Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра нової та новітньої історії ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до дипломної роботи бакалавра На тему: «Загострення міжнародної напруги у 1953 – 1962 рр.» Виконав: студент IV курсу денної форми навчання напрям підготовки (спеціальності) 032 «історія та археологія» Жуков М. О. Керівник: кандидат історичних наук, доцент Крютченко М. Л. Рецензент: Харків - 2024 ЗМІСТ «Загострення міжнародної напруги у 1953 – 1962 рр.» ВСТУП .................................................................................................................. 3 РОЗДІЛ 1. ЗМІНИ НА СВІТОВІЙ АРЕНІ ТА ЗАТВЕРДЖЕННЯ БЛОКОВОГО ПРОТИСТОЯННЯ У 1953 – 1955 РОКАХ XX СТ. ................. 11 РОЗДІЛ 2. ЗАГОСТРЕННЯ ТА АПОГЕЙ ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ У 1955 – 1962 РОКАХ ХХ СТ. .............................. 34 ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 57 СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ............................................................. 64 РЕЗЮМЕ ............................................................................................................. 69 3 ВСТУП Тема - Загострення міжнародної напруги у 1953 – 1962 рр. Період з 1953 до 1962 рр. вважається другим етапом холодної війни. Саме у цей період часу світ неймовірно наблизився до повноцінної ядерної війни між двома тодішніми наддержавами – США та СРСР. Не дивлячись на деяке покращення відносини СРСР та США на тлі «хрущовської відлиги» - цей період можна вважати загостренням конфлікту. 14 травня 1955 року у Польщі було підписано Варшавський договір, який затверджував створення військово-політичного союзу соціалістичних держав. Сам союз отримав назву Організація Варшавського Договору, до нього увійшли СРСР, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія та Албанія. Цей військовий блок виступав як противага НАТО та остаточно закріпив біполярність світу. Окрім цього, в цей період відбувалися антикомуністичні виступи в Угорщині, Польщі. В цей період відбулась Суецька та Берлінська кризи. Окрім цього, в зазначений період гонитва озброєнь перейшла до активної розробки міжконтинентальних балістичних ракет. Найвищою точкою кипіння протистояння стала Карибська криза 1962 року, яка впритул наблизила світ до прямого ядерного конфлікту. Актуальність теми. Тема холодної війни є актуальною як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. У часи холодної війни, СРСР, користуючись підвищенням свого світового статусу після перемоги у Другій світовій війні, намагався розширити свій вплив вглиб Європи та на інші країни світу, встановлюючи там підконтрольні собі політичні режими. В свою чергу, Західні демократії на чолі із Сполученими Штатами Америки намагались не допустити розповсюдження радянського впливу вглиб Європи. Сьогоденне напруження у відносинах між США та Росією є прямим відголоском і «продовженням» тогочасного конфлікту, оскільки, не зважаючи на розпад соцтабору та СРСР, у конфлікті не було поставлено крапку, а сучасний Західний світ та правонаступниця СРСР – Росія так і не змогли врегулювати всі питання та знайти шляхи для припинення того чи іншого протистояння. 4 Проблема взаємовідносин США та Росії має величезне значення в сучасному світі, оскільки вектор розвитку їх відносин невпинно просувається до протистояння. Поки що їх протистояння не пряме, але враховуючи невпинне погіршення відносин двох країн - все може змінитись, а враховуючи що США та Росія це країни з найбільшим у світі ядерним потенціалом – проблема їх відносин є однією з найактуальніших проблем в сучасному світі. Дослідження нашої теми дає змогу проаналізувати причини, передумови та події, які стали поштовхом до загострення міжнародної напруги у 1953 – 1962 рр. XX ст. Об’єкт дослідження – холодна війна Предметом дослідження є загострення напруги між Заходом на чолі із США та соціалістичним табором на чолі із СРСР у 1953 – 1962 рр. XX ст. Хронологічні рамки нашого дослідження це 1953 – 1962 роки. Нижня межа обумовлена змінами верхівки влади в СРСР та США: 20 січня 1953 року президентом США стає Д. Ейзенхауер, а 5 березня 1953 року помер Й. Сталін. Верхня межа дослідження – 1962 рік, а саме Карибська криза, яка стала переломним моментом у холодній війні. Карибська криза наблизила світ впритул до прямого ядерного протистояння між США та СРСР, і обидві країни усвідомили, наскільки це небезпечно. Карибська криза стала поштовхом до «розрядки» світової напруги, поштовхом до скорочення гонитви озброєнь та скорочення розробок та виробництва міжконтинентальних балістичних ракет, засобів ППО тощо. Окрім цього, в дослідження будуть розглядатися деякі окремі події, які виходять за ці хронологічні рамки для повного розкриття теми. Історіографія. Історіографічна база цього дослідження складається з робіт української, російської та західної історіографії. До української історіографії відносяться праці українських дослідників, присвячені подіям холодної війни та радянсько-американським відносинам, які дають уявлення про стан справ всередині цих країн та аспекти їх зовнішньо політики в досліджуваний період. Особливу увагу в цих роботах присвячено становленню та розвитку біполярності та гонитві озброєнь між СРСР та США. Дуже 5 важливою роботою у цьому контексті є «Міжнародні відносини та світова політика, 1945-1980» В. Ю. Крушинського та В. А. Манжоли.1 Ця робота є повним оглядом подій холодної війни, зокрема, автор розглядає питання створення Варшавського Договору та його взаємодії з НАТО. Також, тертій розділ цієї роботи «Балансування на грані війни: 1956 – 1962» повністю присвячений темі нашого дослідження, зокрема автори розглядають такі події як Суецька криза, Угорська криза, «Доктрину Ейзенхауера – Даллеса» та інші важливі події цього періоду. А у підсумку цього розділу, автори розглядають події Карибської кризи як закінчення другого етапу холодної війни. Що стосується російської історіографії, то тут дуже важливе роль займає робота «Історія міжнародних відносин 1945 – 2008» А. Д. Богатурова.2 Особлива увага в цій роботі приділяється становленню та еволюції біполярної системи. Також, розглядається вплив на міжнародні відносини тих чи інших подій. Також, для дослідження нашої теми важливою є робота «Історія новітнього часу країн Європи та Америки 1945 – 2000» Білоусова Л. С.3 Особливістю цієї роботи є те, що вона присвячена більш поглибленому дослідженню подій та явищ в окремих країнах зазначеного періоду. Таким чином, ми можемо більш детально проаналізувати ті чи інші події в окремих країнах. Наприклад, за допомогою цієї роботи ми можемо більш детально висвітлити тему антирадянських виступів в країнах Східної Європи, Берлінську кризу тощо. Переходячи до західної історіографії слід зазначити її велике значення в цій роботі, оскільки роботи європейських та американських авторів дозволяють нам поглянути на ці події з іншого боку, дізнатись подробиці прийняття тих чи інших рішень владою США чи європейських країн, дізнатись ставлення західного суспільства до різних подій та рішень тощо. 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, 1945-1980. Київ: Либідь 2007 2 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. М: Аспект Пресс, 2010 3 Белоусов Л. С., Смирнов В. П., Строганов А. И. та ін. История новейшего времени стран Европы и Америки / ред.: Языков Е. Ф. М: Простор, 2003 6 Дуже важливою темою в нашій роботі є створення Організації Варшавського договору. В цьому контексті дуже важливою є робота Лаурін Крамп1, в якій авторка всебічно розглядає передумови та причини створення Організації Варшавського договору, а також розглядає наслідки цієї події. Зокрема, авторка розглядає взаємодію НАТО та ОВД. Також, в цій роботі досить розгорнуто розглядаються події в окремих країнах: в Румунії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині. Окрема увага присвячена Німеччині, а саме подіям Берлінської кризи. Загалом, ця робота є дуже важливою для нашого дослідження, оскільки дає можливість зрозуміти особливості утворення ОВД, оскільки ця події зіграла одну з вирішальних ролей у затвердженні біполярності тогочасного світу та, безумовно, сприяло загостренню міжнародної напруги. Також, можна виділити роботу Уолтреа Лафібера2, відомого американського історика, спеціаліста з історії СРСР та США. Основними напрямами роботи автора є радянсько-американські відносини, міжнародні відносини США та історія холодної війни. У своїй роботі «США, Росія та холодна війна, 1945-1992 рр.» автор задіяв широкий спектр джерел, використовуючи як раніше опубліковані матеріали, так і матеріали з особистих джерел. Ця робота присвячена американо-радянським відносинам та висвітлює причини та наслідки холодної війни. Зокрема, в роботі досліджується, як на холодну війну вплинули внутрішні події в США та СРСР. Особливістю роботи є те, що автор сфокусувався не тільки на США та СРСР в контексті холодної війни, а й розглянув точки зору інших країн на це протистояння, зокрема китайську, латиноамериканську, європейську та в’єтнамську. Сам текст роботи містить в собі цитати з першоджерел, які підтверджують ключові події та політику країн тих часі. Також, в роботі використані наукові матеріали та дослідження з відкритих архівів США, СРСР та Китаю. Отже, проаналізувавши українську, російську та західну історіографії 1 Crump L. The Warsaw Pact ReconsideredInquiries into the Evolution of an Underestimated Alliance. A: 2015 2 LaFeber W. America, Russia, and the Cold War 1945-1992. Ithaca: McGraw -Hill Companies, 1992 394 p. 7 можна зробити висновок, що вона є досить широкою та дозволяє дослідити період холодної війни, зокрема й період 1955 – 1962 рр., який безпосередньо є темою нашого дослідження. Але, як вже було зазначено, у холодній війні так і не було поставлено крапку, а отже історіографія Заходу та Сходу не мають єдиної думки стосовно цих подій. Західні дослідники звинувачують у всьому СРСР, а російські дослідники звинувачують у всьому Європу та США. І цей фактор накладає свій відбиток на історіографічні матеріали, в яких присутні особисті погляди авторів. Джерельна база дослідження. Джерельну базу цієї роботи можна поділити на основні групи: 1. Джерела офіційного походження, тобто архівні документи. 2. Джерела особистого походження, тобто мемуари, щоденники, особисті переписки тощо. Що стосується першої групи джерел, то на початку слід відзначити один з головних документів для нашого дослідження – «Доктрина Трумена»1 від 12 березня 1947 року. Основною ідеєю цієї доктрини було переосмислення системи міжнародних відносин, яка сформувалась за часів Рузвельта, та політика «стримування» СРСР. Деякі дослідники називають цю доктрину «декларацією про оголошення холодної війни». Сама доктрина полягала у тому, що США ставлять собі за мету підтримку демократичних країн проти загрози тоталітарних режимів для запобігання подальшому розширенню впливу СРСР. В підтвердження цього, США виділили фінансову допомогу для Греції та Туреччини у розмірі 400 млн. доларів. Ще одним джерело з цієї групи є «Доктрина Ейзенхауера»1 від 5 січня 1957 року. За цією доктриною, країни могли зробити запит економічної або військової допомоги від США, у разі військової загрози цим країнам з боку інших країн. Особливу увагу у своїй доктрині Ейзенхауер приділив радянській загрозі. 