МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
імені В. Н. КАРАЗІНА 

 

 
ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

 
 

 

 

ПОЕТИКА ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ  

В МАЛІЙ ПРОЗІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА 

 

 

 

 

Кваліфікаційна робота 

студентки 2 курсу 

заочної форми навчання 

другого (магістерського) рівня 

вищої освіти 

спеціальності 035 «Філологія» 

спеціалізації 035.01 «українська мова 

і література» 

Іващенко Марії Олексіївни 

 

 

Науковий керівник: 

Матвєєва Тетяна Степанівна, 

доктор філологічних наук, 

професор  

 

 

 

 

 

Харків – 2023  



ЗМІСТ 

ВСТУП……………………………………………………………………………..…3 

Розділ 1. РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ Б. ГРІНЧЕНКА В КРИТИЦІ ТА 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ……………………………………………………...…….6 

Висновки до розділу 1………………………………………………………………18 

Розділ 2. ПОЕТИКА ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ…..20 

Висновки до розділу 2……………………………………………………………....32 

Розділ 3. ВНУТРІШНІЙ СВІТ ПЕРСОНАЖІВ МАЛОЇ ПРОЗИ БОРИСА 

ГРІЧНЕНКА: ЕМОЦІЇ, НАСТРОЇ, АФЕКТИ. ТЕМПЕРАМЕНТ………………..34 

3.1 Емоції та настрої головних персонажів……………..…….……………….......36 

3.2 Патологічні стани головних персонажів: загальна 

характеристика……………………………….…………………………...……….. 43 

3.3 Темперамент як ключова характеристика поведінкової моделі головних 

персонажів…………………………………………………………………………..48 

Висновки до розділу 3………………………………………………………………56 

Розділ 4. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ У МАЛІЙ ПРОЗІ Б. 

ГРІНЧЕНКА………………………………………………………………………...58 

Висновки до розділу 4………………………………………………………………75 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...…76 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………..82 

ДОДАТКИ..………………………………………………………………………....97 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



3 
 

ВСТУП 

У своїй діяльності Борис Грінченко обстоював ідею досягнення вищої мети, 

яка полягала у набутті суспільного блага, перш за все, за рахунок освіти. Адже 

неграмотна, неписьменна людина не має можливості розвиватися, аналізувати, 

приймати самостійні рішення – свідомістю такої людини легко маніпулювати. 

Основним шляхом реалізації цієї ідеї Б. Грінченко вбачав літературу: реалістичну, 

сповнену життєвої правди, позбавлену прикрас, правдиву, і що важливо – не ту, 

що змальовує звичний пересічному українцю побут, а таку, що відображає 

психологічний стан людини, глибоко проникає у її свідомість.  Письменник 

ставив за мету пізнати людину, її внутрішній світ, розібратися в особливостях 

становлення особистості, у тому числі внаслідок різних чинників: соціальних, 

економічних, історичних, культурних, політичних.  

Борис Грінченко відомий як письменник, педагог, критик, фольклорист, 

етнограф, редактор, видавець і зовсім не відомий як психолог, хоча його 

схильність до психологізації очевидна. Він розкривав передусім внутрішній світ 

людини, її власне «Я». Саме характер цікавить митця. Характер – унікальний. Він 

формується під впливом індивідуальних рис, притаманних людині, і 

неповторного життєвого досвіду – тобто охоплює внутрішню і зовнішню сфери 

відповідно. Саме тому у Б. Грінченка герой твору багатогранний, різнобічний – 

це насамперед індивідуальність.  

Щоби сформувати у читача уявлення про інтенсивність переживань, 

пристрастей, різнобарвність як позитивних, так і негативних емоцій, наявність 

афектів і неврозів, автор вдається до значної кількості засобів характеротворення. 

Як наслідок, мотиви, наміри і прагнення кожного з персонажів, що часто 

відображаються в діях і вчинках, стають зрозумілими, а підсвідоме – відкритим.  

Актуальність теми обумовлена тим, що, на нашу думку, Борис Грінченко 

– недооцінений письменник, його творчість є малодослідженою у порівнянні з 

іншими видатними українськими авторами, а надто це стосується психологічного 

аспекту письменницької діяльності, зокрема питання характеротворення у його 



4 
 

прозових творах. Тому в своїй роботі ми й спробуємо частково заповнити цю 

лакуну.  

Кваліфікаційну роботу виконано на кафедрі історії української літератури 

Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в науковому 

семінарі «Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття: проблеми 

інтерпретації» в межах наукової теми кафедри «Жанрово-стильові особливості 

української літератури ІХ – ХХІ століть».  

Мета роботи полягає у дослідженні поетики характеротворення у малій 

прозі Б. Грінченка.  

Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання: 

1) зреферувати напрацювання попередників у вивченні творчості Б. 

Грінченка;  

2) проаналізувати науково-теоретичні студії з проблем поетики 

характеротворення; 

3) виділити й дослідити художні вияви внутрішнього життя головних 

персонажів малої прози Б. Грінченка: настроєво-емоційний фон 

поведінкової моделі, типи темпераменту; 

4) виокремити й прокоментувати основні характеротвірні засоби, 

використані письменником у малій прозі.  

Об’єктом дослідження є твори: «Сама, зовсім сама» (1885), «Каторжна» 

(1888), «Олеся» (1890), «Покупка» (1900), «Болотяна квітка» (1901), «Пан 

Коцький» (1904). 

Предметом дослідження є поетика характеротворення у перерахованих 

творах.  

Наукова новизна. У роботі представлений деталізований порівняно з 

існуючим у грінченкознавстві погляд на ступінь вияву психологізму в малій прозі 

письменника.  

Практичне значення роботи. Основні положення роботи можуть бути 

використані для подальших наукових досліджень художньої спадщини Б. 

Грінченка, а також на уроках літератури, у факультативних заняттях у ЗОШ.  



5 
 

Апробація роботи. Усі розділи роботи обговорювалися на заняттях у 

науковому семінарі.  

Структура роботи: Кваліфікаційна робота складається зі вступу, чотирьох 

розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг 

роботи 130 сторінок, із них 13 сторінок списку використаних джерел (85 

позицій), 34 сторінки – додатки.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



6 
 

РОЗДІЛ 1. Рецепція творчості Б. Грінченка в критиці та літературознавстві 

«Але не проміняє кедр нагірний своєї долі на долю трави лугової.  
Не зійде з своєї кам’яної вершини в тиху долину.  

Стоятиме там, поки віку його, поки снаги вистачить.  
Могутній, гордий кедр, окраса рідного Ливана й вірний Вартовий його» 

М. Чернявський 

 

Творчість Б. Грінченка наразі досить рідко стає об’єктом дослідження 

літературознавців, на відміну від інших класиків української літератури, а якщо 

і досліджується, то переважно як народницька, педагогічна та просвітницька. 

Здебільшого теми статей, монографій, курсових, дипломних та інших наукових 

робіт присвячені ідейно-естетичним, національно-соціальним аспектам, у яких 

здійснено детальний аналіз біографії, епістолярію, публіцистики, етнографічних 

праць та художніх творів письменника і педагога. Проте, вважаємо, що теми, 

присвячені зображенню внутрішнього світу людини, характеротворенню, 

психологізму, ментальним, духовним і філософським питанням в цілому – 

малодосліджені. Зокрема це стосується творів: «Сама, зовсім сама» (1885), 

«Каторжна» (1888), «Олеся» (1890), «Покупка» (1900), «Болотяна квітка» (1901), 

«Пан Коцький» (1904). Портретування, мовлення, дії та вчинки героїв, 

відтворення їхнього внутрішнього життя через емоції, настрої та афекти не 

висвітлено детально, що зумовило вибір теми кваліфікаційної роботи.  

Щоб зрозуміти чому Б. Грінченко у своїх творах вдавався до глибокого 

психологізму, слід відповісти на запитання: яким був Борис Грінченко? Що було 

передумовою формування його письменницького світогляду? Які цінності, 

морально-етичні орієнтири стали фундаментом його поглядів і, як наслідок, його 

діяльності?  

Найвагомішою подією свого життя Борис Дмитрович вважав вірність власним 

поглядам, про що пише у автобіографії: «Мій життєпис цілком нікому не цікавий. 

Тим можу з його подати тілки одну дату, коли народивсь: 27 падолиста (ХІ.) 1863 

р. Цікавіше питання про те, як сталось, що я не пішов у зрадники» [84, с. 5]. У 

примітці дружина письменника Марія Загірня уточнює, що мав на увазі Б. 

Грінченко: «себто не пішов працювати на російську культуру, освіту і не став 



7 
 

займатися “обрусительством”» [84, c. 6]. Згадуючи у своїй розповіді про 

перебування чоловіка у в’язниці і його мовчання під час допитів, Загірня 

виокремлює його чесність і людську гідність, наголошує, що шістнадцятирічним 

Борисом захоплювалися тодішні молоді інтелігенти [44, c. 7]. 

Один з перших дослідників біографії Бориса Грінченка М. Плевако у своїх 

спогадах про перебування письменника у Києві і випробування, з якими довелося 

там зустрітися, зазначає: «Борис Дмитрович почував у руках своїх більше сили, 

а в грудях більше любови до свого діла й завзяття, до повсякчасної боротьби з 

усяким лихом. Ніщо, ніяка сила не могла зіпхнути Бориса Грінченка з його шляху, 

ніхто не міг присилувати його забути хоч на хвилину про свою роботу. Усі 

перешкоди він обходив, з усякої боротьби виходив переможцем, хоч і по довго 

доводилось боротись иноді. До всяких перешкод він так звик, що казав було: ,,На 

те й лихо, щоб з тим лихом битись!”» [53, c. 49], що свідчить про силу його 

характеру, цілеспрямованість та готовність до боротьби за власні переконання і 

віру в них. Цьому можна знайти підтвердження і у рисах, які він цінував у інших, 

зокрема у Шевченка, «Кобзар» якого мав значний вплив на життя і творчість 

майбутнього письменника: «Він був не тільки величезний талант, – зазначав Б. 

Грінченко, – але й дуже виразна, міцна індивідуальність, яка змагалася виявити і 

виявляла завсігди саму себе, всю повню своїх власних індивідуальних сил» [2, c. 

2]. 

Співзасновник Української радикальної партії С. Єфремов у спогадах згадує 

про добре серце Бориса Дмитровича. Навіть під час найбільш нужденних 

періодів, отримуючи мізерне жалування, Б. Грінченку вдавалося заощаджувати 

на книжки, допомагати школярам, годувати голодних учнів кулішем з салом: 

«Тяжко вразливий був молодий учитель на людське горе, сльози та бідування і 

що сили та снаги було, допомагав людям» [21, с. 8]. 

М. Чернявський, що пліч-о-пліч працював з Борисом Грінченком у Чернігові, 

займаючись спільною літературною діяльністю, у своєму творі «Кедр Ливана» 

характеризує Б. Грінченка як людину «з великою моральною силою й гордим 

духом, що свої переживання таїла в глибині своєї душі», а його образ закарбовує 



8 
 

«ясним і непригніченим» [80, с. 7], проте додає: «не такий був Гринченко, щоб з 

уст його можно було почути жалісливі слова й безсилі нарікання, але він 

переживав великі страждання» [80, с. 34]. 

Кажуть, очі – дзеркало душі. Ті, хто був особисто знайомий з Борисом 

Дмитровичем, у описі зовнішності найперше виділяють його погляд та очі: 

«Характерні дві зморшки між бровами, а під ними спокійні, навіть часом неначе 

холодні, горді очі. Прямота й упевненість в собі. Ось які риси насамперед 

кидались у вічі тому, хто глянув би на Б. Грінченка, коли він був спокійний і 

мовчав» [80, с. 3]; «Грінченко справді був особливий. Уже самі очі його говорили 

про велике благородство душі, в них не було нічого вульгарного, щоденного. Хто 

бачив ці очі при ріжних настроях душі, той не може їх забути. Таких очей удруге 

не зустрінеш» [44, с. 13]. Та й сам Б. Грінченко послуговувався описом очей як 

способом відображення характеру своїх героїв, про що також пишуть сучасні 

дослідники його творчості: «Особливiстю Грiнченка-портретиста є увага до 

виразу очей персонажiв як засобу видимої мови почуттiв при розкриттi 

психологiчних станiв. Таким чином письменник вiдтворює широкий дiапазон 

переживань людини» [29, с. 3], «Особливістю є увага до виразу очей, що 

відтворює душевний стан героя» [76, с. 23], «Зовнішність може не бути 

загадковою, але повинна виразом очей, рисами обличчя, поставою засвідчувати 

в героєві наявність шляхетності, поезії почуття» [11].  

Товариші Б. Грінченка М. Чернявський, С. Єфремов у своїх мемуарах 

приділяють основну увагу біографії письменника, побіжно згадуючи його твори, 

оминаючи психологічні аспекти творчості митця. Так С. Єфремов перераховує: 

«Багато ще єсть гарних оповіданнів у Б. Грінченка. В них росказує він про гіркий 

талан самітної дівчини, що нігде місця не нагріла й притулку собі не знайшла 

(«Сама, зовсім сама»), про поневіряння одуреної сироти, про життя за нелюбом 

або безталання покинутої жінки («Каторжна»)» [21, с. 31].  

