патогенез. Зараження відбувається через предмети побуту, у разі недодержання 
гігієни в банях, душових, басейнах. Розвитку захворювання сприять підвищене 
потовиділення, висока температура, вологість довкілля, пошкодження та мацерація 
шкіри.  

Клініка. Захворювання починається з появи набряклої гіперемованої плями в 
ділянці пахово-стегнових складок, що поширюється концентрично по периферії, а в 
центрі звужується й майже зникає. Внаслідок прогресуючого запалення по краях 
утворюється набряклий валик, на поверхні якого виникають везикули й 
везикулобульозні пустульозні елементи, серозні й серозно-гнійні кірки. У центрі, де 
процес стихає, відзначаються сплощення, збліднення і лущення. Межі ураження 
чіткі, краї округлі. Суб'єктивно відзначається значний свербіж. Унаслідок 
нераціонального лікування, тертя або мацерації виникає загострення запальних 
явищ із розкриттям міхурів та утворенням мокнучих ерозій.  

Діагностика. Діагноз зазвичай ставлять на основі клінічної картини, легко 
підтверджується характерними симптомами, а також локалізацією та наявністю 
елементів гриба в покришках пухирців або лусочках.   

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику проводять із псоріазом 
складок та екземою (при паховій епідермофітії характерний наявність специфічного 
збудника), з рубромікозом (при якому уражена шкіра переважно суха з яскраво 
вираженою дифузною гіперемією і чітко вираженими борознами), з кандидозом 
(характерні білуватий наліт і наявність дріжджеподібних грибів під час 
мікроскопічного та культурального досліджень).  

Лікування. За наявності гострозапальних явищ призначають примочки 2 % 
розчином борної кислоти, 1 - 2 % розчином Ac. tannici. Потім застосовують 2 % 



 18

борно-дьогтьову пасту, мазі - ундецин, цинкундан, мікосептин, афунгіл, ламізил, 
клотримазол, нізорал та інші.  

Профілактика. Протирання 2 % борно-саліциловим спиртом, нітрофунгін і 
припудрювання 5 - 10 % борною пудрою.  

Епідермофітія стоп (Epidermophytia pedum) - хронічне грибкове захворювання, що 
спричинюється грибами роду епідермофітон і переважно уражає шкіру стоп.  

Епідеміологія. Захворюваність особливо висока серед дорослих, серед дітей до 15 
років спостерігається у 3,9 % усіх обстежених, причому частота її значно 
збільшується в пубертатному періоді. Найбільший відсоток (17,3 %) захворюваності 
стоп був виявлений серед юнаків та дівчат віком 16-18 років. Різний ступінь 
ураження мікозами стоп у дітей пояснюється різними умовами життя й побуту, 
частотою користування громадськими душовими, лазнями, плавальними басейнами, 
носінням чужих шкарпеток, взуття загального призначення, а також анатомо-
фізіологічними особливостями шкіри, властивими кожному віку.  

Етіологія. Збудник - Trichophyton mentagrophytes var. Interdigitale – виявляють у 
лусочках шкіри, уривках мацерованого епідермісу, у нігтьових пластинах у вигляді 
ниток гілкуючого міцелію, що часто розпадається на округлі та квадратні 
артроспори; у матеріалі з нігтів зустрічаються купки та ланцюжки спор.  

Патогенез. Сприяють зараженню порушення функціонального стану центральної, 
вегетативної й периферичної нервової системи, підвищена пітливість стоп, 
плоскостопість, тісні міжпальцеві складки. Велике значення має хімізм поту і 
зрушення рівноваги pH поту в лужний бік.  

Клініка. Розрізняють такі клінічні різновиди епідермофітії стоп: інтертригінозну, 
дисгідротичну, сквамозну, стерту та епідермофітію нігтів. У дітей найбільш часто 
трапляється стерта, латентна епідермофітія.  

Патологічний процес починається з появи незначної, ледь помітної гіперемії та 
лущення. Іноді спостерігається легка мацерація. Захворювання може тривалий час 
проходити непомітно без суб'єктивних відчуттів.  

Інтертригінозна форма може виникати самостійно, але частіше розвивається зі 
стертої (прихованої) епідермофітії. Шкіра четвертої й третьої міжпальцевих складок 
значно мацерується. З'являються ділянки набряклої гіперемії з везикулами, 
тріщинами, мокнуттям. У деяких випадках у процес втягуються всі міжпальцеві 
складки і спостерігається поширення запальних явищ на тильний бік стопи і 
підошовну поверхню пальців. Захворювання супроводжується значним свербежем і 
болючістю.  

Дисгідротична епідермофітія виявляється різкою набряклістю і гіперемією шкіри 
склепіння стоп, на якій з'являються у великій кількості везикули та міхури. Процес 



 19

швидко поширюється на бічні ділянки стоп і підошовні поверхні пальців. Вміст 
пухирців спочатку прозорий, серозний, потім - каламутніє. У дітей елементи швидко 
розкриваються зі значними густими серозно-гнійними виділеннями. Утворюються 
ерозивні мокнучі вогнища, оточені яскравою набряклою шкірою, що 
супроводжується сильним свербежем і болем. Для епідермофітії стертої, 
інтертригінозної і дисгідротичної характерна спочатку однобічна локалізація і лише 
при тривалому перебігу процесу відбувається симетричне ураження стоп. Унаслідок 
наявності піогенної флори всі названі форми епідермофітії часто ускладнюються 
імпетигінізацією з утворенням великої кількості пустул, розвитком лімфангоїтів і 
лімфаденітів.  

Сквамозна епідермофітія частіше буває однобічною. На склепінні стопи або бічних 
її поверхнях відзначаються обмежені вогнища лущення з утворенням валика з 
відшарованого рогового шару і легкої ледь помітної гіперемії.  

Епідермофітія нігтів характеризується ураженням нігтів великого пальця і мізинця. 
Нігтьові пластинки з боку вільного краю потовщуються, трохи піднімаються над 
шкірою, кришаться і ламаються. Ніготь набирає плямистого, жовтувато-сірого 
кольору, тьмяніє.  

Перебіг епідермофітії хронічний, рецидивний. Збудник, паразитуючи тривалий час, 
поволі й непомітно сенсибілізує організм хворого. У разі гострих запальних форм 
епідермофітії процес сенсибілізації різко посилюється за рахунок не лише підвищеної 
всмоктуваності продуктів життєдіяльності збудника, а й внаслідок впливу продуктів 
розпаду зміненого власного білка. Виникають вторинні алергічні висипання 
(епідермофітиди) на віддалених ділянках шкірного покриву, частіше - на долонях, 
рідше - на обличчі, тулубі, верхніх і нижніх кінцівках. Епідермофітиди поліморфні за 
клінічними проявами. Найчастіше вони виникають на долонях у вигляді пухирців, а 
також еритематозно-сквамозних висипань. На обличчі, шкірі тулуба і кінцівок 
епідермофітиди представлені в основному набряково- еритематозними вогнищами з 
папуло-везикулярними та ерозивними флуоресценціями. При епідермофітії шкірні 
тести на інтрадермальне введення епідермофітину позитивні. 

 
Діагностика. Епідермофітія діагностується на підставі знаходження елементів 
гриба в патологічному матеріалі. Для визначення виду гриба проводять 
культуральне дослідження.  

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику стертої й 
інтертригінозної клінічних форм епідермофітії проводять із банальною попрілістю, 
інтертригінозною екземою та інтертригінозним різновидом кандидамікозу. 
Інтертригінозна екзема та інтертригінозний кандидамікоз характеризуються 
значним переважанням везикуляції, мокнуття й мацерації. Діагноз епідермофітії 
підтверджується наявністю гриба. Дисгідротична епідермофітія відрізняється від 
дисгідротичної екземи часто однобічною локалізацією, розміщенням елементів у 
ділянці склепіння стопи без поширення запальних явищ на бічні поверхні й тил 



 20

стопи. Виявлення елементів гриба на внутрішній поверхні покришок міхурів 
вирішує питання про діагноз. Сквамозна епідермофітія дещо нагадує за 
симптоматикою таке ураження, як сухий пластинчастий дисгідроз (dishydrosis 
lamellosa sicca). Однак симетричність ураження, відсутність запальних явищ і гриба 
в лусочках дозволяють своєчасно встановити природу захворювання. Ураження 
нігтів при епідермофітії характеризується асиметричною локалізацією і 
захворюванням нігтьових пластинок лише I та V пальців стоп, у той час як гриб 
руброфітії (trichophyton ruhrum) спричиняє множинне ураження нігтів стоп і нігтів 
на кистях. Трофічні зміни нігтів симетричні й виявляються різкими дистрофічними 
змінами всіх нігтьових пластинок з вираженими деформаціями. Остаточне 
встановлення діагнозу можливе після мікроскопічного і культурального досліджень.  