1 Truman Doctrine (1947). National Archives. URL: https://www.archives.gov/milestone-documents/truman-doctrine (дата звертання: 21.11.2023) https://www.archives.gov/milestone-documents/truman-doctrine 8 Також, в нашому дослідженні було використано ще низку документів Адміністрації Д. Ейзенхауера,2 зокрема документи, присвячені подіям Берлінської кризи.3 Що стосується джерел радянського походження, то тут слід відзначити цілу низку4 розсекречених радянських документів, телеграм, записів бесід та особистих переписок радянських військових та політичних діячів на тему Карибської кризи 1962 року. Переходячи до мемуарів, то тут слід виділити мемуари М. Хрущова5, які дозволяють зрозуміти, що відбувалось в осередку верхівки радянської влади в різні моменти холодної війни. Також, в роботі ми використали мемуари Ф. Кастро6, які дозволяють глибше зрозуміти події Карибської кризи та реакцію кубинської влади на її результати. Були використані мемуари радянського посла в США А. Добриніна7, який безпосередньо брав участь у перемовинах США та СРСР під час найгострішого періоду протистояння – Карибської кризи. Також, під час написання цієї роботи було використано мемуари Генрі Кіссінджера8, які дозволять дізнатися подробиці прийняття різноманітних рішень у Вашингтоні та реакцію американської влади на події в світі. Отже, наявна джерельна база дає змогу дослідити загострення напруги між СРСР та США у другій половні 50-х років – 1962 році XX ст. Мета дослідження – розкрити тему загострення міжнародної напруги у 1953 – 1962 рр. Виходячи з поставленої мети, в нашому дослідженні ми виділили такі завдання: 1 The Eisenhower Doctrine, 1957. Office of the Historian. URL: https://history.state.gov/milestones/1945-1952/truman- doctrine (дата звертання: 17.11.2023) 2 Eisenhower D. Administration (1953–1960) URL: https://history.state.gov/historicaldocuments/eisenhower (дата звертання: 22.11.2023) 3 Eisenhower D. Administration Foreign Relations of the United States, 1958–1960, Berlin Crisis, 1958–1959, Volume VIII. URL: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1958-60v08 (дата звертання 22.11.2023) 4 Карибский кризис. National Security Archive. URL: https://nsarchive.gwu.edu/russian-pages/cuban-missile-crisis (дата звертання 23.11.2023) 5 Хрущев Н. С. Воспоминания. Время. Люди. Власть. Книга 2. Москва: Вече, 2016 6 Кастро Ф., Рамоне И. Фидель Кастро. Моя жизнь. Биография на два голоса. Москва: Рипол классик, 2009 7 Добрынин А. Ф. Сугубо доверительно. Посол в Вашингтоне при шести президентах США (1962—1986 гг.). Москва: Автор, 1996 8 Kissinger Henry Diplomacy. Simon & Schuster, 1994 https://history.state.gov/milestones/1945-1952/truman-doctrine https://history.state.gov/milestones/1945-1952/truman-doctrine https://history.state.gov/historicaldocuments/eisenhower https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1958-60v08 https://nsarchive.gwu.edu/russian-pages/cuban-missile-crisis 9 1. Проаналізувати період історії у 1953 – 1962 рр., який називають другим етапом холодної війни. 2. Розглянути передумови створення ОВД та його вплив на міжнародну напругу того часу. 3. Визначити передумови і наслідки загострення міжнародних відносин у 1953 – 1962 рр. 4. Розглянути основні події даного періоду історії, які безпосередньо вплинули на загострення міжнародної напруги. 5. Проаналізувати події Карибської кризи як підсумка другого етапу холодної війни. Методологія дослідження Перш за все, слід сказати про загальнонауковий метод Аналізу. В цій роботі розглядаються два принципово різні «табори» - це так званий «соцтабір» з одного боку, та «табір» Західних демократій з іншого. Очевидно, що вони різні і розглядати їх разом неможна, саме тому вони і відділені один від одного. Але, всередині самих «таборів» також є розбіжності. Наприклад, в соцтаборі Югославія, яка проводила свою політику абсолютно інакше, ніж інші країни соцтабору. Саме тому їх потрібно умовно розділити та досліджувати окремо. Виходячи з цього, для подальшої систематизації та поєднання отриманих даних використовувався метод Синтезу. Також, для об’єднання країн із сумісним політичним курсом (підтримка СРСР, протидія СРСР і так далі) використовувався метод Типологізації. Так само, метод типологізації використовувався не лише по відношенню до політики країни в цілому, а й до окремих історичних постатей. Також, було використано Порівняльний метод для порівняння, політики, доктрини, дій Західних країн та країн соцтабору, наслідки цих дій і так далі. Важливу роль в нашому дослідженні відігравав Генетичний метод, оскільки як в СРСР, так і в США на початку мого дослідження проходить зміна влади і завдяки цьому методу можна відобразити подальший розвиток цих країн за оновленої влади у динаміці. Разом з Генетичним методом використовувався 10 Хронологічний метод, для прив’язування певних подій до відповідної дати. Таким чином, одночасне використання Генетичного і Хронологічного методів трансформує їх у «Історичний» метод, тобто прив’язування стану у динаміці країни/політики/доктрини до конкретної дати. Наукова новизна цієї роботи полягає у використанні комбінованих методів дослідження. Апробація відсутня. 11 РОЗДІЛ 1. Зміни на світовій арені та затвердження блокового протистояння у 1953 – 1955 роках XX ст. Значну роль у загостренні міжнародної напруги в період 1953 – 1962 рр. відіграли події Корейської війни 1950 – 1953 рр. Саме Корейська війна значно вплинула на зовнішньополітичні доктрини як США, так і СРСР. Відомо, що вже у другій половині 40-х – початку 50-х років 20 ст. керівництво США розглядало «корейський конфлікт» не як локальне протистояння десь у віддаленій частині світу, а як важливий елемент своєї глобальної зовнішньополітичної системи. Дослідник Йон-Хван Чжо у своїй роботі зазначив, що Корейська війна 1950-1953 рр. значно скорегувала зовнішню політику США, підштовхнувши на перетворення всередині НАТО та активізувавши процес створення блоків. 1 Корейська війна стала значним випробуванням для доктрин як СРСР, так і США, вона відіграла вагому роль у закріпленні конфронтації між СРСР та США, надавши цьому протистоянню нових масштабів та змусивши обидві сторони по новому поглянути на характер протистояння та його перспективи. Можна виділити декілька основних факторів, завдяки яким Корейська війна так вплинула на подальший розвиток холодної війни: По-перше, на момент початку 50-х років 20 ст. всі основні події холодної війни відбувались в Європі, а Корейська війна відбувалась далеко за межами Європи. Саме Корейська війна позначила набуття холодною війною глобального масштабу, тим самим показавши для супротивників, що вони потребують ще більшої мобілізації власних ресурсів і ресурсів союзних країн. Додатковим подразником для обох сторін були минулі політичні поразки на Далекому сході: для Радянського Союзу такою поразкою були невиправдані сподівання на окупації частин територій Японії, а для Сполучених Штатів Америки – «втрата» Китаю після перемоги там Комуністичної партії Китаю та проголошення Китайської Народної Республіки. 1 Yung-Hwan Jo U.S. Foreign Policy in Asia: An Appraisal. — Oxford: oxford University Press, 1978. p. 374-375 12 По-друге, участь СРСР та США у війні на Корейському півострові довела, що в умовах холодної війни є висока ймовірність, що наддержави втрутяться в будь-який конфлікт, незалежно від територіального фактору чи причин конфлікту. Корейська війна довела можливість трансформації структури міжнародного конфлікту під впливом холодної війни. В Європі протистояння демократичних сил з одного боку, та комуністичних з іншого – стало вже звичним та зрозумілим. Натомість, в корейському конфлікті це чітке розділення остаточно склалось саме за рахунок втручання СРСР та США, оскільки націоналістичні за своєю суттю сили Півночі та Півдня не були ані по- справжньому комуністичними, ані по-справжньому демократичними. По-третє, саме під час війни в Кореї СРСР та США остаточно привили одне одному образ ворога, оскільки саме тут сторони фактично зійшлися на полі бою. Хоч СРСР і не був повноцінною стороною конфлікту, але радянська військова присутність, радянська зброя та радянські інструктори, які займалися підготовкою північно-корейських військ робили СРСР винуватцем у гибелі американських солдатів. Таким чином, обидві країни розгорнули кампанії по дискредитації одне одного та остаточно закріпили взаємне сприйняття одне одного як ворога. По-четверте, Корейська війна стала підтвердженням, що СРСР та США, все ж, бажають зберегти холодну війну у «холодному» стані. Ані СРСР, що не хотів прямого зіткнення із США через дії КНДР та КНР, ані США, чиє керівництво відмовилось від ідеї застосування атомної бомби через ризик втягування СРСР у конфлікт, не бажали прямого збройного зіткнення. Також, Корейська війна остаточно визначила курс обох наддержав до гонки озброєнь. Ця війна довела обом сторонам необхідність підтримки високої оснащеності та боєздатності своїх армій у відносно мирний час, що зумовило значні витрати на озброєння з обох боків та в кінцевому результаті призвело до гонитви озброєнь. 1 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 86-87 13 Корейська війна 1950 – 1953 років фактично продовжується й сьогодні, оскільки сторони так і не підписали мирний договір. Тому, формально, Північна та Південна Кореї знаходяться в стані війни й сьогодні. Завершенням бойових дій стало підписання перемир’я, яке «призупинило» конфлікт у 1953 році. Корейський півострів залишився розділеним приблизно вздовж 38-ї паралелі. За умовами Угоди про перемир’я в Кореї від 27 липня 1953 р. була утворена демілітаризована зона між Північною та Південною Кореєю, у статті 1 зазначеної угоди вона ще має назву «буферна зона» завширшки в 2 км. Під час Женевської конвенції 1954 року китайська сторона запропонувала врегулювати ситуацію на Корейському півострові, підписавши повноцінний мирний договір. Але представник США Джон Фостер Даллес не мав повноважень підписувати подібні договори. Внаслідок цього, повноцінної мирної угоди так і не було укладено, а підписане перемир’я встановило корейську демілітаризовану зону яка й стала новим кордоном між двома державами, ввело в дію припинення вогню та завершило обмін військовополоненими. 1 Ці нові обставини міжнародної політики вимагали від керівництва СРСР та США відповідних рішень та переосмислення. Для обох держав ця ситуація ускладнилась тим, що завершення Корейської війни з її неоднозначними результатами збіглось в часі зі зміною керівництва в США та СРСР. 2 У 1952 році, діючий президент США, Гаррі Трумен оголосив, що не буде балотуватися на наступні вибори. Постало велике питання, кого буде висунуто на виборах від демократичної партії. Було вирішено, що кандидатом від демократів стане губернатор Іллінойсу Едлай Стівенсон. Демократи вважали, що висунули сильного кандидата, але величезна проблема полягала у непопулярності діючого президента Гаррі Трумена. І хоча Стівенсон не був членом адміністрації Трумена – у більшості виборців образ Стівенсона 1 Роянова І. В., Хільченко А. А. Міжнародно-правовий статус демілітаризованої зони між Північною і Південною Кореєю (DMZ) // Міжнародний науковий журнал "Інтернаука", випуск 6 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 87 14 «обтяжувався» його однопартійцем Труменом. Ані Стівенсон, ані хтось інший не могли відвернути електорат від бажання позбутися «труманізму» 1 Від республіканської партії було висунуто кандидатуру Дуайта Ейзенхауера. Основна стратегія республіканців полягала у використанні неперевершеної популярності Ейзенхауера. Дуайт викликав довіру виборців своєю простою мовою, щирою посмішкою та героїчною репутацією військового. В нього був дуже насичений графік: Ейзенхауер подорожував по 45-ма штатам та виступав перед великою кількістю людей зі свого передвиборчого потяга. Лозунг «I like Ike» («Мені подобається Айк (Ейзенхауер)») швидко став частиною політичної мови США. Також, у передвиборчій кампанії Ейзенхауера значну роль грала реклама на телебаченні. Слід зазначити, що причинами успіху Ейзенхауера були не тільки його особисті досягнення та популярність, а й хитра стратегія ігнорування Стівенсона – Дуайт ніколи не згадував ім’я свого опонента. Також, стратегія республіканця полягала у наголошенні на