Одні з перших короткий аналіз оповідання «Каторжна» здійснили у своїх 

працях Л. Смілянський та С. Рудниченко. Проте, вважаємо, авторів «Критико-

біографічного нарису 1930 р.» та «Популярно-критичного нарису 1931 р.» 



9 
 

відповідно заангажованими та упередженими внаслідок їхніх комуністичних 

поглядів, що унеможливлює об’єктивне висвітлення творчості Б. Грінченка. 

Зокрема автори вдаються до наступних висловів:  «літературу вважав за чи не 

єдиний на його час спосіб пропаганди», «надто захоплювало бажання загітувати 

читача», «навмисне мовчав про революційне виховання робітника», 

«зосереджував свою увагу на розбещеній моралі у шахтаря» [65, с. 38]; «основне, 

що хоче змалювати в оповіданнях, – селянське вбозтво, безправ’я і національний 

гніт» [65, с. 43]; «книжечки ці писані (у Чернігові) з такою думкою, щоб 

одвернути увагу трудящих від революційної клясової боротьби. В них старанно 

обминали всяке злободенне питання селянського життя. Тоді, як селянство 

задихалося в поміщицьких лабетах від безземелля, – Грінченко давав селянам 

такі книжечки як “Пустиня Сахара”, “Фінляндія” [61, с. 13]  (автор не зважає на 

те, щоб друкувати книги, Б. Грінченку доводилося оминати цензуру); «виходить, 

за Грінченком, що краще залишити українського селянина неписьменним 

дикуном, аби тільки він зберіг у собі “національні риси”», «радить українській 

інтелігенції йти не на революційну боротьбу, а зростатись з царським державним 

апаратом», «буржуазний націоналіст» [61, с. 17]. Ще один дослідник 

культурницької діяльності Б. Грінченка в радянській історіографії В. Коряк 

стверджує, що Б. Грінченко  «стояв на межі поміж письменником і графоманом», 

а його література «перейнята наскрізь войовничим націоналізмом» [25, с. 17].  

Щоб спростувати деякі висловлювання зазначених авторів, варто звернутися 

передусім до автобіографії Б. Грінченка, у якій він зазначає, що зазнавав цензури, 

доводилося по кілька разів надсилати ті ж книги, аби їх дозволили до друку [84, 

с. 6]. Також М. Плевако пише, що у видавничій діяльності було багато перешкод 

[53, с. 38], книжки пускали до друку, бо Б. Грінченко був «напосідливий і 

упертий», кілька разів переробляв книжку і знову посилав до цензури [53, с. 40]. 

Чернігівський період творчості письменника збігається зі скрутним становищем 

селян: холера, зубожіння народу, виселення в чужі краї, чума на худобу, тож Б. 

Грінченко прагнув зробити все, що у його силах, у тому числі видаючи книжки 

«Пустиня Сахара» чи «Фінляндія», що пройшли цензуру: «Працюймо коло того, 



10 
 

коло чого можна: даваймо народові, що можна, даваймо багато і скоро, та дбаймо, 

щоб ті книжки йшли в народ, а не лежали по книгарнях» [53,с. 37].  

Безсумнівно, можна стверджувати, що  Б. Грінченко був невтомним 

трудівником, «будителем нації», вірним своїм принципам та ідеям. Він був 

людиною, що шукала своє призначення, а знайшовши – перетворила його на сенс 

існування. Так, в одному з листів до своєї дружини він писав: «Часто думаючи 

про долю свого безщасного народу, я питаюся: для чого ж ми призначені? Доки 

це буде? Доки ці муки, ці сльози? Ніхто того не знає, а деякі й сліз тих не знають, 

не бачать… У той час, як по-твоєму соловейки співають, по-нашому – сльози 

киплять, тяжкі сльози пригніченої, гнітом морально зіпсованої людини, людини 

без мети, без надії…" [33, с. 1]. Н. Кобижча у своїй монографії зазначає, що у 

формуванні світогляду письменника варто враховувати таку його рису характеру, 

як «вразливість щодо різних життєвих негараздів, не стільки особистих, скільки 

страждань українського народу. Його реакція на події іноді була настільки 

бурхливою, як свідчать сучасники, що душевні хвилювання не завжди 

відповідали характеру отриманих вражень» [25, с. 42]. За твердженнями Плевака, 

можна дійти висновку, що «Б. Грінченко народився з «оголеними нервами», 

особливою нервово-психічною організацією, з душею, яка була відкрита 

болісним враженням від життя» [25, с. 43]. 

Деякі сучасники письменника стверджували про його різкість, яку він виявляв 

у питаннях творчості та просвітництва. І. Липа у спогадах  зазначає: «Поскільки 

Борис Дмитрович був чаруючий у приватних відносинах, постільки він був 

суворий, навіть жорстокий, коли доводилось обстоювати свої пересвідчення або 

громадські справи» [44, с. 13]. У своїх рецензіях та критиці Б. Грінченко не 

завжди був м’яким і тактовним. Далі наведу кілька його емоційних висловів: 

«Єсть література, єсть і макулатура!», «Вийшла книжка. Ні ладу ні складу, ні 

ніякого розуміння. Здатна до вживання на обгортки», «Шкода паперу й праці, що 

пішли на видання сієї нікчемної книжки [2, с. 3]; «Маю препаскудну Олену 

Пчілку (“Думки-мережанки”)», «Але можна і не читати – лиха не буде» (про 

твори Олени Пчілки), «Гидотою од них так і тхне, незмірна капость» [2, с. 6]. 



11 
 

Проте Чернявський стверджує: «Ніколи він у розмовах не робив про відсутніх 

яких-небудь різких, нетактовних випадів, що мене навіть дивувало. Бо раніше я 

чув балачки про його різкість» [44, с. 11], а сам Б. Грінченко (у критиці галицьких 

діячів культури) так характеризував свої слова: «Я не можу инакше казати, коли 

я так думаю. Инакше казавши, або мовчавши, я дуритиму людей, а значить – і не 

любитиму, і не поважатиму їх. Додаю ще, що в гострих моїх увагах побачили 

більше гострости, ніж у їх справді є…» [84, с. 8].  

Відомий український дисидент та громадський діяч В’ячеслав Чорновіл, що 

працював над дисертацією, присвяченій публіцистичній діяльності Б. Грінченка, 

у 1963 р. писав: «Він був діячем великої енергії, він був усім одночасно. Бо так 

вимагало життя. З висоти сьогоднішнього дня можна вишукувати в світогляді та 

творчості Б. Грінченка чимало хиб. Можна говорити про його «просвітянство», 

про невисоку художню вартість окремих творів» [81, с. 98].  

Б. Грінченка хвилювали проблеми духовного та психологічного стану 

особистості. Зважаючи на складні умови життя українського народу, занепад 

духу, зневіру, гніт, бідність, спричинені поневоленням, обмеженням свобод 

говорити, писати рідною мовою, свободи бути українцями в цілому – Б. 

Грінченко ставив за мету розкрити внутрішній світ людини, характери своїх 

героїв, їхні якості та вади, обумовлені зовнішніми обставинами. Будучи натурою 

тонкої вразливої вдачі, болісно реагуючи на несправедливість, працюючи в 

умовах високого напруження, письменник проживав своє покликання, хоча воно 

перетворювалося на постійне духовне зусилля. Н. Кобижча у своїй праці ввела 

поняття «метанойя» як «стан душі, відкриття справжньої любові, співчуття, 

щастя. Саме в такому стані людина відкривається й розкривається як особистість, 

зростає її духовний потенціал, кардинально змінюється погляд на світ, на 

цінності. Це практика особистісного духовного розвитку, постійне перебування 

в пошуках оновлення». І саме у такому стані, на думку дослідниці, перебував 

письменник [25, с. 36]. 

Ідеали краси, добра і гармонії близькі письменнику, який дитиною любив 

прогулянки наодинці з природою і думками. Залюблений в ліс і українське село, 



12 
 

юний Б. Грінченко дізнається про навколишній світ з міфології, казок, приказок, 

пісень, таким чином формуючи уявлення про добро і зло, духовність, світобудову. 

Цікавою є думка В. Агеєвої, яка зазначає, що «вже у Грінченка митець шанобливо 

вчиться здебільшого у народу, оновлюється й очищується через спілкування з 

незіпсутим селянським світом» [62, с. 3-4]. 

Серед наявних досліджень, присвячених творчості Б. Грінченка, зокрема його 

малій прозі, питанням поетики характеротворення, відтворення внутрішнього 

життя персонажів приділено недостатньо уваги. Твори письменника з позиції 

психології проаналізовано досить поверхово. Часто такий аналіз зводиться до 

стислого переказування сюжету. Проте деякі автори наукових робіт все ж 

звертають увагу на психологічний аспект творчості Б. Грінченка загалом або у 

конкретних оповіданнях / новелах. Спершу вважаємо доцільним розглянути 

застосування прийомів психологізації в цілому.  

О.Пойда та І. Андрікевич у своїй статті зазначають, що над питанням 

психологізму оповідань Б. Грінченка працювали вчені І. Пільгук, А. Погрібний, 

Н. Коваленко, А. Бельдій, а також упорядники П. Хропко та В.Яременко[3, с. 1]. 

На жаль, мені не вдалося ознайомитися з працями перерахованих авторів 

безпосередньо внаслідок відсутності у вільному доступі відповідних джерел. На 

думку Н. Коломієць, у своїх дослідженнях І. Пільгук, А. Погрібний, В. Яременко, 

П. Хропко не дали «цілісного уявлення про ліричне і епічне «Я» у творчості Б. 

Грінченка та форми вияву його соціально-психологічної сутності» [29, с. 1]. 

Отже, можна дійти висновку, що деякі аспекти філософського та психологічного 

спрямування не були висвітленими.  

У своїй праці Н. Коломієць дослідила прийоми передачі певних психологічних 

станів (суму, безнадії, втоми) у прозі, серед яких: «форми логічних роздумів 

персонажів, психологiзована авторська оповiдь, форма сну, екскурси в минуле та 

майбутнє («Каторжна»), розкриття внутрiшнього свiту через зовнiшнiй, 

предметний свiт та пейзажнi штрихи («Сама, зовсім сама», «Олеся»), 

психологiчнi жести, мiмiка, рухи, дiї «Каторжна», «Болотяна квітка»)» [29, с. 1]. 

А також зазначила, що «пряма характеристика реалiзується через форми 



13 
 

внутрiшнього монологу та дiалогу, авторської психологiзованої оповiдi, невласне 

прямого мовлення» [29, с. 3]. На способи відображення почуттів героїв звертають 

увагу й інші дослідники: «Письменникові важливо помітити найменші зміни на 

обличчі дитини, зазирнути в очі-щілинки, які відкривають дорогу до 

сокровенного, адже не тільки рухи і жести, а навіть міміка свідчить про 

переживання героя, його психологічний стан [76, с. 23]; «Психологічно 

напружені ситуації викликають зміни зовнішності людей, причому для їх 

змалювання важливу роль відіграє поетика художньої деталі» [76, с. 22]; 

«Домінує монологічний тип художнього мислення, завдяки якому автор має 

можливість безпосередньо розкрити душу героя зсередини, показати його 

найпотаємніші думки, прагнення, збуджену фантазію (або дитячу уяву)» [41, с. 

5]; «Використання діалогів, масових сцен як засобу руху сюжету і психологічної 

самохарактеристики та взаємохарактеристики героїв» [11], «Активно 

залучуваний письменником такий прийом психологічної характеристики 

персонажа, як невласне пряма мова, завдяки чому соціально індивідуалізоване 

слово героя навпрост звертається до читацької свідомості, до його 

безпосереднього соціального досвіду» [11]. 

С. Хронюк вважає, що внутрішній світ героя можна передати за допомогою 

«авторських характеристик (змалювання дій та вчинків), самохарактеристик 

(внутрішніх діалогів, уяви і спогадів персонажа, монологів і діалогів із самим 

собою, а інколи – через сни, листи та особисті щоденники), характеристик інших 

героїв», а також «через симптоми його психологічного стану» [75, с. 2]. 

Дослідниця додає, що письменник використовував «портретні характеристики як 

засіб психологічного аналізу», «спостерігається використання міміки і жестів, 

мовних зворотів і манери розмови дійової особи» [75, с. 2].  

А. Михайленко вказує на певні особливості написання оповідань Б. 

Грінченком, який «веде оповідь від всезнаючої або необмеженої третьої особи, 

екстрадієгетичний наратор ніби знаходиться поза кадром, він знає абсолютно все 

і з легкістю ділиться цим, але читач не знає про мовця в художньому тексті 

нічого. Це дає можливість автору показати повну картину дійсності і показати як 



14 
 

зовнішній світ, так і внутрішні переживання героя» [43, с. 2], а також звертає 

увагу на те, що письменник уникає зачинів, таким чином, «деякі його твори 

мають новелістичний нервовий і напружений вступ. Автор відразу потрапляє у 

русло сюжету, зав’язку конфлікту дуже часто виконує перше речення твору» [43, 

с. 3]. 