Лікування. При епідермофітії стоп лікування варіює залежно від клінічних проявів 
захворювання. У разі дисгідротичної форми хвороби, що протікає з 
епідермофітидами, хворим призначають активну десенсибілізуючу й протизапальну 
терапю. З цією метою застосовують антигістамінні препарати - димедрол, динезин, 
етизин по 0,05 г, супрастин і піпольфен по 0,025 г 2-3 рази на день (для підлітків), 
лоратодин по 10 мг, дезлоратодин по 5 мг на добу; внутрішньом'язові ін'єкції 5 - 10 
% розчину глюконату кальцію по 5-10 мл через один день упродовж 2-3 тижнів; 
внутрішньовенне вливання 30 % розчину гіпосульфіту натрію по 5-7 - 8-9-10 мл (на 
курс 10-15 вливань ) або 40 % розчину уротропіну - по 2-3 - 4-5 і далі - по 5 мл (на 
курс 10-15 вливань).  

У разі приєднання вторинної інфекції призначають внутрішьо антибіотики широкого 
спектра дії упродовж 5-7 днів у дозуваннях, що відповідають віку дитини чи 
дорослого. В особливо гострих випадках дисгідротичної епідермофітії, що проходить 
із гострими запальними явищами і поширеними алергічними висипаннями, в 
комплексі з переліченими засобами використовують кортикостероїдні гормони - 
преднізолон, тріамцинолон або дексаметазон (якщо немає протипоказань). Добовою 
дозою від 0,0001 до 0,001 г на 1 кг ваги, розділеної на 3-4 прийоми.  

Зовнішньо на вогнища ураження застосовують примочки з 1 – 2 % розчином таніну, 
2 % розчином борної кислоти, 0,1 % розчином риванолу, 0,05 % розчином 
фурациліну або розчином марганцевокислого калію в розведенні 1:10 000.  

Після усунення гострих запальних явищ доцільне призначення мазей, що містять 
відлущувальні й протигрибкові засоби в невеликій концентрації: цинкундан, 
екзодерил, 3-5 % сірчано-дьогтьові або дьогтьово- саліцилові пасти, бета-нафтолову 
мазь.  

При інтертригінозній формі захворювання призначають фунгіцидні рідини та мазі з 
подальшим застосуванням присипок (міконазол, нафтифін, ламікон).  

Лікування грибкового ураження нігтів складне. Існує багато засобів і методів 
лікування оніхомікозів, і всі вони прямо або побічно спрямовані на видалення 



 21

патогенного гриба. Етіотропна терапія - єдиний ефективний підхід до лікування 
грибкових інфекцій нігтів. Системна терапія забезпечує проникнення препарату в 
ніготь через кров, надходження препарату в нігтьове ложе і матрикс. На сьогодні 
існує величезна кількість системних антимікотиків. Тербінафін призначають дозою 
250 мг на добу щодня. Курс лікування у разі ураження нігтьових пластинок стоп 
становить 3–6 місяців, рук - 3-4 місяці. Гризеофульвін призначають хворим на 
епідермофітію залежно від віку та ваги. При вазі хворого до 60 кг — по 1 табл. 4 
рази на день, при вазі від 60 до 70 кг — 5 разів на день, від 70 до 80 кг — 6 разів на 
день, від 80 до 90 кг — 7 разів і при вазі хворого понад 90 кг — 8 разів на день 
упродовж 1 місяця, а в наступні три місяці — через один день. Ітраконазол 
призначають по 2 табл. двічі на день упродовж семи днів, далі — 21-денна перерва і 
так мінімум тричі. Необхідно відзначити, що протигрибкові антибіотики потрібно 
приймати після їжі, тому що вони не є водорозчинними і всмоктуються з жирами.  

Місцева терапія дозволяє створювати на поверхні нігтя дуже високі концентрації 
протигрибкового препарату. При місцевому нанесенні препарат не всмоктується в 
кров, і такий метод лікування є безпечним. Принцип зовнішньої терапії полягає в 
попередньому усуненні пошкодженого нігтя хірургічним або терапевтичним 
шляхом за допомогою кератолітичних засобів із подальшим змазуванням нігтьового 
ложа фунгіцидними препаратами.  

Видалення нігтя за допомогою кератолітичних засобів проводять із застосуванням 
уреапласту, мазі з йодидом калію або Na2S.  

Уреапласт — пластир, який містить 20 % сечовини. Для його приготування 20 г 
сечовини розчиняють у 10 мл гарячої води і вливають при помішуванні в 
розтоплену масу пластиру, що складається із 45 г свинцевого пластиру, 20 г 
ланоліну і 5 г бджолиного воску. Уреапласт або мазь із йодидом калію (калію йодид 
і ланолін порівну) наносять товстим шаром на нігтьову пластинку, накривають 
парафінованим папером і закріплюють лейкопластиром або забинтовують, 
залишаючи на чотири – п'ять днів. Після повного розм’якшення нігтьової пластинки 
її зішкрябують скальпелем.  

Після видалення нігтя нігтьове ложе тривалий час змазують 5 % спиртовим 
розчином йоду, нітрофунгіном, хлорхінальдолом, розчином Кастелані, дьогтьово-
сірчаними мазями. Для видалення з нігтьового ложа рогових мас, що утворилися, 
рекомендується накладати на два – три дні пов'язку з маззю, яка містить 5–10 % 
саліцилової кислоти.  

Профілактика. Враховуючи значне розповсюдження епідермофітії стоп, високу 
контагіозність, стає зрозумілим велике значення як суспільної, так і індивідуальної 
профілактики епідермофітії стоп.  

До заходів суспільної профілактики передусім відносять популяризацію серед 
населення знань про клініку і шляхи поширення епідермофітії стоп. Із цією метою 



 22

використовують публікації в пресі, читають лекції для населення тощо. Необхідно 
проводити регулярні медичні огляди осіб, які обслуговують бані, басейни, душові, 
особливо уважно оглядаючи стан шкіри складок. За допомогою дослідів, проведених 
рядом авторів, було доведено, що дерев’яні решітки та меблі в банях є живильним 
середовищем для грибів, тому їх необхідно зафарбовувати олійними фарбами, підлогу 
застеляти лінолеумом. Під кінець дня ослони, решітки, посуд необхідно дезінфікувати 
лізолом, 5 % хлораміном, 5 % формаліном, 2 % содою з подальшим обливанням 
гарячою водою з мильним порошком. Рекомендується також влаштовувати в банях 
спеціальні пристрої для обмивання стоп при виході з приміщення («водні килимки»).  

Для індивідуальної профілактики епідермофітії стоп необхідно після закінчення 
лікування, а також у випадках користування чужим взуттям проводити його 
дезінсекцію. Для цього взуття або стерилізують у параформаліновій камері, або 
протирають 10 % розчином формальдегіду (можна вкласти газетний папір, 
просочений 40 % розчином формаліну) і поміщають у герметично закритий 
поліетиленовий мішок на 48 год, після цього провітрюють упродовж 24 годин. 
Шкарпетки, панчохи і губки стерилізують за допомогою кип’ятіння впродовж 10 
хвилин.  

До індивідуальної профілактики також належить туалет складок шкіри за 
допомогою антисептиків або спирту, застосування присипок із сумішшю борної 
кислоти, окису цинку й тальку; усунення факторів, що сприяють підвищеній 
пітливості, — застосування ванночок для ніг щоденно на 15 хв (100 г кори дуба на 
1 л води).  

РУБРОФІТІЯ, АБО РУБРОМІКОЗ (RUBROPHYTIA, SEURUBROMYCOSIS)  

Руброфітія - грибкове захворювання, внаслідок якого уражаються шкіра, нігті й 
пушкове волосся, і спричиняється грибком Epidermophyton rubrum.  

Епідеміологія. У зонах із тропічним кліматом зараження відбувається у разі 
безпосереднього контакту з хворими або через предмети, інфіковані грибком (одяг, 
взуття та ін.). У зонах помірного клімату, де грибок най мікози стоп, зараженння 
відбувається в місцях загального користування (банях, душових, басейнах). Мікози, 
зумовлені червоним епідермофітоном, або червоним трихофітоном, як часто його 
називають, у зв'язку з властивістю уражати пушкове волосся, трапляються частіше в 
дорослих і становлять труднощі для лікування. Останніми роками цей мікоз досить 
часто виявляють і в дітей.  

Етіологія. Trichophyton rubrum (Castellani) Sabouraud — на твердому живильному 
середовищі Сабуро утворює розпушені колонії білого кольору, через 7—14 днів на 
нижньому (зворотньому) боці колоній з’являється пігмент яскраво-червоного 
кольору, що дифундує в живильне середовище. Під час мікроскопії культури 
виявляють тонкий міцелій і мікроконідії грушеподібної форми. Реакція з уреазою 
негативна.  



 23

Патогенез. Збудник руброфітії, потрапляючи на шкіру, може тривалий час 
перебувати в роговому шарі епідермісу, не спричинячи клінічних проявів. Значну 
роль у розвитку захворювання відіграють властивості шкіри (підвищена сухість, 
наявність гіперкератозу, зниження резистентності кератину рогового шару і 
пушкового волосся), а також нейровегетативні й гормональні дисфункції.  