проблемах, що виникли за президентства Трумена – війна в Кореї, що зайшла в глухий кут, корупція в адміністрації Трумена та комуністична підривна діяльність були тим, на чому наголошували республіканці протягом всієї передвиборчої кампанії.2 Враховуючи проблеми війни в Кореї, скандали в адміністрації Трумена, загрозу комунізму та популярність Ейзенхауера – демократична партія та Стівенсон зазнали поразки на виборах, натомість Дуайт Ейзенхауер та республіканці одержали важливу перемогу. Ейзенхауер набрав 55.14% голосів населення та 442 голоси виборців.3 У січні 1953 року новий президент США Д. Ейзенхауер прийняв присягу. Новий президент від республіканців перервав багаторічне перебування демократів у Білому домі. Його виборча програма, а саме частина про зовнішньополітичну стратегію, будувалась на поширенні серед республіканців твердження про надмірну м’якість, яку Г. Трумен допустив по відношенню до 1 Chester J. Pach A Companion to Dwight D. Eisenhower. Hoboken: Wiley-Blackwell, 2017. С. 136 2 Chester J. Pach, Jr. Dwight D. Eisenhower: campaigns and elections. URl: https://millercenter.org/president/eisenhower/campaigns-and-elections (дата звертання: 26.12.2023) 3 Presidential General Election Results 1952. URL: https://uselectionatlas.org/RESULTS/national.php?year=1952&off=0&elect=0&f=0 (дата звертання 26.12.2023) https://millercenter.org/president/eisenhower/campaigns-and-elections https://uselectionatlas.org/RESULTS/national.php?year=1952&off=0&elect=0&f=0 15 світового комунізму та СРСР. Ейзенхауер підкреслював, що від цієї м’якості треба відмовлятися для ефективного захисту власних інтересів США. 1 Через півтора місяці після інавгурації Д. Ейзенхауера, 5 березня 1953 року на 73 році життя помирає Й. Сталін. З його смертю завершився найкривавіший період Радянського Союзу. 2 3 У державі розпочалась жорстка боротьба за владу, що вимагало зниження рівня протистояння та напруги у світі та схиляло СРСР до більш миролюбної політики, ніж це було у попередні роки. На роль «лідера» радянської держави висунувся голова Ради міністрів СРСР Г. М. Маленков, Л. Берія став другою людиною в країні, створивши та підпорядкувавши собі єдине МВД СРСР, міністром закордонних справ був Молотов, а міністерство оборони очолив Булганін.4 Вже у перші місяці після смерті Сталіна, Маленков зробив кілька заяв, які свідчили про пом’якшення позиції СРСР у багатьох ключових питаннях: у німецькому питання, у врегулювання на Корейському півострові, у питанні озброєнь тощо. Враховуючи значні внутрішні проблеми та боротьбу за владу, у радянському керівництві почали отримувати підтримку ідеї доктрини мирного співіснування, яку на початку 20-х років XX ст. висунув В. Ленін на противагу планам світової революції. Деяке пом’якшення позиції СРСР в цей період було зумовлено низкою факторів, зокрема перші повоєнні роки закріпили стан відносної безпеки СРСР. У 1949 році СРСР випробував власну атомну бомбу, тим самим порушивши американську атомну монополію, а у 1953 році пройшло випробування радянської водневої бомби. Також, СРСР після війни створив собі своєрідну буферну зону із держав-сателітів на західному кордоні. Таким чином, фактично зникло відчуття «оточення ворогами», що домінували у осередку радянського керівництва всі роки після революції. З іншого боку, в 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 87 2 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 107 3 Комсомольская Правда №55 от 6 марта 1953. URL: https://ic.pics.livejournal.com/oadam/33724550/1092232/1092232_original.png (дата звертання 28.12.2023) 4 Жуков Ю. Н. Борьба за власть в партийно-государственных верхах СССР весной 1953 года. URL: https://history.wikireading.ru/50171 (дата звертання 28.12.2023) https://ic.pics.livejournal.com/oadam/33724550/1092232/1092232_original.png https://history.wikireading.ru/50171 16 світі поширювалась інша тенденція – відчуття небезпеки можливої атомної війни, яка буде мати катастрофічні наслідки для обох наддержав.1 Слід зазначити, що після смерті Сталіна СРСР формально відмовився від тези про неминучість війни між СРСР та країнами Заходу, крізь призму якої до цього будувалась уся політика СРСР. Звичайно, ніхто не заперечував принципові розбіжності між СРСР та капіталістичним Заходом та сприймав боротьбу як неминуче, але риторика СРСР стала більш стриманою. У травні 1953 року Радянський Союз неочікувано відмовився від своїх претензій до Туреччини та відкликав свою ноту від 1946 року про необхідність перегляду режиму чорноморських протоків та їх оборони.2 Також, смерть Сталіна та зміни в керівництві СРСР викликали проблеми в старій системі тотального контролю над країнами народної демократії. Через залежність від СРСР просталінські лідери країн Східної Європи були залежні від будь-яких змін в політиці Москви. Посилення антисталінських настроїв в верхівці СРСР викликало десталінізацію керівництва соціалістичних країн. Це супроводжувалось зростанням очікування змін в різних прошарках населення та дестабілізації східноєвропейських режимів. Зокрема, в травні-червні 1953 року під тиском Москви в Угорщині було відсторонено від посади голови Ради міністрів Угорщини Матяша Ракоші, який на фоні десталінізація втратив свою популярність, а на його місце поставили Імре Надя.3 Зокрема, на втрату популярності Ракоші серед угорських комуністів вплинула політика Сталіна в Угорщині. За наказами Сталіна, Ракоші вчиняв в Угорщині репресії, арешти, вбивства і так далі. Відповідно, як тільки в політиці Москви почало простежуватись послаблення – угорці одразу розгорнули боротьбу проти Ракоші.4 Окрім Угорщини, неспокійною була ситуація й у НДР. Масштаби еміграції з НДР до ФРН невпинно зростали, а причиною виїзду громадян 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 87 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 88 3 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 108 4 Хрущев Н. С. Воспоминания. Время. Люди. Власть. Книга 2. Москва: Вече, 2016. с. 182 17 називали помилковий курс СЄПН на чолі з Вальтером Ульбріхтом на прискорену побудову соціалізму. Радянське керівництво застерігало своїх колег з НДР від форсованих темпів побудови соціалізму, оскільки, як вже було зазначено, внутрішня боротьба в СРСР не дозволяла збільшити допомогу для НДР від СРСР. В осередку радянського керівництва навіть лунали ідеї виводу радянських військ з НДР за умови порозуміння з Заходом у питання об’єднання та нейтрального статусу НДР. Зокрема, таку ідею висловлював Л. Берія. Такі настрої в Москві дійшли й до керівництва НДР, яка виявляло занепокоєність та не було впевнено в підтримці з боку Радянського Союзу. В той самий час, влада НДР заявила про впровадження нових, ще більш несправедливих, розцінок на оплату праці у сфері промисловості, що викликало невдоволення робітників. Такі обставини викликали невдоволення населення Східної Німеччини та вились у антиурядове повстання в НДР у червні 1953 року. 17 червня 1953 року почались виступи в Берліні, Лейпцигу, Магдебурзі, Дрездені та інших містах. В той самий час, почалися грабежі, підпали та напади на в’язниці зі звільненням ув’язнених. Органи поліції були паралізовані. Протестувальники вимагали відставку діючої влади та проведення вільних виборів в НДР. Влада Східної Німеччини звернулась до СРСР за допомогою. Було прийнято рішення використати радянські війська для придушення повстання. Придушенням повстання займався заступник міністра оборони СРСР В. Д. Сокловський. Радянські війська розпочали придушення повстання, зо супроводжувалось пограбуваннями, арештами та розстрілами, рішення про які приймалось на місці. Повстання було придушено та східнонімецьке партійне керівництво НДР зберегло за собою владу. В. Ульбріхт вдало скористався внутрішньою боротьбою в СРСР для власних потреб: 26 червня 1953 року відбувся арешт Берії, про що буде йтися далі, і Ульбріхт цим вдало скористався, почавши критикувати Берію. Ульбріхт стверджував, що у невдоволенні громадян винен не він, а процес лібералізації, який довелося розпочати через «невірні рекомендації» Берії. Це було вдалим рішенням, оскільки, фактично, доля Берії вже була вирішена, а Ульбріхт такими заявами підтримав Маленкова та 18 Хрущова, які були основними претендентами на владу, не враховуючи Берію. Ульбріхту вдалося зберегти свою посаду голови НДР, але ситуація в країні була дуже складною. СРСР довелося піти на поступки за проханням східнонімецького керівництва. СРСР відмовився від отримання репарацій від НДР та списав борги за окупаційні витрати після 1945 року. 1 Внутрішня боротьба в СРСР відволікала керівництво країни від зовнішньої політики та сконцентрувало увагу на особистих протистояннях за владу. Головне протистояння в боротьбі за владу розгорнулось між Микитою Хрущовим, Лаврентієм Берією та Георгієм Маленковим. На той момент, Хрущов ще не був першим у КПРС, тож головним конкурентом Берії був саме Маленков. З них двох, Берія виявився більш активним та приступив до вирішення питань внутрішньої та зовнішньої політики. Головною метою Берії було отримати «сталінський спадок» та закріпитися на верхівці влади. Проте, Берія переоцінив свої сили: в осередку комуністичної партії негативно сприйняли дії Берії, який намагався прокласти собі шлях до влади. Вже влітку виходить Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1953 року, в якому йшлося про злочинні та антидержавні дії Л. Берії. Також, Берію було позбавлено від його звання та нагород. Берію було заарештовано та взято під варту. Судова справа тривала до грудня 1953 року. 23 грудня 1953 року, виходячи з усіх обвинувачень, Лаврентія Берію було засуджено до смертної кари. Того ж дня, 23 грудня, вирок було виконано і Берію було розстріляно. Берія був головним конкурентом Хрущова у боротьбі за владу, а отже після смерті свого головного супротивника – позиції Микити Хрущова значно посилились. Восени 1953 р. Маленков був поступово відтіснений від влади діями першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущовим, який став визначною особистістю у сфері зовнішньої політики СРСР. 2 Якщо говорити про те, як в США сприйняли звістку про смерть Сталіна, то американська розвідка, одразу після смерті Сталіна, оголосила президенту, 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 108-109 2 Мозохин О. Б. Дело Лаврентия Берии. Сборник документов. Москва: Кучково поле, 2014., с. 10-13; 15 19 що новому радянському керівництву доведеться укріплювати свій внутрішній контроль і, відповідно, довгий час СРСР не візьме на себе нові напрями в зовнішній політиці. Багато американців вважали, що смерть Сталіна принесла б в СРСР хаос та непоправну шкоду для радянської системи влади. Американці вважали, що СРСР піде на довгий та непродуктивний перехідний період. Однак цього не сталось, незважаючи на жорстку внутрішню боротьбу, Хрущов досить швидко став визначною фігурою в радянській владі.1 Вже на початку 1954 року СРСР виступив із пропозицією по вирішенню німецького й австрійського питання, а саме було запропоновано відновлення суверенітету Австрії та об’єднання Німеччини за умови нейтралітети цих двох країн.2 Австрійське питання дійсно було вирішено. Почались перемовини між США, СРСР, Великою Британією та Франції стосовно Австрії. Все це вилилось у підписання «Державної угоди про відновлення незалежної й демократичної Австрії» у Відні 15 травня 1955 року. Цей договір припинив окупацію Австрії 4 державами, відновив її як суверенну, незалежну й демократичну державу у межах її кордону на 1 січня 1938 року. Натомість, відповідно з узятими забов’язаннями, 26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний закон про постійний нейтралітет Австрії.3 Однак вирішення німецького питання за цією схемою зіткнулося з протидією США та європейських країн. Річ у тім, що нейтральний статус Німеччини не