Отже, можна дійти висновку, що палітра виявлення та відтворення  

внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів, настроїв, афектів досить 

насичена та різноманітна. Найбільш дослідженими є такі способи, як: форми 

внутрішнього монологу та діалогу, рухи, жести, міміка, уява та спогади героя, 

манера розмови. Менш дослідженими засобами, за допомогою яких автор 

створює образи, є сни, потоки свідомості, марення, маніакальні і галюцинаційні 

стани, психотравмуючі переживання.  

Очевидною є спрямованість Б. Грінченка на зображення у малій прозі 

психологічного і духовного світів людини. Він «подає внутрiшнiй свiт 

особистостi в особливому ракурсi: духовне життя бiльшостi персонажiв та 

суб’єкта лiрики вiдтворюється в моменти найбiльшої психологiчної напруги [29, 

с. 4], він «тяжіє до поглибленої психологізації персонажів» [3, с. 1]. «Оповідання 

і новели Бориса Грінченка відзначаються утвердженням високих гуманістичних 

цінностей, глибоким психологізмом» [9, с. 10]. «Зображення персонажiв у станi 

психологiчного афекту постає як стильова домiнанта, в основу якої автор поклав 

принцип психологiзму в зображеннi людської особистостi» [28, с. 7]. «У малій 

прозі Б. Грінченка спостерігається зображення неврастенічного стану, людей 

вразливих, схильних до видінь, простежується болісний процес народження 

власної людської самоцінності (на стадії неусвідомленого протесту), 

зустрічаються мотиви зневіри, самотності і втоми» [41, с. 3]. «Творчий доробок 

Бориса Грінченка – це значний крок у поглибленні художнього психологізму [41, 

с. 6]. «Психологія морального вчинку — головна тема його прози» [11]. Таким 

чином, автори перерахованих робіт констатують факт наявності психологізму у 

творчості Б. Грінченка. Проте безпосередній аналіз художніх засобів, за 

допомогою яких здійснюється розбір психології героїв, зустрічаємо рідше.  



15 
 

Чи не найчастіше предметом дослідження науковців стає оповідання 

«Каторжна». Здебільшого автори вдаються до стислого переповідання змісту 

твору [3, с. 2], [9, с. 7-8], [28, с. 4-5], [33, с. 1], [11] або обмежуються подібними 

характеристиками: «Пейзажi гармонують з душевними переживаннями 

персонажiв, пiдсилюючи їх емоцiйну тональнiсть» [29, с. 4], «Борис Грінченко, 

уважно придивляючись до психічних станів героїв, досліджуючи спонуки їхніх 

вчинків…» [9, с. 7-8], «особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан 

дитини, малює дитячу розпуку у найвідчайдушніших вчинках» [9, с. 7-8], «у 

художньому світі оповідання «Каторжна» домiнує відчуття психологічної 

замкненості, вiдчуженості, озлобленoстi на родину й оточення, з одного боку, і 

антигуманність, немилосердя, байдужість, підступність і навіть агресивність, з 

іншого» [28, с. 4-5]. С. Хронюк наголошує на наступних словах головної героїні: 

“За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке 

коротке і таке сумне?..”, вказуючи на те, що «прозаїк тонко спостеріг нестерпний 

душевний біль головної героїні та акцентував на глибині психологічного 

напруження її стану, тому, в такому випадку, читач починає сприймати твір не з 

побутової точки зору, а з психологічної» [75, с. 4-5]. 

О. Бурко у своїй статті «Заповіт Бориса Грінченка (технологія вивчення 

оповідання «Каторжна» в старшій школі)» переконує у важливості вивчення 

літературних творів на філософських засадах, що передбачає усвідомлене 

трактування понять «страх», «смерть», «самотність», «тривога». На нашу думку, 

автор статті досить детально розглядає питання смерті крізь призму оповідання 

Б. Грінченка, вдаючись до глибокого аналізу тексту та розкриваючи поняття 

«межової ситуації» і «екзистенціалізму» [7, с. 3].  

На думку Н. Коломієць, «часом персонажi Б. Грiнченка розцiнюють смерть як 

звiльнення вiд тягара суспiльних проблем. Проблема смертi в малiй прозi 

письменника важлива для розкриття особистостi в усiй глибинi  її духовного 

життя, внутрiшнього свiту» [28, с. 6]. Також дослідниця умовно поділяє типи 

смертей, які зображує автор як своєрідний символічний образ: «саможертовна 

смерть за свободу рiдного краю в смiливому виступi проти загарбникiв (Олеся з 



16 
 

оповiдання “Олеся”);  смерть, що є карою, розплатою за нечеснi вчинки (татари 

з твору “Олеся”); смерть-прозрiння, сповнене максимального душевного 

напруження, коли вистражданi думки виливаються у формi запитань,  болючих 

сповiдей (“Каторжна”, “Болотяна квiтка”); самогубство як порятунок вiд 

нестерпного життя (“Сама, зовсiм сама”)» [29, с. 5]. 

Досліджуючи оповідання «Олеся», науковці акцентують увагу на головного 

адресата цього твору – дитину. Твір «виразного дидактичного спрямування, 

адресовані маленькому читачеві» [79], «У групі оповідань, написаних власне для 

дітей («Олеся»), виразно проступає чітка зорієнтованість автора на адресата 

(дітей), його врахування особливостей вікового сприйняття» [9, с. 6], «Причина 

його успіху криється як у пізнавальному змісті твору (художнє зображення подій 

минулого у доступній юному читачеві формі), так і в образі юної героїні – 

патріотки Олесі» [9, с. 7]. 

Щодо засобів психологізму в оповіданні «Олеся», основна увага присвячена 

пейзажам, мета яких «окреслити час та місце подій, створити певний настрій, 

допомогти виявитися деяким суттєвим рисам у душевному житті героїв і в 

оточуючій їх дійсності» [76, с. 23]. «Краєвиди Грінченка глибоко реалістичні, 

прості, органічно пов’язані з ходом подій та психологічним станом героя. Це 

яскраво виявляється в оповіданні “Олеся”» [76, с. 24]. «Лише оцiночний епiтет 

“поганенька” характеризує житловi умови сiм’ї, а вживання прикметника у 

пестливо-здрiбнювальнiй формi вказує на нiжне ставлення письменника до 

дiйових осiб. Подiбний опис житла наводиться в оповiданнi “Олеся”: “На краю 

села стояла невеличка хатка» [29, с. 3]. Однак інші засоби поетики 

характеротворення не проаналізовано. На відміну від оповідання «Сама, зовсім 

сама», якому приділено більше уваги: 

«Життєвi перипетiї, переживання персонажiв матерiалiзуються в показi 

виразу облич, описах зовнiшностi, наприклад, портрети Марини (“Сама, зовсiм 

сама”)» [29, с. 3], «Вагомим прийомом у розкриттi психологiї героїв є картини 

сновидiнь. За характером їх зв’язку iз внутрiшнiм життям персонажiв 

видiляються пророчi сни [29, с. 3], «Через все оповiдання «Сама, зовсiм сама» 



17 
 

проходить образ мiста, який пiдсилює почуття самотностi дiвчини, органiчно 

пов’язується з її душевними переживаннями» [28, с. 5], «Грінченко працював над 

створенням власної «мови простору», яка віддзеркалювала сутність його 

художньої поетики як ландшафтної. Поетика подорожування, формування 

динамічних ландшафтних образів, взаємозв’язок зовнішнього і внутрішнього 

простору знаходить відображення у сні дівчинки, яка, потрапивши до міста, 

відчуває себе в ньому зайвою і тужить за селом» [25, с. 117]. 

Н. Коломієць здійснила детальний аналіз таких художніх засобів у оповідання 

«Сама, зовсім сама», як повтори, метафори, епітети з психологічно негативною 

тональністю, зорові епітети, зображення урбаністичного пейзажу, осіннього 

пейзажу як «своєрідного знаку внутрішнього стану героїні» – склавши повну 

характеристику зовнішнього світу та умов, в яких перебувала Марина [28, с. 5-

6]: «Трагiзм ситуацiї, що наблизила два полярно протилежнi стани: життя та 

смерть, робить сприйняття природи з її багатством та рiзноманiтнiстю проявiв 

особливо загостреним» [28, с. 6]. Також Н. Коломієць розкриває питання 

простору як одного з психологічних впливів на свідомість людини щодо 

сприйняття світу: «На початку оповiдання «Сама, зовсiм сама» дiя вiдбувається 

в замкненому просторi – у кiмнатi, де ранiше померла мати головної героїнi. 

Вiдчуття замкненостi вiдiграє значну роль у передачi психiчного стану Марини. 

Дiйснiсть сприймається у зв’язку із замкненим простором. В оповiданнi ми 

знаходимо й перехiд у протилежний вимiр простору – потойбiчний свiт. Автор 

змальовує широкi, безкраї простори, з яких i землi не видно. I раптом повернення 

до гiркої дiйсностi, де на противагу безкрайому, одвiчному простору знову 

постають чорнi стiни, чорна задимлена стеля. Отже, оповiдання побудоване на 

контрастi локального та глобального просторiв. Таке поєднання активiзує 

читацьку уяву, впливає на неї, поглиблюючи драматизм сприйняття» [28, с. 6]. 

Питання простору також розглянуте у монографії Н. Кобижчи: «Аналіз творчого 

доробку дає підстави стверджувати, що Грінченко працював над створенням 

власної «мови простору», яка віддзеркалювала сутність його художньої поетики 

як ландшафтної. Поетика подорожування, формування динамічних ландшафтних 



18 
 

образів, взаємозв’язок зовнішнього і внутрішнього простору знаходить 

відображення у сні дівчинки з оповідання «Сама, зовсім сама» яка, потрапивши 

до міста, відчуває себе в ньому зайвою і тужить за селом [25, с. 117]. 

Інші оповідання Б. Грінченка («Болотяна квітка», «Покупка», Пан Коцький») 

майже не досліджені і рідко постають предметом наукових робіт науковців.  

У періодиці 1918 р. зустрічається стаття Марії Грінченко, у якій вона переказує 

слова чоловіка і відображає його ставлення щодо тварин і поводження з ними: 

«Велику неправду робить той, хто мучить або без необхідної потреби вбиває 

живу тварину. “Обидва автори будуються на тім, що треба завсігди пам’ятати, 

що тільки той має право віднімати життя, хто може його, — це життя, —

давати". Ми певні, що коли б звірі й инші тварини могли говорити нашою 

мовою, вони б склали свою сердечну подяку тим, хто виступив у їх оборону. 

А ми б приєдналися до них» [60, с. 22]. 

Н. Коломієць звертає увагу на автобіографічність оповідання «Пан Коцький»: 

«Цей твiр характеризується суб’єктивнiстю, яка полягає в поєднаннi  художнього 

оформлення з реально iснуючими фактами, взятими автором з власного життя та 

життя його близького оточення, а також у вiдкритому реагуваннi на них. 

Автобiографiчнi елементи подаються власне автором у ретроспективнiй часовiй 

дистанцiї, з чого можна зробити висновок, що суб’єктивне є формою iснування 

об’єктивного» [29, с. 3]. Проте більш детально елементи характеротворення не 

проаналізовано.  

 

Висновки до розділу 1 

Підсумовуючи, констатуємо, що Б. Грінченко у своїй творчості часто вдавався 

до найрізноманітніших засобів психологізму, за допомогою яких точно і чуттєво 

передавав внутрішній світ своїх персонажів, їхні емоції, настрої і афекти. Мала 

проза автора наповнена влучним зображенням психологічного і духовного світу 

людини. Сам Б. Грінченко був невтомним трудівником, вірним своїм ідеям та 

принципам честі і людської гідності. Він поєднував у собі такі риси, як сила 

характеру, готовність до боротьби, цілеспрямованість і добре серце, що робило 



19 
 

його вразливим до біди. Зважаючи на складні умови життя українського народу, 

труднощі, неправду і кривду, які ставали випробуванням для простої людини, – 

Б. Грінченко приділяв особливу увагу розкриттю її внутрішнього стану і 

почуттів.  

У критичній літературі за творчістю Б. Грінченка не акцентується увага на 

поетиці характеротворення. Така література містить здебільшого біографічні 

відомості про автора, його педагогічні та просвітницькі погляди.  

Сьогодні дослідники частіше вдаються до аналізу засобів психологізму у 

малій прозі письменника, проте деякі роботи зводяться до переказування змісту 

його творів. Вважаємо, що питанню відтворення внутрішнього життя героїв Б. 

Грінченка приділено недостатньо уваги. Деякі оповідання досліджено поверхово, 

інші – майже не проаналізовані(«Болотяна квітка», «Покупка», Пан Коцький»). 