Клініка. Процес найчастіше локалізується в складках стоп, на підошвах і долонях, у 
великих складках тулуба й на гладкій шкірі в ділянці сідниць, живота, грудей, спини і 
навіть на обличчі. У дітей найбільш часто захворювання починається з міжпальцевих 
складок стоп, де виникають лущення, мацерація, ледь помітна гіперемія.  

Руброфітія стоп. На відміну від епідермофітії, за якої уражаються переважно третя 
й четверта міжпальцеві складки, при руброфітії уражаються всі міжпальцеві 
складки.  

На підошвах виникають ділянки почервонілої шкіри з легким гіперкератозом 
висівкоподібними (мукоподібними) лусочками, розміщеними в борозенках і складках 
шкіри. Форми – інтертригінозна, дисгідротична, сквамозно-гіперкератотична.  

Руброфітія великих складок. Під час локалізації патологічного процесу у великих 
складках, спочатку виникають дрібні застійно гіперемовані плями з наявністю 
фолікулярних вузликів. Плями можуть поширюватися по периферії, зливатися. У 
результаті утворюються округлі кільцеподібні вогнища з вираженим незапальним 
або, рідше, гострозапальним переривчастим валиком по периферії, на поверхні 
якого розміщуються дрібновузликові фолікулярні елементи й серозні кірки. У 
центрі запальний процес незначний, відзначаються лущення та пігментація.  

Руброфітія кистей. На долонях, тильному боці пальців, запястках шкіра червоно-
синюшного кольору, лущиться. По периферії вогнищ відзначається валик із 
вузликів, міхурців, кірок.  

Руброфітія нігтів. Нігті стоп і кистей втягуються в процес при захворюванні долонь 
й підошов, але спостерігається і ізольоване ураження нігтів. Нігтьові пластинки 
потовщуються, деформуються, набувають жовтувато-брудного або сіруватого 
кольору. Вільний край нігтьових пластинок починає кришитися, стає ламким, трохи 
піднімається над нігтьовим ложем.  

Типи ураження нігтів: нормотрофічний (у товщі нігтьової пластинки наявні білі, 
жовті плями, полоси, вільний край уражених нігтьових пластинок незмінений, іноді 
зазубрений), гіпертрофічний (нігтьова пластинка сірувато-бура, тьмяна, потовщена, 
деформована, легко кришиться), атрофічний (стоншення нігтя, деформація, нігтьове 
ложе частково оголене, покрите нашаруванням пухких рогових мас, що кришаться), 
оніхолізис (нігті стоншуються, відокремлюються від нігтьового ложа, втрачають 
блиск і прозорість, стають брудно-сірого або жовтого кольору, однак у ділянці 
матриксу зберігається нормальне забарвлення).  



 24

Руброфітія гладкої шкіри. На гладкій шкірі в ділянці сідниць, тулуба, гомілок і 
стегон утворюються ледь гіперемовані округлі плями з чіткими краями, зливні з 
дрібнофестончастими краями, поодинокими фолікулярними папулами. На 
пушковому волоссі, розміщеному у вогнищах, видимих симптомів ураження не 
відзначається, але під час мікроскопічноо дослідження в їх товщі виявляються спори 
гриба. Останнім часом спори гриба виявляли в лімфатичних вузлах, частіше пахової 
ділянки, що свідчить про можливість лімфогенного шляху поширення руброфітії. 
Захворювання супроводжується свербежем, особливо значним при ураженні 
міжпальцевих і пахових складок.  

Діагностика. За наявності характерних змін у ділянці долонь, підошов, поєднаних із 
захворюванням нігтів, руброфітія діагностується легко на основі клінічних проявів. 
Ураження руброфітією гладкої шкіри і міжпальцевих складок на основі лише 
клінічних симптомів установити важко. Діагноз завжди повинен бути 
підтверджений бактеріоскопічно і в основному культурально.  

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику руброфітії необхідно 
проводити зі стертою, інтертригінозною і сквамозною епідермофітією стоп, а також 
із паховою епідермофітією. Стерта епідермофітія і руброфітія в міжпальцевих 
складках мають незначні клінічні прояви. Лише при множинному ураженні нігтів 
стоп можна запідозрити руброфітію. Інтертригінозна епідермофітія проходить з 
гострими запальними явищами, наявністю вторинних алергічних висипань, 
позитивними шкірними тестами на фільтрат бульозної культури - епідермофітон. 
При руброфітії гостре запалення, шкірні алергічні реакції і вторинні висипання 
спостерігаються рідше. При сквамозній епідермофітії стоп менш виражені явища 
лущення і гіперкератозу, відсутнє скупчення характерних мукоподібних лусочок у 
складках і борозенках шкіри.  

Ураження гладкої шкіри при руброфітії диференціюють з вогнищевим 
нейродермітом або екземою. Відмінними ознаками є наявність переривчастого 
периферичного валика, фіолетово-червоний відтінок вогнищ ураження, відсутність 
гострої запальної реакції, свербіння і вираженої ліхенізації. Виявлення міцелію 
гриба в лусочках і пушковому волоссі завершує діагностику.  

Руброфітію складок диференціюють із псоріазом складок, що відрізняється 
відсутністю валика по периферії, менш частим ураженням нігтів на стопах. При 
псоріазі - позитивний симптом наперстка, відсутність грибів в вогнищі і позитивна 
псоріатична тріада.  
 
Руброфітію нігтів диференціюють з ураженням нігтів при псоріазі. Для рубромікозу 
характерні наявність смужок жовтого або білого кольору в товщі нігтьової пластинки, 
переважно по боках, і майже повне руйнування нігтьової пластинки. При псоріазі - 
симптом наперстка, відсутність грибів у вогнищі і позитивна псоріатична тріада. 
Перебіг руброфітії тривалий, рецидивнний. Можливе лімфогенно-гематогенне 
поширення процесу зі скупченням елементів гриба в лімфатичних вузлах.  



 25

Лікування. Застосовують протигрибковий антибіотик гризеофульвін - форте - 
високодисперсний препарат із гарною усмоктуваністю в кишечнику. Добову дозу 
призначають з урахуванням ваги дитини (21-22 мг на 1 кг ваги) приймають три рази 
на день під час їжі; краще запивати його рослинним маслом. Гризеофульвін 
приймають щодня впродовж 2 тижнів, через один день двічі на тиждень протягом 
останніх 2 тижнів. Хворим із генералізованою або поширеною руброфітією разом із 
прийомом гризеофульвіну доцільно призначати концентрат вітаміну А по 5-10 
крапель тричі на день, вітамін В - по 10-20 крапель двічі на день або вітамінізований 
риб'ячий жир по 1 чайній або десертній ложці на день. У разі торпідних форм 
хвороби використовують біологічні стимулятори - алое, пірогенал, а також ін'єкції 
аутокрові, що підвищують неспецифічний імуногенез.  

Лікування вогнищ гладкої шкіри, долонь і підошов починають із відшарування маззю 
Аріевича, а потім призначають змазування 2 % настоянкою йоду вдень і 10-15 % 
сірчаною маззю з 2-3 % дьогтю або маззю Вількінсона ввечері. Дуже зручно замість 
відшарування застосовувати фунгіцидно-кератолітичний лак, що має виражену 
фунгістатичну і фунгіцидну дію. (Iodipuri 2,0; Spiritiaethylici 96 % °5,0; Accarbolici 5,0; 
Ac. salicylici 12,0; Ac. lactici 6,0; Ac. Acetici concentrati 10,0; Resorcini 6,0; Ol. Rusci 10,0, 
Collodiielastici ad 100,0). Лак накладають щодня протягом 3-4 днів на шкіру стоп у 
вигляді «лакової туфельки», після цього добре відшаровуються поверхневі шари 
епідермісу. Застосування фунгіцидно-кератолітичного лаку забезпечує герметизацію 
ураженої ділянки і сприяє активній хіміотерапевтичній дії комплексу препаратів. Дітям 
до 7 років концентрацію карболової, молочної, саліцилової, оцтової кислот, дьогтю і 
резорцину зменшують удвічі. У разі користування лаком відпадає необхідність 
повторного накладення технічно більш складних марлевих пов'язок із мазями, які 
погано переносяться. Якщо вогнища руброфітії локалізуються у великих складках, або 
на гладкій шкірі з ураженням пушкового волосся, використовують метод герметизації 
ділянок липким пластиром або молочно-саліцилово-резорциновим колодієм за таким 
рецептом: Ас. Lactici, Ac. salicylici 3,0; Resorcini 1,0; Collodiielastici 30,0 із подальшим 
призначенням 2 % настоянки йоду і 10 % сірчаної та 3% саліцилової мазі. 

