Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра історії України Пояснювальна записка до дипломної роботи БАКАЛАВР на тему: «Під владою Криму та Османів: Олешківська, Кам’янська, Задунайська Січі. Трансформація соціального та політичного устрою, військової справи українських козацьких спільнот Великого Степового кордону.» Виконала: студентка IV курсу денної форми навчання напрям підготовки (спеціальності) 032 історія та археологія Зубрєва А.О. Керівник: к.і.н., доц. Журавльов Д.В. Рецензент: к.і.н., доц. Майстренко В.С. Харків – 2024 ЗМІСТ Вступ…………………………………………………………………………...3 Розділ I. Зародження, розвиток та занепад Олешківської, Кам’янської, Задунайської Січей...………………………………………………………...17 1.1. Кам’янська Січ: маловідомий епізод в історії запорозького козацтва………………………………………………………………..17 1.2. Олешківська Січ: подалі від Російської імперії…………………….23 1.3. Задунайська Січ: остання спроба збудувати самостійну козацьку спільноту під османською протекцією……………………………...30 Розділ II. Трансформація соціального та політичного устрою, військової справи українських козацьких спільнот пізнього періоду існування Великого Степового кордону……………………………………………….42 2.1. Теорія «Степового Кордону» та його український вимір……..42 2.2. Розвиток Кам’янської Січі в мусульманському світі через призму археологічних досліджень………………………………50 2.3. Прояви впливу Степового Кордону на життя мешканців Олешківської Січі………………………………………………...58 2.4. Організація, устрій, побут Задунайської Січі – українські традиції, видозмінені впливом Великого Степового Кордону..64 Висновки……………………………………………………………………..74 Список використаних джерел та літератури………………………………76 Вступ Дослідження трансформації соціального та політичного устрою, військової справи українських козацьких спільнот Кам’янської, Олешківської, Задунайської Січей в контексті теорії Степового Кордону – тема важлива щодо розвитку українського наративу. Козакознавчі студії є дуже актуальними на сьогодні у зв’язку з потребою проведення якісної роботи щодо глибшого вивчення розвитку козацького суспільства в умовах Великого Степового Кордону. Водночас дана тема в історіографії не знайшла доволі широкого відображення і низка питань залишаються невирішеними. З огляду на це наукова актуальність праці не підлягає сумніву. Концепція Степового Кордону Євразії – відносно нова концепція, яка допоможе вивчити розвиток запорозького суспільства під протекцією Кримського Ханства та Османської імперії за допомогою нової моделі бачення подій і процесів. Використовуючи її, маємо змогу пояснити суть і особливості історичних процесів, яким не приділяли достатньої уваги. Задля якісного вивчення впливу Фронтиру на українську історію варто було приділити увагу власне його визначенню, особливостей та інших прикладів подібних соціумів. Це допомогло визначити суспільства на досліджуваних територіях як фронтирну модель та з‘ясувати її особливості. Також в контексті актуальності теми варто згадати про загрозу знищення пам’яток Кам’янської та Олешківської Січей через чинник військової агресії Російської Федерації. Тому маємо додаткову можливість привернути більше уваги до дослідження даних Січей. Об’єктом дослідження є існування козацьких спільнот на територіях, що були підпорядковані турецькому урядові, предметом – трансформація, розвиток і доля козацьких суспільних організацій. Хронологічні межі дослідження охоплюють період утворення Кам’янської Січі – 1709-1711 рр. (перший етап існування поселення, який закінчився його руйнуванням військами Петра І), і час найбільш бурхливої 4 діяльності та розпаду – 1728-1734 рр. Щодо Олешківської Січі, то хронологічні межі охоплюють період утворення Січі (1711 р.) до часу розпаду (1728 р.), який за типовою моделлю життєдіяльності Січей, розташованих на турецьких територіях, стався через конфлікт інтересів товариства. Також для вивчення історії розвитку Задунайської Січі було досліджено період з 1775 р., а точніше – від зруйнування Запорозької Січі, - до 1828 р., який вважається кінцем Задунайської Січі, коли Й.Гладкий залишив з однодумцями Січ, забравши клейноди, архів, скарбницю тощо. Звичайно, щоб визначити саме долю козаків та населення Січі після ліквідації Січей, довелося вийти за позначені хронологічні межі. Територіальні межі дослідження даної теми визначаються територіями Кам’янської Січі, що розташовувалась на півдні сучасного села Республіканець Бериславського району Херсонської області; Олешківської Січі з розташуванням на північному сході від сучасного міста Олешки Херсонської області, на лівому березі р. Конка; Задунайської Січі (м. Сфинту-Георге повіту Тульча Румунії), а також було взято до уваги території Очаківщини, Тилігульських лиманів, пониззя Дністра, Молдавського князівства (поблизу м. Сороки, Ясс та ін.), Буджаку та в гирлі Дунаю, тобто на сучасних українських та молдавських територіях. Метою дослідження є визначити трансформаційні елементи життя запорожців досліджуваних Січей, що знаходилися під впливом суспільно- економічних чинників, характерних для Степового Кордону. Здійсненню зазначеної мети служать наступні завдання: 1. Визначити, опираючись на літературу, особливості Степового Кордону на сучасних українських територіях; 2. Дослідити послідовність і внутрішню логіку функціонування Січей; 4. Визначити вплив Степового Кордону на козацтво та спричинені цим трансформації культурного та соціального устрою, військової справи, що характеризуються запозиченням матеріальних і духовних елементів від інших фронтирних спільнот. 5 Методологічні засади праці. У дослідженні були застосовані як загальнонаукові, так і конкретно-історичні методи. До першої групи відносяться методи аналізу, синтезу, порівняння, індукції та дедукції, до другої – історико-порівняльний, історико-генетичний. Застосування історико-генетичного методу дало можливість дослідити динаміку розвитку досліджуваних Січей від зародження до загибелі, тобто створити «біографію» таких об’єктів як Кам’янська, Олешківська, Задунайська Січі. Завдяки використанню історико-порівняльного методу ми змогли виділити основні відмінності та подібності з життя козацтва на даних Січах між ними самими та традиційним устроєм минулих запорізьких суспільних організацій (перш за все маються на увазі Січі, що розташовувалися в межах р. Дніпро). Для прикладу, спільністю між досліджуваними Січами є однакова причина їх загибелі – перехід під владу Російської імперії, а відмінністю – різні моделі економічного розвитку та почасти - військової справи. Застосовані в роботі методи загалом дозволили досягти сформульованої мети: було виявлено існування складних процесів трансформації соціального, політичного та військового устрою українських козацьких спільнот під впливом пануючої мусульманської держави, що відображає значення контексту Великого Степового кордону для дослідження історії козацьких спільнот і майбутнього розвитку даної теми. Варто зазначити, що задля поглибленого вивчення даної проблеми може сприяти розширення методологічної бази (психоісторії, етнографічного методу, інструментарію історії повсякденності). Головною проблемою у вивченні даної теми є насамперед недостатня кількість письмових джерел. Причини такого явища є звичними: джерела поки ще не знайдені, значна частина іноземних (зокрема османських і татарських) не мають українського перекладу, деякі є взагалі недоступними для широкого загалу. Варто відзначити, що основний масив джерел знаходиться в російських архівах і музеях, а з початком повномасштабної російської агресії проти України, доступ до даних джерел є також по суті неможливим. 6 Джерельна база дослідження представлена писемними джерелами: літописами, листами особового походження, діловодною документацією, спогадами сучасників подій. Через те, що хронологічні межі дослідження є достатньо великими та поділеними на періоди, найкращим рішенням є здійснити опис використаних джерел в хронологічному порядку, а не за порядком класифікації. Записи Чернігівського літопису1 містять згадки подій 1704-1725 рр., при цьому варто зауважити, що розповідь ведеться священнослужителем, ім’я якого є невідомим, але який є близьким до ігумена Видубицького монастиря – Феодосія Углицького (1668-1691 рр.). Джерельну базу дослідження було поповнено збіркою перевиданих документів Павленка С. «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах»2, в якій опубліковані документи, що відносяться до подій Північної війни: листування Петра І, гетьмана І. Мазепи, графа Г. Головкіна, князя Д. Голіцина, генерала-фельдмаршала О. Меншикова, гетьмана І. Скоропадського, фельдмаршала Б. Шереметєва, корсунського полковника А. Кандиби тощо; також укази та грамоти Петра І та вище перелічених російських діячів, листування між ними. Дізнаємося про перебіг подій війни та участі в ній запорожців, їхньої долі. Варто зазначити, що упорядник даної збірки документів використовував як і недоступні джерела, так і опубліковані – «Полное собрание законов Российской Империи повелением государя императора Николая Павловича составленное»3, яке представлене великим вмістом матеріалів, що здебільшого стосуються справ щодо територій сучасних центральної та східної частин Російської Федерації та налічує 45 томів. Що 1 Оттиск из Киевской Старины. Черниговская летопись по новому списку (1587-1725) и Коломацкие челобитные / Изд. Ал. Лазаревского. Киев, 1890. 44 с. 2 Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / Укр. ін-т нац. пам'яті [та ін.]; упоряд. С. Павленко; відп. ред. С. Леп'явко. Київ: Києво-Могилян. акад., 2009. 1053 с. 3 Полное собрание законов Российской Империи повелением государя императора Николая Павловича составленное.Том IV. 1700 – 1712. СПб., 1830. 889 с.; Полное собрание законов Российской Империи повелением государя императора Николая Павловича составленное. Том VI. 1720 – 1722. СПб., 1830. 817 с.; Полное собрание законов Российской Империи повелением государя императора Николая Павловича составленное. Том VII. 1723 – 1727. СПб., 1830. 933 с.; Полное собрание законов Российской Империи повелением государя императора Николая Павловича составленное. Том VIII. 1728 – 1732. СПб., 1830. 1004 с. 7 стосується подій Північної війни та царських указів щодо запорожців, то також репрезентує це збірка «Письма и бумаги императора Петра Великого»1. Також важливими публікаціями, що містять подібну джерельну базу є «Материалы для отечественной истории»2 Судієнка М. О., «Материалы военно- ученого архива главного штаба» 3 Бичкова А. Ф., «Источники для истории запорожских козаков»4 Яворницького Д. І., Бантиш-Каменського Д. Н. «Источники малороссийской истории»5. Дані збірки містять опубліковані з архівів документи (листи, укази, грамоти, рапорти тощо), що характеризують події переходу запорожців під протекцію Кримського Ханства та Османської імперії, події російсько-турецької війни 1710-1713 рр., дані розвідки про становище запорожців на кримських землях, дії запорожців в мирний час між Османською та Російською імперіями тощо. Також варто було ознайомитися з Конституцією Пилипа Орлика, в якій міститься інформація про статус запорожців-союзників від 1710 р.6 Свідчення про устрій підросійської України, життя козацтва та запорожців, і головне – події Північної війни, ставлення до постаті І. Мазепи, міркування про відносини ворогуючих держав, містяться в подорожньому щоденнику Даніела Крмана7 – теолога і дипломата, що брав участь в делегації до Карла XII, та був очевидцем розвитку військових подій на українських територіях. 1 Письма и бумаги императора Петра Великого. ‒ Т. 9 (январь-декабрь 1709 г.). Вып. 1 / Ред. Б. Б. Кафенхауз. АН СССР. Институт истории. М.: Изд-во АН СССР, 1950. 529 с. 2 Судиенко Михаил Осипович. Материалы для отечественной истории / Изд. Михаил Судиенко, пред. Врем. комис., высоч. учрежд. при киевск. воен., подольск. и волын. ген.-губернаторе. Т. 1-2. Киев : Унив. тип., 1853- 1855. 2 т. ; 22 см. Т. 2. 1855. [6], IV. 515 с. 3 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. Печатня В.