Оповіданням «Каторжна», «Сама, зовсім сама», «Олеся» присвячено більше 

уваги, акцентовано на застосуванні деяких художніх засобів психологізму, але, на 

нашу думку, доцільно детальніше розглянути певні прийоми характеротворення, 

зважаючи на специфіку кожного окремого твору.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



20 
 

РОЗДІЛ 2. Поетика характеротворення: теоретичний аспект 

Під час дослідження тем, присвячених поетиці характеротворення в малій 

прозі Бориса Грінченка, доречно детальніше розглянути теоретичні аспекти 

понять «поетика», «психологізм», «характер», зіставити останнє з поняттями 

«персонаж», «герой», «образ», виділити їхні спільні та відмінні риси.  

Поняття «поетика» досить широке. У літературознавстві немає єдиної 

дефініції, якою можна було б послуговуватися повсякчас. Літературознавча 

енциклопедія надає таке визначення: «Поетика – це наука про систему 

зображально-виражальних засобів у письменстві та будову літературних 

творів» [35]. Поетику розуміють як «розділ теорії літератури, в якому 

вивчається структура творів словесного мистецтва в її системних та 

історичних закономірностях (наприклад, жанр), як «систему художніх 

принципів і особливостей якого-небудь напрямку в літературі чи окремого 

письменника»; як «науку про будову літературних творів і систему естетичних 

засобів, що в них використовуються»; науку, що вивчає поетичну діяльність, її 

походження, форми і значення» [35].  

Словник літературознавчих термінів вказує на те, що «подеколи поетикою 

називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка 

вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація). 

Інколи поняття «поетика» використовується для обслуговування певних 

локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та ін.), цілісної 

системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних 

напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку» [66].  

Академічний тлумачний словник української мови подає дві різні дефініції 

поетики: «розділ науки про літературу, в якому вивчається структура і творчі 

прийоми поетичних творів, їхня форма й принципи аналізу» [1] та «система 

поетичних форм і принципів, основних стилістичних особливостей, 

властивих творчості того чи іншого письменника або літературному 

напрямові» [1]. 



21 
 

Інші джерела пропонують наступні визначення поетики: «вивчення 

художньої форми фольклорного чи літературного твору, тобто особливості 

його побудови, або композиції, художніх засобів, віршування тощо» [36]; 1) 

наука про художню літературу, теорія літератури; 2) теорія поезії 

(версифікація, образність, мова, композиція); 3) система художніх принципів 

якогось літературного напряму, жанру чи окремого поета [6]; сукупність 

особливостей художньої манери письменника чи твору [45]. 

Звернімося до історії. У античну добу поетикою називалось учення про 

художню літературу взагалі [37] (поетика (грец. poiētikē) – наука про 

мистецтво слова) [45]. Відомою працею і актуальною до сьогодні є «Поетика» 

Аристотеля. В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою 

розуміли особливості форми художніх творів [73]. У цей час поетика 

перетворюється на самостійну науку з чітко окресленими межами та 

завданнями [37]. У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину 

літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію [73]. 

У Києво-Могилянській колегії вивчалося сім наукових дисциплін, серед 

них – поетика, яку поділяли на дві частини: загальну й часткову: «у загальній 

розглядалися проблеми змісту й форми поезії. У розділі про форму, крім 

правил будови, близько тридцяти різновидів вірша. У розділі про зміст часто 

подавалися відомості з греко-римської міфології. У частковій половині 

поетики вивчалися роди віршових творів, аналізувався їхній зміст» [12, с. 56]. 

Літературознавець Г. Клочек пропонує розглядати поетику крізь призму 

внутрішньо організованої системи наступних категорій: художність, художня 

форма, цілісність, система творчих принципів та майстерність письменника 

[73]. Наразі термін «поетика» часто вживається на позначення «сукупності 

художньо-естетичних та стилістичних засобів художнього, зокрема 

літературного, явища, школи, стильової тенденції чи напряму, стилю, 

конкретного твору [35]: поетики реалізму, Харківської школи романтиків, 

оповідання «Каторжна», малої прози Б. Грінченка тощо.  



22 
 

За словами французького скульптора Огюста Родена, «у кожній істоті, в 

кожній речі проникливий погляд митця відкриває характер, тобто внутрішню 

правду, відсвічувану крізь зовнішню оболонку» [35]. 

Поняття «характер» широко використовується у психології і, звісно, має 

певні відмінності у художній літературі. Вважаємо за доречне спершу 

присвятити увагу Сучасному тлумачному психологічному словнику, аби 

надалі зосередитися на теоретичних аспектах характеру у літературознавстві:  

«Характер (від гр. charakter — відмітна риса, ознака, особливість) — 1) 

сукупність психічних особливостей даної людини, що проявляється в її діях, 

поведінці; 2) термін, який використовувався Г. Олпортом стосовно морального 

стандарту або системи цінностей, відповідно до яких оцінюються вчинки 

особистості» [68]. «Характер виявляє залежність від світогляду, переконань і 

моральних принципів, виявляючи свою суспільно-історичну природу. Для 

формування характеру вирішальне значення має соціальне виховання, 

включення особистості в колективи. Крім того, з віком все більшу роль 

відіграє самовиховання, проте воно обумовлене відповідною мотивацією: 

потреба самовиховання насамперед повинна бути усвідомленою [68]. 

«Характер проявляється у системі відносин з дійсністю: 1) у ставленні до 

інших людей — товариськість або замкнутість, правдивість або облудність, 

тактовність або брутальність; 2) у ставленні до справи — відповідальність або 

несумлінність, працьовитість або лінощі; 3) у ставленні до себе — скромність 

або самозакоханість, самокритичність або самовпевненість, гордість або 

приниженість; 4) у ставленні до власності — щедрість або жадібність, 

ощадливість або марнотратність, акуратність або неохайність [68]. Тобто коли 

ми говоримо про характер та його риси, у тому числі в літературі, ми звертаємо 

увагу на психіку людини, її поведінку, систему цінностей, ставлення до себе 

та світу. Також варто додати, що, на думку З. Фройда, «утворення окремих рис 

і типів характеру розглядається як результат напруженої роботи людини з 

вирішення конфліктних ситуацій. З цього погляду характер виступає як 



23 
 

«кристалізація» боротьби людини за реалізацію свого, багато в чому 

несвідомого життєвого плану» [68]. 

Літературознавча енциклопедія визначає, що характер «у художній 

літературі, передусім реалістичного спрямування – внутрішній образ індивіда, 

зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких 

психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки, означений 

авторською морально-естетичною концепцією існування людини. Найчастіше 

він репрезентований відповідним персонажем, його жестами, портретом, 

авторськими та нараторськими характеристиками, участю у зображуваних 

подіях» [35]. Про те, що категорія «характер» притаманна здебільшого 

реалізму, зустрічаємо і в інших джерелах: «Реалізм змінює структуру образної 

системи твору – зменшується відстань між головними і другорядними 

персонажами. Із позбавлених індивідуальності виконавців вони 

перетворюються на повнокровні характери. Часто у реалістичних творах 

узагалі складно виділити головного героя, центральними можуть бути один, 

два, три та більше персонажів, навіть група [63, с. 4]; «у результаті характер у 

мистецтві постає „новою реальністю”, художньо „створеною” особистістю, 

яка, відображає реальний людський тип» [12, с. 133-137]; «специфіка 

характеротворення розкривається в єдності категорій «зовнішнього» і 

«внутрішнього». «Зовнішнє» проявляється в портреті персонажа, що може 

опосередковано виражати внутрішній стан героя (психологічний портрет). 

Зображення поведінки персонажа виражається у формі вчинку. «Внутрішнє» 

розкривається через засоби відображення внутрішнього життя людини, її 

психічного буття. Науковці сходяться на думці, що цю категорію широко 

розкривали письменники-реалісти для створення та розкриття характеру» [47, 

с. 3-4]; «сутність літературного характеру полягає в тому, що образ-персонаж 

твору максимально «наближається» до реального життя, “це відбувається за 

рахунок сприйняття його реальної особистості, яка відрізняється певними 

психологічними характеристиками, певними рисами характеру” [47, с. 5]. 

Таким чином, опосередковано ми можемо помітити одну з ознак, яка вирізняє 



24 
 

поняття «характер» і «персонаж» – зосередженість на внутрішньому стані 

людини, її психіці та сприйнятті світу.  

Літературознавчі енциклопедичні і підручникові джерела, праці науковців 

містять наступні визначення поняття «характер»: «зображення письменником 

у художньому творі людини з властивими їй індивідуальними рисами, які 

зумовлюють її поведінку, ставлення до інших людей, до життя» [36]; 

«художній образ, в якому втілені типові риси якої-небудь групи людей; тип. 

//  Типові узагальнені риси, які становлять художній образ» [1]; «та конкретна 

сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи 

й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які постають у творі 

як предмет авторського пізнання та оцінки» [12, с. 133-137]; «образ людини в 

літературному творі, окреслений з достатньою повнотою та індивідуальною 

конкретністю, через який розкриваються як історично зумовлений тип 

поведінки (вчинки, думки, переживання, мова), так і сповідувана автором 

морально-естетична концепція людського буття» [12, с. 133-137]; «поняття, 

синонімічне до понять герой, персонаж, образ літературний. Характер 

акцентує психологічний аспект образу людини в художньому творі (це 

сукупність рис, внутрішні особливості персонажа) [45]. 

На думку науковиці Л. Чернець, співвідношення понять «характер» і 

«персонаж» полягає у тому, що «персонаж постає, з одного боку, як характер, 

з другого — як художній образ, що втілює даний характер з більшою чи 

меншою мірою естетичної довершеності. Відповідно до їхнього статусу в 

структурі твору персонаж та характер мають різні критерії оцінки. На відміну 

від характерів, які викликають етично спрямоване до себе ставлення, 

персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності 

від того, наскільки яскраво, певно і концентровано вони втілюють характери» 

[12, c.133-137]. 

Далі вважаємо за потрібне розглянути, у чому полягає індивідуалізація та 

на що варто звернути увагу, розмежовуючи «характер» від інших категорій: «в 

епічних творах письменник використовує такі засоби типізації, як дії, вчинки, 



25 
 

діалоги, монологи, авторську розповідь, портрет. У драматичних творах 

авторський текст займає мінімальну площу, він зведений до ремарок, які дають 

уявлення про героїв, місце дії [73]; характерними є: «зовнішність, поведінка, 

рухи, мова, ставлення до людей, до природи [73]; «обставини, ситуації, які 

найповніше виявлять духовні потреби людей» [73]; «самохарактеристика. Про 

думки, переживання, внутрішній стан героя часто довідуємося з монологів, 

діалогів, а також з міміки, жестів, виразу очей» [73]; «мова героїв. У кожного 

героя повинна бути своя лексика, побудова речень, інтонація» [73]; 

«характеристиці персонажів значну роль відіграє портрет. Часто зовнішність 

героя дає уявлення про риси його вдачі, смаки, уподобання, одним словом — 

особливості характеру. Іноді портрет є справжнім дзеркалом душі» [73]; 

«вчинки персонажа; портрет; мова; монологи (зокрема і внутрішні), участь у 

діалогах; ставлення до нього інших персонажів; висловлювання про нього. 

Засобами індивідуалізації образу може бути характерно забарвлена мова, 

звички персонажа (переважно – особливі, дивні), його зовнішній вигляд, 

манери, певні здібності; психологічний аналіз – докладне, у деталях 

відтворення почуттів, думок, спонукань – внутрішнього життя героя; характер 

персонажа – розкривається у вчинках, у ставленні до інших людей, в описі 

почуттів героя, в його мові [47, с. 4-5]; «пряма характеризація – це «коли риси 

літературного героя підтверджені ним самим, іншими героями чи наратором», 

непряма – проявляється «через дії, реакції, переживання, думки персонажа, 

який постає у комплексному змалюванні притаманних йому головних сталих 

та змінних рис» [85, с. 14]; «складному типу притаманне постійне вагання та 

пошук, внутрішня еволюція. Персонажі із таким характером вражають як 

світлими, високими, так і найгіршими рисами і вчинками [85, с. 14]. Таким 

чином, характеру притаманні як індивідуальні внутрішні (почуття, думки, 

спонукання, ставлення, вчинки та ін.), так і зовнішні ознаки (зовнішність, 

мова, рухи та ін.). 

Цікаву думку у своїй праці  висловлює О. Костенко: «у формуванні 

характеру для "суб'єктивного" психологізму XX ст. важливе цілісне охоплення 



26 
 

внутрішнього буття героя, його безпосередня дорефлективна даність, тобто 

цікавить уже "не мотиваційний механізм страждання чи щастя, а саме 

страждання чи щастя індивіда"» [30, с. 6]. 

Літературознавчий словник-довідник надає наступне визначення терміну 

«персонаж»: «постать людини, зображена письменником у художньому творі, 

загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. 

Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в 

казках, байках, притчах та деяких ін. жанрах» [37] та наголошує, що це 

«експресивно-нейтральне поняття, яке означає постать літературного твору з 

будь-якими психічними, особистісними якостями, моральними, 

ідеологічними, світоглядними переконаннями [37]. Літературознавча 

енциклопедія вказує на те, що «персонаж – центральний образ, довкола якого 

розбудовується певний твір» [35], а персонажі (на відміну від героїв) «є 

носіями як позитивної, так і негативної енергії, руйнівних комплексів, здатні 

виконувати функції антигероя» [35]. Деякі літературознавці не вважають 

доцільним вживати поняття «персонаж» і «герой» як синоніми, оскільки 

«смислове наповнення поняття «герой» включає такі моральні чесноти, як 

відвага, хоробрість, самовідданість (чи навпаки), концентрація типових для 

свого часу якостей, виділення з-поміж мас» [37], а персонаж «здебільшого має 

нейтральні характеристики» [35].  

Інші джерела надають такі дефініції поняттю «персонаж»: «дійова особа в 

художньому творі» [1]; «образ особи, що виступає у творі як об’єкт розповіді 

(дійова особа, про яку розповідають)» [49, с. 30]; «образ дійової особи, що 

виступає у творі як об’єкт розповіді і сприймається насамперед як певна жива 

або умовно жива істота» [12, с. 143-146]. 

Літературознавці акцентують увагу на нейтральності персонажа, на 

відміну від таких категорій як «герой» і «характер»: «персонаж виконує 

центральну, головну або другорядну, епізодичну роль, про нього може лише 

згадуватися [35]; «терміном “персонаж” рекомендують означувати не всіх 

осіб, що зображуються, а тільки другорядних. Категорія “герой” вужча за 



27 
 

змістом: герой – це позитивний образ людини» [64, с. 1]; «основним 

принципом у розмежуванні “персонажа” і “героя”, за Б. Томашевським, є 

“головне-другорядне”. Тобто в тексті існує “задане емоційне ставлення до 

героя”, що виступає як “факт художньої побудови твору”. Персонаж, 

найяскравіший і емоційно виражений, стає героєм. “Герой – це особа, за якою 

з найбільшою напругою і увагою стежить читач, збуджуючи в нього співчуття, 

радість і горе”» [64, с. 2]; «в сучасному літературознавстві переглядається 

поняття “герой твору”, оскільки воно стає тотожне більш нейтральному 

терміну “персонаж”» [64, с. 2]. 

Іноді  поняття «персонаж» і «герой» позначають тотожними: «в тому ж 

значенні, що й “персонаж”, часто використовуються поняття “герой” та 

“дійова особа” [12, с. 143-146]; «герой літературного твору, або персонаж, — 

дійова особа, образ, широко і всебічно зображений, наділений яскравим 

характером, окреслений взаєминами з довкіллям, зв’язками із соціальним, 

національним, історичним контекстом [37]; «герой літературного твору, 

або персонаж – постать людини, зображена письменником у художньому 

творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру 

[36]; «у тому ж значенні (що й персонаж) в сучасному літературознавстві 

використовуються словосполучення літературний герой, дійова особа 

(переважно в драмі, де список дійових осіб традиційно подається за назвою 

п’єси). У цьому синонімічному ряду слово „персонаж” найбільш нейтральне, 

його етимологія маловідчутна» [12, с. 143-146].  

Розрізняють два відмінні типи персонажів: суб’єкт дії і суб’єкт свідомості. 

«Суб'єкт дії — це персонаж, який виступає у творі як дійова особа в 

буквальному розумінні цього слова. Його основна функція полягає в тому, щоб 

бути ініціатором дії, носієм певної «зав’язки» або «перешкоди», а суб'єкт 

свідомості — це персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб 

розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської 

поведінки. Інакше кажучи, цей тип персонажа виступає у творі не як носій та 

ініціатор дії, а як носій характеру» [12, с. 143-146]. «Прийнято розрізняти 

https://www.ukrlib.com.ua/dic/show.php?w=48


28 
 

персонажів головних (які в центрі сюжету, мають самостійні характери і прямо 

пов'язані з усіма рівнями змісту твору), другорядних (також досить активно 

беруть участь в сюжеті, що мають власний характер, але яким приділяється 

менше авторської уваги; в ряді випадків їх функція - допомагати розкриттю 

образів головних героїв) і епізодичних (що з'являються в одному-двох епізодах 

сюжету, часто не мають власного характеру та стоять на периферії авторської 

уваги; їх основна функція - давати в потрібний момент поштовх сюжетній дії 

або ж відтіняти ті чи інші риси персонажів головних і другорядних) [20]. 

За визначенням літературознавчої енциклопедії «герой літературного твору 

– головна або другорядна особа, зображена у творі, довкола якої 

розбудовуються сюжетні лінії, розгортаються напружені колізії, що можуть 

призводити до трагічного фіналу і участь у яких беруть епізодичні постаті» 

[35]. Українська літературна енциклопедія в п’яти томах М. Бажана (із 

запланованих 5, на жаль, вийшло лише 3 томи – до літери «Н») розглядає героя 

художнього твору як «образ людини в літ.-художньому творі, персонажа, 

дійову особу, через характер, дії, вчинки, почуття якої реалізується художня 

ідея твору. Термін «герой твору» пов’язаний з раннім ступенем словесної 

творчості — з героїчним епосом. У центрі епічної розповіді був образ 

мужньої, самовідданої людини — захисника вітчизни, борця за нар. ідеали, 

який втілював героїчне начало. В процесі розвитку л-ри і мист-ва поняття Г. х. 

т. поширилося на означення будь-якої дійової особи, відбулося його 

ототожнення з поняттям «персонаж». Проте домінуюча роль героя в 

порівнянні з ін., «негероїчними» персонажами твору зберігалася впродовж 

віків» [70].  

Іноді вважається недоречним називати героєм того, хто не має героїчних 

рис: «„Не можна, щоб герой був дріб’язковим і огидним”, — писав Буало 

стосовно трагедії» [12, с. 143-146]. Проте все частіше відбувається 

ототожнення понять «герой» і «персонаж», тож герою можуть бути 

притаманні як позитивні, так і негативні риси. «Показовим у цьому плані може 

бути образ Чіпки Варениченка у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 



29 
 

Панаса Мирного, де зображено месника за людську кривду, борця за правду і 

водночас убивцю, «пропащу силу» [37]. Існує думка, що внаслідок створення 

образу “ідеального героя” «подібні характери втрачали можливість 

внутрішнього розвитку, живі людські риси, життєву достовірність, що 

позбавляло їх сили естетичного впливу на читача [70]. 

Співвідношення понять «герой» і «характер» може бути різним. Зокрема в 

Українській літературній енциклопедії йдеться про те, що «герой художнього 

твору об’єднує в собі внутрішній зміст (характер) і зовнішню форму (вчинки, 

дії) самовираження. Характер володіє певною самостійністю, суверенністю по 

відношенню до життєвих обставин, які спонукають героя до дії, але поведінку 

героя визначає і вмотивовує характер. Визначальну роль у самовираженні 

героя художнього твору відіграє характер. Коли в художньому творі переважає 

не характер, а сюжет, відбувається процес формалізації героя — перетворення 

характеру в амплуа, в рольову функцію художнього образу, в «характерну 

маску» [70]. Проте частіше повторюється теза про індивідуальність характеру 

і наявність позитивних рис у героя твору: «щодо термінів “характер” і “герой”, 

то перший не рекомендують застосовувати до слабко індивідуалізованих чи 

підкреслено деіндивідуалізованих образів людей, другий – до явно негативних 

персонажів [64, с. 2]. 

І. Франко вважав, що письменник спочатку створює образ, потім характер, 

надаючи своїм героям «індивідуальної окраски» [35]. А Р. Барт стверджував, 

що «тільки в образ можна закохатися», вбачав у ньому «чарівну маску, якою 

обмінюються закохані» [35].  

«Образ – особлива форма художнього структурування дійсності, якій 

притаманна яскрава предметна чуттєвість» [35]. «Літературно-художній образ 

– естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву 

спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією 

чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, 

культурних, історичних, психологічних та інших явищ» [66]. 



30 
 

У зіставленні таких понять як «характер», «персонаж» і «образ» нас 

цікавить значення образу, під яким розуміємо «тип, узагальнений характер, 

створений письменником, митцем» [1]; «образ змальованої у літературному 

творі людини – персонаж, котрий може мати свій прототип (конкретну особу) 

або бути вигаданим, змодельованим за художнім принципом» [6].  

На нашу думку, поняття «образ» ширше у порівняні з іншими 

досліджуваними категоріями. Образ безпосередньо пов’язаний зі 

світосприйняттям конкретної людини, її потребою у пізнавальній діяльності. 

У психології «образ – суб'єктивна картина світу або його фрагментів; містить 

у собі самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і часову 

послідовність подій. Існує традиція, що пов'язує з образом переважно 

перцептивні форми знання. Людина не тільки відчуває, але й почуває 

пізнавально-естетичну потребу у відчуттях» [68]. «Через образи читач дістає 

уявлення навіть про тих людей, явища, предмети, яких ніколи не бачив, 

глибше і повніше осягає знайоме – в цьому пізнавальний сенс образу» [22, с. 

2]. 

Дослідники Ю. Максименко, Д. Синецький у своїй праці стверджують, що 

«У мистецтві поняття "образ" розглядають у двох аспектах. У першому як 

позначення образу конкретного героя; як означення прийому чи засобу 

художньої виразності (метафора, гіпербола, порівняння). В другому образ 

інтерпретується як цілісна форма відображення реального світу, як художня 

модель цього світу, що втілюється у певному художньому творі» [38, с. 1]. 

Варто зазначити, що «образ-персонаж – не копія конкретної людини, а 

художньо переосмислений її образ» [6, с. 34-36]. Цю думку підтверджують й 

інші літературознавці: «образ є одночасно і художнім узагальненням, і 

конкретним зображенням людини, предмета, явища – у цьому полягає основна 

властивість художнього образу» [22, с. 2]. 

Підсумовуючи характеристику образу, варто навести думку М. Моклиці: 

«Зрозуміло, що головний самодостатній фрагмент дійсності – людина, отже 

образ твору – це створений автором (відбитий частково з інших, частково із 



31 
 

себе самого, як автопортрет) образ-персонаж. Допоміжні образи – інші 

фрагменти матеріальної дійсності: картини природи, міста, села, життя 

суспільства чи спільноти тощо» [45, с. 22]. 

У межах нашого дослідження значна увага присвячена питанню 

характеротворення, відображення внутрішнього світу людини та її 

світосприйняттю. Тому вважаємо за потрібне більш детально розглянути 

поняття, яке часто використовується у цій роботі, – мова про психологізм. 

«Якщо нас цікавлять глибинні витоки якогось явища культури, якщо ми 

намагаємось осягти його цілісність і віднайти структуру, перше, куди ми 

маємо звернути свій погляд, - це психологія людини» [46, с. 53]. 

 У сучасному тлумачному психологічному словнику міститься одне зі 

значень психологізму: «поглиблене зображення психічних, душевних 

переживань людини в мистецтві» [68]. Інші джерела розтлумачують це 

поняття детальніше: «освоєння і зображення засобами художньої літератури 

внутрішнього світу героя: його думок, переживань, бажань, емоційних станів 

і т.п., причому зображення, що відрізняється подробицями і глибиною» [20]; 

«художньо-образне зображення особистості персонажа (його почуттів, 

переживань, психологічних станів тощо), яке обумовлене ціннісною 

орієнтацією автора, його уявленнями про особистість та комунікативною 

стратегією» [27, с. 1]; «декларована "рухомою естетикою" або науково 

реставрована з творчої практики (автора, школи, напряму) система соціально-

психологічних поглядів на людину у світлі естетичних сподівань даного часу» 

[30, с. 7]; «особлива складова художнього твору, спрямована на розкриття 

внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань, дій, зумовлених 

зовнішніми та внутрішніми причинами» [27, с. 3]; «психологізм у літературі – 

характер зображення внутрішнього світу людини. Реалістичний тип 

психологізму найбільш опосередкований: автор конструює, моделює 

психологію, тобто внутрішній світ кожного героя. Психологія реалістичного 

персонажа змальовується як показ внутрішніх витоків тих чи інших вчинків, 

морально-етичного вибору, еволюції чи деградації героя» [45]. Також 



32 
 

підручник М. Моклиці надає визначення «потоку свідомості», що є важливим 

в межах нашого дослідження: «внутрішній монолог в поєднанні з 

калейдоскопічним зображенням (людина одночасно думає про різні речі, 

перескакує з одного на інше, її внутрішній світ – це не окремі психологічні 

стани, а потік, який ніколи не зупиняється)» [45].  