Профілактика. Попередження руброфітії так само, як і епідермофітії, здійснюється 
комплексно з використанням заходів санітарного нагляду, дезінфекції приміщень та 
інвентарю в лазнях, душових, басейнах та виконання необхідних санітарно-
гігієнічних норм у дитячих садках, дитячих будинках, інтернатах і сім'ях. Велике 
значення має правильний догляд за шкірою ніг, рук, боротьба з пітливістю. Крім 
того, неодмінною умовою попередження грибкових захворювань стоп є санітарно-
освітня робота серед населення для підтримання високої санітарної культури та 
особистої гігієни.  

ТРИХОМІКОЗИ 

Трихомікози - захворювання, при яких грибами пошкоджуються гладка шкіра, 
волосся та нігті, внаслідок цього виникає запальна реакція з боку глибоких шарів 
шкіри (дерми або підшкірної жирової клітковини). Збудники цієї групи хвороб 



 26

(трихофітія, мікроспорія, парша) мають високу контагіозність, добре ростуть на 
поживних середовищах, уражають шкіру тварин. Найчастіше захворювання 
трапляються в дітей, унаслідок недостатньої резистентності й морфологічної 
незрілості кератину рогового шару епідермісу.  

ТРИХОФІТІЯ (TRICHOPHYTIA) 

Трихофітія – це мікотичне захворювання шкіри та її придатків, спричинена 
грибком із роду Trichophyton. Може бути антропофільною, коли джерелом інфекції 
є людина, і зоофільною – ця форма трихофітії виникає в разі контакту з 
інфікованими тваринами.  

Епідеміологія. Трихофітія є високо контагіозним грибковим захворюванням; 
захворюваність в усіх вікових групах приблизно однакова, але в дітей молодшого та 
шкільного віку трихофітії діагностують частіше. При антропофільній трихофітії 
зараження відбувається в разі контакту з хворою особою та її речами. Можливе 
передавання в перукарнях, дитячих садках, інтернатах, школах. Інфікування 
зоофільною трихофітією відбувається внаслідок контактів із хворими тваринами, 
особливу небезпеку становлять бездомні тварини. Ризик захворіти підвищується в 
разі постійного контаку з тваринами – на тваринницьких фермах, у ветеринарних 
лікарнях і при підгодовуванні бродячих собак та кішок. Хронічні форми трихофітії, 
що мають в’ялий перебі, особливо часто в жінок середнього віку, інфекція уражає 
всіх членів сім'ї внаслідок користування спільними гребінцями, подушками й 
предметами побуту.  

Етіологія. Збудником хвороби є цвілеві гриби, що належать до роду Trichophiton - 
Tr. mentagrophytes (gypseum) і рідше - Tr. verrucosum. Культивуються на 
спеціальних поживних середовищах Сабуро, Літмана, сусло-агарі. Діаметр у Tr. 
mentographites становить 3-5 мкм, а в Tr.verrucosum - 5-8 мкм. Міцелій гриба 
розгалужений. Збудник зберігає свої біологічні властивості в приміщенні, на 
предметах догляду впродовж 4-8-и років, у ґрунті - до 3-4 місяців. Стійкий до 
заморожування, висушування, дії прямих сонячних променів.  

Патогенез. Після потрапляння спор гриба на шкіру або волосисту частину голови 
починається їх проростання з формуванням міцелію, що призводить до подальшого 
ураження як самої дерми, так і її придатків. В одних випадках міцелій і спори 
розміщені всередині волосся (Tr. Endothrix) переважно при антропофільній 
трихофітії, в інших випадках міцелій і знаходяться поза волоссям (Tr. Ectothrix) або і 
ззовні та всередині волосся (Tr. Endoectothrix). Поширення ураження на шкірі й 
волоссі відбувається горизонтально і в глибину шляхом перенесення на окремі 
ділянки шкіри, а в деяких випадках гематогенним і лімфогенним шляхом.  

Клініка. Симптоматика трихофітії залежить від форми захворювання, типу 
збудника та особливостей організму пацієнта, хоча поверхнева, інфільтративна й 
інфільтративно-гнійна форми являють собою послідовний розвиток одного 



 27

патологічного процесу. І за відсутності адекватного лікування поверхнева форма 
трихофітії може перейти в інфільтративно-гнійну. Антропофільні гриби переважно 
спричиняють поверхневу трихофітію, а зоофільні — інфільтративно-нагнійну або 
глибоку і можуть паразитувати на тваринах (рогата худоба, коні, коти, собаки, миші 
та ін.).  

Поверхнева трихофітія (Trichophytіа superficialis)  

Поверхнева трихофітія гладкої шкіри частіше трапляється в дітей. Уражаються 
відкриті ділянки шкіри (обличчя, шия), де виниають еритематозно-сквамозні округлі 
воповерхня якихвкрита везикулами, пустулами, кірками, здатнимидо 
периферичного росту і злиття. У центрі вони майже зникають. У процес втягується 
й пушкове волосся. Гістологічно виявляється незначний акантоз в епідермісі, в 
шипуватому шарі — спонгіоз, розпуення рогового шару. У дермі — незначний 
набряк сосочкового шару, розширення судин.  

Поверхнева трихофітія волосистої частини голови. У вогнищах ураження більша 
частина волосся обламана на рівні шкіри або на 2-3 мм від неї, якщо волосся на 
голові темне, то можна побачити темні цятки – обламане волосся. Іноді волосся на 
ураженій трихофітією ділянці закручується, в деяких випадках воно вкрите 
сірувато-білим нальотом, що складається із спор грибка. Свербіж і будь-які інші 
суб'єктивні відчуття відсутні. На периферії відзначаються пухирі, гнійні вузлики і 
кірки у вигляді бордюру. Висівкоподібне лущення найбільш інтенсивне в центрі 
вогнища, ближче до периферії практично не спостерігається. Якщо ні лущення, ні 
інтенсивного обламування волосся немає, але є характерні для трихофітії «пеньки», 
то необхідно провести додаткове обстеження для виключення або підтвердження 
діагнозу. 
При поверхневій трихофітії бороди та вусів у чоловіків утворюються валикоподібні 
вогнища з обламаними на висоті 1–2 мм над рівнем шкіри волосками (чорні цятки).  

Поверхнева трихофітія нігтьових пластинок. Уражаються лише нігті кистей, які 
стають сіруватими, потовщеними. Вільні краї кришаться, нерівні.  

 Хронічна трихофітія гладкої шкіри (Trichophytіа chronica)  

Гладка шкіра, уражена хронічною трихофітією, синюшна з наявністю сірих тонких 
лусочок. Найчастіше уражається шкіра в ділянках сідниць, внутрішньої поверхні 
стегон, передпліч і ліктів, на обличчі й на верхній частині тулуба трихофітії 
спостерігаються рідше, велике поширення трихофітії по тілу спостерігається в 
окремих випадках. Шкірний малюнок яскраво виражений, можливе потовщення 
рогового шару шкіри, через що на долонях і підошвах з'являються борозни в місцях 
шкірних складок, які з часом перетворюються на тріщини. У разі трихофітії долонь і 
підошов ніколи не утворюються пухирці. Пухирці, кірки і вузлики для хронічної 
трихофітії теж не характерні.  



 28

Хронічні форми поверхневої трихофітії волосиситої частини голови починаються з 
дитинства, її відмінність полягає в тому, що вона не проходить до періоду статевого 
дозрівання, хоча спричинена одним і тим самим збудником. Оснновою патогенезу 
хронічної трихофітії є нестача вітаміну А в організмі, ендокринні порушення 
функцій статевих залоз та залоз внутрішньої секреції і вегетативні нервові розлади 
(вегетосудинна дистонія), які знижують захисні реакції організму. Вогнища 
ураження локалізуються в потиличній і скроневих ділянках голови, спостерігається 
дрібновогнищеве або дифузне лущення. Відзначаються ділянки з обламаним 
волоссям, у разі трихофітії, що проходить довгостроково, з'являються ділянки 
атрофії шкіри з дрібними ніжними рубчиками. Іноді ледь помітні лусочки на шкірі 
голови, колір якої набуває бузкового відтінку, чорні точкки від обламаного волосся 
теж виявляються лише під час уважного огляду.  

Хронічна трихофітія нігтів. Іноді інфекція переходить на нігті, хоча трихофітія 
нігтів може проходити і без ураження шкіри. Нігті потовщуються, стають 
горбистими, шершавими на дотик, на вільному краї нігтя можна помітити сірувато-
білі плями і смуги. Наднігтьова пластина незапалена, свербіж і неприємні відчуття 
відсутні.  

Глибока трихофітія (Trichophytіа profunda)  

Інфільтративно-гнійна форма трихофітії волосистої частини голови частіше 
прапляється в осіб, що проживають у сільській місцевості. На волосистій частині 
голови з'являється інфільтрат синюшно-червоного кольору, що виступає над рівнем 
шіри, діаметром до 8 см. Якщо інфільтратів кілька, то у разі злитті вони утворюють 
великий гнійний конгломерат химерних форм. Водночас запалення має чіткі межі та 
не поширюється на сусідні ділянки шкіри, вогнище запалення зазвичай округлої або 
овальної форми. Поверхня інфільтрату трихофітії часто покривається виразками. 
Навколо нього є валик, що складається з бляшок, дрібних міхурців і засохлих кірок. 
Через деякий час навколо кожного волоска утворюється пустула, після остаточного 
формування якої волосся у вогнищі ураження розхитується і починає випадати. З 
розширених волосяних фолікулів під час натискання або випадкового натискання 
виділяються крапельки, а деколи і цівки гною. Уражені трихофітією ділянки дуже 
болісні на дотик. Цей феномен має назву «симптом медових стільників» (керіон) і 
був описаний ще древньоримським лікарем Цельсом.  