входив у плани Заходу на чолі із США. Це можна пояснити декількома причинами, зокрема й новими концептуальними засадами адміністрації Д. Ейзенхауера, які невдовзі будуть сформовані у єдину «Доктрину Ейзенхауера» або «Доктрину нового погляду». США націлились на формування потужного блоку Західних держав за участю ФРН, саме тому закріплення нейтралітету Німеччини не входили в їх плани. Також слід 1 LaFeber W. America, Russia, and the Cold War 1945-1992. Ithaca: McGraw -Hill Companies, 1992., p. 147 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 88 3 Государственный договор о восстановлении независимой и демократической Австрии 1955 года, 15 мая. URL: http://doc20vek.ru/node/3842 (дата звертання 22.01.2024) http://doc20vek.ru/node/3842 20 зазначити, що однією з передвиборчих обіцянок Д. Ейзенхауера було скорочення бюджетних витрат, в тому числі й витрат оборонного бюджету. Водночас, адміністрація Ейзенхауера ставила перед собою мету домогтися успіхів в холодній війні та змусити СРСР йти на поступки. Цим завдання й підпорядковувалась нова зовнішньополітична доктрина США, основні положення якої вироблені держсекретарем в адміністрації Ейзенхауера – Дж. Даллесом. Зокрема, досягти скорочення бюджетних витрат планувалось за рахунок зміни балансу між звичайними та ядерними силами в оборонній політиці США. Замість того щоб розподіляти американські війська вздовж радянського кордону, що призводило до величезних витрат, Даллес запропонував залучити до цього ті держави, які зацікавлені в захисті від радянської загрози. Натомість США будуть забезпечувати ці сили ядерним прикриттям, що було головним засобом стримування радянської експансії. Власне, для цього і потрібно було формувати потужний військовий блок, в який повинна була входити й ФРН. Такий підхід мав забезпечувати високий рівень обороноздатності, але при цьому й зменшити військові витрати США, адже ядерні сили будуть обходитись дешевше, ніж відповідні по ефективності звичайні війська. Зростання ролі ядерної зброї в американській політиці було характерним не тільки для базової доктрини адміністрації Ейзенхауера, а й для двох концепцій, запропонованих Дж. Даллесом і покликаних трансформувати політику стримування надавши їй динамічності та ефективності. 1 Першою з цих двох концепцій була представлена у січні 1954 року Д. Даллесом: концепція «масової відплати» («Massive Retaliation»). Ця концепція передбачала можливість використання ядерної зброї навіть у разі виникнення обмеженого конфлікту з СРСР. На думку Даллеса, США мали негайно відповідати на загрозу радянської експансії, за власним вибором місця та засобів. Ця концепція означала, що американська адміністрація припускала 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 89 21 можливість переростання локального конфлікту з СРСР у глобальну ядерну війну.1 Другою концепцією, проголошеною Даллесом, була концепція «Відкидання комунізму», також відома як «доктрина визволення» оскільки під час проголошення засад своєї майбутньої концепції у січні 1953 року, Дж. Даллес зазначив, що метою цієї доктрини є визволення народів Східної Європи та СРСР від комунізму. Особливістю цієї доктрини було те, що вона використовувалось майже виключно до країн Східної Європи, на відміну від, наприклад, схожої доктрини Рейгана, яка вже могла використовуватись й в інших частинах світу.2 Суть цієї доктрини полягала у переході від суто оборонного підходу, в якому, зазвичай, республіканці звинувачували своїх попередників, до більш активних наступальних дій. На думку Дж. Даллеса, загроза масованого ядерного удару має бути фактором стримування СРСР та його союзників не тільки в їх зовнішній політиці, а й у внутрішній. Ідея полягала в тому, що під такою загрозою уряди соціалістичних країн не зможуть настільки широко застосовувати репресії проти своїх громадян, що призведе до підйому рівня спротиву комунізму в соціалістичному таборі та в кінцевому результаті призведе до падіння комуністичних диктатур під тиском масових виступів населення. Поступове «відкидання» комунізму повинно було початися з країн Східної Європи, а з годом перейти й на СРСР.3 Окрім нових концептуальних засад адміністрації Ейзенхауера, були й інші причини відмови Заходу у створенні нейтральної Німеччини. Починаючи ще з жовтня 1950 року, у США, Великої Британії та Франції були свої плани щодо майбутньої інтеграції Німеччини в Західну структуру. У жовтні 1950 року Франція запропонувала ідею Європейського оборонного товариства (ЄОТ) – 1 Massive Retaliation. URL: https://apps.dtic.mil/sti/citations/AD0764412 (дата звертання 22.01.2024) 2 U.S. Aid to Anti-Communist Rebels: The "Reagan Doctrine" and Its Pitfalls. URL: https://www.cato.org/sites/cato.org/files/pubs/pdf/pa074.pdf (дата звертання 22.01.2024) 3 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 90 https://apps.dtic.mil/sti/citations/AD0764412 https://www.cato.org/sites/cato.org/files/pubs/pdf/pa074.pdf 22 військового угруповання 6 європейських держав: Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та ФРН. 1 2 На думку тогочасного прем’єра Франції Рене Плевена, Німеччина потрібна для побудову міцної європейської оборони, оскільки вона має широкі можливості постачання робітничої сили, фінансів та обладнання для ЄОТ. Тим не менш, велика кількість французів все ще мали занепокоєння стосовно німецького мілітаризму – стереотипне занепокоєння яке, також, розділяла й велика кількість американців. Беручи до уваги цю проблему, економіст Жан Монне та Мінестерство оборони Франції, використовуючи приклад тогочасних міжнародних європейських підприємств, розробили план створення Європейської армії. Рене Плевен представи план восени 1950 року: Європейська оборонно організація, що підпорядковується ЄОТ – таким був запропонований план. Ця «армія» буде комплектуватися та фінансуватися європейцями, а командування буде здійснюватися Верховним головнокомандувачем об’єднаних сил НАТО в Європі. Таким чином, у німців не буде ані національної армії, ані національного генерального штабу. Також передбачалось, що початкова участь Німеччини на вищих командних рівнях буде обмежена. Для самих французів цей план передбачав набагато більшу роль в питання європейської оборони, ніж коли це було компетенцією виключно США та Великої Британії. Втім, французький план був прийнятним для Німеччини тільки в тому випадку, якщо він буде скорегований щоб надати ФРН рівні права з Францією. Ось слова німецького канцлера Аденауера в Бундестазі: «Якщо буде зроблена запит про участь Німеччини в обороні Західної Європи – тоді ФРН повинна бути готова зробити необхідний внесок. Але обов’язковою умовою такого внеску повинна бути повна рівність прав Німеччини з іншими учасниками».3 1 Коваленко Л. В. Курс Великої Британії щодо «Німецького питання» (1949-1961 рр.). 2015. с. 93. URL: https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf (дата звертання 24.01.2024) 2 Європейське оборонне товариство. URL: https://leksika.com.ua/19020101/ure/yevropeyske_oboronne_tovaristvo (дата звертання 24.01.2024) 3 Kanarowski Stanley M. The German army and NATO strategy. Washington: National Defense University Press, 1982. 94 p. https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf https://leksika.com.ua/19020101/ure/yevropeyske_oboronne_tovaristvo 23 ЄОТ вважалось Великою Британією та США найкращим способом інтеграції німецького оборонного комплексу до західної системи оборони, оскільки він був би включений до наднаціональних сил товариства. Звичайно, перспективи переозброєння Німеччини викликали занепокоєння в громадян європейських країн, оскільки пройшло зовсім мало часу після Другої світової війни. Тогочасний міністр закордонних справ Великої Британії Е. Бевін під час виступу в палаті общин 29 листопада 1950 р. підтримав ідею включення Німеччини в систему оборони Європи, але зазначив, що ризикувати неможна, тому німецьке включення в оборону Західної Європи має бути у формі угруповань в інтегрованих європейських структурах.1 Уряди Західних країн висловили підтримку планам участі Західної Німеччини в ЄОТ і почали розробляти подальший план дій. Перший крок по реалізації цих планів було зроблено 26 травня 1952 року підписанням «Боннського договору», також відомого як «Загальний договір». Це був договір між США, Великою Британією та Францією з одного боку та ФРН – з іншого. Цей договір декларував формальне припинення дії окупаційного режиму на території Західної Німеччини, надаючи ФРН суверенітет у внутрішній та зовнішній політиці. Але, США, Велика Британія та Франція зберегли за собою особливі права та забов’язання щодо статусу Берліна та питань можливого об’єднання Німеччини. Також ці країни зберегли за собою право розміщувати свої війська на території Західної Німеччини у разі потреби. Цей договір, із деякими змінами та доповненнями, пізніше увійде до Паризьких угод 1954 р.2 Вже наступного дня, 27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Паризький договір про заснування Європейського оборонного товариства. Але, для набуття чинності договір ще потрібно було ратифікувати, з чим пізніше виникнуть труднощі.3 Сам договір складався з 132 статей та 1 Коваленко Л. В. Курс Великої Британії щодо «Німецького питання» (1949-1961 рр.). 2015. с. 93. URL: https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf (дата звертання 25.01.2024) 2 Vertrag über die Beziehungen zwischen der Bundesrepublik Deutschland und den Drei Mächten 3 Давиденко Д. В. Європейський Союз: історія створення та розвиток. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/9752/1/Davidenko.pdf (дата звертання 25.01.2024) https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/9752/1/Davidenko.pdf 24 кількох додаткових протоколів. Договір містив положення про те, що ЄОТ діятиме в рамках НАТО. Передбачалося створення наднаціональної європейської армії. Включення ФРН в ЄОТ порушувало умови Потсдамської конференції 1945 року, що, очевидно, викликало напруження та занепокоєння.1 Очевидно, плани Заходу по інтеграції ФРН в структуру оборони Західної Європи негативно сприймалися в СРСР. Для Радянського Союзу було недопустимо входження Німеччини в цілому чи її частини у військові угруповання на зразок ЄОТ. В той самий час, пропозиція СРСР в так званій «ноті Сталіна» щодо формування національних сил в Німеччині була неприйнятна для Заходу, оскільки суперечила меті збереження свободи, перешкоджанню агресії та усуненню відродження мілітаризму. Німецьке членство в НАТО на момент 1953 року вважалося передчасним та серйозно не розглядалося, оскільки цей варіант розвитку подій, по-перше, викликав би ще більше напруження у відносинах з СРСР, по-друге, цей варіант розвитку подій не знаходив особливої популярності у канцлера ФРН К. Аденауера з одного боку, та був значно менш прийнятним для французької сторони. Тому, на думку міністра закордонних справ Великої Британії у 1951 – 1955 роках Ентоні Ідена, цей варіант мав залишатись в резерві на випадок провалу ідеї ЄОТ. Найлегшим способом «знизити напругу» та досягти домовленості з СРСР був нейтралітет об’єднаної Німеччини. Але нейтралітет Німеччини був, по-перше, неприйнятним для К. Аденауера та більшості німецького народу. А по-друге, вважався небезпечним для Заходу, оскільки нейтральна Німеччина без зв’язків із Заходом, на думку Е. Ідена, у разі роззброєння стала би жертвою СРСР. Якщо б об’єднана Німеччина була б озброєна, у відповідності з пропозицією СРСР, то невдовзі могла б повернутись до політики балансування між Сходом та Заходом, або навіть гірше – спробувати повернути свої втрачені східні території. Окрім цих проблем, нейтралітет Німеччини призвів би до втрати суттєвого німецького внеску в західну оборону. Враховуючи віддаленість США 1 Паризький договір 1952. URL: https://leksika.com.ua/17530607/legal/parizkiy_dogovir_1952 (дата звертання 27.01.2024) https://leksika.com.ua/17530607/legal/parizkiy_dogovir_1952 25 та плани по виведенню американських військ, які базувались в Німеччині, з Європи – подібний варіант вирішення німецького питання міг розглядатись лише в надзвичайному випадку, якби всі інші варіанти провалились. Але, це означало б потенційне перетворення СРСР на господаря в Європі.1 25 січня – 18 лютого 1954 року відбулась зустріч міністрів закордонних справ у Берліні. Головною метою була спроба дійти згоди з СРСР в німецькому питанні. Позиція Заходу була представлена Е. Іденом. Відповідно до представленого ним плану, підписання мирного договору та об’єднання Німеччини повинні бути досягнуті шляхом: по-перше, повинні відбутися вільні вибори по всій території Німеччини, самі вибори повинні проходити відповідно до виборчого закону, підготовленого чотирма державами, та проходити під наглядом комісії чотирьох держав. По-друге, повинно відбутися зібрання національних зборів відповідно до результату виборів, на якому повинні узгодитись питання щодо розробки конституції та проведена підготовка до мирних переговорів. По-третє, прийняття конституції та формування загально німецького уряду, який буде відповідальний за ведення перемовин щодо мирного договору. По-четверте, узгодження, прийняття та введення в силу мирного договору. Також, слід окремо зазначити, що за цими умовами, об’єднана Німеччина мала б право самостійно обирати союзи, в які вона захоче вступити.2 Окрім цього, радянське керівництво навіть виголосило бажання вступу СРСР до НАТО, але очікувано отримали відмову.3 Вочевидь, ці умови західних країн були неприйнятні для СРСР. Так само, як раніше висунуті умови СРСР були неприйнятними для Заходу. Основною точною протистояння було саме питання входження Німеччини в цілому або її частини в військово-політичні угруповання. На цій зустрічі у Берліні західна 1 Коваленко Л. В. Курс Великої Британії щодо «Німецького питання» (1949-1961 рр.). 2015. с. 94. URL: https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf (дата звертання 27.01.2024) 2 Documents on Germany, 1944-1959: background documents on Germany, 1944-1959, and a chronology of political developments affecting Berlin, 1945-1956. p. 115. URL: https://search.library.wisc.edu/digital/AXXHERLSQAL44S8T (дата звертання 29.01.2024) 3 Как СССР вступал в НАТО. URL: http://www.secret-r.net/arkhiv-publikatsij/9-2009/kak-sssr-vstupal-v-nato (дата звертання 27.01.2024) https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf https://search.library.wisc.edu/digital/AXXHERLSQAL44S8T http://www.secret-r.net/arkhiv-publikatsij/9-2009/kak-sssr-vstupal-v-nato 26 дипломатія успіху не досягла, не дивлячись на переконання Дж. Даллеса, що зі смертю Сталіна та початком внутрішньої боротьби за владу в СРСР політика радянської держави зміниться від жорсткої лінії до більш гнучкої, і в разі сильної та рішучої політики Заходу вдасться досягти згоди у питання об’єднання Німеччини. Але так не сталося. До того ж, каральні заходи СРСР в НДР 17 червня 1953 року, про які йшлося вище, залишили свій відбиток і пропозиції СРСР щодо «врегулювання німецького питання» розглядалися як черговий пропагандистський крок та ще більше переконували Захід в необхідності укріплення ФРН як антикомуністичного бастіону в Європі. Повертаючись до інтеграції ФРН в оборонну структуру Заходу, постало питання ратифікації договору про ЄОТ. У квітні 1954 року цей договір пройшов ратифікацію в країнах Бенілюксу та ФРН. Але, 30 серпня 1954 року договір про ЄОТ не пройшов ратифікацію в парламенті Франції.1 Проект ЄОТ зазнав провалу, що негативно сприйнялось у Вашингтоні, але це не змінило плани США згуртованості та співпраці західноєвропейських країн. Але, також, в США розуміли, що досягти поставленої мети буде неможливо без залучення ФРН в структуру західноєвропейської оборони та налагоджування її багатосторонньої співпраці з іншими країнами Заходу. Думку американської адміністрації поділяли в Лондоні. Саме дипломатичні зусилля Лондона, зокрема дипломатія британського міністра закордонних справ Е. Ідена дозволила вивести ситуацію з глухого кута після провалу ЄОТ. З вересня 1954 року Лондон почав перемовини з Францією, висловивши ідею включення ФРН в Західний союз.2 Західний союз або Брюсельський договір – це договір між Великою Британією, Францією та країнами Бенілюксу про військову та стратегічну кооперацію на випадок зовнішньої агресії.3 1 Коваленко Л. В. Курс Великої Британії щодо «Німецького питання» (1949-1961 рр.). 2015. с. 94. URL: https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf (дата звертання 27.01.2024) 2 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 116 3 Text of the Modified Brussels Treaty. URL: https://web.archive.org/web/20191220021100/http://www.weu.int/Treaty.htm (Дата звертання 29.01.2024) https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf https://web.archive.org/web/20191220021100/http:/www.weu.int/Treaty.htm 27 Окрім цього, в Римі почались перемовини про залучення й Італії до Західного союзу. В цілому, французька сторона була не проти розширення Західного союзу, хоча долучення ФРН та Італії до цього союзу значно відрізнялося від того, що пропонувалося в договорі ЄОТ, оскільки Західний союз був міжнародним союзом, в той час як в Парижі схилялися до «наддержавної інтеграції» ФРН. Тим не менш, Франція погодилась з умовами Лондона та Вашингтону про залучення ФРН до Західного союзу. Окрім цього, вектор перемовин розширився і почався розгляд питання членства ФРН в НАТО. Хоча ще в липні 1953 року цей варіант розвитку подій практично не розглядався та вважався передчасним.1 Наприкінці вересня – на початку січня 1954 року почалися консультації стосовно цього питання. В Лондоні відбулась конференція за участю США, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, ФРН та Італії, на цій конференції обговорювались питання перетворення Західного союзу (Брюссельського пакту) на Західноєвропейський союз із включенням до його лав ФРН та Італії. Окремо велися дискусії стосовно включення ФРН в НАТО та додаткові функції Західноєвропейського союзу стосовно контролю озброєння ФРН. 23 жовтня на Паризькій конференції були підписані Паризькі угоди. По-перше, було підписано протокол про скасування окупаційного режиму в ФРН, фактично до Паризьких угод 1954 року увійшов Боннський договір від 26 травня 1952 року, але зі змінами та доповненнями. ФРН отримала право створення власних збройних сил із власним генеральним штабом. Хоча ФРН й отримала статус суверенної держави, але, по відношенню до неї, збереглися деякі обмеження та умови, серед них створення спеціальної комісії, яка мала контролювати озброєння та формування нової німецької армії. Також, ФРН взяла на себе забов’язання ніколи не застосовувати силу чи свій статус для об’єднання Німеччини чи зміни існуючих кордонів ФРН. Окрім цього, ФРН не могла виробляти чи мати зброю масового ураження (ядерну, хімічну чи 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 116 28 бактеріологічну). По-друге, за умовами Паризької конференції 1954 року, Брюссельський договір (Західний союз) було змінено, а на його основі утворено Західноєвропейський союз із включенням до нього ФРН та Італії. По-третє, окремим протоколом йшла резолюція про приєднання ФРН до НАТО.1 2 6 травня, зі вступом у силу всіх домовленостей, ФРН стала членом НАТО. Членство ФРН в НАТО мало величезну цінність, оскільки ані Франція, ані країни Бенілюксу не могил сформувати чисельну армію для урівноваження радянської присутності у Східній Європі, а США та Велика Британія не хотіли розміщувати на материку чисельні сили. Саме тому створення Бундесверу мало величезне значення для всієї структури Західної оборони, адже ФРН могла створити чисельні збройні сили. В майбутньому, вже за декілька років після створення Бундесверу у 1955 році, ФРН поповнить ряди сил НАТО декількома десятками тисяч добре підготовлених солдатів, повністю інтегрованих в структуру НАТО. А вже за 10 років після свого створення Бундесвер стане основою сил НАТО в Європі.3 Окрім цього, включення ФРН в військово-політичну структуру Заходу дозволяло союзникам контролювати військову політику ФРН, зокрема плани нового генерального штабу, розробку військової доктрини тощо. Загалом, прийняття ФРН в НАТО мало дві основні мети: перша з них, очевидно, посилення військових позицій НАТО в Європі для стримування експансії СРСР, а ФРН потрібна була, в першу чергу, аби створити противагу чисельному військовому контингенту СРСР в Європі. Друга мета, це нейтралізація потенційних реваншистських настроїв в Німеччині. Такий розвиток поді серйозно бентежив інші Європейські країни, зокрема Францію, адже після Другої світової війни пройшло зовсім мало часу, і враховуючи її результати – багатьох європейців серйозно непокоїла можливість відродження нацистських ідей в новій німецькій армії та генеральному штабі. Тому країни 1 Паризькі угоди 1954. URL: https://leksika.com.ua/14210923/legal/parizki_ugodi_1954 (дата звертання 31.01.2024) 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 110 3 Germany and NATO. URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/declassified_185912.htm (дата звертання 31.01.2024) https://leksika.com.ua/14210923/legal/parizki_ugodi_1954 https://www.nato.int/cps/en/natohq/declassified_185912.htm 29 НАТО залишили для себе шляхи контролю за діями ФРН. Така подвійна мета альянсу була закріплена в концепції «подвійного стримування» - яка мала дві основні функції: протидія експансії СРСР та нейтралізація можливих реваншистських ідей Німеччини.1 У відповідь на інтеграцію ФРН до структури Західної оборони, першим кроком радянської влади було те, що вже 7 травня 1955 року влада СРСР заявила про припинення дії союзного договору між СРСР та Великою Британією від 1942 року та аналогічного договору СРСР з Францією від 1944 року. Таким чином, фактично, було знищено юридичну базу співробітництва СРСР з колишніми союзниками по антигітлерівської коаліції. Другом кроком СРСР було створення власного військового блоку, використавши для цього привід «відповісти» Заходу на вступ ФРН до НАТО. 14 травня 1955 року відбулась нарада у Варшаві за участі представників СРСР, НДР, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії та Албанії. Також, у якості спостерігачів були присутні представники КНР. На цій нараді було підписано Варшавський договір про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. Вступив у дію договір 5 червня того ж року.2 Договір передбачав утворення військового альянсу та системи консультацій всіх членів. В самому тексті договору наголошувалось, що цей військовий блок є оборонним та створюється для забезпечення безпеки в Європі, але СРСР використовував його для досягнення власних цілей, зокрема однією з неафішованих причин утворення ОВД було забезпечення юридичної бази для збереження радянських військ в країнах Східної Європи. Створення ОВД стало одним з головних чинників загострення міжнародної напруги та закріпило блокове протистояння на наступні 36 років.3 Саме створення ОВД вважалося аномальним явищем, оскільки, по-перше, дивувала відсутність попереднього переговорного процесу та планування структури альянсу, що суперечить більшості теорій створення подібних 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 117-118 2 Варшавський договір. URL: https://esu.com.ua/article-33231 (дата звертання 05.02.2024) 3 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 119 https://esu.com.ua/article-33231 30 альянсів. По-друге, створення військового блоку суперечило більш мирному курсу побудови відносин з Заходом, до якого схилялось радянське керівництво після смерті Й. Сталіна, а створення військового блоку соціалістичних держав було явним кроком до загострення.1 У спробах знайти порозуміння на фоні загострення відносин між СРСР та Заходом, 18 – 23 липня 1955 року відбулась Женевська нарада за участі представників СРСР, США, Великої Британії та Франції. Одним з головних питання була німецька проблема та перспективи майбутнього об’єднання Німеччини. СРСР пішов на поступки та погодився на принцип вільних виборів в об’єднаній Німеччині, за умови що Захід відмовиться від ідеї залучення об’єднаної Німеччини до НАТО. Як і раніше, Захід категорично відмовлявся від ідей нейтральної Німеччини, оскільки вважали, що нейтральна Німеччина не зможе протистояти радянському впливу та, в кінцевому результаті, стане жертвою експансії СРСР. Сторони не дійшли згоди та Женевська нарада закінчилась провалом.2 Вступ ФРН до НАТО допоміг вирішити ще одну проблему, яка протягом післявоєнних років розхитувала єдність Заходу, а саме Саарське питання. Суперечки з цього приводу тривали вже багато років, висувались різноманітні ідеї вирішення цієї проблеми, серед них й ідея «європеїзації» Саару, але постійні суперечки між Францією та ФРН з одного боку, та між саарським населенням з іншого, не дозволяли вирішити цю проблему. Подальші події, такі як вступ ФРН до НАТО та економічне зростання Західної Німеччини посилили пронімецькі настрої населення Саарського регіону. Нарешті, 23 жовтня 1955 року було проведено референдум в Саарі, за результатами якого Саар має повернутись до Німеччини. Після цього, між Францією та ФРН була підписана угода, яка передбачала приєднання Саарського регіону до ФРН, а Франція 1 Crump L. The Warsaw Pact Reconsidered. Amsterdam, 2015. p. 25 2 Коваленко Л. В. Курс Великої Британії щодо «Німецького питання» (1949-1961 рр.). 