И. Головина. 1871. 475 с. 4 Эварницкий, Дмитрий Иванович. Источники для истории запорожских козаков : [в 2 т.]. Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1908. Т. I . 1908. 1072 c. 5 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории. Часть 2. 1691-1722. Москва: В Университетской типографии, 1859. 340 с. 6 Вовк О. Б. Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія // Архіви України. 2010. № 3-4. С. 145-166. 7 Крман Даніел. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 — 1709) K.: Вид. центр «Просвіта»; Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. 160 с. Перекладено за виданням: Daniel Krman, ml (1663-1740) / Itinerarium (Cestovný dennik z rokov 1708-1709) / Študiu o diele napisal Josef Minárik. Životopis a poznámky napisal a text preložil Gustav Victory. — Bratislava, 1969. URL: http://litopys.org.ua/krman/krm.htm (дата звернення: 02.03.2024). 8 Також діловодна документація представлена архівом Нової Запорізької Січі1, та вміщає листи київських генерал-губернаторів, грамоти та укази російських царів/імператорів. Варто відзначити лист Пилипа Орлика адресований запорожцям з метою застереження від переходу до Російської імперії. Найбільше при опрацюванні архіву Нової Запорізької Січі зверталася увага на документи, що стосуються процесу переходу запорожців під протекцію Росії, причини та передумови, що спонукали до цього. Наприклад, у листі №9 за 1731 р. командувач російськими військами Йоган Вейсбах звертається до кошового отамана Івана Малашевича з пропозицією за певних умов переходу Війська Запорозького під російську протекцію та лист № 10 1734 р., де командувач вже пояснює плани дії щодо переходу запорожців2. Свідчення про існування Олешківської Січі – головного політичного центру запорожців на територіях Кримського Ханства, - та її долю містить робота «История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находяться» князя Семена Мишецького, історика XVIII ст.3, яка за змістовою характеристикою є вторинним писемним джерелом. У цьому творі мова йдеться про історію козацтва з самого його існування, тому й отримуємо цінну інформацію про створення Олешківської Січі. Хоч автор і мав свою суб’єктивну думку щодо даних процесів, та нехтувати наявністю інформації щодо етапу зародження запорозького поселення не варто. Важливим джерелом етнографічного характеру є «Устное повествование, бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа»4. Микита Корж з дитинства жив у Підпільненській (Новій) Січі, був наближеним до кола останнього кошового 1 Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734–1775 / Гол. ред. кол.: Сохань П. С. (голова), Апанович О. М, Боряк Г. В, та ін.; Наук. ред. тому Бутич І. Л. Головне архівне управління при Кабінеті міністрів України; Центральний державний історичний архів України; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Том 1. К., 1998. 698 с. 2 Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734–1775… . С. 53-55. 3Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. Одесса, 1852. 92 с. 4 Корж Никита Леонтьевич (1731-1835). Устное повествование, бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа. Одесса : в городской тип., 1842. 94 с. 9 отамана П. Калнишевського, мав освіту та брав участь у військових діях. Завдяки свідченням Коржа маємо цінну інформацію про розвиток Січі та її ліквідацію, побут, звичаї, соціальний устрій, судову систему тощо. Щодо джерел, що стали потрібними в дослідженні історії Задунайської Січі, то варто виділити розповіді очевидців, наприклад, ті, які збирав Ф. Вовк, але він додавав у свої публікації до цих розповідей власні судження та висновки, тому й доцільніше вважати його використані в цій роботі праці ще й літературою1. Дуже важливими є документи, які знаходяться в Державному архіві Одеської області (активно використовував О. Рябінін-Скляревський для роботи «Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття»2). Окремо варто згадати два особистих листи останнього кошового отамана Задунайської Січі Й. М. Гладкого. Вони містять у собі важливу інформацію щодо географії та внутрішнього устрою козацького Коша на Дунаї в останні часи його існування. Перший лист адресований на ім’я відомого дослідника історії Степової України архієпископа Гавріїла (Банулеско-Бодоні) і міститься у другому томі збірки документів, яка зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського у Києві3. Другий лист4 Й. М. Гладкого 1841 р. на ім’я А. О. Скальковского цікавий для нас тим, що в ньому поіменно названі 7 маловідомих кошових отаманів Задунайської Січі з 1815 по 1827 рр. Окрему позицію займає публікація османських документів науковцями Середою О. та Бачинською О.5 Характер їхніх праць полягає в перекладі 1 Вовк Хв. Українське рибальство в Добруджі // Матеріали до укр.-рус. етнології / Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Львів, 1899. Т.1. С. 33-52. 2 Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст. / Малинова Г. Л., Сапожников І. В. А. А. Рябинин-Скляревский. Материалы к биографии. Одеса, 2000. С. 83-178. 3 Сапожников І. В. Задунайська січ в Дунавцях за спогадами останнього запорозького кошового отамана Йосипа Гладкого // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету. Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття. Запоріжжя: Тандем-У, 2001. Вип.6. С. 249-254 4 Лазаревский.А. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 году // Киевская. старина. 1891. № 11, ноябрь. С. 295-299. 5 Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. Одеса: Астропринт, 2015. 312 с.; Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. [= XVIII. Yüzyıl Osmanlı Belgeleri Işığında Osmanlı-Ukrayna Bozkır Serhatti] / Олександр Середа [= Oleksandr Sereda]. Одеса: Астропринт, 2015. 312 с.; Бачинська О., Середа О. Османсько-турецькі документи про задунайське козацтво напередодні та під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва 10 документів і їх публікації, при цьому подаються історичні довідки та описи. Наприклад, у праці «Османсько-українське степове порубіжжя в османсько- турецьких джерелах XVIII ст.» Середи О. знаходимо інформацію про хронологію перебування запорожців на територіях Кримського Ханства та їхнього забезпечення турецьким урядом. Документи охоплюють період 1709- 1785 рр. Тож, писемна джерельна база даного дослідження представлена літописами, листами особового походження, офіційною документацією (указами, грамотами, дехтерами, телхісами, розпорядженнями, архівами тощо), свідченнями очевидців, в тому числі було взято до уваги подорожні щоденники. Але для вивчення даної теми презентований джерельний масив є, на жаль, не надто значним. Проблема полягає в тому, що широкого доступу до іноземних джерел у вітчизняного дослідника найчастіше немає, наприклад, важливим джерелом є «Малоросійські справи»1, що знаходяться в Російському державному архіві древніх актів, та доступ до них отримати неможливо. Взагалі, великий масив джерел знаходиться саме в установах Російської Федерації та є закритими для огляду, це не є дивним з огляду на практику викрадень Росією історичних пам’яток українського походження. Є сподівання, що в майбутньому ситуація зміниться – деякі джерела будуть повернені, а деякі перекладені та опубліковані фахівцями. Історіографію з даної теми можна умовно поділити на два табори відповідно за двома розділами роботи: перший - присвячений концепції "степового кордону", тема якого є загальною і досить обширною, другий - те, що стосується саме історії Січей. У кожної групи робіт є своя періодизація. Перший масив літератури представлений роботами Леп'явка С. А. «Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI Інституту історії України НАН України: збірка наукових праць. Одеса, 2012. Випуск 7. С. 150-159.; Бачинська O., Середа O. Oсмансько-турецькі документи про службу задунайського козацтва підчас російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Чорноморська минувшина: записки Відділу історії козацтва напівдні України: зб. наук. пр./ за. ред. В. А. Смолія. Одеса: ФОП Бондаренко М. О., 2021. Вип. 16. С. 131 –137. 1 Малоросійські справи. Описи фонду № 124 Російського державного архіву давніх актів / Упоряд. Тетяна Таїрова-Яковлєва; наук. ред. і передм. В. О. Щербак; відп. за вип. В. Й. Соловйова. Київ: Вид-во "КЛІО", 2021. 651 с.: табл. (Джерела; т. 2). 11 ст. ).» 2001 р.1, Брехуненка В. А. «Козаки на степовому кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст.» 2011 р.2, Водотики Т. С. «Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики» 2012 р.3, Чорновола І. П. «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» 2015 р.4 тощо. Література представлена й класичними іноземними дослідженнями: Оуена Латтімора «Дослідження історії Фронтиру» 1962 р.5, Вільяма Мак Ніла «Європейський Степовий фронтир» 1964 р.6 Щодо другої частини використаної літератури. Задля визначення побутових звичаїв запорожців було використано матеріали археологічних досліджень. Варто зазначити, що території Кам’янської Січі є найкраще дослідженими, тому більше уваги було звернено на дослідження побуту саме кам’янських запорожців. Водночас, Кам’янська та Олешківські Січі існували в один часовий період, а її населенням були одні й ті самі козаки, тому цілком ймовірно, що устрій Олешківської Січі є схожим на устрій Кам’янської. Дослідження території Кам’янської Січі розпочалося ще з 1844 р. – був зроблений перший візуальний огляд земель співробітником Одеського товариства історії та давнини М. І. Вертильяком7. У 1856 р. описано було Січ та козацький цвинтар О. С. Афанасьєвим-Чужбинським8. Першими визначили культурну цінність Січі – Д. І. Яворницький та В. І. Гошкевич, який за матеріалами першого почав проводити археологічні розкопки9. Завдяки дослідженням І. В. Гошкевича вдалося припустити, що територією Січі козаки 1 Леп'явко С. А. Великикй кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст. ). Запоріжжя, 2001. 63 с. 2 Брехуненко В. А. Козаки на степовому кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. К: Інститут археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. 2011. 503 с. 3 Водотика Т. С. Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. К.: Інститут історії України НАН України, 2012. Вип. 6. С. 101-114. 4 Чорновол І. П. Компаративні фронтити: світовий і вітчизняний вимір [Монографія] / Наук.ред. Зашкільняк Л. К.: Критика, 2015. 376 с. 5 Lattimore O. Studies in Frontier History; Collected Papers 1928–1958. London: Oxford University Press, 1962. 565 p. 6 McNeill W. Europe’s Steppe Frontier. 1500-1800. Chicago and London: The University of Chicago Press, 1964; ejusd. The Pursuit of Truth. A Historian’s Memoir. 264 p. 7 Вертильяк М. І. Записки одесского общества истории и древностей. Т. I. Одесса, 1844. 670 с. 8 Афанасьєв-Чужбинський О. С. Нариси Дніпра. Львів: Видавництво «Апріорі», 2016. С. 303. 9 Гошкевич В. И. Летопись музея за 1909, 1910 и 1911 гг. Херсон, 1912. Вып. 2. С. 86.; Гошкевич В. И. Летопись музея за 1913 год. Вып. 5. Херсон: Изд. гор. упр., 1915. 12 користувалися два рази, але з перервою. У 1930-х рр. вивчали Січ М. Л. Макаревич, Я. В. Краєвський, М. Л. Мейєрсон, але їхні результати у вигляді письмових напрацювань були втрачені під час Другої Світової війни1. У час радянської України у 1951 р. Ф. Б. Копилов провів розкопки на Січі через будівництво Каховської ГЕС2. Він створив план місцевості та дослідив курінь разом з О. М. Апановичем. Уже з 1972 р. починає роботу на даній території експедиція Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, керівниками якої були В. Є. Борисов, А. Л. Сокульський, де в 1974 р. дослідили ряд куренів3. 