За інфільтративно-нагнійнї форми трихофітії в процес втягується і пушкове волосся, 
але воно на відміну від довгого волосся не обламується. Поверхня шкіри голови у 
разі трихофітії подібна до «медових стільників», а якщо інфільтративно-нагнійна 
форма трихофітії спостерігається в ділянці бороди і вусів (паразитарний сикоз), то 
уражені ділянки нагадують «винні ягоди». Через 7-10 днів інфільтрат починає 
розм'якшуватися.  

У разі ураження гладкої шкіри утворюються інфільтрати насичено-червоного кольору, 
вкриті фолікулярними пустулами, масивними гнійними кірками. На 



 29

поверхні інфільтратів виявляється висівкоподібне лущення. Внаслідок периферичного 
росту інфільтрати можуть досягати розмірів до 6 і більше сантиметрів у діаметрі. 
Гнійні форми трихофітії можуть супроводжуватися симптомами інтоксикації: загальна 
слабість, підвищена температура тіла, збільшення і болючість регіонарних 
лімфовузлів, втрата апетиту. За відсутності лікування гнійні форми трихофітії 
проходять самі по собі, оскільки нагноєння згубне для міцелію грибів, але мікотичні 
клітини зберігаються на периферії і в лусочках по краю вогнища ураження. У деяких 
випадках гнійні форми трихофітії ускладнюються абсцесами. У хворих на трихофітію 
в деяких випадках з'являються алергічні висипання на віддалених від вогнищ ураження 
ділянках шкіри — трихофітиди. Найчастіше вони виникають у разі глибокої 
трихофітії, внаслідок подразнення або нераціональної терапії вогнищ. Трихофітиди 
можуть проявлятися у вигляді скарлатиноподібної еритеми, парапсоріазу, поширеної 
екземи тощо.  

Розрізняють ліхіноїдну та скарлатиноподібну форми трихофітидів. У разі 
ліхіноїдної форми трихофітидів з'являються яскраво-червоні міліарні папули з 
фолікулярним розміщенням. Поверхня трихофітидів лущиться. Процес через три – 
чотири тижні розсмоктується. Скарлатиноподібні трихофітиди розміщуються в 
основному на шкірі тулуба і займають значну площу, проявляються дрібними 
розеольозними плямами цеглистого кольору, які місцями зливаються, особливо в 
складках, і нагадують скарлатинозну еритему. Висипання трихофітидів, зазвичай, 
супроводжуються підвищенням температури, головними та суглобовими болями, 
лейкоцитозом крові. Розвиток трихофітидів зумовлений проникненням у кровотік 
продуктів обміну гриба (токсинів), що зумовлює алергічну перебудову організму з 
виникненням алергідів. У цьому процесі також важливу роль відіграють нервово-
рефлекторні зміни. Внутрішньошкірні проби з трихофітоном у хворих з 
трихофітидами дають різко позитивну реакцію.  

Гістологічнo в усіх шарах дерми спостерігається клітинний інфільтрат, який на 
початкових стадіях хвороби складається в основному з нейтрофілів і незначної 
кількості лімфоцитів. Згодом інфільтрат містить переважно лімфоцити, плазматичні 
клітини й еозинофіли, а також гігантські клітини типу лангергансових. У верхній 
частині волосяного фолікула нейтрофіли утворюють масивний інфільтрат. 
Волосяний фолікул розширений, наповнений гноєм. У центрі його - волосок, який 
втратив із фолікулом зв'язок. Деякі фолікули, як і сальні залози, повністю 
зруйновані. На їх місці утворюються порожнини, наповнені гноєм. Навколо 
фолікулів у дермі сильно розширені судини, колагенові та еластичні волокна 
зруйновані. На місці грануляційної тканини утворюється рубець.  

Діагностика. Діагноз ставлять на основі анамнезу й клінічних проявів. Під час 
мікроскопічного дослідження зскрібка виявляються мікотичні клітини і розрослий 
міцелій, також використовують культуральне та люмінесцентне дослідження 
(міцелій грибка світиться зеленим (смарагдовим) кольором).  

 



 30

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику проводять з 
себорейною екземою (жовтувато-рожеві еритематозні плями, папули з жирними 
лусочками і кірками на поверхні, висипання локалізуються на ділянках шкіри, де 
багато сальних залоз, появі висипань передує сильний свербіж, висипання можуть 
бути роками не змінюючись і не спричиняючи суб’єктивних відчуттів), з 
мікроспорією гладкої шкіри (вогнища набряклі, гіперемовані, кільцеподібної форми, 
по краях видно інтенсивну гіперемію, везикули, кірки, лусочки), з мікроспорією 
волосистої частини голови (вогнища з нечіткими краями, неправильної форми, у 
осередках  волосся обламане на висоті 5-8 мм над шкірою й оточене сірим чохлом, 
що складається зі спор гриба), з фіксованою токсикодермією (в анамнезі - зв’язок 
захворювання з прийманням медикаментів).  

Інфільтративно-нагнійну трихофітію диференціюють із сикозом стафілококовим 
(висипання симетричні, локалізація в ділянці бороди, вусів, рідше на бровах, лобку, 
шкіра гіперемована, інфільтрована, наявні папули, пустули, гнійні кірки, ерозії) та 
карбункулами (проводять аналіз на патолоічні гриби). Для диференціальної 
діагностики проводять культуральні дослідження з виявлення збудника. За атипових 
випадків трихофітії необхідне неодноразове проведення діагностичних процедур.  

Лікування. Лікувальна тактика залежить від типу трихофітії. У разі інфільтративно-
гнійної форми трихофітії застосовують протигрибковий антибіотик гризеофульвін – 
форте. Добову дозу призначають з урахуванням ваги дитини (за 21-22 мг на 1 кг 
ваги) і вводять трьома прийомами під час їжі; краще запивати його олією. 
Гризеофульвін приймають щодня до першого негативного аналізу на патологічні 
гриби, потім – через один день 2 тижні і двічі рази на тиждень упродовж останніх 2 
тижнів. Крім того, можливе курсове лікування шляхом приймання антигрибкових 
препаратів, таких як ірунін, ітразил та інших похідних тріазолу.  

Для зовнішнього лікування доцільно застосовувати чергування протигрибкових 
мазей і йодовмісних розчинів. Так, вранці уражені ділянки змащують розчином 
йоду, а ввечері роблять аплікації з такими мазями, як ламізил, екзодерил та ін. Якщо 
ж запальні явища з боку шкіри виражені більш значно, то при місцевому лікуванні 
трихофітії показані комбіновані гормоновмісні препарати. Волосся у вогнищах 
ураження рекомендують збривати або зістригати. У разі інфільтративно-нагнійних 
форм, крім прийомання системного препарату і місцевої протигрибкової терапії, 
проводять терапію гнійного інфільтрату, кірки розм'якшують саліциловою маззю 
або розчином перманганату калію, після чого акуратно знімають, на кінцевій стадії 
інфільтрату показані розсмоктувальні мазі, такі як іхтіолова і лінімент за 
Вишневським.  

При трихофітії волосистої частини голови хворий може бути виписаний зі 
стаціонару після п’яти негативних аналізів інтервалом в 5-7 днів.  

Профілактика трихофітії полягає у своєчасному виявленні вогнищ захворювання з 
ізоляцією хворих і карантином контактних осіб. Систематичні огляди в дитячих 



 31

садках дозволяють виявити хворих на трихофітію дітей і не допустити поширення 
інфекції. Уникання контакту з бездомними тваринами, огляд домашніх тварин, 
зокрема й тих, які не контактують з дикими, знижують ризик інфільтративно-
гнійних форм трихофітії.  

МІКРОСПОРІЯ (MICROSPORIA)  

Мікроспорія - це грибкове захворювання, у разі зараження яким відбувається 
ураження не тільки поверхні шкірного покриву, а й волосся. У більш рідкісних 
випадках страждають і нігті.  

Епідеміологія. Оскільки збудник мікроспорії значно поширений у природі, то 
інфікування можливе повсюдно, але в регіонах із жарким і вологим кліматом 
мікроспорію діагностують частіше. Передається інфекція контактним шляхом або ж 
через предмети, вражені спорами грибка. Діти віком 5-10 років частіше хворіють на 
мікроспорію, до тоо ж серед хлопчиків захворюваність у п'ять разів вища, ніж серед 
дівчаток. Дорослі рідко хворіють на мікроспорію, у разі ж зараження хвороба 
практично завжди самовиліковується завдяки наявності органічних кислот у 
волоссі, які пригнічують ріст міцелію. На сто тисяч осіб припадають близько 50-70 
випадків хвороби.  