2015. с. 95. URL: https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf (дата звертання 27.01.2024) https://old.istznu.org/page/issues/44/19_2.pdf 31 отримала постачання саарського вугілля. Таким чином, Саарське питання було вирішено.1 Не дивлячись на провал Женевської наради у липні 1955 року, СРСР надіслав канцлеру ФРН К. Аденауеру запрошення відвідати Москву. Вже у вересні 1955 року відбувся офіційний візит делегації ФРН у СРСР, результатом цього візиту стало встановлення дипломатичних відносин між двома країнами, хоча у договорі містились значні розбіжності в позиції двох країн стосовно НДР. Одразу після візиту делегації ФРН, Радянський Союз уклав Угоду про відносини із НДР. Слідом за ліквідацією у травні 1953 р. Радянської контрольної комісії, було ліквідовано ще й посаду Верховного комісара СРСР у Німеччині. НДР, фактично, отримала свободу у вирішенні своїх взаємовідносин із ФРН.2 Після того, як Федеративна Республіка Німеччина встановила дипломатичні відносини із СРСР, німецько – німецький антагонізм швидко вийшов на новий рівень, та вже отримав зовнішньополітичне значення. Уряд ФРН почав перейматись можливими діями у відповідь з боку НДР, а саме спробою встановити дипломатичні відносини з країнами Заходу, а для ФРН це було неприпустимо. Тодішній секретар Міністерства закордонних справ ФРН Вальтер Хальштейн ініціював зовнішньополітичну доктрину, яка мала б завадити НДР вдатись до аналогічних дій – доктрину Хальштейна. Суть цієї доктрини полягала у тому, що міжнародне визнання або встановлення дипломатичних відносин будь-якою країною із НДР вважатиметься ворожим актом щодо ФРН. Відповіддю на такий акт буде обмеження дипломатичних відносин або їх повний розрив. 23 вересня 1955 року влада ФРН офіційно заявила про включення положень цієї доктрини до зовнішньої політики Західної Німеччини. Тим не менш, НДР також існувала вигода з цієї доктрини. Керівництво Східної Німеччини отримало можливість звинуватити Західну Німеччину у «відсутності» НДР на світовій арені, тим самим відводячи увагу 1 Міжнародні відносини. Саарське питання. URL: http://lib-net.com/content/9889_Saarske_pitannya.html (дата звертання 01.02.2024) 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 110 - 111 http://lib-net.com/content/9889_Saarske_pitannya.html 32 від інших проблем НДР, які не дозволяли їй ефективно встановлювати дипломатичні відносини з іншими країнами, серед таких проблем, наприклад, нестача фінансування. Слід зазначити, що Міністерство закордонних справ Східної Німеччини вело неефективну політику та докладало замало зусиль для досягнення міжнародного визнання НДР. Дуже часто, керівництво Східної Німеччини мало сумніви, стосовно необхідності відкриття своєї дипломатичної місії в інших країнах, аргументуючи це тим, що економічні інтереси НДР повинні бути вище ніж можливість відкриття посольства за кордоном. Часто, Радянському Союзу доводилось тиснути на НДР, щоб та відкрила своє представництво в тій чи іншій державі. Яскравим прикладом цього є ситуація з Екваторіальною Гвінеєю. СРСР збирався збудувати в цій країні станцію супутникового спостереження на морський порт. Екваторіальна Гвінея, в свою чергу, хотіла, щоб в країні було відкрито посольство Східної Німеччини. Але керівництво НДР не було дуже зацікавлене в цьому, та всіляко затримувало вирішення цього питання. Також, від представників Східної Німеччини лунали твердження, що відкриття посольства в цій країні буде затратним, а економічні інтереси НДР не повинні відходити на другий план через можливість відкриття посольства в іншій країні. 1 Зі вступом ФРН до НАТО та утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників США та СРСР. Зі вступом ФРН до НАТО, на думку американського керівництва, НАТО перетворилось на справжній військову структуру, яка була цілком здатна ефективно розв’язувати військові завдання, які могли виникати впродовж холодної війни, оскільки ФРН мала необхідні людські ресурси та виробничі потужності, в той час як інші члени НАТО не мали таких можливостей у виробництві зброї чи у забезпеченні людськими ресурсами. Що стосується СРСР, то радянське керівництво також військово-політичну консолідацію своєї зони впливу в Європі ще до створення ОВД. Основна система військової співпраці СРСР в Європі виглядала як 1 Torben Gülstorff Die Hallstein-Doktrin – Abschied von einem Mythos. URL: https://www.bpb.de/themen/deutschlandarchiv/253953/die-hallstein-doktrin-abschied-von-einem-mythos/ (дата звертання 13.02.2024) https://www.bpb.de/themen/deutschlandarchiv/253953/die-hallstein-doktrin-abschied-von-einem-mythos/ 33 двосторонні домовленості про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. Такі договори було укладено з Чехословаччиною, Польщею, Югославією, Румунією, Угорщиною, Болгарією. Крім того, ці країни почали укладати схожі договори й між собою, що, фактично, стало початком співпраці у сфері безпеки та оборони між країнами східного табору. Крім того, ці взаємні домовленості між країнами Східної Європи були спрямовані й на те, щоб покласти край територіальним суперечкам та будь-яким протиріччя всередині цієї зони впливу СРСР в Східній Європі, що мало усунути потенціал для початку внутрішніх міждержавних конфліктів в радянській зоні впливу. Після вступу ФРН до НАТО Радянському Союзу потрібно було відповісти. До того ж, ця подія стала своєрідним «приводом», яким СРСР пояснював створення власного військового союзу. СРСР пішов на створення ОВД для того, щоб остаточно об’єднати навколо себе країни Східної Європи та створити ефективний механізм, для того щоб керувати збройними силами всього блоку. Біполярна структура міжнародних відносин періоду холодної війни отримала свій розвиток у блоковому протистоянні західного та східного таборів, кожний з яких вже мав свій військовий блок. 1 1 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 84-85 34 РОЗДІЛ 2. ЗАГОСТРЕННЯ ТА АПОГЕЙ ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ У 1955 – 1962 РОКАХ ХХ СТ. Як вже було зазначено, після смерті Й. Сталіна, позиція СРСР на міжнародній арені дещо пом’якшилась, а особа Сталіна почала піддаватись критиці в осередку радянської верхівки. Причиною цьому була внутрішня боротьба в СРСР яка, по-перше, дестабілізувала ситуацію всередині радянської держави, що означало нестачу сил для подальшого протистояння з Заходом. По-друге, критика дій Сталіна була непоганим способом перекласти всю провину саме на нього, відвернувши увагу від не менш злочинних дій інших представників радянської влади. Цим активно користувався Микита Хрущов.1 14 – 25 лютого 1956 року відбувся XX з’їзд КПРС, який свідчив про офіційний початок відходу радянського керівництва на чолі з М. Хрущовим від сталінських зовнішньополітичних ідей, зокрема концепції неминучої війни з капіталістичними країнами. Також, все це супроводжувалось засудженням культу особи Й. Сталіна. 2 Однією з головних ідей XX з’їзду КПРС була концепція «Мирного співіснування», яка посилалась на ідеї В. Леніна у 1917 роках. Тим не менш, ідея «Мирного співіснування» 1950-х років XX ст. не була повним повторенням ідей Леніна, оскільки в ній містився ряд важливих змін. По-перше, радянське керівництво відмовилось від сталінської тези про неминучість нової світової війни. Акцент зміщувався на можливість довготривалого мирного періоду міжнародного розвитку, для якого буде характерним відсутність великих війн між соціалістичними й капіталістичними країнами. Тим не менш, нове радянське керівництво та сам М. Хрущов не виключали можливість нової світової війни, а трактування ідеї довготривалого миру була роботою теоретиків, оскільки вона дарувала народам СРСР відчуття світлого майбутнього, надії на краще та хоч трохи звільняла 1 XX з’їзд КПРС та його наслідки для України. URL: https://newtime7.livejournal.com/5241.html (дата звертання 02.03.2024) 2 Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика, Київ 2010., с. 164 https://newtime7.livejournal.com/5241.html 35 людей від постійних страхів у зв’язку з нібито неминучим наближенням нової війни. По-друге, Хрущовська ідея «Мирного співіснування» передбачала продовження ідеологічної боротьби з імперіалізмом. Нетерпимість до «чужої буржуазної ідеології» та всебічне відстоювання переваг «соціалістичного способу життя» були характерними рисами нової радянської програми. На Заході ця програма здавалась вкрай суперечливою, оскільки вкрай важко було зрозуміти, яким чином «мирне співіснування» може розвиватись паралельно з антикапіталістичною пропагандою та протиставленням всього «соціалістичного» всьому «капіталістичному». По-третє, ідея «мирного співіснування» не відміняла марксистсько-ленінського твердження про «неминучу загибель капіталізму» та «розповсюдження комунізму на весь світ».1 Втім, головною подією XX з’їзду КПРС, яка й зробила його таким популярним, була доповідь Микити Хрущова на зачиненому засіданні 25 лютого 1956 року, де Хрущов виступив зі своєю доповіддю «Про культ особи та його наслідки», в якій він засуджував Й. Сталіна та культ його особи. Загалом, в своїй доповіді, Хрущов нагадав про те, що класичний марксизм – ленінізм суворо засуджує будь-які прояви культу особи, згадав про відмічені ще Леніним негативні риси характеру Сталіна і так далі.2 В цій доповіді, політика Сталіна називалась хибною, а в низці моментів – злочинною. Зокрема це стосувалось репресій, тортур і так далі. Але, хоч критика Сталіна в цій доповіді була досить різкою – вона не була глибокою, оскільки оминались системні засади й справжні причини становлення сталінського режиму. Причинами виникнення культу пояснювались виключно ворожим капіталістичним оточенням, особистими негативними рисами Сталіна та гострою класовою боротьбою. Тобто, Хрущов в своїй доповіді намагався відділити саму особу Сталіна від системи, яка сприяла появі цього культу особи, оскільки Хрущов й сам був задіяний в цій системі. В 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 123 – 124. 2 О культе личности и его последствиях. Доклад XX съезду КПСС (Н.