1988-1991 рр. розкопки на Кам’янській Січі продовжували В. Є. Ільїнський та А. В. Козловський, завдяки яким змогли уточнити межі козацького поселення та краще дослідити цвинтар XVII ст.4 Наступні розкопки проводяться працівниками Національного заповідника «Хортиця» в 2009 та 2011 рр. У 2009 р. територія Кам’янської Січі набула статусу пам’ятки національного масштабу та стала філією Національного заповідника «Хортиця». У 2017 р. досліджувалися околиці с. Республіканець, де вивчили старі могили на цвинтарі на лівому березі ріки5. У 2019 р. на місці Січі виявили об’єкти скіфського поховання IV-III ст. до н. е.6, а 2020 р. розкопки продовжувались з урахуванням минулорічних даних, задля дослідження пам’яток козацького часу закладались шурфи. Було опрацьовано результати робіт науковців: Козловського А. О. «Особливості будівництва житлових споруд на Кам’янській Січі» 1992 р.7, Телегіна Д. Я. «Часи козацькі. Січі Запорозькі.» 1997 р.8, Бойко В.Я. «Розкопки 1 Волков А. Результати археологічної розвідки на території Кам'янської Січі та в околицях села Республіканець у 2020 році. URL: https://www.researchgate.net/publication/352313021 (режим доступу: 23.03.2024) 2 Ильинский В. Е. Отчет об исследованиях Каменской Сечи в 1989 году. НА НЗХ. № 702. 1989. С. 3. 3 Сокульський А. Дніпровська археологічна експедиція 1974 р. Дослідження Кам’янської Січі: Щоденник. НА НЗХ. 1974. № 81. 129 с. 4 Ильинский В.Е. 1989. Отчет об исследованиях на Каменской Сечи в 1989 г. Науковий архів ІА НАНУ. 5 Волков А. В. 2020. Звіт про проведення археологічної розвідки «Республіканець – 2019». Науковий архів ІА НАНУ. 6 Волков А. В. 2019. Звіт про проведення археологічної розвідки на території Кам’янської Січі у 2018 році. Науковий архів ІА НАНУ. 7 Козловський А.О. Особливості будівництва житлових споруд на Кам’янській Січі // Нові археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. Вип. 1. К., 1992. С. 15-25. 8 Телегін Д.Я. Часи козацькі. Січі Запорозькі. К., 1997. С. 30–50. 13 на Олешківській Січі в 1994 році» 2000 р. 1, Івангородського К. В. «Прояви етносоціальних трансформацій на Великому Кордоні в контексті міжспільнотних взаємин України та Кримського Ханства (XV – XVII ст.)» 2005 р.2 , Чміля Л. В. «Керамічний посуд Середньої Наддніпрянщини ХVI – XVIII ст.» 2010 р. 3, Титової О. М. «Археологічне вивчення Олешківської Січі Низового Дніпра» 2011 р.4 тощо. Окремо варто зазначити здобутки Телегіна Д. Я. і Титової О. М., які неодноразово проводили дослідження на території Олешківської Січі та опублікували результати. Ці науковці мають велику кількість публікацій про вивчення життя козаків Олешківської Січі та найактивніше проводили археологічні розкопки. Історіографія з історії Задунайської Січі представлена насамперед роботами Ф. К. Вовка, П. П. Короленка, О. О. Рябініна-Скляревського, А. Д. Бачинського, О. А. Бачинської тощо. Деякі з їх праць є важкодоступними, бо виходили невеликими накладами або в спеціальних наукових виданнях. Найбільш відомими є праці Ф. К. Вовка, одні з них: «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)»5, яка вийшла друком у 1883 році, «Русские колонии в Добрудже»6 (1889 р.), «Українське рибальство в Добруджі»7 (1899 р.). До цього ж періоду відноситься діяльність П. П. Короленка, який написав роботу «Азовці»8, що вперше була опублікована в 1891 р. та висвітлює події зруйнування Січі в 1775 р. О. О. Рябінін- 1 Розкопки на Олешківській Січі в 1994 році. Титова О. М., Бойко В. Я. Археологічні дослідження в Україні в 1994-1996 роках”, К., 2000 р., С. 170-171. 2 Івангородський К. В. Прояви етносоціальних трансформацій на Великому Кордоні в контексті міжспільнотних взаємин України та Кримського Ханства (XV – XVII ст.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 9. Серія: Історія: Збірник наукових праць. 2005. С. 9-12. 3 Чміль Л. В. Керамічний посуд Середньої Наддніпрянщини ХVI – XVIII ст. Автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук. К., 2010. С. 4–10. 4 Титова О. М. Археологічне вивчення Олешківської Січі Низового Дніпра // Краєзнавство. 2011. С. 240-247. 5 Вовк Ф. К. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) // Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні. Т.2. Одеса: ОКФА, 1998. С. 10-132. 6 Вовк Ф. К. Русские колонии в Добрудже // Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні. Т.2. Одеса: ОКФА, 1998. С. 133-214. 7 Вовк Ф. К Українське рибальство в Добруджі// Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні. Т.2. Одеса: ОКФА, 1998. С. 268-288. 8 Короленко П. П. Азовцы // Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні… . С. 215-262. 14 Скляревський написав кілька статей – «З життя Задунайської Січі»1 та «Кінець Задунайської Січі»2, що були надруковані в 1929 р., «Задунайська Січ в народніх переказах і письменстві»3 1928 р. Безперечно великий внесок у дослідження історії Задунайської Січі зробив А. Д. Бачинський, який віднайшов нові документальні джерела та завдяки цьому описав соціальну та культурну сфери життя на Січі, національний склад, матеріальну культуру тощо. Найвідомішими його працями є «Дунайські некрасівці і задунайські запорожці»4 (1995 р.), «Задунайська Січ в оповідях козаків сучасників»5 (1996 р.), «Січ Задунайська 1775–1828 рр.: історико-документальний нарис»6 (1994 р.) тощо. Варто згадати також І. В. Сапожнікова та його роботи: «Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю»7 (1998 р.), «Начало Задунайской Сечи: Дунайская паланка и Кош в Катырлезе»8 (2001 р.), «Задунайська Січ в Дунавцях за спогадами останнього запорозького кошового отамана Йосипа Гладкого»9 (2001 р.) Також великий внесок у вивчення даної теми зробила О. А. Бачинська: «Українське населення придунайських земель XVII - початок XX ст.»10 (2002 р.), «Задунайські запорожці у вирі російсько- турецької війни 1806-1812 рр.» 11 (2005 р.) тощо. 1 Рябінін-Скляревський О. О. З життя Задунайської Січі// Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні. Т.2. Одеса: ОКФА, 1998. С 289-318. 2 Рябінін-Скляревський О. О. Кінець Задунайської Січі// Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні. Т.2. Одеса: ОКФА, 1998. С 319-351. 3 Рябінін-Скляревський О. О. Задунайська Січ в народніх переказах і письменстві // Науковий збірник за рік 1928. К., 1928. С. 108-138. 4 Бачинський А. Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // Іст. краєзнавство Одещини: 36. Матеріалів. Вип. 6: З історії та етнографії росіян Одещини. Одеса, 1995. С. 7-23. 5 Бачинський А. Д. Задунайська Січ в оповідях козаків сучасників // Записки наук. тов-ва ім.Шевченко. Т. CCXXXI.: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. Львів, 1996. С. 483-495. 6 Бачинський А. Д. Січ Задунайська 1775–1828 рр.: історико-документальний нарис. Одеса: МП «Гермес», 1994. 121 с. 7 Сапожников І. В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю (до 170-річчя скасування Задунайської Січі): монографія / І. В. Сапожников, відп. ред. Г. В. Сапожникова, пер. з рос. Т. С. Приходченко; Буго-Дністровська експедиція ІА НАН України, Перша українська гімназія, ПП «Петро Екзотик». Іллічівськ: 2- е вид., перероб. і доп. 1998. 72 с. 8 Сапожников И.В. Начало Задунайской Сечи: Дунайская паланка и Кош в Катырлезе (1776 – 1795 гг.) // Архів. Документ. Історія. Сучасність. Одеса: Друк, 2001. С. 245-256. 9 Сапожников І.В. Задунайська січ в Дунавцях за спогадами останнього запорозького кошового отамана Йосипа Гладкого// Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету. Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття. Запоріжжя: Тандем-У, 2001. Вип. 6. С. 249-254. 10 Бачинська О.А. Українське населення придунайських земель XVIII - початок XX ст: (Заселення і економічне освоєння). Одесса: Астропринт, 2002. 327 с. 11 Бачинська О.А. Задунайські запорожці у вирі російсько-турецької війни 1806-1812 рр. // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. Випуск ХІХ. Запоріжжя: ЗГУ, 2005. С. 89-93. 15 Дискусійні проблеми даної теми основані на недостатній вивченості історії запорозьких козаків під протекцією Кримського Ханства та Османської імперії, малій кількості писемних джерел, тому головні проблемні питання: датування подій, визначення кількості населення на територіях розселення козацтва, розташування поселень та їх кількість, участь у війнах, зокрема питання про кількість вояків. Водночас варто приділити більше уваги до Кам’янської та Олешківської Січей через загрозу знищення даних історичних пам’яток. Від XIX ст. стан територій Кам’янської Січі почав погіршуватися у зв’язку з сільськогосподарською діяльністю (сільські садиби та будівлі поміщика Огаркова) та природніми умовами (розмивання берегів Каховським водосховищем). Ільїнський В. Є. та Козловський А. О. зазначали в 1970 р., що дане явище ще більше посилилося1. Щодо Олешківської Січі, то причиною знищення є незаконне будівництво, яке зайняло околиці Січі та унеможливило проведення археологічних досліджень, до того ж існувала тенденція поширення будівельних робіт до центру колишнього поселення. Наразі цілісності даних історичних пам’яток загрожує військова агресія Російської Федерації, наприклад, 1 лютого 2024 р. територія Кам’янської Січі зазнала руйнувань внаслідок пуску Росією авіабомб2, та затоплення території Олешківської Січі Каховським водосховищем внаслідок її підриву військами РФ3. Проте загалом джерельна та історіографічна база роботи дозволяє створити повноцінне наукове дослідження відносно маловивченої тематики, що стосується козацької історії, а також подивитись на питання крізь призму заслужено популярних нині в українській історичній науці “фронтирних досліджень”. 1 Козловський А. О., Ільїнський В. Є. Козацькі старожитності Пониззя Дніпра // Археологія.1991. № 4. С. 50. 2 Росіяни авіабомбами обстріляли пам’ятку національного значення Кам’янська Січ на Херсонщині. URL: https://mcip.gov.ua/news/rosiyany-aviabombamy-obstrilyaly-pamyatku-naczionalnogo-znachennya-kamyanska-sich- na-hersonshhyni/ (дата звернення: 27.04.2024). 3 На Херсонщині підтоплено 4 пам’ятки історії національного значення - Ткаченко (відео). URL: https://podrobnosti.ua/2475191-na-hersonshin-pdtopleno-4-pamjatki-stor-natsonalnogo-znachennja-tkachenko- vdeo.html (дата звернення: 27.04.2024). 16 Структура роботи. Робота складається зі Вступу, двох розділів (перший присвячений власне історії трьох зазначених у назві Січей, другий – процесам трансформації січових спільнот в умовах пізнього фронтиру XVIII ст.), висновків та списку використаних джерел і літератури. Апробація деяких основних моментів роботи проведена на 76-й міжнародній конференції "Каразінські читання" 2023 р. та на засіданні гуртка кафедри історії України історичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна у 2024 р. РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗАНЕПАД ОЛЕШКІВСЬКОЇ, КАМ’ЯНСЬКОЇ, ЗАДУНАЙСЬКОЇ СІЧЕЙ 1.1 Кам’янська Січ – маловідомий епізод в історії запорозького козацтва Кінець XVII – XVIII ст. ознаменувався амбітними діями царя Московського царства (з 1721 р. – Російської імперії) Петра І щодо розширення територій країни та набуття статусу світової держави способом агресивної внутрішньої і зовнішньої політики. Через це на початку XVIII ст. відбулись серйозні конфлікти донського і запорозького козацтва з російською владою (козацькі повстання 1707-1709 рр.), у результаті чого частина донців (некрасівці) і більшість запорожців змушені були перейти на території Кримського Ханства. У лютому 1709 р. Кость Гордієнко – кошовий отаман Запорозької Січі, - приєднався до Івана Мазепи та шведського короля Карла XII у війні проти Московського царства. Як відомо, битва між ними завершилася поразкою коаліції українців і шведів, після чого почався процес поступового переселення запорожців подалі від імперії-агресора1. Обрали вони кримсько-татарські землі, де вже у 1710 р., завдяки активним діям кошового отамана Костя Гордієнка, був укладений договір між кримською владою і запорожцями-втікачами, який мав на увазі утворення військового союзу2. Тільки 11 липня 1711 р. після підписання Прутського договору, коли об’єднане військо турків на чолі з кримським ханом Девлетом ІІ Гіреєм і козаків, що вів Пилип Орлик (гетьман Війська Запорозького в еміграції з 1710 р. по свою смерть у 1742 р.), і запорожців під проводом Костя Гордієнка оточили російське військо, Петро І 1 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. Печатня В.