Патогенез. Вхідними воротами для збудника мікроспорії є мікротравми шкіри; 
сухість, наявність потертостей і змозолілостей теж підвищують імовірність 
інфікування, осільки здорова шкіра без ушкоджень не доступна для інокуляції 
грибка. Вірулентність мікроспорії низька, а тому при своєчасному митті рук, які 
навіть усіяні спорами, захворювання не настає.  

Етіологія. Із зооантропофільної групи геофілів найбільш частим перенеосником 
мікроспорії є кошенята та собаки. З антропофільної групи найбільш частим 
збудником захворювання є Microsporum ferrugineum, рідше трапляється 
Microsporum audouinii. Останніми роками почастішали випадки ураження людини 
Microsporum gypseum — ґрунтовим сапрофітом, що належать до геофільної групи. 
Він уражує шкіру і волосся, насамперед в осіб, які працюють з ґрунтом. У ґрунті 
спори збудника мікроспорії зберігаються від одного до трьох місяців.  

У разі проникнення гриб починає розмножуватися й уражує волосяний фолікул, 
після чого інфекція поширюється на весь волосок, що призводить до руйнування 
кутикули волосся, між лусочками якої і скупчуються спори гриба. У результаті 
міцелій мікроспорії повністю оточує волосся, щільно заповнює цибулину і формує 
навколо волоска чохол.  

Клініка. Інкубаційний період - від кількох днів до 6 тижнів. Поверхнева 
мікроспорія гладкої шкіри характеризується появою набряклої червоної плями, 
яка піднімається над поверхнею, вона має чіткі контури і поступово збільшується в 
розмірі. Далі вогнища ураження мають вигляд яскраво виражених кілець, що 
складаються з вузликів, пухирців і кірочок. Кільця зазвичай розміщені поряд або 



 32

перетинаються, іноді мають тенденцію до злиття. Діаметр кілець у разі мікроспорії 
коливається від 0,5 до 3 см, а їх кількість рідко досягає п'яти.  

У дітей і молодих жінок у разі мікроспорії можлива яскраво виражена запальна 
реакція і невелике лущення вогнищ ураження. У пацієнтів, які схильні до атопічного 
дерматиту, мікроспорію не вдається своєчасно діагностувати, оскільки грибок 
нерідко маскується під прояви дерматиту, а терапія гормональними препаратами 
лише підсилює симптоматику і провокує подальше поширення мікроспорії.  

Поверхнева мікроспорія волосистої частини голови трапляється у дітей віом від 
5 до 12 років і до моменту статевого дозрівання безслідно проходить. Цей феномен 
пов'язаний зі змінами хімічного складу шкірного сала і появи в ньому та в складі 
волоска органічних кислот, які є згубними для грибка. У дітей з рудим волоссям 
мікроспорія практично не спостеріається.  

Вогнища ураження розміщуються на верхівці, на тім'яній і скроневих ділянках, 
зазвичай мікроспорія шкіри голови проявляється у вигляді 1-2 великих вогнищ до 5 
см у діаметрі з відсівами по боках більш дрібних вогнищ. На місці ураження 
виникають неправильної форми еритематозні вогнища з лущенням та нечіткими 
краями, в яких волосся, обламане на рівні 5-8 мм над рівнем шкіри, оточене сірим 
чохлом, який складається зі спор гриба. Біля вогнища можна побачити дрібні 
ефлорисценції (еритематозно-сквамозні плями, рожево-лівідні, фолікулярні, 
ліхеноїдні папули). Шкіра голови при мікроспорії набрякла, злегка гіперемована, її 
поверхня покрита сірувато-білими лусочками.  

Гнійна форма мікроспорії клінічно проявляється м'якими за консистенцією 
вузлами, які розміщені на синюшно-червоній шкірі. Поверхня вузлів покрита 
численними гнійничками. При натисканні на інфільтрат через отвори виділяються 
крапельки гною. Гнійні форми мікроспорії виникають у разі пізнього звернення за 
медичною допомогою, нераціональної терапії і самолікування, а також за наявності 
знижують захисні властивості організму.  

Гістологічно у разі мікроскопії спостерігаються легке потовщення епідермісу, 
акантоз, набухання та вакуолізація клітин мальпігієвого серйозних супутніх 
захворювань, які шару, незначний спонгіоз, паракератоз і відшаровані лусочки. У 
дермі - незначний набряк, розширення судин, периваскулярні лімфоїдні інфільтрати, 
дрібні спори гриба широким шаром окутують волосок, утворюючи чохол. Нитки 
міцелію також розміщуються зверху над кутикулою волоска.  

Діагностика. За даними клінічного огляду та наявністю в анамнезі контакту з 
тваринами можна запідозрити мікроспорію. Під час дерматоскопії і мікроскопії 
зскрібка виявляється міцелій і характерні для мікозів зміни волосся і шкіри. Але 
прояви мікроспорії та трихофітії під час звичайної мікроскопії ідентичні, за 
допомогою цього лабораторного дослідження можна лише підтвердити наявність 
грибкового захворювання, але не встановити точний діагноз.  



 33

Культуральна діагностика мікроспорії шляхом посіву з подальшим виявлення 
збудника більш інформативна, але вимагає більше часу, хоча з її допомогою 
можна встановити не лише вид, а й рід грибка, а також підібрати максимально 
ефективні препарати для лікування. Люмінесцентне дослідження дозволяє 
швидко оглянути як хворого мікроспорією, так і контактних осіб. Міцелій грибка 
світиться зеленим (смарагдовим) кольором, але причина цього феномену до кінця 
не вивчена. На ранніх стадіях мікроспорії світіння може бути відсутнім, оскільки 
волосся ще не достатньо уражене. Однак під час видалення волоска і подальшого 
дослідження в кореневій частині свічення спостерігається навіть у кінці 
інкубаційного періоду. Люмінесцентний метод дозволяє виявити збудника 
мікроспорії у хворого і контактних осіб, а також оцінити результативність 
терапії.  

Диференціальна діагностика. Диференціальу діагностику проводить із 
трихофітією, у чому допомагає мікроскопічний і бактеріологічний методи 
досліджень, а також із тими самими патологіями, що й трихофітію.  

Лікування. Системне лікування мікроспорії проводять протигрибковими 
антибіотиками. Найкращі результати дає призначення гризеофульвіну форте за 
вищеописаною схемою та тербінафіну. У лікуванні мікроспорії залежно від тяжкості 
ураження застосовують місцеву і загальну протигрибкову терапію.  

Місцево застосовують креми, мазі та емульсії з протигрибковими препаратами – 
термікон, тербізил та інші, залежно від віку пацієнта і від фізіологічного стану. 
Необхідно враховувати, що деякі протигрибкові препарати навіть місцевого 
застосування під час вагітності та в період лактації необхідно використовувати з 
обережністю. Мазі та спреї нового покоління, які застосовують для оброблення 
вогнищ мікроспорії, не залишають на шкірі та одязі жирних плям, що дозволять 
пацієнтам почувати себе комфортно під час лікування. Якщо є яскраво виражена 
запальна реакція, то застосовують комбіновані препарати, які містять 
протигрибкові й гормональні компоненти. Чергування аплікацій із мазями та 
обробка йодованими розчинами, якщо ділянка ураження - шкіра, дає хороший 
терапевтичний ефект. Мікроспорія, ускладнена вторинною інфекцією, добре 
піддається лікуванню маззю тридерм, а за глибоких уражень застосовують 
препарати, до складу яких входить димексид. Хворі діти з мікроспорією 
волосистої частини голови можуть бути виписані зі стаціонару після 5 негативних 
аналізів з інтервалом 5-7 днів.  

Профілактика мікроспорії полягає в регулярному огляді дітей у дитячих садках для 
виявлення хворих, в обмеженні контактів із бродячими тваринами і в додержання 
особистої гігієни. Придбання домашніх тварин без огляду ветеринара може 
призвести до внутрішньородинного спалаху мікроспорії.  

 



 34

 ФАВУС (ПАРША) 
(TINEA FAVOSA, TINEA LUPINOSA, TRICHOPHYTIA FAVOSA)  

Фавус - хронічне грибкове захворювання шкіри, волосся, нігтів та іноді внутрішніх 
органів. Без лікування хвороба триває роками і десятиліттями. Відомі випадки, коли 
хворі страждали на фавус з раннього дитинства доглибокої старості. 

Історичні відомості. Збудник фавусу був відкритий Remak у 1837 р., а його 
грибкова природа встановлена Schonlein у 1839 р. 

 
Епідеміологія. Захворювання частіше спостеріається в країнах Європи, Азії, 
Північної Америки. Захворювання, зазвичай, має характер сімейних вогнищ. На 
фавус частіше хворіють діти, але нерідко і дорослі, які є основним джерелом 
зараження. Причому зазвичай інфекція передається по жіночій лінії.  