Цікавою є думка, що «кожному творові тою чи іншою мірою властивий 

психологізм, тобто твір несе в собі якийсь неповторний психологічний досвід, 

виявляє якісь внутрішні процеси, показує суперечності й конфлікти. Ці знання 

завжди суб’єктивні, оскільки психологізм творчості визначається реальною 

психологією автора» [45, с. 63], а «матеріал, сконцентрований у сфері 

художньої літератури, є вже наполовину науковим результатом у 

психологічному сенсі, оскільки будь-який процес літературної творчості є 

процесом самопізнання». 

Психологізм відображається як у зовнішньому (поведінка, вчинки, дії), 

мова, міміка, жести, так і внутрішньому вираженні (думки, почуття, 

переживання, емоції, процеси свідомості і самосвідомості [27, с. 3]. Крім того, 

«пейзаж, портрет, подія не є прямим способом вираження психологізму, але у 

відповідному зображенні та співвідношенні з внутрішнім світом героя вони 

набувають додаткових функцій і стають предметом для роздумів» [27, с. 4]. 

Також варто звернути увагу на «змалювання кольору обличчя чи блиску очей, 

мімічного стану, м’язових вібрувань тіла, оскільки “кожен своєрідний жест є 

характерним для вияву почуттів”» [32, с. 2]. 

 

Висновки до розділу 2 

Таким чином, кожне з розглянутих понять має свої особливості. Поняття 

«поетика» досить широке і не має єдиної дефініції. Поетику розглядають як 

систему художніх принципів і особливостей якого-небудь напрямку в 

літературі чи окремого письменника, науку про будову літературних творів і 

систему естетичних засобів, теорію поезії, частину літературознавства, яка 



33 
 

вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація) 

або науку про художню літературу, теорію літератури загалом.  

На відміну від «нейтрального» персонажа і «позитивного» героя (який 

сьогодні може бути наділений негативними рисами), характер яскраво 

виражений індивідуальними якостями. За допомогою психологічного аналізу 

ми відкриваємо його внутрішній глибинний світ. Тож, вважаємо, що поняття 

«психологізм» тісно пов’язане саме з характером. «Образ» ширший у 

порівнянні з іншими досліджуваними поняттями. Образ безпосередньо 

пов’язаний зі світосприйняттям конкретної людини, її потреби у пізнавальній 

діяльності. Проте часто категорії персонаж-герой-характер-образ 

ототожнюються.  

«Літературна модель людини та її структурно-семантичні елементи – це 

завжди концепція, кут зору. Вона виражається різними структурами зі своєю 

символікою і цілеспрямованістю. „Це може бути одновимірний персонаж, 

який навіть зводиться до одної ознаки (причому ніхто ніколи не вважав, що 

реальна людина може складатися з одної властивості). Це може бути ідеальний 

образ з відповідним комплексом властивостей, почуттів і пристрастей. Або 

тип з різко вираженими соціальними домінантами. Або суперечливо-

багатоплановий характер, персонаж – психологічна система» [63, с. 1]. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



34 
 

РОЗДІЛ 3. Внутрішній світ персонажів малої прози Б. Грінченка:  

емоції, настрої, афекти. Темперамент 

Відомий український літературознавець, дослідник біографії та 

творчості Бориса Грінченка А. Погрібний характеризує його так: «поет, 

прозаїк, драматург, перекладач з ряду мов, мовознавець (зокрема, й упорядник 

знаменитого «Словаря української мови» в чотирьох томах), фольклорист і 

етнограф, педагог, критик і літературознавець, редактор і публіцист, видавець, 

невтомний організатор літературного процесу» [55, c. 70]. На нашу думку, до 

цього багатогранного переліку діяльності митця варто було б додати й 

означення «психолог». Бориса Грінченка, безсумнівно, можна вважати 

психологом, який зчитував найдрібніші деталі внутрішнього світу людини, 

помічав приховані від людського ока затаєні порухи душі. А. Погрібний, 

аналізуючи творчість Б. Грінченка, вказує на притаманну письменнику 

схильність до психологізації: «У стильовому плані повість тяжіє до 

психологізації, привертає увагу використанням можливостей внутрішніх 

монологів, які прозаїк щедро вводить у свій твір, досягаючи природності й 

переконливості» [54, c. 220]; «прагнення до психологічної повноти 

письменник поєднує з граничною ясністю, простотою, іноді навіть прозорістю 

письма, що є взагалі характерним для більшої частини його прози» [54, c. 220]; 

«Художньо-реалістичні картини вдало поєднують у собі ознаки соціально-

побутового та соціально-психологічного принципів письма. Значної уваги 

звернено прозаїком на детермінованість характерів і вчинків персонажів» [54, 

c. 222]; «Прикметно, що вже в деяких оповіданнях раннього періоду творчості 

(“Каторжна”) Б. Грінченко виявляє тяжіння до поглибленої психологізації 

персонажів» [54, c. 225], а також «психологічну достовірність висловлювань, 

дій і вчинків персонажів» [54, c. 231]. 

Якою мала би бути література, щоб справити враження на простого 

селянина, торкнутися струн його душі? Реалістичною. Такою, що відображала 

дійсність українського села, відповідала на одвічні питання добра і зла, правди 

і кривди, справедливості і несправедливості. А головне – мовила до людського 



35 
 

«Я». Як за доби Античності, часів зародження і панування антропоцентризму, 

– ставила людину у центр Всесвіту. Людина, її душа, її почуття, її сприйняття 

світу стають визначальними. Відповідаючи на запитання: «що ширше – образ 

чи характер? Входить до нього темперамент чи ні? Може бути персонаж 

характером?», літературознавець В Фащенко, який «присвятив проблемі 

характеру в художньому творі кілька десятиліть, залучивши до своїх 

ґрунтовних праць знання із психології», писав: «Істина полягає у тому, що 

головним предметом зображення у літературі є людина», а всі інші питання 

науковець вважав другорядними [57, c. 47]. «Художня література засвідчує , 

що різноманітні властивості характерів поєднуються в безмежній кількості 

комбінацій, химерно змінюються, домінують в одних і пригасають в інших 

ситуаціях, невпинно формуються внаслідок взаємодії особистості з 

навколишнім середовищем» [72, c. 33]. Саме тому, вважаємо, часом складно 

визначити конкретний темперамент людини, адже її внутрішній світ надто 

різноманітний, щоб відповідати чітко встановленим критеріям відбору. Крім 

того, В. Фащенко подав визначення характеру у художньому творі як 

«відображених в світлі авторського ідеалу порівняно сталих властивостей й 

змінних відношень, які утворюють закономірну своєрідну соціально-

психологічну єдність, котра формується і виявляється в зовнішній і 

внутрішній діяльності людини у найрізноманітніших ситуаціях [72, c. 39]. 

Стрижневою є думка про прояв рис характеру «у найрізноманітніших 

ситуаціях», тобто за кризових обставин справжню сутність людини можна 

пізнати найповніше. Як персонаж поводиться за несприятливих умов, які 

рішення ухвалює, чим керується у своєму виборі, коли втрачає самоконтроль, 

як діє під час небезпеки, чим жертвує: життям чи принципами, безпекою чи 

гідністю – питання, на які важко дати відповідь, лиш поверхнево зображуючи 

життя і побут. Борис Грінченко вмів побачити за потаємним явне, за 

фальшивим – справжнє, за невловимим – відчутне.  

Та й чи має значення характеристика героїв за ознаками позитивності чи 

негативності без жодних напівтонів? У малій прозі Б. Грінченка змальовані 



36 
 

характери з власними долями, власними шляхами і власними виборами, 

Характери, за якими стоїть людина в усіх її проявах. Грінченко-реаліст 

зображав правду. Грінченко-психолог цю правду розпізнавав, скануючи 

психоемоційний та морально-психологічний стани. «В своїх інтелігентах-

народниках Б. Грінченко не стільки утверджував позитивних героїв, скільки 

виявляв цікавість до того, чи можна їх знайти у цьому середовищі й 

випробувати на позитивність» [54, c. 221]; «З не меншою художньою 

майстерністю відтворено Б. Грінченком і побут, звичаї та психологію злодіїв-

конокрадів. Характеризуючи представників суспільного дна, прозаїк, як 

соціальний аналітик, вдається до змістовних соціологічних та психологічних 

узагальнень» [54, c. 222] – тобто мова не про конокрадів як негативних героїв, 

а як про людей, які внаслідок певних зовнішній обставин або внутрішніх 

зламів вдалися до злочину. Мова про те, що змушує інших чинити негідно і 

які події цьому передують. Вони «не народилися з потворними нахилами — 

всі вони стали жертвами антилюдяних суспільних відносин. Такий принцип 

соціального осмислення обумовив прагнення письменника до психологізації 

персонажів» [54, c. 222]. Також А. Погрібний звертає увагу на один з 

досліджених нами творів: «Не лише про віддаленість значної частини 

інтелігенції від народу, але і про її моральне виродження йдеться, зокрема, в 

багатому на психологічні деталі оповіданні “Болотяна квітка”» [54, 227]. На 

думку Г. В’язовського, «справжній художник не спрощує конфліктної основи 

твору, не зводить її до примітивної психологізації. Для нього як художника 

руху людської свідомості особливо важливим і нелегким є «вживання» у 

психологію персонажів, які дисонують із його власним духовним 

біографізмом: він «зобов’язаний уявно настроїти себе на суспільно-

психологічно чужий, неприйнятний для нього лад життя, чуттєво і розумово 

увійти в нього, пережити його» [31, c. 143].  

 

3.1 Емоції та настрої головних персонажів 



37 
 

Твори Б. Грінченка наскрізно насичені найрізноманітнішими 

переживаннями, психоемоційними та морально-психологічними станами 

головних героїв. Глибока чуттєвість, нервова напруга, динамічність сюжету, 

посилена увага до внутрішнього світу людини є характерними для малої прози 

письменника.  

Зі «Сучасного тлумачного психологічного словника» дізнаємося, що  

«емоція – це психічне відображення у формі безпосереднього упередженого 

переживання змісту життєвих явищ і ситуацій, обумовленого відношенням 

їхніх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта. Емоції — неодмінні 

компоненти життєдіяльності, могутній засіб активізації сенсорно-

перцептивної діяльності особистості. Емоції виникають лише в зв'язку з 

такими подіями або результатами дій, що пов'язані з мотивами. Якщо людину 

щось хвилює, значить, це торкається її мотивів. Емоції — дуже важливий 

показник, тому вони виступають ключем до розгадки неусвідомлюваних 

мотивів. Потрібно тільки помічати, з якого приводу емоції виникають і якої 

вони властивості» [68]. 

Дещо простіше визначення подає «Академічний тлумачний словник»: 

«Емоція – це переживання людиною свого ставлення до дійсності, до 

особистого й навколишнього життя; душевне переживання, почуття людини 

[1].  

Відомо, що «події, які сигналізують про можливі зміни в житті людини, 

поряд зі специфічними емоціями можуть викликати зміни загального 

емоційного фону — настрою» [68]. «Настрій – це порівняно тривалі, стійкі 

психічні стани помірної або слабкої інтенсивності, що проявляються 

позитивним або негативним емоційним фоном психічного життя індивіда. 

Залежно від ступеня усвідомленості причин, що викликали конкретний 

настрій, він сприймається або як загальний емоційний стан (піднесений чи 

пригнічений настрій), або як чітко ідентифікований стан (нудьга, сум, туга, 

страх або ж захопленість, радість, захват) [68]. Отже, можна дійти до висновку, 

що емоція та настрій – це два різні аспекти емоційного стану. Якщо настрій – 



38 
 

тривалий, стабільний емоційний стан, що вирізняється меншою 

інтенсивністю і здебільшого відображає загальний психологічний стан 

людини, то емоція, викликана певними подіями чи зовнішніми подразниками, 

характеризується короткочасністю та інтенсивністю. Саме тому у цій роботі 

ми зосереджуватимемо увагу на емоціях. Зокрема у дослідженні 

темпераменту. Адже, щоб дійти висновку про те, до якого типу темпераменту 

належить кожен з героїв, варто зрозуміти не лише, які емоції і настрої були 

притаманні їм у житті загалом, а передусім – як персонажі поводилися у 

скрутних ситуаціях, поставлені у рамки випробувань, зазнавши труднощів, як 

реагували на виклики долі. Людина пізнається і відкривається по-

справжньому з огляду на те, як діє у межових ситуаціях. Як писав англійський 

богослов Чарльз Сперджен: «Випробування та труднощі допомагають нам 

зрозуміти, хто ми є насправді; вони показують нашу сутність, дозволяючи 

побачити, з чого ми створені» [78]. Саме тому ми проаналізували всі емоції у 

досліджуваних нами творах за класифікацією доцентів кафедри психології та 

педагогіки Одеського державного університету внутрішніх справ Т.В. 

Матієнко та О.М. Пасько [40, c. 6], вибравши з переліку 45 емоцій: 

 ті, які сприймаються як суб’єктивно приємні: від задоволення до 

зловтіхи; 

 ті, які сприймаються як суб’єктивно нейтральні: цікавість, подив, 

байдужість; 

 ті, які сприймаються як суб’єктивно негативні: від незадоволення 

до роздратованості.  