И. Головина. 1871. С. 340- 342. 2 Кащенко Андріан Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя. Типо-Литографія Екатерининской железной дороги. Єкатеринослав. 1917. С. 37. 18 визнав перехід Війська Запорізького Низового під юрисдикцію Гіреїв. Але лише 1714 р. завдяки угоді П. Орлика з урядом Туреччини статус запорожців нарешті був офіційно визначений. Вони тепер перебували в залежності і від Кримського Ханства, і від Османської імперії. Зі зміною персони кримського хана, запорожці мали присягати у вірності новому очільнику Бахчисарая, це приносило постійну невизначеність їхнього положення, адже відносини з керівництвом потрібно було будувати нові1. Але з самого початку перебування під протекцією Кримського Ханства та Османської імперії козакам надавалися численні пільги та невтручання керівництва у внутрішні справи Січі, якщо запорожці будуть виконувати певні вимоги (наприклад, участь у війнах). А за умовами Прутського договору Петро І змушений був зректися від влади над Правобережною Україною, через що запорожці вільно могли користуватися своїми ж землями. Та переселятися назад вони не поспішали, адже російсько- турецький конфлікт ще тривав, і тому ситуація у будь-який момент могла змінитися. А вже в 1713 р. кордон почав вже проходити між ріками Орель і Самара, що позбавило можливості легко потрапляти на території українського Правобережжя, як це було раніше2. Невелика частина запорожців на території Кам’янської Січі базувалась тут із 1709-1711 рр. (варто зазначити, що поселення існувало тут ймовірно з 1701 р., мешканці займались промислами) та у 1728-1734 рр., що тоді вже стало політико-адміністративним центром Запоріжжя під владою Криму. Кам’янська Січ 1709 р. – перше поселення запорозьких козаків на турецьких територіях. У 1710 р. Петро І запропонував запорожцям прощення, якщо вони будуть брати участь у війні з Туреччиною. Страх перед авторитарним царем став провідною причиною козаків не пристати на його пропозицію. Тоді Петро І наказав зруйнувати Січ, що було вчинено військами під керівництвом генерала О. Б. Бутурліна та гетьмана І. І. Скоропадського. Відтоді запорожці почали пошуки свого нового пристанища, яким стала 1 Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. В 2-х томах. Владимир: Тип. Губернского правления, 1903. Т. 1. С. 1070–1071. 2 Козацькі Січі XVI - XIX ст. / Авт. Віталій Щербак, Тарас Чухліб, Віктор Горобець та ін. К. Запоріжжя, 1998. 19 Олешківська Січ1. На її місці набагато раніше за дані події вже було населення – козаки, що займались промислами (риболовля, соледобування, полювання тощо). Січ проіснувала 17 р., а її основною причиною занепаду став конфлікт інтересів січового товариства. 25 травня 1728 р. проросійсько налаштоване козацтво (лідери – І. Гусак і І. Малашевич) вчинило розбій на Січі та викрало клейноди. Після цього вони на межі 1727-1728 рр. розмістились на місці зруйнованої Чортомлицької Січі, з надією на ласку російського царя – дозвіл повернутися на території Російської імперії. Лише у 1728 р. Кіш перенесли у володіння Кримського Ханства на берег р. Кам’янка, адже стало зрозумілим, що російська влада не збирається приймати запорожців назад, допоки існує відносний мир між Російською та Османською імперіями. Кам’янська Січ розташовувалась на півдні сучасного с. Республіканець Бериславського р-ну Херсонської обл. на доволі вигідному в тогочасному столітті місці. Мала вигляд чотирикутника неправильних розмірів - 245х140х260х80 м2. Історик Володимир Мільчев у своїй праці «Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття»3 зазначає, що на р. Дніпро між теперішніми с. Республіканець Бериславського р-ну та с. Каїри Горностаївського р-ну, які розташовуються відповідно на правому та лівому берегах ріки, ще задовго до даних подій існувала Каїрська (Кам’янська) переправа, завдяки якій можна було отримувати великі прибутки від зборів мита, право на збір якого надавалось козакам як винагорода за військову службу. Можна припустити, що цією роботою запорожці почали займатись незадовго після їх переходу на землі Кримського ханства, адже через Каїрський перевіз було зручно прямувати у Крим (географічні особливості місцевості полягали в тому, що на лівий берег переправлялись вниз по течії). До речі, всього таких перевозів існувало 5, тому здається логічним, що Каїрський мав популярність серед населення. Через те, що цією дорогою 1 Мышецкий С. И. История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. Одесса: Городская Типография, 1851. С. 20. 2 Водотика С. Г. Історія Херсонщини ХІІІ – ХІХ ст. : підручник / С. Г. Водотика. Херсон: ПРІПО. 2001. С. 28. 3 Мільчев В.І. Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття (спроба історичної реконструкції на основі писемних джерел). Запоріжжя: РА «Тандем-У». 2009. С. 13. 20 користувалась велика кількість купців і чумаків, які прямували до Криму заробити на торгівлі своєю продукцією, то й утворилось постійне поселення козаків неподалік від їхнього місця роботи – Каїрського перевозу. Якщо там уже перебувало населення до появи запорожців, то є вірогідним, що на цій території вже існувала інфраструктура: базар, шинки, залога, житлові приміщення, на околицях – ремісничі майстерні. Посеред Січі розміщувався майдан для проведення рад, а навколо нього звичні курені та склади задля зберігання продуктів, зброї та придатків до неї, похідна церква. На території передмістя також розміщувалися ремісничі майстерні, базар, велика кількість шинків тощо1. Уже коли козаки перебрались з Чортомлика до Кам’янки, то й була побудована фортеця, вал і рів. Традиційно Січ мала свою церкву Покрови Пресвятої Богоматері, 38 куренів і окремі будинки, де розміщувалась адміністрація. У 1711 р. Петро І наказав зруйнувати Кам'янську Січ, через що запорожці перебрались в Олешки. Валентин Михайлович Ільїнський у 2009 р. знайшов при дослідженні куреня на території Січі людські черепи, які знаходилися у незвичних умовах перебування та зруйновані ділянки житла, що дало підстави вважати руйнування Січі в 1711 р. реальною подією 2. Та козаки повернулись на її територію орієнтовно у 1730 р., Кам’янська Січ проіснувала до 31 березня 1734 р. Царському урядові перед черговою російсько-турецькою війною потрібна була військова сила у вигляді запорожців. Тому в 1733 р. козаки отримали довгоочікуваний лист від Анни Іоанівни, в якому зазначалось про прощення запорожців – цариця закликала їх повернутися додому3. До цієї події не дожив Кость Гордієнко, котрий помер у травні 1733 р. А вже у 1734 р. козаки сплановано покинули кримські землі та перебрались на територію Нової Січі. 1 Ильинский В.Е. Отчет об исследованиях Каменской Сечи в 1989 году. НА НЗХ. № 702. 1989. С. 66.; Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. К., 1997. Т. 21. С. 49. 2 Новые данные о куренях Каменской Сечи (охранные раскопки 2009 года) / В. Ильинский // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. 2013. Вип. 22, ч. 1. С. 79-85. 3 Кащенко Андріан Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя… . С. 49. 21 Причинами переходу стали: туга за батьківщиною, економічна невизначеність, мінливість політики турецького уряду та поступові утиски козаків у всіх сферах життєдіяльності, участь запорожців у непопулярних війнах на стороні Османської імперії проти християнських народів і участь у придушенні внутрішніх бунтів кочових народів тощо1. Варто зазначити й те, що прихильниками переходу до Російської імперії були козаки, що жили в передмісті та мали власні землі для господарювання. У Російській імперії за виконання служби козакам надавались землі для постійного господарювання, а у Кримському ханстві землі віддавались у тимчасове користування, що звичайно не вдовольняло деяких господарів. Але вільним у Кримському ханстві було користування природними ресурсами, що заохочувало місцевих займатися мисливством, рибальством тощо. Це пояснюється тим, що кочовим ордам для їхньої економічної системи не були цікаві або потрібні дані ресурси, їх цікавили безпосередньо землі, на яких вони мали можливість вести своє кочове господарство. Традиційне заняття козаків – це видобуток солі, - згодом також було обмежене владою. За даними В. Мільчева, у Січі на весну 1734 р. налічувалося 7115 козаків2. Ці дані не включають тих, хто тимчасово не перебував в Січі та тих, хто жили за межами козацького укріплення постійно. Також важко дізнатися точну кількість через те, що вже на кінець того року частина козацтва переселилася у Гетьманщину та Слобожанщину. Взагалі переселення було добре підготовленим: козаки забрали (човнами та підводами) з собою навіть церкву та деякі курені, не кажучи вже про особисті речі, зброю, регалії тощо. Покинули Січ вони 28 березня та через 2 дні поселилися на Новій Січі. Після цього товариство у вересні присягнуло імператриці Анні Іоанівні у вірності. Отже, Кам’янська Січ є першим поселенням запорожців на територіях Кримського Ханства, що мало типовий суспільний традиційний устрій козацької січі. Козаки добре освоїлись у Кам’янській Січі, про що свідчить 1 Мільчев В.І. Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття. С ... . 17-25. 2 Мільчев В.І. Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття. С… . 25. 22 існування торговельної Каїрської переправи та знайдені залізообробні, металургійні та гончарні майстерні, про що мова буде йти далі. Особливістю переправи було те, що з кримських володінь люди не мали змоги переправитися нею – рух був одностороннім. Це гарантувало населенню непоганий заробіток та підтримку стосунків з навколишніми мешканцями. Стосунки з турецькою владою були напруженими, через що більшість запорожців повернулися назад - на землі, що підпорядковувались Російській імперії. 23 1.2 Олешківська Січ: подалі від Російської імперії Зародження Олешківської Січі є прямим наслідком певних подій. Тобто після ліквідації Кам’янської Січі російським урядом у 1711 р. її мешканці перебрались на територію лівого берега Дніпра безпосередньо у володіння Кримського Ханства. Щоб знищити Кам’янську Січ, російська влада направила туди своє військо у складі 8 полків під керівництвом генерала О. Б. Бутурліна1 та І. І. Скоропадського. У тому ж самому році запорожці збудували нову Січ – Олешківську. Іван Єгорович Забєлін пояснив походження топоніма Олешки від слова «ольха», яким називали заплавне місце, що покрите кущами та дрібним лісом2. Завдяки свідченням старожилів, які зібрав Д. І. Яворницький, відомо, що спочатку «запорожці спустилися на човнах в урочища Глухі, де протока Глуха мала два гирла: Верхнє й Нижнє. Перебувши рік в «Глухих», козаки в наступному році вже під орудою отамана-гетьмана Кості Гордієнка звели січові укріплення неподалік, трохи далі на південь, у більш відповідному для Січі місці – на Олешківських пісках (кучугурах) в Кардашинському лимані»3. Андріан Кащенко розповідає, що навпаки, Кость Гордієнко у час розгрому Кам’янської Січі, перебував у Стамбулі з проханнями до султана розпочати похід і на Лівобережну Україну (отримав відмову), та повернувся вже тоді, коли запорожці почали будуватися на Олешках4. Тож, Олешківська Січ мала своє розташування на північний схід від сучасного міста Олешки Херсонської області, навпроти р. Лазнюня, на рівнинній піщаній місцевості (тераса тієї ріки). Виходить, що в гирлі р. Лазнюні був приплав, а на березі р. Чайки (р-н Маркуциного берега) знаходилась Січова церква, а поряд розташовувався цвинтар. Поряд з Січею 1 Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманетва. К.: Час. 1993. С. 656. 2 Забелин И. История русской жизни. Т.1. М. 1876. С. 16. 3 Запорозькі Кам’янська й Олешківська Січі та Кримське ханство в культурно-історичній спадщині України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Відп. ред. Н. М. Кузовова. Херсон : Видавничий дім «Гельветика». 18–19 квітня 2019. С. 21. 4 Кащенко Андріан Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя… . С. 38. 