Етіологія. За сучасними уявленнями збудників захворювання відносять до роду 
трихофітій. Серед них виділяють антропофіли -Tr. schonleinii (Ashorion schonleinii), 
що вражають людей, і зоофіли - Tr. quinskeanum Zopf, що уражують котів, мишей, 
собак, птахів, коней, рідше - людину. Збудник фавусу людини на відміну від інших 
не має стійкої вірулентності і контагіозності. Незважаючи на тісний контакт хворих 
зі здоровими в сім'ї та школі, захворюють не всі.  

Патогенез. До розвитку фавуса призводять порушення фізіологічної бар'єрної 
(захисної) функції шкіри (поверхневі та глибокі травми з порушенням цілісності 
епідермісу), зниження загальної резистентності організму і його стійкості до 
інфекції (ендокринопатії, гіповітаміноз, інтоксикації, супутні хронічні 
захворювання, імунодефицітний стан та ін.) Крім того, необхідно враховувати такі 
ятрогенні впливи, як приймання глюкокортикоїдних гормонів, імуносупресивних і 
цитостатичних засобів.  

Клініка. Інкубаційний період у разі захворювання на фавус становить 2-3 тижні. В 
основному уражується волосиста частина голови, в 20 % випадків - нігті і значно 
рідше - гладка шкіра. 

Фавус волосистої частини голови характеризується утворенням специфічного для 
фавусу, так званого щитка-скутули, яка є чистою культурою гриба, ураженням 
волосся з подальшим випаданням (за інших грибкових захворювань волосся 
обламується), розвитком у місцях ураження рубцевої атрофії шкіри, що призводить 
до стійкої алопеції. Клінічно на 14-й день після зараження навколо волоска виникає 
пляма яскраво-червоного кольору з лущенням на поверхні, що супроводжується 
свербінням. У вусті волосяного фолікула виниає жовта пустула, що є початковою 
стадією формування скутули. У подальшому скутули набувають вигляду сухих 
кірок яскраво-жовтого кольору, з яких виходить волосся. У місці їх виходу наявна 
впадина. Скутула поступово збільшується в розмірах, досягаючи 1,5 см у діаметрі, 
та набирає блюдцеподібної форми. Колір стає сірувато-жовтим, іноді із зеленуватим 



 35

або буруватим відтінком. Скутули оточені вузьким, рожевим запальним обідком. 
Без лікування скутули зливаються з утворенням суцільних кірок, що нагадують 
запечатані медові стільники (звідси назва захворювання - фавус-соти). Від них 
виходить «мишачий» (затхлий, амбарний) запах, що виникає за рахунок метаболітів 
супутньої мікробної флори. Після зняття кірок утворюються ерозії з гладким, 
вологим дном яскраво-червоного кольору. Ураження волосся відбувається шляхом 
проникнення гриба як в кореневу, так і стрижневу його частини. Волосся дотого ж 
втрачає свій блиск, стає млявими, тьмяними, сухими і набуває сірувато-білого 
кольору. На противагу ураженню волосся у разі трихофітії і мікроспорії вони не 
обламуються, а випадають цілком або ж залишаються запаяними в товщу скутули. В 
останньому випадку волосся стирчить у різних напрямках як пакля, нагадуючи 
перуку (фавозит). Ще однією характерною ознакою фавусу, особливо за тривалого 
перебігу, є атрофія шкіри, спочатку вогнищева, на місці скутул, а пізніше - дифузна 
і майже суцільна. Шкіра в ділянці рубців тонка, гладка, блискуча. Волосяні 
фолікули зруйновані, що призводить до стійкої алопеції. Поряд із типовою 
скутулярною формою першими на волосистій частині голови трапляються 
сквамозна й імпетигінозна форми. Сквамозна форма характеризується появою 
дрібних або великих лусочок сірувато-білого кольору, пронизаних тьмяним 
волоссям. Скутули або відсутні, або дрібні, точкові. У разі імпетигінозної форми 
вогнища ураження формуються також в устях волосяних фолікулів. Вони являють 
собою пустули, вміст яких, зсихаючись, утворює масивні сухі кірки жовтого 
кольору, що нагадують іпетигінозні. Типова зміна волосся, розвиток алопеції й 
атрофії шкіри характерні також і для цієї форми.  

Фавус гладкої шкіри спостеріається на відкритих і закритих частинах тіла: на 
обличчі, шиї, кінцівках. Спочатку на шкірі з'являються плями невеликого розміру з 
дрібними міхурцями, що виникають по периферії. На місці міхурців, у результаті 
зсихання ексудату утворюються кірки жовтого кольору, щільно спаяні зі шкірою. 
Поступово вони набувають вигляду типових скутул. Унаслідок появи свіжих 
елементів і їх злиття відбувається утворення обширних вогнищ ураження. Вогнища, 
зазвичай, розміщене на окремих ділянках, але можливе й універсальне ураження. У 
разі закінчення висипань на гладкій шкірі рубцева атрофія не залишається.  

Фавус нігтьових пластинок характеризується потовщенням, нігті втрачають блиск, 
стають нерівними, проростають скутулами жовтого кольору і кришаться. Зазвичай, 
із боку нігтьових валиків запальний процес не спостерігається, уражуються нігті 
пальців рук, рідше - стоп. У разі фавусу рідко виникають алергічні реакції, які 
можуть проявлятися висипаннями на віддалених ділянках шкірного покриву, що 
нагадують еритематозно-сквамозно-пухирцеву форму парші, але елементи гриба в 
цьому разі не виявляються.  

Діагностика. Діагноз виставляють на основі характерної клінічної картини, 
мікроскопічного та культурального дослідження. В ультрафіолетових променях, 
пропущених через фільтр Вуда, повністю уражені волоски світяться характерним 
зеленуватим кольором.  



 36

Диференціальна діагностика. Диференціальну діагностику фавусу волосистої 
частини голови проводять з мікроспорією (вогнища ураження нечисленні: 1-2, 
округлі, з помітною запальною інфільтрацією, густо вкриті сірувато-білими, іноді 
азбестоподібнимі лусочками. Волосся обламується на рівні 4-8 мм і має вигляд 
коротко підстриженого. Обламані волоски мають сірувато-білий колір за рахунок 
чохла зі спор гриба), з поверхневою трихофітією (вогнища неправильної округлої 
форми, розпливчасті межі, відрізняються слабкою гіперемією і незначним 
лущенням. Важливим симптомом є порідіння волосся, обумовлене обламуванням на 
висоті 2-3 мм, або біля виходу з устя волосяного фолікула, набуваючи вигляду 
чорних крапок); із хронічною «чорнокрапковою» трихофітією волосистої частини 
голови (вогнища розміщуються в потиличній і скроневої ділянках, де є незначне 
висівкоподібне лущення, патогномонічним симптомом є чорні крапки внаслідок 
обламування волосся на рівні шкіри, їх кількість може варіювати від одиничних до 
множинних). Диференціальну діагностику фавусу гладкої шкіри проводять з 
поверхневою і хронічною трихофітією і мікроспорією (первинним морфологічним 
елементом є або плями з чіткими межами, злегка піднятими над рівнем шкіри, 
схильні до відцентрового росту).  

Лікування. Системна терапія. Для лікування використовують Гризеофульвін за 
вищеописаною схемою. Можливе лікування ламізілом, тербізілом у поєднанні з 
місцевою протигрибковою терапією (5 % р-н йоду, фунгіцидні мазі). Госпіталізація 
хворих необхідна в разі ураження волосистої частини голови або якщо на шкірі є 
більше ніж 2-3 вогнища. Хворий може бути виписаний зі стаціонару після 3 
негативних аналізів з інтервалом 5- 7 днів. Після закінчення лікування хворі на 
фавус перебувають на обліку впродовж 1 року, з оглядом у першому місяці 
щотижня, другому і третьому - 1 раз на місяць, потім -1 раз на квартал. У вогнищах 
захворюваності на фавус повторні огляди перехворілих – щорічно впродовж 5 років.  

Профілактика. Контроль за сімейними та іншими осередками 1 раз на місяць 
перший квартал, а потім – щорічно впродовж 5 років. Після контрольного 
спостереження хворих знімають з обліку в разі, якщо за цей період часу не було 
виявлено захворюваності. Вогнищах проводять дезінфекційні заходи. 

КАНДИДОЗИ (CANDIDІSIS)  

Кандидози (кандидамікоз, соормікоз, поверхневий бластомікоз) - група грибкових 
захворювань шкіри і слизових оболонок.  

Етіологія. Збудники: Candida albicans, рідше інші види - Candida tropicalis, Candida 
pseudotropicalis та ін. У роду Candida описано більше ніж 100. 