Проаналізувавши перераховані емоції головних героїв у творах «Сама, 

зовсім сама», «Покупка», «Олеся», «Болотяна квітка», «Каторжна», ми подали 

результати у Таблицях 1, 2, 3, 4, 5 відповідно. Щодо оповідання «Пан 

Коцький» потреби у кресленні таблиці не виникло, оскільки наявний менший 

спектр емоцій, які, проте, характеризуються значною інтенсивністю. 

Найчастіше у малій прозі Б. Грінченка переважають негативно забарвлені 



39 
 

емоції. Задля статистики можна виокремити п’ять найпоширеніших емоцій, 

які переживають персонажі:  

 Марина («Сама, зовсім сама»): відчай, жаль, тривога, горе, страх; 

 парубок Андрій («Покупка»): байдужість (покірність), цікавість 

(зацікавлення), смуток, печаль, відчай (безнадія); 

 Олеся («Олеся»): впевненість (рішучість / готовність), ненависть, 

тривога, хвилювання, ніжність; 

 адвокат Микола Горинович («Болотяна квітка»): подив, 

задоволення, цікавість, гнів, хвилювання; 

 Докія («Каторжна»): хвилювання, образа, відчай, жалість, гнів; 

 Борис Грінченко як господар кота («Пан Коцький»): ніжність, 

зворушення, жаль, відчай, горе.   

Звісно, що персонажам також були притаманні й позитивні емоції. До 

прикладу, Марина відчувала задоволення (блаженство), поринувши у 

сновидіння-марення, що стало чи не єдиною розрадою у сірому, похмурому 

житті, сповненому тривог, журби і горя. Радість, ніжність і вдячність рідко 

зігрвають її душу, а якщо й виникають, то лише у згадці про матір: «І здавалося 

дівчині, що мати — то та найвища сила, що має боронити її» [18].  

Вражає, як Андрій («Покупка») неймовірно стійко приймав майбутню 

смерть. Сам цього не усвідомлюючи, він став послідовником філософії 

стоїцизму: коли є речі, яких неможливо уникнути, залишається приймати те, 

що приготувала тобі доля, щось, чого змінити не можеш, але водночас 

змінювати те, що тобі під силу. Як вважав Сенека: «Безглуздо помирати від 

страху перед смертю», а ще: «є пристойність і в горі. І в сльозах варто знати 

міру. Тільки нерозумні люди бувають непомірні у виразах як радості, так і 

скорботи» [77]. Емоцією, що вирізняє Андрія, є цікавість (зацікавлення) на 

противагу відчаю і жалю, більш притаманним за таких обставин. «Глядіть же, 

тату, нехай псалтир читають, як годиться, все, а не перекидають…», «Я, тату, 

не хочу білої труни, — наберімо чого чорненького, дешевенького, — нехай 

виб'ють», «Усе вже тут покупили, тату? Тепер треба до титаря: свічок, хрест у 



40 
 

руки...», «Ще пряників дітям треба взяти», «Не знаю, може, ще чого треба? 

Коли б не забути!» [17] – саме у цьому «коли б не забути!» найкраще 

виявляється характер головного героя. Можливо, для нього це останній шанс 

втілити задумане в життя, проявитися у бажанні, зробити так, як «до 

вподоби». Не скласти руки, не нарікати на Бога, а готуватися до зустрічі зі 

смертю так, ніби все життя міститься у цьому останньому завданні: «— Еге, 

— додав парубок, — уже ж я висповідався й запричастився... от наберу ще собі 

чого треба, — тоді вже на смерть зовсім готовий...» [17]. Я – готовий. Ці слова 

якнайпромовистіше свідчать про його натуру.  

«Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в 

цей ліс, і ви не вийдете відціль» [15] – на нашу думку, це звернення юної 

дівчини Олесі з однойменного оповідання до татар засвідчує гордість як 

почуття гідності і самоповаги. Притаманні їй рішучість і готовність до дій, 

ентузіазм як сильне почуття мотивації, хай там що, врятувати село і захистити 

рідних: «Боже мій!.. Треба бігти, треба сказати!..» [15], жвавість у момент 

загрози життю перевершили страх, жаль чи відчай. Олеся однозначно є 

позитивним персонажем, дещо ідеалізованим, на відміну від Докії 

(«Каторжна») чи Марини («Сама, зовсім сама»), емоції яких змальовано більш 

розмаїто: ми бачимо не героїв, а живих людей.  

Що може відчувати людина, дізнавшись страшну правду про того, кого 

вона кохає? Якою шокованою може бути? «Він рвонув її за руку і притяг до 

мертвої: — Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими 

золотими цяцьками, за її гроші добутими» [13] – ці слова адвоката Миколи 

Гориновича з «Болотяної квітки» здатні передати найрізноманітніший спектр 

емоцій, який він міг би відчути одночасно з акцентом на одній конкретній 

емоції або поступово впродовж короткого часу: подив, жалість, обурення, 

розчарованість, роздратованість, хвилювання, злість, зневага, відраза, гнів, що 

опісля усвідомлення ситуації воєдино перелилися у горе.  

Нещодавно було проведено цікаве дослідження за допомогою 

комп’ютерної програми AntConc, яке полягає в опрацюванні тексту твору 



41 
 

«Каторжна» та укладанні частотного списку вжитих у ньому словоформ: 

«серед дієслів високу частотність мають словоформи слова “плакати”, серед 

іменників – “мачуха”, “каторжна” та “журба”. Додатково було визначено 

одиниці із негативним семантичним забарвленням. Кількість таких слів 

становить 222 одиниці, це становить 6,17% від усієї кількості тексту» [4, c. 

109-110]. Звісно, це свідчить про емоційні стани, які переважають у творі та 

нервову напруженість, що насичує увесь текст.  Додам, що «каторжна» означає 

«та, яка завдає шкоди, неприємності; погана, лиха. Уживається як лайливе 

слово. До прикладу: “Прокляті! Каторжні! Ні суда на вас, ні права немає!” 

(Панас Мирний)» [1]. Варто також зазначити, що «Каторжна» є 

найемоційніший твором, як за кількістю, так і за гамою емоцій. Зокрема Докія 

– єдиний персонаж з досліджуваних мною творів, що відчуває зловтіху. У 

психології відомий термін «зраненої дитини», особливо розповсюджений у 

випадках відсутності свідомого дорослого поруч. Передовсім Докія – дитина, 

яка прагнула любові: «Вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а 

маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло!» 

[14]. Самотня, нещасна, ображена і покинута, вона прагнула турботи, вона 

шукала тієї любові, яка б дозволила заповнити внутрішню пустку. І у випадку 

співзалежних, на мій погляд, стосунків з шахтарем Семеном: «Ох, і любила ж 

вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, 

милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,— візьми мене, бо вся я твоя!» 

[14]. Можливо, на місці хлопця міг би опинитися будь-хто, хто приголубив би, 

підтримав і розділив її біль. Та поруч не виявилося нікого: її душу не було 

врятовано.  

 Оповідання «Пан Коцький» варто умовно поділити на два етапи: до 

хвороби кота та після. Так само поступово переходять тони емоцій від світло- 

до темнозабарвлених. Спершу у розповіді Бориса Грінченка переважає 

ніжність, з якою він описує свого улюбленця і яка викликає у читача 

зворушення: «котусю, не перешкоджай», «я гнівався за пташок, але дуже 

гніватися не міг», «цей придбав мою прихильність», «підгортав під себе 



42 
 

лапки», «бгався в клубочок і солодко засипав», «любила його вся сім’я, бо 

вдачу мав дуже ласкаву», «мій котусь», «зараз стало шкода, що й покарано 

його…», «чимдуж тікав на моє ліжко. Це місце полюбив рівно з канапою і спав 

на йому вночі», «спав усю ніч біля мене» (дозволяв спати коту в ліжку, що й у 

наш час не завжди дозволено) [16]. Б. Грінченко вдавався до персоніфікації, 

уособлення, надаючи Пану Коцькому властивостей людини: «змалку виявляв 

надзвичайну любов до письменства», «перекидаючи з полиць важкі томи з 

фольклорними записами, мусив знати про початок ворогування між собачою 

й кошачою націями», ««він довгий час щодня уважно слухав, як читано 

український переклад однієї великої поважної книги», «але найбільше, 

здається, прихильний був до повістярства, принаймні він вельми цікавився 

моєю повістю» [16] – кіт не як домашній улюбленець, а як товариш, який 

супроводжує тебе на життєвому шляху, переїздить разом з тобою, спостерігає 

за твоїм життям і бере в ньому участь: «ми виїздили до Києва, і він їхав з нами 

пароплавом», «видимо, вважав себе за сім’янина — п’ятого в нашій 

невеличкій сім’ї» [16]. 

А далі – хвороба. І тут емоції та почуття вже набувають інших відтінків: 

жаль, біль, відчай, горе, смуток, печаль, безсилля допомогти живій істоті. Як 

вдало підібрав Б. Грінченко епіграф, узявши слова Е. Золя: «Через що я лічу 

всіх тварин до своєї сім’ї так само, як і всіх людей?» і відповівши на них в 

оповіданні самостійно: «Я виразно побачив, відчув усією своєю істотою, що 

ця звірина є така само істота, як і я, і що в хвилину найтяжчого лиха її психіка 

напружилась до того, що рівняється з людською. Це була людина, змордована 

мукою й німа» [16]. Тексти Б. Грінченка здатні розчулити, передати читачу 

психоемоційний стан його героїв, їхній смуток, їхні переживання та викликати 

співчуття: «Я сидів над їм безсилий йому пособити, хоч плач і стогнання 

гостре й хрипке з нестерпучого болю різали мені душу» [16] – невимовний 

жаль спричиняє усвідомлення, що ти не в змозі негайно припинити муку 

тварини – істоти, яка, відчуваючи біль, горнеться до тебе, потребує порятунку. 

«Якими очима, повними муки й благання, дивився він на мене! Як він розумів, 



43 
 

що я прихильний до його, і як він прохав своїм поглядом і плачем пособити 

йому», «Ніч була без міри тяжка. Я почував, що вмирає істота, яка розуміє, 

почуває, любить і мучиться, і яка любить мене» [16]. Тварини наділені душею.  

 

3.2 Патологічні стани головних персонажів: загальна 

характеристика 

«Невроз – функціональне нервово-психічне захворювання, що виникає 

під впливом важких переживань та психічних перенапружень» [68].«Невроз – 

функціональне захворювання центральної нервової системи» [1]. «Невроз – 

оборотний граничний психічний розлад або функціональний стан нервової 

системи, при якому різко зростає чутливість до сигналів із зовнішнього та 

внутрішнього середовища. В основі неврозу лежить невротичний конфлікт — 

протиріччя між особистістю й значущими для неї сторонами дійсності, яке 

вирішується непродуктивно і нераціонально та супроводжується 

виникненням хворобливо-тяжких переживань невдачі, незадоволення потреб, 

недосяжності життєвих цілей, непоправності втрати тощо» [71].  

Невротичний розлад (невроз) поділяють на три види: неврастенію, 

істерію та невроз нав’язливості (нав’язливих станів). Варто детальніше 

розглянути кожен з них. 

«Неврастенія – функціональне захворювання нервової системи, астенія, 

що розвивається внаслідок тривалого розумового або емоційного 

перенапруження та фізіологічних втрат (наприклад, обмеження або втрата 

сну) разом із факторами, що травмують психіку» [68]. «Найголовніша 

причина неврастенії – перевтома від напруженої розумової та фізичної 

роботи. Неврастенічна дратівливість пов’язана із підвищеною збудженістю 

до усіх подразників. Можуть бути і такі прояви дратівливості, як вулканічне 

виверження гніву, злоби, що у свою чергу призводить до конфліктів з 

оточуючими людьми» [83].  

«Істерія виявляється у своєрідному істеричному характері, нападах, 

порушеннях свідомості й функцій внутрішніх органів. Найчастіше це рухові 



44 
 

розлади, паралічі, порушення координації рухів, розлади чутливості до болю, 

сенсорики» [68]. «Функціональне нервово-психічне захворювання, що 

характеризується підвищеною емоційною збудженістю й супроводжується 

риданням, сміхом, криком, корчами, а також розладом чутливості, рухомої 

сфери й т. ін.» [1].  

«Невроз нав’язливості, крім загальноневротичних симптомів 

(дратівливість, підвищена стомлюваність, порушення сну, вегетативні 

розлади), проявляється в суб'єкта у вигляді різних за змістом нав'язливих 

думок і дій (найчастіше у вигляді фобій), що відчуваються далекими від нього 

й примусово повторюваними, а також стану підвищеної тривоги і 

пригніченого настрою» [68]. «Це стан, при якому людину долають тривожні 

думки, яких вона не може позбутися. Ця постійна нервова напруженість, у 

свою чергу, викликає нав’язливі неконтрольовані дії [48].  

