Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна 

Історичний факультет 

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків 

 

 

 

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА  

до дипломного проекту (роботи) 

бакалавра 

на тему: «Рим від республіки до імперії» 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 4 курсу, групи ІЦ-41 

денної форми навчання 

напряму підготовки  6.020302 

Діхтяр Софія Ярославівна 

 

Керівник: канд. іст. наук  

Токарев А. М. 

Рецензент: доц., канд. іст. наук  

Литовченко С. Д. 

 

 

 

                                                       Харків – 2023 



 

Зміст 

 

Вступ…………………………………………………………………..3 

Розділ 1. Марій в Сулла. Перший тріувірат………………………..15 

Розділ 2. Громадянська війна 49 - 45 років до нашої ери. 

               Принципат Авґуста………………………………………..58 

Висновки……………………………………………………………..93 

Список джерел та літератури ………………………………………97 

Список скорочень……………………………………………………102 

Резюме………………………………………………………………..103 

Summary………………………………………………………………104 

Додатки……………………………………………………………….105 

 

 

 

  



 

Вступ 

 

На зламі тисячоліть, між “нашою” та “до нашою” ерами Римська 

республіка переживала період глибокої внутрішньої трансформації. Старі, 

усталені форми правління почали давати збої, не відповідаючи вимогам часу. 

Зміни відбувалися як усередині держави, так і на її навколишніх теренах. 

Розширення території, збільшення населення та якісна заміна його складу 

потребували нових принципів управління. Відповіддю став перехід від 

республіканської форми правління до імперії. На прикладі Римської держави 

можна побачити, як змінюється форма управління на вимогу нових обставин. 

Подібні процеси відбувалися не лише у Римі. Свого часу греки змушені були 

відійти від полісної демократії та визнати владу спадкових царів, пізніше навіть 

за східним взірцем. Це сприяло військовій греко-македонській експансії на Схід, 

утворенню елліністичних держав та зрештою виникненню еллінізму як синтезу 

грецької та східних культур. Так само й у ранньому Середньовіччі на зміну 

виборним військовим вождям германців – герцогам в процесі формування 

“варварських” держав прийшли королівські династії. 

  Відповідно й на римському ґрунті принцип єдиноначальності сприяв 

консолідації римського народу, який роздирали чвари оптиматів та популярів. 

Слід зауважити, що протягом всієї римської історії важливим фактором розвитку 

держави була військова справа. На думку багатьох дослідників рівень 

мілітаризації римського суспільства був вищим, ніж навіть у Спарті. Поєднання, 

з одного боку, традицій, а з іншого - вчасна реакція на вимоги часу, зумовили як 

саме існування, так і розширення кордонів Римської держави. Незалежно від 

історичного періоду армія постає основою життя римлян, та навіть сама держава 

була побудована за армійськими принципами. Цікаво, що саме під час переходу 

від республіки до імперії армія остаточно стає професійною. Легати (вищі посади 

у легіоні) стають найближчими помічниками головнокомандувача, з’являється 

штаб полководця. Яскравою особливістю цього періоду стає те, що відданість 

війська командиру часто була вищою, ніж державі в особі Сенату. 



 4 

Саме це збільшення авторитету полководця забезпечило у тому числі й 

трансформацію республіки спочатку у диктатуру, а згодом у імперію ( саме це 

слово й означало спочатку “військове щастя”). 

  Зміна формації сприяла встановленню так званого Pax Romana, тобто 

“римського миру”, за якого римські правителі домоглися припинення міжусобних 

воєн на підвладних територіях. Важко переоцінити й культурні наслідки римської 

експансії у Європі: у сучасному світі до романської культурно-мовної спільноти 

можна зарахувати до одного мільярда людей, романські мови використовують як 

національні або офіційні більш ніж у 60 країнах світу. Розповсюдженню 

християнства як світової релігії сприяло як саме по собі існування римської 

держави як об'єднавчого фактора на теренах тодішнього цивілізованого світу, так 

і прийняття Міланського едикту про віротерпимість при імператорі Константині 

Великому та проголошення християнства державною релігією при імператорі 

Феодосії у 380 році н. е. Література європейських народів ґрунтується саме на 

латинській літературі, витоки якої сягають 240 року до н. е., коли 

військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму переклади 

грецьких комедій і трагедій. Християнська література латиною стала початком 

літератур країн Західної Європи на національних мовах. Взагалі західна культура 

протягом більшої частини своєї історії майже дорівнювала поняттю 

християнської культури, а саме поняття “Європа” та “Західний Світ” були тісно 

пов’язані саме з християнством. 