Епідеміологія. Захворювання спостеріається в усіх країнах світу, але найбільш 
поширене в тропіках і субтропіках. Носіями C. albicans є понад 20 видів тварин, але 
захворювання на кандидоз у тварин надзвичайно рідкісні. Цікаво, що в зовнішньому 
середовищі (трава, вода, грунт, підстилка для худоби, повітря) C. albicans виявляли 



 37

лише під час спалаху кандидозу; спроби виявити ці гриби в неепідемічний період 
залишилися безуспішними. Однаково хворіють усі вікові групи населення. 
Джерелом інфікування може бути хвора на кандидоз людина (поцілунок, статевий 
контакт, посуд, інфікування новонароджених під час проходженн інфікованими 
статевими шляхами). Інфікуванню сприяють вологий клімат, мацерація епідермісу, 
ручне оброблення овочів, фруктів, ягід у консервному і кондитерському 
виробництві, порушення правил гігієни. Ендогенний шлях інфікування пов'язаний з 
активацією кандидозної флори, наявної в організмі в мікробних асоціаціях (розвиток 
вторинного кандидозу при пневмоніях, туберкульозі, неоплазм).  

До роду Candida (Candida) відносять бесзпорові дріжджі, в яких псевдоміцелій може 
бути добре розвиненим, рудиментарним або зовсім відсутнім. Деякі види формують 
істинний міцелій. Гриби роду Candida не утворюють каротиноїдних пігментів, і не 
формують капсул, характерних для криптококів. Крім хламідоспор, які є ознакою 
одного виду (C. albicans), ці гриби не утворюють інших видів спор.  

Патогенез. У патогенезі кандидозів розрізняють екзогенні та ендогенні фактори. До 
екзогенних факторів відносять: травми шкіри і слизових оболонок, підвищену 
вологість, мацерацію шкіри, патогенність і вірулентність самого гриба. 
Ендогенними факторами, що сприяють ослабленню захисних сил організму і тим 
самим розвитку кандидозу, є: зниження активності сироваткової фунгістази крові, 
яка пригнічує життєдіяльність дріжджової флори, гіповітамінози (особливо 
недостатність рибофлавіну), хвороби обміну (діабет, ожиріння), ознаки 
вегетоневрозів (підвищена пітливість, порушення кровообігу кінцівок), шлунково-
кишкові розлади, що супроводжуються дисбактеріозами, ендокринопатії, що 
призводять до ожиріння, гіпо- та гіпертіреоїдози, синдром Іценко - Кушинга, а 
також тривале приймання глюкокортикостероїдів, цитостатиків, антиметаболітів, 
імунодепресантів, антибіотиків широкого спектра дії.  

Адгезія гриба до епітеліальних клітин є першим етапом його взаємодії з 
макроорганізмом. Переважання C. albicans на слизових оболонках пов'язують з 
активним прилипанням дріжджових клітин цього виду до епітелію ротоглотки і 
піхви, яка найбільш виражена за температури 37° і рН 7,3. Однак досить високтй 
ступінь адгезії відзначений і за слабкокислої рН (6,0). Точні механізми їх адгезії не 
з'ясовані; встановлено, що дріжджові клітини в стаціонарній фазі прилипають 
інтенсивніше, ніж на стадії логарифмічного росту. 

Клініка. Класифікація. Клінічні форми кандидозу поділяють на кандидози 
поверхневі (кандидоз шкіри, слизових оболонок, кандидозні оніхії та пароніхії) і 
системні, або вісцеральні. Крім того, виділяють хронічний генералізований 
(гранулематозний) кандидоз дітей, який деякі автори вважають проміжним 
захворюванням між поверхневими і вісцеральними формами кандидозу, і 
кандидамікіди (левуриди) - вторинні алергічні висипання.  

 



 38

Кандидоз поверхневий  

Кандидоз шкіри. На гладкій шкірі частіше уражуються дрібні складки на кистях і 
стопах, рідше - великі (пахово-стегнові, пахвові, під молочними залозами, між 
сіднична).  

Кандидоз великих складок або інтертригінозний кандидоз, або дріжджова 
попрілість. Уражуються й пахово-стегнові, між сідничні складки (часто в грудних 
дітей), пахвові западини, ділянка під молочними залозами в жінок і складки живота 
в гладких осіб. У цих місцях є великі ерозовані вогнища ураження темно-червоного 
кольору, з різкими межами і помірною вологістю. По периферії вогнищ наявний 
валик із білястого мацерованого епідермісу, який відшаровується. Дуже характерна 
наявність навколо основного вогнища дрібних вогнищ такого самоо характеру; їх 
називають «дочірніми», або відсівами.  

Кандидоз міжпальцевих складок. Найчастіше уражені складки між III і IV 
пальцями й бічні поверхні цих пальців, де роговий шар мацерований, злегка 
набухає, має перламутровий колір або відторгається, оголюючи ерозовану, вологу і 
блискучу поверхню червоного кольору. За межею ерозій спостерігають обривки 
мацерованого епідермісу, що має перламутровий відтінок. Ці ерозії відрізняються 
торпідним перебігом і схильністю до рецидивів, суб'єктивно відзначаються печіння і 
свербіж. На стопах дріжджові ерозії бувають рідше, але займають більшу кількість 
міжпальцевих складок (іноді уражені всі складки). 

Кандидоз дрібних складок. Висипання локалізуються за вушними раковинами, в 
ділянці пупка, заднього проходу, крайньої плоті і відрізняються від уражень великих 
складок лише розмірами та локалізацією.  

Кандидоз долонь і підошов характеризується гіперкератозом, вараженим 
малюнком шкірних борозен, брудно-коричневим кольором шкіри.  

Кандидозний (пелюшковий) дерматит грудних дітей виникає на сідничках, 
пахових складках, внутрішній поверхні стегон. Проявляється у вигляді еритеми, 
набряку, фліктен, папул, ерозій, мокнуття, вогнищ відшарованого епітелію. 

 «Пов`язковий» кандидоз виникає під оклюзивною гіпсовою пов’язкою або в 
лежачих хворих на шкірі спини або сідниць. Спочатку виникає еритема, набряк, 
потім з’являються фліктени, папули, ерозії, виразки, мокнуття.  

Кандидозний фолікуліт виникає в тих самих місцях, що й пов’язковий, і 
характеризується появою дрібних відмежованих папул біля волосяних фолікулів.  

Кандидозна оніхія та пароніхія виникають в основному в жінок, домогосподарок, 
прачок, посудомийниць, офіціантів та ін. Спочатку навколо нігтів з’являється 
еритема, набряк шкіри нігтьових валиків. При надавлюванні виділяється 



 39

вершковоподібний гній. Пальпація болісна. Відзначається дистрофія нігтьових 
пластин, зміни кольору, оніхолізис.  

Кандидоз слизових оболонок. Кандидоз слизових оболонок порожнини рота, 
трапляється переважно в новонароджених і в перші тижні життя. Дорослі хворіють 
рідше. Захворювання розвивається на слизовій оболонці щік, язика, ясен, м'якого 
піднебіння, на цих ділянках спостергіаються точкові нальоти білого кольору, що 
нагадують зернятка манної крупи, що локалізуються на гіперемованому тлі 
слизової. Нальоти зливаються й утворюють суцільну плівку, що спочатку знімається 
легко, а потім потовщується, набирає бруднуватого кольору і більш щільно прилягає 
до слизової оболонки. Ураження слизової язика може бути одним із проявів 
дріжджового стоматиту, але іноді проходить як самостійне захворювання 
(дріжджовий глосит). У цих випадках на спинці язика виявляють звичайні нальоти 
грибка або глибокі борозни, що проходять у різному напрямку («скротальний 
язик»), на дні і по краях яких можна спостерігати білосуваті нальоти. У разі появи 
білуватих пробок, що нагадують фолікулярну ангіну, говорять про мікотичну 
(дріжджову) ангіну, за яккої відсутні болючість під час ковтання і видима запальна 
реакція, а також немає температурної реакції.  

Кандидоз кутів рота (мікотична заїда) (angulus infectiosus) і кандндозний хейліт 
(можуть супроводжувати один одного чи спостерігатися ізольовано). Зазвичай 
виникають на тлі нестачі вітамінів групи В. У патогенезі заїди може відігравати 
роль занижений прикус. На гіперемованому фоні виникають частіше двобічної 
мацеровані ділянки із сірувато-білими крихтами або плівками, після зняття яких 
видно тріщини (в кутах рота) або точкові ерозії. Червона облямівка губ дещо 
потовщена, суха.  

Кандидозний вульвовагініт (vulvovaginitis candidiasis). Найбільш характерним 
симптомом є гострий свербіж. Вагінальні виділення - ознака непостійна, часто 
виражена мінімально. У типових випадках виділення мають сирнистий вигляд, 
консистенція їх може варіювати від водянистої до в'язкої. Звичайні ознаки KB - 
болючість, свербіж, печіння в ділянці вульви і дизурія. Запах звичайний. Під час 
зовнішнього огляду часто виявляють еритему і набряк статевих губ та слизової 
оболонки піхви; нерідко - пустульозні й папульозні ураження. Цервікальний канал 
зазвичай не змінений. Еритема слизової оболонки піхви поєднується з наявністю 
ви