24 проходила ще й невеличка та вузька р. Конка1. Запорозьке укріплення мало форму чотирикутника розміром у 2 га, рови та дерев’яний частокол, а також – вали заввишки 2 м. Також існували 4 редути у кожному з кутів укріплення, а брама розташовувалась у північній частині. У центрі Січі була площа, на якій розміщувалися житла-курені, адміністративні та господарські споруди. Налічувалось 38 куренів, у яких жили лише неодружені козаки. Будинки розташовувалися чи кількома рядами, паралельно до ріки, чи концентричними колами навколо площі. Титова О. М. схиляється до думки, що це була рядова забудова2. А сімейні козаки проживали в поселенні Кизикермен (біля сучасного с. Милового)3. Козацьке укріплення знаходилося далеко від р. Дніпро та розміщувалось на несприятливих для ведення сільського господарства піскових землях. Тому через незручну для оборони та ведення господарства місцевість на Січі увесь рік проживало лише приблизно 1000-1500 чоловік. Інші ж більш охоче проживали по місцях старих січей та на річках Самарі та Бугу. За умовами Прутського (1711 р.) та Адріанопольського (1713 р.) мирних договорів між російським і турецьким урядами, перший офіційно визнав Запоріжжя турецькими володіннями. Таким чином, запорожці залишились володарями своїх же земель, які були втрачені після знищення Чортомлицької Січі та програної битви під Полтавою – від Нового Кодака до фортеці Святої Анни (сучасна територія Запорізької, Донецької областей України та Ростовської області Російської Федерації), але до Адріанопольського миру 1713 р. між Російською та Османською імперіями4. Жили вони там у літній час, часто залишались зимувати. Кость Гордієнко намагався своїми силами втримати Правобережну Україну під козацькою владою. Увесь цей час відбувались набіги поляків за підтримки росіян, а небагаточисленне запорозьке військо не могло встигнути завадити усім5. Також Кость за підтримки османського уряду 1 Голобородько Ю. Олешківська Січ: 8 джерел Історії // Наддніпрянська правда. 1991. 2 жовтня. С. 215. 2 Титова О.М. Археологічне вивчення Олешківської Січі Низового Дніпра. Краєзнавство. 2011.С. 240-247. 3 Кащенко А. Оповідання про славне військо запорозьке низове. - Дніпропетровськ: Січ, 1991. С. 248. 4 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. Печатня В.И. Головина. 1871. С. 384- 385. 5 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. … С. 362-364. 25 проводив військові походи на українські території Правобережжя1. Варто зазначити, що й віддаленість центру запорозького – Олешківської Січі, - від Правобережжя, перешкоджали вдалому керуванню та швидкій логістиці. У Січі існували і шинки, і крамнички, та найголовніша споруда – церква. Але важко назвати її саме церквою, порівняно зі священними спорудами на більшості попередніх Січей вона мала вигляд невисокої похідної церкви схожої на курінь, що складалася з очеретяних стін і даху з паруса. Будівництво запорожцями проводилось поспіхом, тому вигляд церкви може пояснюватися їхньою недбалістю. Також такий вигляд церква могла б мати й через обмеження прав запорожців кримсько-татарською владою. Хоча науковець В. Мільчев вважає наявність релігійних утисків перебільшеними, адже влада кримського ханства була віротерпимою й до некрасівців, які проживали тут набагато довше, ніж запорожці2. Та є інформація про те, що православних християнських священнослужителів бракувало. Але згодом вийшло залучити декількох священників аж з Єрусалиму та Константинополю. Тому не дивним є той факт, що до 1728 р. настоятелем церкви олешківців був архімандрит Гавриїл - грек за походженням3. Безперечно існували обмеження козаків османським урядом у військовій сфері – це мала висота валів. За договором у Бендерах 1710 р., козаки не мали права будувати вали понад 2 м у висоту та тримати гармати4. Таким чином місцева влада прагнула позбавити запорожців важливої військової ролі, яку вони могли б виконувати у даному регіоні. Також існували й економічні утиски січового товариства. Із початку існування Січі козаки мали доволі вільне становище, тобто вони користувалися великою частиною земельних володінь, водночас не платили податки, а й навіть мали пільги та жалування від турецького уряду. Згодом було відмінено жалування, але дозволено видобування солі з озер із меншим митом для 1 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. … С. 361-362. 2 Мільчев В. Запорозьке козацтво у підданстві Гіреїв (1709/11 – 1734) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Запоріжжя: Просвіта, 2009. Вип. ХХVІ. С. 172. 3 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У З Т. Т.2 . Львів: Світ. 1991. С. 98. 4 Кащенко А. Оповідання про славне військо запорозьке низове. Дніпропетровськ: Січ, 1991. С. 252. 26 продажу, яким запорожці почали активно зловживати (продавали українцям з великою націнкою). Тому козакам відмінили цю пільгу, а потім і заборонили добувати сіль. Далі їм заборонили вести торгівлю в Очакові та Криму, можна було лише купувати товари та відвозити не далі меж Січі, а у Олешках право на необмежену торгівлю надали очаківським туркам, кримцям, євреєм, вірменам, грекам. На Січі козаки займалися звичними промислами, такими як рибальство, полювання, можливо, і садівництво, бджолярство тощо. Можна припустити, що деякі займались й ремісництвом (вироблення кахлів), але воно було мало розвинуте і не виходило за межі виробництва, продукція якого задовольняла місцеві потреби1. Також козаки мусили платити податки та дарувати подарунки усім представникам турецької влади, що приїжджали на територію Січі2. Варто згадати й те, що турецький уряд відібрав у олешківців увесь низ Дніпра - ті угіддя та прилеглі степи, що знаходилися поруч з Великим Лиманом, і віддав кочовикам-ногайцям. Також козаків стали обкладати податками3. Крім того січовики мали ходити в походи мінімум по 2000 людей у складі татарського війська на чолі з кошовим отаманом. Повинні були працювати на будівництві Перекопського укріплення, де постійно мало знаходитися близько 300 чоловік. Головний момент – це була повинність, тобто козаки виконували її безкоштовно, що звичайно їм не дуже подобалось. Також їм не подобався обов’язок виконування прикордонної служби на кордоні з Росією. А якнайкраще показує ставлення турецької влади до січового товариства той факт, що коли на сусідніх з ними територіях зникали табуни худоби та інше будь-яке майно, у тому числі й невільники, що могли втікати на території 1 Косенко Л.О. Козаки: Лицарський орден України: Факти. Міфи. Коментарі. Вид. 2-ге, доопр. ВД «ШКОЛА» 2013. С. 410. 2 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… . С. 99. 3 Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. – Т. 1 / Ред. кол. : В. А. Смолій (відп. ред.), О. А. Бачинська, А. О. Гурбик, О. І. Гуржій та ін. НАН України. Інститут історії України; Науково-дослідний інститут козацтва. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія”, 2006. С. 600. 27 інших країн, то олешківці мали платити за це великий штраф, якщо навіть і не були причетними до цього1. Як бачимо, поступово турецька влада почала утискати запорожців у правах, тому умови життя для них стали неприйнятними, а їхні наміри все більше приближувались до повернення на російські землі. Взагалі настрої запорожців повернутися назад стали помітними ще 1712 р., коли почались перші притиски та коли вони зрозуміли, яку незручну територію для розташування Січі вибрали2. Табір прихильників повернення на Батьківщину очолив тодішній кошовий отаман – Іван Малашевич3, а протилежний табір – тих, хто бажав залишитись, - очолював Кость Гордієнко. Другий постійно намагався домовлятись з турецьким керівництвом. Завдяки тому, що він був відомим при султанському дворі, адже колись був кошовим отаманом, то 1715 р. йому вдалось переконати хана бути милосердним до запорожців і той подарував олешківцям Кизикерменський перевіз через Дніпро4. Але прихильність частини козаків до ідей та думок К. Гордієнка трималась на тому, що російські вартові на р. Оріль не пропускали їх торгувати на російських територіях. Олешківських торговців ув’язнювали, відавали тортурам і навіть відправляли на заслання5. Особливо після обкладання козаків податками та після різнопланових утисків усе більше серед товариства почали розповсюджуватися антитурецькі настрої6. Одночасно з цим російська влада все-одно продовжувала ігнорувати запити олешківців щодо їхнього повернення. Лише невеликі групи людей мали змогу таємно перебиратися назад до Російської імперії, уряд якої їх приймав, але намагався увесь час контролювати та спостерігати за ними7. 1 Мышецкий С. И. История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. — Одесса: Городская Типография, 1851. С. 24. 2 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории. Часть 2. 1691-1722. Москва: В Университетской типографии, 1859. С. 270. 3 Кащенко А. Оповідання про славне військо запорозьке низове. С. 249. 4 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У З Т.1 /Пер. з рос. І.І. Сварника; Упоряд. Іл. О.М. Апанович. Львів: Світ. 1990. Т. 1. С. 116. 5 Паталах О. Ю., Голобородько Ю. Форпости козацької волі. Херсон: Ред. - видав, відділ, 1992. С. 22. 6 Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. В 2-х томах. Владимир: Тип. Губернского правления, 1903. Т. 1. С.1069-1071. 7 Бычков А.Ф. Материалы военно-ученого архива главного штаба. Том.1. … С. 389-390. 28 Козацько-турецькі стосунки ще більше загострилися під час грабіжницької кампанії 1728 р. на Білогородщину, під час якої калга-салтан (другий по владі опісля хана) Адиль Гірей обманом залучив запорожців до свого походу в Буджак для підняття ногайців повстати проти хана Менглі-Гірея II1. Хан, дізнавшись про це, покарав й запорожців, які пішли в той похід. Існує версія, що останнім рушієм до заворушення стала відмова хана козакам будувати кам’яну церкву2, хоча є вона доволі нелогічною, зважаючи на віротерпимість у Кримському ханстві. У листі-відповіді 1734 р. запорожців хану Каплан-Гірею щодо причин їхнього переходу до Російської імперії, найперше вони згадали про утиски ногайськими ордами3. Ще у 1724 р. переселені на територію Причорномор’я кубанські ногайці розпочали активно використовувати землі по обидві сторони Дніпра задля ведення свого кочового господарства, що було розцінене запорожцями як спробу замаху на їхні землі. У цей час як і у всі попередні рази – російський царський уряд знову ігнорував козаків. Запорожці, не знаючи про дії хана щодо покарання, у 1728 р. в черговий раз обрали Гордієнка кошовим отаманом. Але промосковський табір вже готував збройне повстання. У 1728 р. запорожці на чолі з Іваном Гусаком розгромили на Січі всі шинки та крамнички, підпалили жилі приміщення, забрали все церковне начиння та перебрались на правий берег Дніпра через Кизикермен на місце Старої (Чортомлицької ) Січі. Отаманом там став той же І. Гусак, який наказав розіслати звістку всьому олешківському товариству про перехід на інше місце4. Костя Гордієнка вони закували в кайдани та повезли з собою. Царський уряд відмовився приймати запорожців-бунтівників. У страху через помсту хана Іван Гусак з однодумцями таємно втекли до Російської імперії. А офіційний дозвіл переселитися на російські території проросійський табір отримав лише за правління Анни Іоанівни у вересні 1734 р. 1 Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. Т. 1. … С. 601. 2 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… . С. 100. 3 Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734-1775. Т. 1. К. 1998. С. 72. 4 Кащенко А. Оповідання про славне військо запорозьке низове… . С. 254. 