С. Хрущёв). URL: http://surl.li/rgvhh (дата звертання 05.03.2024) http://surl.li/rgvhh 36 доповіді датою початку сталінського терору названо 1934 рік, все що було від 1917 до 1934 років в цій доповіді жодним чином не засуджується, а це автоматично виключає зі списку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1932 – 1933 рр. і так далі. Таким чином, у своїй доповіді Хрущов намагався обійти питання відповідальності всієї правлячої верхівки за вчинені злочини. У доповіді все робилось так, щоб максимально піднести особу Леніна, партію та існуючий лад, а всю відповідальність перекласти виключно на саму особу Сталіна, не зважаючи на те, що у всіх цих страшних злочинах винен не лише сам Сталін, а й тоталітарна система та ідеологія марксизму – ленінізму, яка й породила цю систему.1 Рішення про десталінізацію, прийняті на XX з’їзді КПРС, а потім і офіційна постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 року про подолання культу особи Й. Сталіна викликали широкий резонанс у всьому світі, а перед усім в самому Радянському Союзі та соціалістичних країнах. В СРСР це проявлялось у вигляді часткового руйнування та реформування сталінського репресивного апарату та підкорення його новому керівництву КПРС. Це супроводжувалось частковим послабленням репресій проти інакомислячих. На хвилі критика сталінського режиму в СРСР почався період «хрущовської відлиги». Разом із внутрішніми змінами в самому СРСР, змін зазнали й стосунки Москви з іншими соціалістичними державами. У квітні 1956 року було розпущено Комінформ, який, фактично, в минулі роки був інструментом диктування своїх правил Москвою в інших соціалістичних країнах. За це СРСР регулярно піддавали критиці правителі інших соціалістичних держав, зокрема Югославія та Албанія. Загалом, антисталінські кроки нової влади в СРСР викликали глибоке занепокоєння лідерів інших комуністичних партій. Зокрема, такі зміни в політиці СРСР були зустрінуті тривогою та недовірою з боку Китаю, в якому складався «свій» культ особи лідера комуністичної партії Китаю Мао Цзедуна. Очевидно, Мао Цзедун не міг змиритись з критикою Сталіна, яку, в цілому, 1 XX з’їзд КПРС та його наслідки для України. URL: https://newtime7.livejournal.com/5241.html (дата звертання 05.03.2024) https://newtime7.livejournal.com/5241.html 37 можна було видозмінити та застосувати по відношенню до самого Мао Цзедуна. Загалом, Китай не прийняв новий курс розвитку Микити Хрущова та вкрай підозріло відносився до спроб СРСР покращити відносини із США.1 Слід звернути увагу й на ситуацію в інших країнах соцтабору. Що стосується ситуації в Польщі – то там майже всі сфери політичного, економічно, соціального та культурного життя підпорядковувались одній партії – Польській об’єднаній робітничій партії. В країні була планова економіка та реалізовувався шестирічний план (1950 – 1955), проте все це робилось за рахунок погіршення умов життя. З 1953 року спостерігалось стрімке зниження рівня життя, підвищення норм праці, зниження зарплатні і так далі. Також спостерігалась нестача продовольчих та інших товарів. Все це викликало невдоволення всіх прошарків суспільства. Після смерті Сталіна в країнах соцтабору почали проходити поступові зміни – терор почав потроху стихати, люди перестали жити в страху та почали вимагати свої права та покращення рівня життя. Почався процес так званої відлиги, проте все це відбувалось поступово. Тим не менш, польське населення залякували потужним апаратом безпеки, який повинен був придушувати спротив та забезпечувати контроль за населенням. Проте в травні 1956 року помер президент Польщі та перший секретар ЦК ПОРП (Польської об’єднаної робітничої партії) Болеслав Берут. Питання стосовно обрання його наступника, на тлі подій в СРСР, переросло в дискусію всередині правлячої партії стосовно шляхів розвитку Польщі. А у червні 1956 року до Польща з Москви дійшла хвиля критики культу особи Й. Сталіна, що ще більше сприяло невдоволенню громадян ситуацією в Польщі. 2 Червневі події 1956 року в Познані є важливим історичним фактом у сучасній історії Польщі. Вони шокували тодішню громадську свідомість поляків і мали величезний вплив на подальший напрямок розвитку Польщі.3 Працівники більшості познанських підприємств й заводів були невдоволені 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 125 – 126. 2 Polskie Miesiące Czerwiec 1956, Historia. URL: http://surl.li/sbfzr (дата звертання 27.03.2024) 3 Jastrząb Łukasz Problematyka "pierwszego strzału" w Poznańskim Czerwcu 1956 r. URL: http://surl.li/sbgru (дата звертання: 29.03.2024) http://surl.li/sbfzr http://surl.li/sbgru 38 підвищенням норми праці, скороченням зарплатні, погіршенням умов життя тощо, тому вимагали від влади вирішити цю проблему, яка назріває ще з 1953 року. Найгарячіша ситуація була на заводі ZISPO. Працівники майже всіх заводів і підприємств Познані влаштовували мітинги та намагалися отримати від влади конкретні відповіді й пропозиції. Не отримавши бажаного, робітники заводів вирішили вийти на вулиці та почати протест проти свавілля влади. Вранці 28 червня 1956 року працівники ZISPO розпочали свою ходу по вулицях Познані, до них активно приєднувались працівники й інших заводів. Тисячі людей вийшли на площу, викрикуючи лозунги та демонструючи плакати. Лозунги були такими: «Ми голодні!», «Ми хочемо хліба!», «Ми хочемо вільну Польщу!», «Геть комуністів!». Демонстранти провели декілька перемовин з представниками польської влади, але це не дало результату. Почалися перші сутички протестувальників з міліцією, розпочалися вуличні бої та стрілянина. Влада вирішила придушити повстання силою.1 До Познані прибув генерал Станіслав Поплавський та розмістив свій штаб на околиці міста. Разом з ним, також, прибули прем'єр міністр Юзеф Циранкевич. В місто зайшов 4 армійський корпус разом з 19-ю танковою дивізією, загалом близько 8 – 10 тисяч солдатів. Перші декілька годин солдати активно відкривали вогонь по всіх підряд, хто траплявся на вулицях Познані. Повстанці відчайдушно чинило спротив, знищили або підбили близько 24-х танків. Тим не менш, повстання було придушено. 2 Найвідоміша партійна оцінка події в Познані була представлена прем'єр- міністром Юзефом Циранкевичем у знаменитій радіопередачі з Познані 29 червня 1956 року о 19:30. У колективній пам'яті поляків глибоко засіли похмурі слова, сказані на той час: «Будь-який провокатор чи безумець, який посміє підняти руку на народну владу, нехай буде впевнений, що влада відрубає йому руку на користь робітничого класу, на користь трудового селянства та інтелігенції, окрім багатьох економічно обґрунтованих вимог, серед 1 Polskie Miesiące Czerwiec 1956, Historia. URL: http://surl.li/sbfzr (дата звертання 27.03.2024) 2 István Kovács o polskim Czerwcu 1956. URL: https://dzieje.pl/wiadomosci/istvan-kovacs-o-polskim-czerwcu-56 (дата звертання: 29.03.2024) http://surl.li/sbfzr https://dzieje.pl/wiadomosci/istvan-kovacs-o-polskim-czerwcu-56 39 робітничого класу діють провокаційні та сварні елементи, які бажають використати проти нас невдоволення робітників у економічних питаннях».1 Хвиля арештів та репресій накрила протестувальників практично одразу. Перші арешти проходили під час придушення протестів. Усього до 8 серпня було затримано близько 750 людей. Офіційна влада Польської Народної Республіки заявила, що вони не збираються карати усіх підряд, а хочуть відмежувати звичайних робітників, які висували переважно адекватні й законні вимоги, від хуліганів та кримінальних елементів, які вчиняли безлад та злочини прикриваючись протестувальниками. На ділі ж нерідко відбувались затримання звичайних робітників, від яких, під час допитів і побиття, вимагали зручні для влади показання. Загалом це повстання показало всю нелюбов простих робітників і громадян до існуючого комуністичного режиму, який, нібито, правив від імені якраз робітничого класу. Це було перше масове повстання жителів великого міста в Польській Народній Республіці проти комуністичної влади, в свою чергу, комуністи придушили це повстання силою, залучивши армію й танки.2 Події в Познані вплинули й на внутрішній «клімат» в ПОРП. Новий лідер ПОРП Едвард Охаб не мав достатньої влади та авторитету й не зміг запобігти розвитку гострої внутрішньої боротьби в партії. Найбільшу підтримку мав Владислав Гомулка, який був знятий з усіх своїх посад у 1948 році тодішнім керівництвом ПОРП та репресований. Він був живим символом спротиву старому керівництву партії. У липні 1956 року його було відновлено як члена партії та обрано до складу ЦК ПОРП. В Кремлі до Гомулка ставились скоріше негативно. Питання формування нових правлячих органів ПОРП вирішили відкласти до наступного пленуму, який планувався в жовтні. На фоні цього, в Кремлі почало складатися враження, що Польща вирішила схилитися до проведення антирадянської політики. Саме тому, М. С. Хрущов вирішив 1 Poznańscy komuniści o Czerwcu 1956. URL: https://web.archive.org/web/20211121104754/https://gloswielkopolski.pl/poznanscy-komunisci-o-czerwcu-56/ar/c1- 15684587 (дата звертання: 29.03.2024) 2 Polskie Miesiące Czerwiec 1956, Historia. URL: http://surl.li/sbfzr (дата звертання 05.04.2024) https://web.archive.org/web/20211121104754/https:/gloswielkopolski.pl/poznanscy-komunisci-o-czerwcu-56/ar/c1-15684587 https://web.archive.org/web/20211121104754/https:/gloswielkopolski.pl/poznanscy-komunisci-o-czerwcu-56/ar/c1-15684587 http://surl.li/sbfzr 40 втрутитись в ситуацію.1 Хрущов підтримував телефонний зв’язок з Охабом. Дізнавшись ситуацію, Хрущов запропонував Охабу прийняти в Варшаві делегацію з СРСР на чолі з Хрущовим, проте Охаб неочікувано відмовився і попросив Хрущова не приїжджати, поки не закінчить засідання ЦК, аргументуючи це тим, що їм треба порадитись і все обговорити. Очевидно, після цього Охаб втратив довіру радянської верхівки, зокрема й Хрущова. Після отриманої відмови, Хрущов ще більше захотів особисто приїхати до Варшави для втручання в ситуацію. У черговій телефонній розмові Хрущов твердо сказав Охабу, що делегація з СРСР приїде, аргументуючи це стратегічною важливістю Польщі для СРСР. Хрущов почав збирати делегацію, в яку увійшов він, А. І. Мікоян та Н. А. Булганін. Коли літак з радянською делегацією приземлився на аеродромі в Польщі, їх зустріли Охаб, Гомулка, Циранкевич та інші. Втім, як відмітив сам М. С. Хрущов у свої спогадах, зустріч була вкрай холодною. Загострення напруги досягло своєї кульмінації коли радянську делегацію не допустили до повноцінної участі в пленумі, а попросили знаходитись в окремо виділеному місці. Слід зазначити, що під час прибуття радянської делегації до Польщі, Хрущов віддав наказ привести польські війська, під командуванням радянських офіцерів, до бойової готовності та почати стягувати їх до Варшави, щоб, у разі необхідності, вони могли швидко втрутитись. Пленум проходив у дуже напруженій обстановці, манера спілкування була грубою, інколи взагалі не дипломатичною. Лунали антирадянські заклики та вимоги вивести радянські війська з Польща та прибрати радянських офіцерів з польської армії.2 Втім, не дивлячись на напруженість ситуації, радянське керівництво вирішило не йти на загострення. На це було декілька причин, зокрема слід виділити особисту розмову М. С. Хрущова та В. Гомулка, під час якої вони змогли встановити контакт та навіть знайти порозуміння на підґрунті спільних антисталінських поглядів. До того ж, альтернативою Гомулка був Охаб, але він 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 127 2 Хрущев Н. С. Воспоминания. Время. Люди. Власть. Книга 2. Москва: Вече, 2016. с. 283 41 втратив довіру Хрущова та продемонстрував себе як слабкого лідера. Хрущов офіційно визнав обрання В. Гомулка першим секретарем ЦК ПОРП та погодився на вилучення К. К. Рокоссовського зі складу правлячих органів ПОРП. Під час особистої розмови, Гомулко зміг завоювати довіру Хрущова, новий польський лідер пообіцяв, що Польща буде й далі йти соціалістичним шляхом