Вважаємо, що нас цікавить саме невроз нав’язливих станів, який можна 

простежити у Марини («Сама, зовсім сама»): 

1. «Вона, стиснувши руки та зціпивши зуби, наче скам'яніла над однією, 

сто разів передуманою, думкою: "Сама, зовсім сама!.."У неї тепер 

нічого не було в голові, тільки ця думка. Вона запанувала над нею, 

гнітила її ще дитячі молоді груди, морозила серце. Сама, зовсім 

сама!.. Без хліба, без роботи..» [18].  

2. «Зупинившись на одній думці і не можучи її збутися, голова почала 

врешті туманіти, похмура низенька хатка з почорнілими брудними 

стінами закрутилася Марисі в очах, і дівчина чи то заснула, чи то 

непритомна стала...» [18].  

На відміну від неврастенії та істерії, невроз нав’язливості помітити 

найлегше. Притаманні дівчині повторювані думки, неодноразове звернення 

до спогадів минулого, непереборні вагання і страхи цілком можуть свідчити 

про наявний розлад. До того ж симптомами неврозу є «часті відчуття страху 

й тривоги, труднощі в спілкуванні, нерішучість, тривожне очікування чогось, 

плаксивість, зацикленість на психотравмуючій проблемі, гіперчутливість 



45 
 

навіть до незначних до стресових факторів, швидка стомлюваність» [34]. Тож, 

ймовірно, що Марина страждала на невроз нав’язливих станів.  

Також названий невротичний розлад міг стосуватися іншої героїні –  

Докії з оповідання «Каторжна»: «Потім помалу-малу заворушились у дівчини 

в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про 

віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме 

невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась 

виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша 

від інших?" І ці дві думки не давали їй спокою» [14]. Проте у цьому випадку 

переважали такі симптоми, як «різкі зміни настрою, швидка дратівливість, 

зацикленість на психотравмуючій проблемі» [34].  

Перейдімо до афективного розладу. «Афект – сильне, відносно 

короткочасне нервово-психічне порушення, емоційний стан, пов'язаний з 

різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин. Супроводжується 

різко вираженими руховими проявами і змінами у функціях внутрішніх 

органів, утратою вольового контролю і бурхливим виявленням емоційних 

переживань. Виникає у відповідь на подію, що вже відбулася. В основі афекту 

лежить пережитий стан внутрішнього конфлікту, породженого протиріччями 

між потягами, прагненнями і бажаннями або ж протиріччями між вимогами, 

пропонованими людині (також самому собі), і можливостями їх виконати [68]. 

Важливо звернути увагу на те, що «афекти розвиваються в екстремальних 

умовах, коли суб'єкт не справляється з ситуацією, що виникла, при 

нездатності знайти адекватний вихід з небезпечних, найчастіше несподіваних 

ситуацій» [68]. Афект також називають сильним душевним хвилюванням 

(відповідно до Кримінального кодексу України), що є обставиною, яка 

пом’якшує покарання. Діагностика афекту здійснюється в межах судово-

психологічної експертизи. Це важливо, адже наштовхує на запитання, як 

правильно кваліфікувати злочин, зокрема дії Докії в оповіданні «Каторжна» 

(в наш час). «У психіатрії розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. 

Фізіологічний афект — емоційний стан у межах норми, короткочасна, 

https://vue.gov.ua/%D0%9F%D1%81%D0%B8%D1%85%D1%96%D0%B0%D1%82%D1%80%D1%96%D1%8F


46 
 

стрімка, бурхлива емоційна реакція з вибуховим характером, яка 

супроводжується різкими змінами психічної діяльності. Це надзвичайна для 

особистості реакція, яка виникає у відповідь на надзвичайні обставини. 

Терміном «патологічний афект» позначають афективні стани з порушенням 

свідомості (сновидність, затьмарення, звуження)» [10].  

«Господи! Та що ж це вона робить? Це ж смерть! Їй ще хочеться жити. 

А це — смерть! Геть відціля, а то ось!.. І вона хотіла кинутись назад. Але щось 

притисло їй шию до рейки, щось різонуло страшним болем — і годі...» [18]. 

Чи підпадає поведінка Марини під стан афекту? Існує афективний суїцид як 

різновид афективного розладу. Це «суїцидальні дії, обумовлені швидким 

розвитком інтенсивного афекту розгубленості, туги та/чи злості з певним 

тимчасовим когнітивним звуженням свідомості, внаслідок виникнення 

раптової гострої психотравмуючої події. Виникаючий кризовий стан 

існування тимчасової втрати здатності свідомо управляти своїми емоціями та 

мисленням і контролювати поведінку» [58]. Якщо коротко, це «суїцид, 

скоєний у стані афекту, коли дитина не може контролювати  емоційний стан, 

у якому знаходиться в конкретний момент» [52]. Відомо, що «при 

афективному суїциді рішення піти з життя ухвалюється під впливом моменту» 

[23]. Як ми знаємо, Марина планувала самогубство заздалегідь і очікувала 

тривалий час на «свій кінець» спершу на вокзалі, а потім за містом: «Як довго 

дожидати! Чи скоро цей поїзд? Вона встала й почала виглядати його» [18]. 

Цієї миті її рішення було свідомим. «При істинному суїциді людина 

усвідомлено вибирає відхід із життя, причому цей вибір ґрунтується на 

особистій оцінці кризової ситуації, яка суб’єктивно здається нерозв’язною 

[23]. Також варто зазначити, що стан афекту триває до кількох хвилин і 

вважається короткочасним явищем. Так, відповідно до постанови Пленуму 

Верховного Суду України від 07.02.2003 №2 «Про судову практику в справах 

про злочини проти життя та здоров’я особи» стан сильного душевного 

хвилювання визначається як короткочасний інтенсивний емоційний стан 

винного (фізіологічний афект), який значною мірою знижує його здатність 



47 
 

усвідомлювати свої дії або керувати ними» [56]. Проте саме у момент втілення 

задуму, внаслідок сукупності емоцій жаху, страху, відчаю, налякана дівчина 

не змогла відірватися від колії, хоч усвідомила свою помилку. Щось, ніби 

ланцюгами, прикувало її шию до заліза. І це щось цілком могло би бути 

афективним станом як фатальним незворотним підсумком її страждання  і 

вершиною болю.  

У «Болотяній квітці» стан афекту зазнав головний герой оповідання 

адвокат Микола Горинович: «почував, що ще мить, і він зробить щось дике, 

щось нелюдське — вдарить її, уб'є цю зрадливу гадину, що могла спокійно 

спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати 

слово: люблю. Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди... Він кинувся з 

хати, щоб утекти від такої... щоб не бачити її!..» [13]. Переживаючи сильне 

душевне хвилювання, адвокат навряд чи міг діяти свідомо. Дилема вдарити-

втікати, можливо, лише непідвладний випадок. А може, йому довелося 

докласти колосальних зусиль, щоб повернути контроль над своїми емоціями.  

Докія («Каторжна») також перебувала в афективному стані. Проте не в 

момент замаху на вбивство, а в момент захисту калини – єдиної розради від 

болю, єдиної втечі від самотності: «Докія відразу так і заніміла. Слухає, коли 

задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки — ось ще, ще... Вона кинулась, себе 

не пам'ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини... Мачуха рубає калину.  

Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала міждо калиною і 

мачухою. Мачуха аж злякалась» [14]. Така поведінка дівчини можлива 

внаслідок сильного відчаю, який подеколи розглядають як «стан афекту, де 

чергуються стан жаху, паніки, люті і безвиході» [26], що цілком відповідає 

цьому випадку. Далі стан афекту ніби посилюється: «Вона кинулась до 

мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини. — 

Геть, каторжна! — Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі 

пальці так і заклякли на цівці» [14].  

У випадку підпалу Докією хати не йдеться про афект, адже (попри те, 

що дівчина відчувала душевне хвилювання: «Голова її горіла, думки 



48 
 

плутались, груди пекло» [14]), у неї було достатньо часу спланувати злочин і 

втілити план у життя: «Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею, добігла 

до своєї хати» [14] (у пошуках сірників), «Вона чиркнула один. Він зайнявся і 

зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він 

горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і 

сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим» [14]. Тобто її дії у наш 

час кваліфікували б як умисний злочин, а не злочин у стані афекту, попри 

відчай, гнів і образу, які вона відчувала тієї миті. Постанова Пленуму ВС 

України зазначає, що «сильне душевне хвилювання виникає внаслідок 

протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з 

боку потерпілого» [56], а «насильство може бути як фізичним, так і психічним 

(наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди). До 

тяжкої образи слід відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що 

особливо принижує гідність та ганьбить честь винного або близьких йому 

осіб» [56] – тож,  Докія цілком зазнавала психічного насильства, зокрема від 

батька та мачухи, що за умови проведення ретельного досудового 

розслідування могло б стати обставиною, що пом’якшує покарання, але все ж 

не відповідає злочину, здійсненому у стані сильного душевного хвилювання.   

 

3.3 Темперамент як ключова характеристика поведінкової моделі 

головних персонажів 

Згідно із «Сучасним тлумачним психологічним словником» 

«темперамент – це сукупність індивідуальних особливостей особистості, яка 

має своєю фізіологічною основою тип вищої нервової діяльності й 

характеризує динаміку психічної діяльності особистості; темперамент 

проявляється у силі почуттів, їхній глибині або поверховості, у швидкості їх 

перебігу, у стійкості або швидкій зміні» [68]. «У дуже загальному, 

приблизному тлумаченні темперамент продовжує розумітися або як 

«природна основа», або як «динамічна основа» характеру» [68]. Відповідно до 



49 
 

«Академічного тлумачного словника» «темперамент – сукупність психічних 

особливостей, з яких складається особистість людини і які виявляються в її 

поведінці, в ступені її життєвої активності. Темперамент є найзагальніша 

характеристика кожної окремої людини, як і тварини, основна характеристика 

нервової системи, яка надає певного обличчя всій діяльності кожного 

індивідууму» [1]. «Словотвір» надає наступну дефініцію: ««вроджена стійка 

властивість людської психіки, одна з найважливіших структурних одиниць 

психодинамічної організації психічної діяльності, що визначає реакцію 

людини на інших людей та на події, що з нею відбуваються» [67]. Отже, 

темперамент є «індивідуальною особливістю кожної людини, яка є 

вродженою та стійкою [39, c. 1], а також «біологічною основою особистості, 

на якій вона розвивається як соціальна істота. Саме темперамент визначає 

особливості нашої поведінки» [74, c. 755]. 

Звернімося до історії. «Поняття темпераменту було відоме ще з 

античних часів. Засновником цього вчення є Гіппократ. Ще у V столітті до 

нашої ери він виокремив чотири основних «соки» організму – кров, слиз, 

чорна та жовта жовч. Поглибив та систематизував ці вчення римський лікар 

Гелен. Саме він вперше ввів термін «темперамент» [50, c. 370]. Темперамент 

досліджували видатні вчені, зокрема І. Павлов. Його вчення «про вплив 

центральної нервової системи на динамічні особливості поведінки виділяє: 1) 

три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість, рухливість 

збуджувального і гальмівного процесів; 2) чотири основні типові сполучення 

їх у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності: а) сильний, 

урівноважений, рухливий; б) сильний, урівноважений, інертний; в) сильний, 

неврівноважений; г) слабкий. Відповідно до цього розрізняють темперамент 

сангвініка, флегматика, холерика і меланхоліка» [68].  

На думку популяризатора науки, блогера україномовного YouTube 

Клятого Раціоналіста, темпераментів не існує (відео сягнуло майже 160 тисяч 

переглядів за 2 тижні) [24]. Він стверджує, що «в серйозній науці вже давно не 

використовують розподіл на чотири типи темпераментів. Від цього почався 



50 
 

відхід приблизно у 80-х роках ХХ століття. У 1987 році вийшла класична 

стаття Гарольда Ґолдсміта, де він описав основні актуальні на той момент 

підходи до теми темпераменту (має більше 2 тисяч цитувань). Чи згадуються 

там сангвініки, холерики, меланхоліки чи флегматики? Ні. Адже цей поділ – 

це настільки велика умовність, що для сучасної науки він не має жодного 

сенсу. Темперамент – це персональна вираженість окремих рис особистості. 

Це індивідуальна особливість і ніякої кількості типів темпераменту не 

вистачить для того, щоб описати кожну людину. У науці давно користуються 

підходом, який називається «Велика п’ятірка рис особистості» (автор 

концепції Льюїс Ґолдберг): 5 ключових рис: екстраверсія, відкритість до 

досвіду, невротизм, сумлінність та доброзичливість» [24]. Також у відео 

блогер-науковець зазначає, що «риси темпераменту – це рано виникаючі базові 

диспозиції у сферах активності, афективності, уваги та саморегуляції. Ці 

диспозиції є продуктом складних взаємодій між генетичними, біологічними та 

середовищними факторами, що розвиваються протягом тривалого часу» [24]. 

Зауважу, що «дослідження Б. Теплова і В. Небилицина показали, що структура 

основних властивостей нервової системи набагато складніша, а число 

комбінацій набагато більше. Проте зазначені чотири типи як найбільш