29 Козаки, що залишились, запропонували Гордієнку знову стати отаманом, але той через свій похилий вік і зневіру в ідейність козацтва відмовився від посади. Та все ж Кость допоміг своїм побратимам – поїхав у Бахчисарай та заспокоїв хана, розповів йому, що частина козацтва поїхала з Олешків через непридатну для життя місцевість. Кримська влада наказала запорожцям переселитись із Старої Січі, подалі від російського кордону. Вони переселись у 1730 р. на Кам’янську Січ. Кошовим отаманом став проросійськи налаштований І. Малашевич. Тож, доля Олешківської Січі є трагічною, адже вона лише віддалено нагадувала лад, що існував у минулих Січах. Непридатна для ведення господарства та оборони місцевість, активний вплив турецької та татарської влади та їх постійне втручання в життя січовиків, намагання козацтва зберегти владу на Правобережжі, їхні внутрішні протиріччя зробили цю січову організацію з самого початку її існування слабкою. Саме тому вона недовго змогла існувати, адже ще й знаходилась посередині великого Степового Кордону, між конкуруючими державами. Її доля нагадує долю попередньої козацької організації на землях Кримського Ханства – Кам’янської Січі. 30 1.3 Задунайська Січ: остання спроба збудувати самостійну козацьку спільноту під османською протекцією Створення Задунайської Січі було важким та довгим процесом, а саме дії російського уряду в котрий раз стали передумовою даних подій. Дізнавшись про плани кошового отамана Війська Запорозького Низового П. І. Калнишевського вперто захищати широку автономію для Запоріжжя та розширити його землі, Катерина II 23 квітня 1775 р. на раді при імператорському дворі прийняла рішення про знищення Нової Січі та остаточну ліквідацію козацької автономії1. Для проведення ліквідації відправлено на Запоріжжя війська у складі 10 піхотних і близько 40 кавалерійських полків на чолі з генералом П. А. Текелі. 5 травня оточений гарнізон Січі на чолі з отаманом П. Калнишевським склав зброю, наступні кілька тижнів були присвячені вирішенню долі старшини і найбільш активних запорожців, старшину відвезли до Петербургу і звідти без суду порозсилали по Сибіру. Меншість козацтва, не бажаючи підкорятись волі уряду, не покинули свою військову справу, а уже влітку 1775 р. перші групи, випросившись на риболовлю, рушили на чайках в лиман і втекли до земель, підвладних Османській імперії, одну з таких груп повів туди наказний отаман Андрій Лях. Масштабний відтік населення продовжувався впродовж всієї другої половини 1770-х рр. і переважно спрямовувався в Очаківський степ, у Буджак, до Молдавського князівства. Тому очевидно те, що запорожці не одразу поселились біля Дунаю, в дельті. З дозволу місцевої турецької влади вони селилися в незайманих степах правого берега Південного Бугу, по обох берегах річок Тилігула і Куяльника, Кучургана (ліва притока Дністра), над річками Кодимою (правий берег), Дністром (лівий берег). За перше десятиліття (1775- 1785 рр.) поселення Слободзея на Дністрі було центральним пунктом козацької 1 Новий довідник: Історія України. Київ: ТОВ «КАЗКА», 2012. 6-е вид., стереотипне. С. 327-328. 31 колонізації. До речі, дністровські поселенці з’явились там ще до зруйнування Січі в 1775 р. Ще в 1710 р. там осіли деякі запорожці, які йшли з Мазепою до Галацу. Щодо дельти Дунаю, то вона ще раніше була заселена запорожцями, які брали участь в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр.1. Ось чому велика кількість втікачів і подалася спочатку саме в Буджацькі степи, що біля дельти Дунаю, де вони займались своїми традиційними промислами – рибальством і полюванням. Уже з 1776 р. по 1778 р. питання про статус колишніх запорожців у турецьких володіннях стало предметом розгляду султанського уряду в Стамбулі. Обговорювали можливість надання їм землі в пониззі Дністра, в Кучурганах, саме для заснування Січі (до цього козаки осідали невеличкими звичайними поселеннями) та дозволити обирати старшин. У 1777 р. до Константинополя приїздила делегація запорожців з Коша, розташованого на Тилігулі, яка складалася з чотирьох старшин: Іркліївського куреня – М. Підручний і Ф. Височин, Полтавського куреня – І. Чорний, Леушківського – М. Товстий. Вони мали за мету взяти благословення у вселенського патріарха жити під владою султана, тобто хотіли отримати під користування нові землі, бо на той час на територіях, які були під владою Туреччини проживала вже значна кількість козаків (20 тис.)2. У результаті запорожці отримали дозвіл на будівництво Січі та кошовим отаманом назначили Гната Коваля, який отримав статус бунчужного паші. Вже після заснування в Кучурганах Коша у 1778 р. старшина в Очакові, у маєтку місцевого паші, від імені своїх товаришів присягнула на вірність султану. Обов’язковою умовою їхнього перебування було брати участь у військових кампаніях, тобто, нести військову службу3. У майбутньому падишах Абдул-Хамід I намагався переселити козацтво подалі від кордону з Російською імперією, адже це були умови Айнали- 1 Козацькі січі : (нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХІХ ст.) / Ін-т історії України НАН України, НДІ козацтва; редкол.: В. Смолій (відп. ред.) [та ін.]. Київ; Запоріжжя: [б.в.], 1998. С. 191. 2 Козацькі січі : (нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХІХ ст.). … С. 193. 3 Бачинська О., Середа О. Османсько-турецькі документи про задунайське козацтво напередодні та під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: збірка наукових праць. Одеса. 2012. Випуск 7. С. 2. 32 Кавакської угоди 1779 р. У кінці 1780 р. до козаків, які залишилися на лівому березі Дунаю, прийшов черговий наказ від султана, який не був виконаний і тому на запорожців почали тиснути силою, але все-одно це подіяло на більшість. Подальші накази зі Стамбула були також безуспішними, бо й до середини 1782 р. козаки, які стояли Кошем у Тилігулі, навіть і не збиралися покидати його. Вони перебували на службі у нового місцевого (очаківського) паші, що й засвідчило байдуже ставлення до наказів вищого керівництва як і турецьких можновладців, так і запорожців. У 1782 р. у Буджаку, в Дністровському Коші (взагалі, він знаходився над Дністровським лиманом біля Акермана), вже мешкало близько 8 тис. запорожців, до занять яких, крім риболовлі і полювання, додалась торгівля. Звідти ж козаки відправили в Константинополь делегацію кількістю 40 чоловік (представники з кожного куреня) просити дозволу на постійне проживання на території Туреччини, землі для офіційного заснування саме укріпленої Січі, а не Коша, як було раніше, і звичайно вимагали визначення статусу Січі та її населення в цій державі. Важливо зазначити, що заснувати Січ козаки хотіли саме в гирлі Дунаю, подалі від кордону, можливо, саме через побоювання примусового переселення і, звичайно, певну роль зіграло вигідне положення на Дунаї. Відповідь султана затягнулася на тривалий період аж до 1783 р., коли Росія захопила Крим і Туреччині потрібна була додаткова військова сила. Саме тоді й надійшов офіційний дозвіл, але до самого початку чергової російсько- турецької війни, яка почалася в 1787 р., з постійним місцем Січі, але вже тепер на Дунаї, так козаки і не визначилися, залишалися звичайні невеликі поселення і тимчасові коші, в тому числі вже було закладено й Катирлезький Кіш1. Після російсько-турецької війни 1787-1791 рр., у якій задунайці, воюючи на обох сторонах, змогли здобути бойовий досвід, вони згодом нарешті створили власну повноцінну військову організацію. Адже через те, що Росії була підвладна Очаківська округа, зрозуміло, що козаки, які не хотіли 1 Бачинська О. А. Катирлезька Задунайська Січ: поява, статус, організація козацької служби // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. Матеріали V Міжнар. наук. конф. Одеса. 24-25 квітня 2015 р. С. 31. 33 підпорядковуватись царському уряду, почали втікати звідти та з Буджаку. Вони подалися подалі від кордону з Росією – в дельту Дунаю та на прилеглі землі – в Добруджу, як на найвигідніше місце для Січі. До того ж тепер задунайці мали офіційний дозвіл на влаштування коша, який отримали ще до війни. Також там задовго до появи колишніх запорожців осіли старовіри донці-некрасівці (з 1708 р.), які після поразки у повстанні К. Булавіна проти Російської імперії змушені були покинути її, та згодом перебрались на Дунай. Саме з ними колишні запорізькі козаки й мали сутички за територію, при цьому наголошуючи на наявності дозволу від султана. Тож, козаки вибрали місце, де вже знаходилося поселення некрасівців – Катирлез. При впадінні Георгієвського гирла Дунаю в Чорне море утворювався мис з сторони лівого берега, де на косі й розташовувалося це поселення. Науковиця О. А. Бачинська визначає розташування Задунайської (Катирлезької) Січі у сучасному місті Сфинту-Георге повіту Тульча Румунії1. Кіш на р. Дунавець у Катирлезі став першою Січчю після 1775 р., створеною на традиційних засадах економічного та організаційного життя. Змогли створити його козаки, витіснивши некрасівців у 1791 році. О. Бачинська припускає, що Кіш був заснований ще у 80-х рр. XVIII ст., бо саме тоді вийшов офіційний наказ султана і тому вони вирішили туди податись, а через їхню невелику кількість з сусідами не конфліктували2. І якраз після російсько-турецької війни 1787-1791 рр. більшість козаків почали прибувати до Катирлезької Січі. Звичайно, зі збільшенням кількості запорожців і збільшувалися їхні потреби в землі та місцях полювання, рибальства, що турбувало місцевих, які вже привласнили ці землі. До речі, конфлікти ще й могли підживлюватися належністю цих двох груп козаків до різних конфесій (некрасівці були старообрядцями). Тому й проіснувала ця Січ зовсім небагато, бо в 1794 р. старожили повернулися та відібрали свої колишні території. 1 Бачинська О. А. Козацтво в “післякозацьку добу” української історії (кінець XVIII-XIX ст.). Одеса, 2009. С. 96. 2 Бачинська О. А. Катирлезька Задунайська Січ: поява, статус, організація козацької служби. С. 30-33. 34 Задунайцям дозволили оселитися в Сейменах, у володіннях браїловського паші, під чиїм керівництвом вони надалі й перебували. Сейменський Кіш, заснований у 1795 р., не мав змоги перерости в Січ, адже постійно контролювався браїловським керівництвом. Довго задунайці там не затрималися, про що історик А. О. Скальковський зазначає: «У липні 1803 року невідомо, чи за бажанням уряду, чи через місцеві незручності, козаки перейшли до гирла Дунаю, в урочище Гедерлес-Бугазі і, витіснивши страрообрядців, що там жили, розташувалися Кошем…». Спокійно жити їм там так і не вдалося, бо некрасівці в складі військ ізмаїльського паші Пеглевана (ворога браїловського паші) здійснили напад на другий Кіш у Катирлезі, вчинивши масштабний розбій. Ті, хто залишився, перебралися до Браїлова під захист паші. За думкою більшості дослідників ця подія відбулась у 1805 р., а деякі вважають роком ліквідації Катирлезької Січі 1806 або 1812 р.1. Результатом чергової російсько-турецької війни 1806-1812 рр. стало приєднання до Російської імперії Бессарабії і Буджаку, а кордон став проходити по Кілійському гирлу Дунаю. Тісна близькість до кордону турбувала козаків і тому вони звернулися до пашів у Тульчині, Сулині, Бабадазі з проханням перевести знову їх у володіння некрасівців, а тих виселити з дельти Дунаю та територій Північно-Східної Добруджі. Представляв інтереси козаків отаман задунайського Коша в Браїлові Семен Калниболотський. Та все ж турецькі правителі проігнорували прохання, вирішивши не вмішуватись в міжусобну боротьбу переселенців. Тому кошовий отаман наприкінці 1812 р. очолив похід козацтва, що було під його керівництвом та разом з тими козаками, які займались риболовним промислом у дельті Дунаю, з метою пошуку місця для нового поселення. Відразу добратись до Катирлезу не вдалося, бо в дорозі їх застала рання та досить люта зима, яка унеможливила подальше просування козацького гарнізону - тому їм довелося зимувати в Ісакчі. У 1813 р. як тільки з’явилися можливість пересування по річці вони продовжили свій шлях. Прибувши до Катирлезу, 1 Цит. за: Пономаренко Н., Сергієнко Г. Задунайська Січ (1775-1828). С. 220. 