розвитку в союзі з СРСР, але лише за умови врахування польської національної, культурної та історичної специфіки. Також, досягнутий в польській проблемі компроміс включав у себе значну лібералізацію економічного життя, зокрема: відмова від насильницької колективізації сільського господарства, введення багатомандатної системи на виборах до польського сейму, нормалізація відносин з Католицькою церквою тощо. Таким чином, польська проблема була врегульована шляхом компромісу, проте зі сторони це виглядало як поступка з боку СРСР. 1 Втім, Польща була не єдиною «проблемною» соціалістичною країною для СРСР. Початок «десталінізації» в СРСР значно послабив позиції «сталінського» лідера Угорщини Матяша Ракоші. В Угорщині, так само як і в Польщі, утворилась атмосфера критики правлячої партії, народ вимагав реформ. Більша частина критики була сфокусована якраз на постаті Ракоші, якого критикували навіть деякі комуністичні газети. Ракоші виявився не спроможним втримати владу та нормалізувати ситуацію, тому радянське керівництво вирішило відправити Ракоші у відставку, а на його місце прийшов Ерне Гере, який, як виявилось далі, не мав достатньої влади та авторитету, щоб нормалізувати ситуацію. В жовтні 1956 року новини про події в Польщі досягли Угорщини, що ще більше загострило ситуацію. Польський «Жовтень» та досить вдалий спротив Гомулки радянським вимогам надихнули незадоволене угорське суспільство та підштовхнула до більш радикальної боротьби за свої права та свободи. Досить поступлива позиція Москви у вирішенні польського питання та той факт, що СРСР не застосував свої війська 1 Богатуров А. Д., Аверков В. В. История международных отношений 1945-2008. Москва: Аспект Пресс, 2010. с. 127 – 128 42 під час польської кризи – змусив багатьох угорців вважати, що СРСР, можливо, відмовився від політики контролю за соціалістичними країнами. За прикладом поляків, угорці почали відкрито виступати зі своїми вимогами, серед них вивід радянських військ з Угорщини, створення нового керівництва країни на чолі з Імре Надем, відновлення державної символіки та політика десталінізації, включно з демонтажем пам’ятників Й. Сталіну. 23 жовтня 1956 року студенти організували демонстрацію в якості підтримки поляків. Поступово демонстрація розросталась спочатку до 50 тисяч людей, а потім і до 200 тисяч людей. Протестувальники розділились на три колони в центрі міста, одна колона висунулась до площі Парламенту, вимагаючи відновлення посади Надя. Інша колона рушила на площу Героїв, зваливши пам’ятник Сталіну. Третя колона рушила до будівлі радіокомітету, вимагаючи того, щоб їх умови транслювались по радіо, на що отримало відмову. Після чого почалась облога будівлі радіокомітету. У відповідь, по демонстрантах почалась стрільба, яка перетворила демонстрацію на збройне повстання. Протестувальники сформували імпровізовані військові загони, які отримали зброю з поліцейських постів та від солдатів, які підтримали демонстрантів. Розуміюча, що ситуація виходить з під контролю, Хрущов прийняв рішення втрутитись та надати угорським комуністам військову підтримку. 24 жовтня 1956 року радянські солдати й танки увійшли в Будапешт. Повсталі зустріли радянські війська коктейлями Молотова та рішучим спротивом, що стало неприємною несподіванкою для радянського керівництва, оскільки вони розраховували, що одного вигляду радянських танкових колон буду достатньо, щоб зломити дух протестувальників, але вони були налаштовані на рішучий спротив. Хоч радянським військам і вдалося зайняти важливі об’єкти в Будапешті, але вуличні бої не затихали. Одразу за радянськими військами в Будапешт прибули Суслов та Мікоян, які поспішно визнали Імре Надя новим головою керівництва Угорщини. 26 жовтня Надь почав спроби встановити контакт й домовитись з протестувальниками. Надь погодився з багатьма вимогами протестувальників та перестав визнавати ці події «контрреволюційним повстанням». 27 жовтня 43 Надь сформував новий уряд. 28 жовтня внаслідок політичних дій Надя та жорсткого спротиву угорських протестувальників було досягнуто угоду про припинення вогню. Також, СРСР погодився вивести свої війська з Будапешту. На перший погляд, повстання угорців завершилось їх перемогою: Надь відмінив однопартійну систему та сформував коаліційний уряд та офіційно визнав місцеві революційні ради в Угорщині. Вже 30 жовтня радянські війська вийшли з Будапешту та навіть готувався вивід радянських військ зі всієї території Угорщини. СРСР навіть розробив декларацію про відносини СРСР з другими соціалістичними країнами, в якій йшлося про те, що кожна країна має право самостійно обирати свій шлях до соціалізму. До речі, потім радянська пропаганда та офіційна радянська історіографія намагалися приховати ці факти ведення перемовин про вивід радянських військ з Угорщини та про поступки керівництва СРСР. Тим не менш, ситуація в Угорщині не стабілізувалась, на території країни все ще відбувались сутички, а некомуністичні сили вимагали повний вихід Угорщини з зони впливу СРСР. Ситуація дуже стрімко змінювалась, і вже 31 жовтня 1956 року Хрущов прийняв рішення не виводити війська з Угорщини, а силою придушити повстання.1 О 6 годині вечора 1 листопада, отримавши одностайну підтримку уряду, Імре Надь оголосив у зверненні по радіо, що Угорщина виходить із Варшавського договору і тепер вважає себе нейтральною державою, направляючи те саме послання Організації Об'єднаних Націй. У цьому посланні до Організації Об'єднаних Націй та великих західних держав було запропоновано визнати нейтралітет Угорщини, а Раді Безпеки було запропоновано терміново обговорити позицію Угорщини. На цей запит не було дано жодної відповіді. ООН та великі держави були надто стурбовані Суецькою кризою. Коли у другій половині дня 2 листопада Франція та Великобританія наполягли на піднятті питання ситуації в Угорщині у Раді Безпеки, США були проти, ще 26 жовтня 1956 року Дуайт Ейзенхауер проінформував М. Хрущова, що США не зацікавлені в угорській проблемі та зазначив, що вони не розглядають країни 1 Laar Mart The Power of Freedom - Central and Eastern Europe after 1945. Unitas Foundation, 2010. с. 91-93 44 Східної Європи, в тому числі й Угорщину, як своїх потенційних союзників. Більш того, Суецька криза, яка розпочалась 29 жовтня, ще більше унеможливила навіть потенційну допомогу Заходу Угорщині, оскільки Велика Британія та Франція були зайняті в Єгипті.1 Вранці, 4 листопада, радянські війська у складі близько 17 дивізій почали діяти. Розпочалась операція із кодовою назвою «Вихор». Радянські війська врахували минулі помилки, та перш за все провели операцію з перекриття основних доріг в Будапешт та низки інших важливих доріг, аби завадити повстанцям підходити з інших міст в столицю. Робітники та студенти чинили відчайдушний опір окупантам, але в них не було шансів проти регулярної армії, але угорцям вдалося знищити якусь кількість радянської техніки.2 1 Laar Mart The Power of Freedom - Central and Eastern Europe after 1945. Unitas Foundation, 2010. с. 96-98 2 Johanna C. Granville The First Domino: International Decision Making During the Hungarian Crisis of 1956. Texas A&M University Press, 2003. с. 97 45 На фото вище ми бачимо знищений радянський танк. А загалом, угорцям вдалося знищити чи вивести з ладу 18 радянських танків, 9 бронетранспортерів, 13 гармат, 4 РСЗВ та іншу техніку1 Бої в Будапешті тривали до 7 листопада, а в деяких інших районах Угорщини – до 14 листопада. За час цих буїв загинуло не менше 2600 угорців. По завершенню революції було страчено 300 угорців та не менше 22 тисяч людей відправили у в’язниці. З радянського боку було зафіксовано 1982 радянських солдата вбитими, пораненими чи зниклими безвісти. Імре Надь був вимушений укритись в посольстві Югославії, але був зраджений та заарештований. Пізніше, у 1958 році, його буду страчено. Було знищено останні осередки угорського спротиву, а Радянський Союз призначив нову угорську владу на чолі з Яношем Кадаро. Близько 200 тисяч угорців втекли з країни до Австрії. Весь Західний світ пасивно спостерігав за страшними подіями в Угорщині і не зробив нічого, щоб допомогти борцям за свободу. По столицях західних країн пройшли хвилі протестів, але вони практичного нічого не дали. США зробили все можливе, щоб залишитись осторонь від цього конфлікту. Єдиною реакцією Західного світу на трагедію в Угорщині стала Ради Безпеки ООН, в якій засуджувалась радянська агресія по відношенню до Угорщини. Нажаль, це були лише пусті слова, а реальної підтримки угорці так і не отримали.2 Як вже було зазначено, паралельно з подіями в Угорщині на сході також розвивалась складна ситуація, а саме Суецька криза. Всі розмови про мирне співіснування, що не раз звучали на саміті в Женеві у 1955 році, не змогли змінити саму суть тодішнього устрою світу – США та СРСР, дві ведучі держави того часу, були непримиримими конкурентами. Будь-який успіх однієї сторони сприймався як поразка іншої. Таким чином, у 1955 році, через кілька місяців після того самого саміту в Женеві, СРСР пішов на дуже зухвале рішення – уклав з єгипетським лідером Г. А. Насером велику угоду на постачання зброї. Це було дуже зухвале рішення, яким Хрущов прагнув заявити про свій вплив у 1 Венгрия 1956. URL: https://www.e-reading-lib.com/chapter.php/95319/31/aleksandr-okorokov-sekretnye-voyny- sovetskogo-soyuza.html (дата звертання 01.05.2024) 2 Laar Mart The Power of Freedom - Central and Eastern Europe after 1945. Unitas Foundation, 2010. с. 99 https://www.e-reading-lib.com/chapter.php/95319/31/aleksandr-okorokov-sekretnye-voyny-sovetskogo-soyuza.html https://www.e-reading-lib.com/chapter.php/95319/31/aleksandr-okorokov-sekretnye-voyny-sovetskogo-soyuza.html 46 регіоні. Хоч на початку формальним постачальником зброї була Чехословаччина, але потім від цього прикриття відмовились. У будь-якому випадку, на Заході знали про дії СРСР і це їх дуже непокоїло. Особливо Велику Британії, для якої Єгипет був надважливим «спадком» імперського минулого. Звичайно, найважливішим був Суецький канал, який став життєво важливою транспортною й торгівельною артерією. Своїми діями, Хрущов перетнув «санітарний кордон», тому Захід вирішив діяти.1 Перш за все, Захід вирішив протистояти радянському постачанню зброї в Єгипет економічними важелями. США призупинили видання кредитів Єгипту та вимагали негайно анулювати всі домовленості Єгипту з СРСР стосовно постачання зброї, пригрозивши блокувати Єгипет з моря, щоб не допустити прохід кораблів зі зброєю. 19 липня 1956 року, США оголосили, що відмовляють Єгипту у видачі кредиту на 270 мільйонів доларів, хоча цей кредит був узгоджений ще до початку цього загострення. Разом з США, «економічну блокаду» Єгипту розпочали Велика Британія та Франція. Але, Г. Насер вирішив не поступатись, а йти на загострення. 26 липня 1956 року, на мітингу в Олександрії, Г. Насер заявив, що оскільки Захід відмовився надавати Єгипту гроші в кредит – Єгипет отримає ці гроші з Суецького каналу. Таким чином, Насер заявив про націоналізацію Суецького каналу. Єгипетські війська без затримок зайняли зону каналу.2 Окрім націоналізації Суецького каналу, Насер, також, заблокував Тиранську протоку – єдиний вихід Ізраїлю до Червоного моря.3 Націоналізація Суецького каналу Насером несла величезні збитки для країн Заходу, оскільки величезна кількість вантажних кораблів та танкерів з нафтою проходили через цей канал. Крім того, посилення впливу СРСР в регіоні через Єгипет також непокоїло Захід. Саме тому, в інтересах, в першу чергу, Великої Британії та Франції було якнайшвидше розблокувати канал. Але, 1 Kissinger Henry Diplomacy. Simon & Schuster, 1994. с. 522-523 2 Суэцкий кризис 1956. URL: https://historiwars.narod.ru/Index/XXv/aiw/aiw1956.htm (дата звертання 01.05.2024) 3 1956: Египет захватывает Суэцкий канал. URL: http://news.bbc.co.uk/ont