35 вони не застали некрасівців і тому вирішили ставити Січ, почали будувати церкву водночас з куренями. Але згодом їм стало зрозуміло, що придатної землі для майбутнього розширення Січі та господарської діяльності багатьох тисяч людей мало, бо навколишня місцевість являла собою лише болота, плавні, ліси, які часто підтоплює ріка, розливаючись. Тоді запорожці звернули увагу на землі Північно-Східної Добруджі, що прилягали до р. Дунавець – південної гілки Георгіївського гирла Дунаю. На цих землях, що простягалися між Дунаєм і лиманом Разелм, осіли некрасівці та заснували в степах біля річки безліч поселень, одні з них – Журилівка та Кучук-Кюстенжі. Після багатьох сутичок з некрасівцями запорожці зайняли їх головний центр – селище Великий Дунавець, де й заснували Січ. Облаштування Задунайської Січі розпочалось навесні 1814 р. Її збудували на правому березі р. Дунавець біля однойменних сіл Нижній і Верхній Дунавець. З півночі та заходу мешканців Січі захищали вали та рови, які залишились від колишньої генуезької фортеці та були відновлені некрасівцями, а на сході розташовувались важко прохідні плавні. Вигідність цієї Січі полягала у власному причалі для човнів (у південній стороні Січі) та виході водою до Георгіївського, Сулінського та Кілійського гирл Дунаю, берегів Чорного моря. Це гарантувало стратегічну безпеку, а багаті навколишні землі округи сприяли активному розвиткові землеробства та скотарства, створенню інших поселень (Райя, Саранасув, Іглиця, Караорман, Чукурова, Озаклія) та промислів. До речі, поруч з Січчю утворились нові некрасівські поселення, в яких залишилась більшість їхнього населення – це ті, хто не захотів переселятись на відведені їм турецькою владою землі біля Мармурового моря, але тепер некрасівці та задунайські козаки жили без вчинення масштабних кривавих конфліктів. Окрім самої Січі та землі навколо неї, турецьким урядом було виділено козакам ще й території в Георгіївському гирлі. Згодом з ще більшим притоком нових жителів, запорожці жили вже й за межами володінь нової Задунайської Січі, де їхні домівки знаходились разом з будинками людей, що відносились до інших етносів – молдавани, болгари, греки та вищезгадані некрасівці тощо. При цьому 36 запорожці підпорядковувались Січі, але жили на землях, що вже безпосередньо належали турецькому уряду. На березі р. Дунавець Задунайська Січ проіснувала 14 років. Впродовж цих років турецький уряд відправляв козаків у різні військові походи, а чисельність Задунайського козацького війська становила близько 10 тисяч чоловік. У 1815 р. проти турецьких завойовників спалахнуло повстання в Сербії – тоді козаків направили туди. Військові кампанії проти християнських народів морально пригнічували задунайців. У подальші роки проти Туреччини повстали й інші народи: волохи, болгари, молдавани, греки, македонці і тому турецький уряд вимагав від Задунайської Січі все більшу кількість вояків. Козацтво почало чинити супротив, і турки, аби змусити їх воювати, вдавалися до залякування та репресій. З 1821 р. козаки ходили на греків, а у 1824 р. загін задунайців у складі турецького війська, повертаючись з Греції морським шляхом, загинули в Іонійському морі через спрацювання грецької міни. У 1825-1826 рр. від Задунайської Січі надано було приблизно 1200 козаків для походу у Грецію, а у 1826 р. у Греції під Місолунгами загинув кошовий отаман Семен Мороз. Вподовж всього існування Задунайської Січ на її терени велика кількість незадоволеного життям в Російській і Австрійських імперіях люду. Цю масову еміграцію російські прикордонники зупинити були не в змозі. Також Січ заважала російському уряду тим, що була потужним військовим інструментом у турецькій армії і становила серйозну загрозу для Росії у випадку чергової російсько-турецької війни. Тому російська влада всіляко намагалася ліквідувати Січ, використовуючи для цього агентів, які агітували та поширювали інформацію про численні маніфести та помилування, пільги, надання землі та домівки тим, хто повернеться назад. Завдяки цьому відбувались невеликі хвилі міграцій з Задунайської Січі (1816-1817 рр., 1818 р., 1822 р., 1825 р.)1. В останні роки емігранти вже покидали Січ вночі через 1 Бачинський А. Д. Задунайська Січ: до 1000-ліття літописання та книжкової справи в Україні / ред. кол. О. А. Бачинська та ін. // Т.2. Одеса: ОКФА, 1998 р. С. 305-306. 37 заборону турецького уряду. Утікачів, яких затримували та підозрюваних у агітації щодо повернення до Росії чи просто у зв’язках з російськими агентами, засуджували до смертного покарання. Через напружені стосунки з турецьким урядом козаки поділилися на два табори. До протурецького табору відносились “ідейники” – ті, хто вважали зрадою повернення до Російської імперії, та сірома – козаки, що не мали великих статків і заробляли гроші в наймах. До проросійської орієнтації відносились новоприбульці, які залишили сім’ю чи непоганий статок та козаки, які вже мали заможне господарство чи статки в Січі (старшини та підприємці). Заможні задунайці прагнули стабільності та спокою, щоб упевнено займатись господарством, а російський уряд на додачу до землі обіцяв ще й численні пільги. Саме цим розколом між задунайцями й скористалася імперська влада. Напередодні чергової російсько-турецької війни, яка почалась в 1828 р., у 1827 р. градоначальник Ізмаїла генерал С. О. Тучков у листі до задунайців порадив їм завчасно перейти під владу Російської імперії. Від цього моменту козаки остаточно поділились на 2 табори. На свято Покрови відбулась козацька рада, на якій отаманом став Йосип Гладкий, з ім’ям якого і пов’язана ліквідація Задунайської Січі. Й. Гладкий зав’язав листування з генералом С. Тучковим і готував козаків до переходу, але 14 квітня 1828 р. почалась чергова російсько-турецька війна і через вимоги турецького уряду надати вояків, він не зміг відправитись одразу на території Російської імперії. Султан вимагав зібрати 13 тис. козаків, а Й. Гладкий зміг зібрати лише 2 тисячі, більшість яких складала його опозиція. Він відвів їх до місця розташування турецького війська та з приводом зібрати додаткову кількість вояків повернувся з Силістрії у Задунайську Січ, та розпочав свою операцію. Перед тим, як покинути Січ, він організовує загальну раду, на якій були присутні його однодумці. Це дало змогу організувати цю втечу як переселення Січі як політичного та соціального центру, а в підтвердження цього він забрав всі важливі січові атрибути. 9 травня 1828 р. Й. Гладкий разом з однодумцями, забравши церковні атрибути, військові 38 клейноди, архів, рушили на човнах по Георгіївському гирлу в бік моря. Турецький флот ще не встиг заблокувати дунайські гирла, і тому 68 задунайських човнів (навантажених частиною жителів Січі та околишніх сіл (Верхій Дунавець, Карагурмана) – всього приблизно 1000 чоловік - змогли безперешкодно покинути турецькі володіння. Уже 10 травня задунайці прибули до Ізмаїла, а 13 травня старшина і козаки присягнули на підданство Російській імперії, передали уряду січові клейноди і регалії – це бунчук, пернач кошового отамана, печатку, прапори, султанський фірман про затвердження кошового отамана, що й підтвердило фактичний та юридичний перехід всієї Задунайської Січі під владу Російської імперії (хоча в самій Січі залишилось багато жителів). З 14 травня всі переселенці перебували в Ізмаїлі, а 20 травня з козаками побачився сам Микола I. З 24 травня козаки почали брати участь у воєнних діях, але вже на боці Російської імперії. Турецький уряд на дану дію зреагував відносно миттєво. Перші репресії розпочались із захоплення фортеці в Ісакчі 28 травня. Козаків, які були в той час у складі турецького війська, затримали. Спочатку їх тримали у в’язниці в Адріанополі, потім перевели в Стамбул, звідки відправляли на різного роду роботи. Турецький уряд, дізнавшись про зраду, жорстоко помстився – наказав військам знищити Січ та населення. Лише з наближенням російських військ турки припинили терор та покинули знищену територію колишньої Задунайської Січі. Ті, хто повернулися до Росії, поповнили Азовське козацьке військо, яке існувало до 1865 р., а «… в 1828 році з усть-дунайських і задунайських козаків у Акерманському повіті Бессарабії сформували Дунайське (з 1856 року – Новоросійське) козацьке військо, яке проіснувало до 1869 року і було останнім козацьким військом в Україні.»1. Тож, у 1775 р. після зруйнування Запорозької Нової Січі та, як наслідок – переходу запорожців на територію Османської імперії (Очаківські степи, 1 Цит. за: Водотика, С. Г. Рецензія : А. Д. Бачинський. Січ Задунайська. 1775-1828 : Історико-документальний нарис. - Одеса : МП Гермес, 1994. - 123 с. / С. Г. Водотика, В. М. Хмарський // Український історичний журнал. 1996. № 4. С. 147-151. 39 Буджак, Добруджа), з’являється задунайське козацтво. У перші роки запорожці- втікачі не мали власної організації та були розкидані по рибних місцях Очаківщини, Подністров’я, нижнього Дунаю. Лише у 1778 р. турецький уряд після численних прохань козаків офіційно дозволив їм проживати на території Туреччини та прийняв їх під свою юрисдикцію1. На середину 1780-х рр. створилося три основні центри поселень задунайських козаків: Очаківські степи разом з пониззям Дністра і Тилігульськими лиманами, територія Молдавського князівства, Буджак і гирло Дунаю. Лише численні еміграції козаків до Австрійської та Російської імперій змусили турецький уряд нарешті дозволити їм створити Січ з певними автономними правами. Точної інформації немає, але ймовірно вона існувала вже у 1780-х рр. у Катирлезі, де козаки мали постійні сутички за цю територію з місцевим населенням2. Задунайські запорожці брали участь у багаточисленних війнах Османської імперії. За весь час їхнього перебування під протекцією султана, російський імперський уряд всіляко намагався повернути запорожців, а згодом і ліквідувати Задунайську Січ, яка заважала йому у загарбанні причорноморських території та поширенні свого впливу на Балкани. У 1795 р., не витримавши сусідства некрасівців, які жили тут раніше, козаки покинули Катирлез та заснували Кіш у Сейменах, який хоч і ненадовго, але став прихистком для колишніх запорожців. До речі, деякі запорожці і впродовж наступної війни 1804-1812 рр. продовжували жити в окрузі Катирлезу. Влада Російської імперії, яка все більше поширювалася на території Причорномор’я, змушувала задунайців рухатися подалі від кордону. Найоптимальнішим місцем для заснування Січі залишалася дельта Дунаю. Тому завдяки ініціативі отамана Коша, який тимчасово знаходився в Браїлові, у 1814 р., знову ж потіснивши некрасівців, було нарешті створено на правому березі р. Дунавець Задунайську Січ, засновану на традиційних запорозьких 1 Могульова С.М. Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини // Південна Україна XVIII–ХІХ ст. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Запоріжжя, 1996. № 2. С. 111. 2 Бачинська О. Задунайські запорожці: козацьке буття в “післякозацьку добу” // Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах; Т. 1: Практики, казуси та девіації повсякдення / Гол. ред. В. Смолій; Відп. ред. В. Горобець. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України. 2012 С. 201- 216. 40 засадах1. Січ проіснувала 14 років. За отриману автономію задунайці мали нести військову службу. Це підривало спокій жителів Січі, адже багато людей не поверталося з походів, а керівництво вимагало ще більшу кількість вояків. До того ж воювати приходилось проти православних народів, що пригнічувало задунайське суспільство. Із розвитком Січі до неї все більше прибувало людей – кріпаків, втікачів, знедолених, що значно розбавляли кількість вірних козацькій традиції чоловіків. Це одна з важливих причин загибелі Задунайської Січі, адже прибічниками переходу були ті, хто мав на Україні родину або статок, або ті, хто хотів мати обіцяні російським урядом привілеї та землю (старшина, підприємці). Саме завдяки агітації російського уряду активізованої через наближення чергової війни, йому вдалося переманити частину задунайців на свою сторону, що й призвело до ліквідації Задунайської Січі. Резюмуючи, історія зародження, розвитку та занепаду вищерозглянутих козацьких Січей, що перебували під владою Кримського Ханства та Османської імперії є напрочуд подібними. Зародження цих військових організацій було зумовлене втечею від агресивної політики влади Російської імперії. Їхній розвиток супроводжувався тісними контактами з кримсько-татарською та османською владою та різними народами імперії Османів. Під час існування Січей її населення змогло частково пристосуватися до нових реалій життя, займатися сільським господарством, торгівлею, промислами та брати участь у воєнних кампаніях. Це говорить про політичну та соціальну інтеграцію запорозьких організацій в місцеву систему взаємодії. Їхній занепад мав також спільну причину: конфлікти, пов’язані з невизначеним майбутнім, - коли частина населення бажала повернутися до Російської імперії, а інша – залишитися. Таке бажання могло пояснюватися зміною поколінь, незадоволенням діями та ставленням кримської влади до себе, активною агітацією російської влади. Запорожці, тікаючи від влади Російської імперії, пристосувавшись до життя на територіях Кримського ханства та Османської імперії, застосувавши 1 Пономаренко Н. Сергієнко Г. Задунайська Січ (1775-1828). С. 206. 41 традиційну форму організації устрою Січей, все-одно інтерпретували себе як і частину українського соціуму, так і окреме суспільство, при цьому несвідомо трансформували власні традиції під впливом мусульманського світу. Водночас вони продовжували виконувати свою військову функцію, що незворотно видозмінювалася, як і змінювалося їхнє положення в незвичній політичній та культурній системі. Статус запорожців Кам’янської, Олешківської, Задунайської Січей впродовж усього їхнього періоду існування поступово зазнавав змін, які їх не могли вдовольнити. Уже в час Задунайської Січі місцеве кримське керівництво активно втручалося в життя січовиків, стало відігравати важливу роль, все більше скасовуючи їхнє право самостійності. А Російська імперія, користуючись невдоволенням козацтва, «тимчасовістю пам’яті» про минулі події та голосними обіцянками і пропозиціями, змусила запорожців повірити в їхнє щасливе майбутнє при поверненні до неї, хоча мала за мету примноження військової сили за рахунок козаків-втікачів. У результаті, жодна Січ під владою турків і османів не змогла відродитися як традиційне військове поселення, влаштоване на засадах свободи та автономії, водночас через нівелювання єдності козацького суспільства в останньому не існувало впевненості в наявності збереження ідейності суспільства, а отже й збереження традиційних засад світосприйняття. Через це Січ і не змогла повністю пристосуватися до змін, які були неприйнятними для запорожців та стали для козацького суспільства «точкою неповернення». РОЗДІЛ 2. ТРАНСФОРМАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ, ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАЦЬКИХ СПІЛЬНОТ ПІЗНЬОГО ПЕРІОДУ ІСНУВАННЯ ВЕЛИКОГО СТЕПОВОГО КОРДОНУ 2.1. Теорія «Степового Кордону» та його український вимір Використання концепції Великого кордону (фронтиру) існує в історіографіях багатьох країн (США, Австралії, Китаю, Латинської Америки, Південної Африки тощо), у кожній з них дана концепція має і спільні, і відмінні риси. І кожна ця країна має своїх науковців, що спеціалізуються або спеціалізувалися на цій темі. Але започаткував використання «Великого фронтиру» Фредерик Джексон Тернер1 у XIX ст. щодо дослідження історії Північної Америки, що згодом стало основним методологічним підходом. Саме Ф. Тернер сформулював мегаконцепцію Кордону, що має значну рухливість між самими цивілізаціями. Цей кордон утворився через колоніальну політику заселення європейськими переселенцями Нового Світу (Північної Америки) та їхнього співіснування з місцевими мешканцями материка. Згодом його думки набули популярності в науковому світі, на основі яких інші дослідники створювали власні концепції. Гербер Юджин Болтон у 1930-х рр. вважав, що Великий Кордон у кінці все-одно розчиняється у суспільстві, що його оточує, сучасник Болтона - Волтер Прескот Вебб - трактував американський Великий Кордон як частину Великого Кордону європейської цивілізації і, умовно кажучи, неЄвропи, Вільям Гарді Мак Ніл у другій половині XX ст. був упевнений, що всі Великі Кордони є пов’язаними між собою, а Девід Марк Вебер вважає Великий Кордон самостійною системою2. 1 Turner, F. J. The Frontier in American History. Barnes & Noble Digital Library. 2012. URL: https://www.perlego.com/book/3716164/the-frontier-in-american-history-barnes-noble-digital-library-pdf (дата звернення 30.01.2024). 2 Брехуненко В.А. Козаки на степовому кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. К: Інститут археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. 2011. С. 20. https://www.perlego.com/book/3716164/the-frontier-in-american-history-barnes-noble-digital-library-pdf 43 Варто назвати й вітчизняних дослідників теми – таких, як Іван Лисяк- Рудницький1, Ярослав Дашкевич2, які у другій половині ХХ ст. проводили активну наукову діяльність щодо визначення українського Кордону та доцільності використання даної концепції. У цей час відбувався процес поступового формування концепції Кордону серед українських науковців, наприклад, Звісно, ще Михайло Грушевський створив наратив, у якому провідне місце в історії української держави посідало козацтво, через це почались пошуки витоків козацького суспільства. Та Грушевський, створивши концепцію Степу, надав йому негативне забарвлення – без нього доля українців могла бути кращою3. На відміну від М. Грушевського, Юрій Липа запропонував нове бачення поділу українських територій на Північ-Південь, а не Захід-Схід4. В середині XX ст. фронтир став усе частіше розглядатися як зона міжцивілізаційної та полікультурної взаємодії. Розробив дану ідею британський науковець Оуен Латтімор, «сформулювавши поняття фронтиру як зони інтенсивної взаємодії різних культур»5. Вільям МакНіл у своїх дослідженнях згадав у тому числі й Степовий фронтир Європи6. Зосередившись на дослідженні європейсько-османського пограниччя, він дійшов до висновку, що Степовий Кордон активно впливав на внутрішній розвиток тогочасних європейських держав. Історик виділив той факт, що прогрес та розвиток цивілізації з опановуванням нових земель, був так само притаманний Великому фронтиру, як і руйнації та рабство місцевого населення. Більше того, примус, насильство та форми соціальної ієрархії характерні для фронтирів навіть 1 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В. 2. Том І. / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. К.: Основи. 1994. С. 554. 2 Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (14-18 ст.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів. 1991. T. ССХХІІ. С. 28-44. 3 Грушевський М. С. Історія України-Руси. Том 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. С. 55-58. 4 Липа Ю. Призначення України. Друге незмінене видання. Накладом Української Книгарні «Говерля». Нью- Йорк. 1953. С. 58-59. 5 Водотика Т. С. Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики // Регіональна історія України: 3б, наук. ст. К.: Інститут історії України НАН України. Вип. 6. 2012. С. 103-104. 6 Водотика Т. С. Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики… . С. 105. 44 більше, ніж свобода та демократія. Цю думку доводить те, що коли російська царська влада визнала козацькі привілеї, то головний чинник стримування закріпачення та боротьби перетворився у несвободу, а багаті степи стали безпечними для звичайного населення, яке згодом збільшилося та спричинило численні міграції та урбанізацію, тим самим поховавши фронтир, а завдяки розвиткові комунікації відмінності між центром та периферією стерлися. Тож, фронтири через залежність від багатьох факторів (географічних, кліматичних, навіть бактеріальних, слабкість комунікації), мають різний свій характер і значення у світі. Степовий Кордон - це зона міжцивілізаційного, полікультурного впливу та взаємодії, традиційно він розповсюджується на території південної та східної України, а також півдня Росії1. Кордон на українських територіях не є єдиним таким у світі, він має риси подібних фронтирів, але й має свої специфічні особливості, що надають йому унікальності, а ґенеза Степового Кордону Євразії губиться ще в давніх часах взаємодії попередніх народів - осілого населення та кочівників, чим є схожим на Північнокитайський Кордон2. Як бачимо, тема фронтиру є досить популярною та актуальною, тому налічує багато робіт вітчизняних та іноземних науковців, що дозволило виокремити в цьому підрозділі його різні специфічні риси. Схожим елементом з іншими Кордонами є утворення окремого суспільства - козацтва, - яке колонізувало степ і найпершим запозичувало міжетнічні культурні, військові, господарські впливи. Також характерними звичними особливостями цього суспільного новоутворення є: засади демократії, свободи та одночасно з цим – своєрідної соціальної ієрархії та насильства; використання козацтва державами у своїх політичних та колонізаційних цілях; зручний та популярний спосіб захисту степу у вигляді легкоозброєної кінноти (при цьому це не було створене професійне військо з відповідною постійною платнею); створення суспільства 1 Водотика Т. С. Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики… . С. 109. 2 Брехуненко В. А. Козаки на степовому кордоні Європи… . С. 27. 45 на самоврядних засадах (саме тому козаки ревно оберігали свої свободи, права, правила, моральні цінності та устої). Брехуненко В. у своїй роботі «Козаки на степовому кордоні Європи»1 виділив головні та основні специфічні риси українського Степового Кордону. Найперше варто виділити територіальну основу утворення Кордону – рівнинний степ, що межував із лісами, водночас з цим існувала достатньо розгалужена система річок, яка вела до Чорного та Азовського морів. Система річок виконувала роль швидкого сполучення та призводила до постійних контактів економічних і соціальних, але не існувало природних умов задля постійного відгалуження козацької спільноти від навколишнього світу як, наприклад, на Балканах, де цю роль виконували гірські масиви, що обмежували рухливість кордону. На українських територіях існували плавні, болота, ріки, ліси, острови, що й виконували роль бар’єру. Тобто, географічні та природні умови все-таки сприяли окремішності від світу і водночас козаки активно контактували з осілим світом, який покинули. Виходить, що український Степовий Кордон, навпаки, мав велику рухливість. Придатні для ведення господарства природні умови приваблювали як осіле населення, так і кочівників. Тому кожен з них намагався закріпитися на вигідній для себе території, що закінчувалося конфліктами, у тому числі й збройними. Лінія кордону (його рухливість) залежала саме від балансу сил супротивників. Кордон мав помітну дифузивність – не існувало головних центрів і тісного проживання населення по всій території через географічні особливості земель. Також існувала відсутність надбагатої економічної вигоди, як у ситуації на Північноамериканському Кордоні, де європейський світ отримував постійні ресурси задля свого збагачення. За ці ресурси вели боротьбу англійські, іспанські, французькі колонізатори. Степовий Кордон виконував роль оборонну проти навали азіатського світу та навпаки вимагав вкладення капіталу задля захисту. Простежується схожість із Балканським, Північнокитайським, 1 Брехуненко В. А. Козаки на степовому кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. К: Інститут археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. 2011. С. 503. 46 Південноафриканським кордонами. Економічна ситуація, що склалася на Степовому Кордоні у вигляді торгівлі та ведення сільського господарства, стала основною та виокремила специфіку менталітету народу, що проживав на цих землях. Український Степовий Кордон не мав поділу супротивників на «дикунів» та «цивілізацію», адже по дві сторони степу народи сприймали один одного як гідних супротивників. Він нагадує цим балканський кордон, де змагались за вплив рівноцінні державні утворення - Османська та Австрійська імперії. А, наприклад, ситуація у Південній Африці або ж у Австралії була іншою, бо європейські колонізатори боролись проти місцевого населення, яке