  Актуальність обраної теми полягає у тому, що, по-перше, Рим спромігся 

подолати кризові явища Пізньої Республіки та зміг продовжити територіальну 

експансію. Романізація Західної Європи є наслідком трансформації та зміцнення 

Римської держави та зміни її форми правління. Загалом сучасна європейська 

цивілізація стоїть на підґрунті римської. По-друге, досвід реагування системи 

державного управління, що змінюються є цікавим та корисним і у сучасному світі, 

в тому числі у загальноєвропейському, так і українському сенсах, тим паче в 

умовах зовнішньої агресії. Приклад римлян доводить, що при певних обставинах 

держава (або наддержаві інститути) мусять трансформуватися, щоб зберегтися. 



 5 

  У своєму розвитку державний устрій Риму пережив кілька 

трансформацій: 

1.   Царський період (754/753 - 501/509 роки до н. е.) 

2. Римська республіка (509 - 27 роки до н. е.) 

○ Золота доба Римської Республіки (200 - 133 роки до н. е.) 

○ Пізня Республіка (133 - 30/27 роки до н. е.)                                                  

3. Імперія (30/27 рік до н.е. - 476 рік н. е.) 

○  Принципат (30/27 роки до н. е. - 235 рік н. е.) 

○ Криза III століття (235 - 284 роки н. е.) 

○ Домінант (284 - 476 роки до н. е.) 

  Предметом дослідження є перехід Римської держави від 

республіканської форми правління до імперії. 

  Об’єктом роботи є аналіз кінця другого та початку третього періоду, а 

саме трансформації Пізньої Республіки у Ранню Імперію - Принципат. У наш час 

така трансформація, можливо, може здаватися певним регресом, оскільки у наш 

час республіка – найпоширеніша форма державного устрою, а монархія у деяких 

країнах є часто лише даниною традиції. Так, на 2016 рік у назві 134 країн світу зі 

199 є слово “республіка”. Сам термін res publica – справа громадян – походить з 

латини. Звичайно, республіки античності відрізнялись від республік сучасного 

типу. Так, всі давні республіки були побудовані на рабстві, політичні та навіть 

цивільні права мали тільки вільні громадяни, а іноземці займали проміжне 

становище між рабами та вільними. (Саме це, до речі, й призвело до Союзницьких 

воєн наприкінці республіканського періоду). Особиста свобода громадян 

перебувала під надмірним тиском держави. 

  Втім політична філософія республіки класичної ери вплинула на уявлення 

на республіканство пізніших часів. У наш час термін республіка як і раніше 

означає систему правління, яка отримує владу від народу, а не на іншій основі. 

  Проте відхід від республіканської форми не знищив римську державу, а 

навпаки, встановлення диктаторського режиму, що завершило період 

громадянської війни, стабілізувало ситуацію у державі, дозволило подолати 



 6 

гостру політичну кризу. Закріпилися соціальні зміни, які відбувалися в останні 

століття існування республіки. Незабаром Рим досягає кульмінації у своєму 

розвитку. Тут ми спробуємо дослідити події та визначити причини для цього 

переходу. Ця трансформація дуже дорого коштувала Римові. Держава занурилася 

у кровопролитні зовнішні та внутрішні протистояння. На політичній арені 

з’являються нові політики, воєначальники та оратори, які мають різні погляди на 

розвиток держави, іноді діаметрально протилежні або навіть такі, що не 

відповідали тогочасній політичній традиції. Але й у цей період Рим не припиняє 

зростати територіально та рухатися до гегемонії у Європі та Середземномор'ї. 

  Хронологічні рамки роботи сягають часів від Марія та Сулли до початку 

правління Октавіана Августа, тобто період між 81 роком до н. е. та 31 роком н. е. 

(Проте інколи доведеться виходити за означені межі, щоб дослідити логіку подій, 

їхні причини й наслідки). Саме у цей період запекла боротьба між оптиматами і 

популярами заходить у настільки критичну фазу, що загрожує самому існуванню 

держави, виснажує римський народ та компрометує певні демократичні засади. 

Республіка перетворюється на диктатуру, яка стає реакцією оптиматів на популізм 

Марія. Проте взаємні проскрипції та громадянські війни знекровили римський 

народ, але не призвели до стійкого громадянського миру. У суспільстві гостро 

відчувалася потреба у сильному лідері, якими послідовно проявили себе Гай Юлій 

Цезар та його спадкоємець Октавіана Авґуст, який зумів втримати у своїх руках 

здобутки Цезаря. 

  Цей час – поява багатьох видатних постатей, неоднозначних, 

багатогранних. Деякі з них менш відомі широкому загалу, імена інших знані 

людям, навіть дуже далеким від історичної науки. Серед них Гай Марій, 

семиразовий консул Республіки та реорганізатор римської армії,  

Люцій Корнелій Сулла, диктатор, який вірив у свою щасливу зірку та 

змусив вірити інших. Плутарх наводить історію знайомства Сулли з Валерією 

Мессалою, коли та, випадково опинившись неподалік Сулли у цирку, висмикнула 

ворсинку з його тоги, а у відповідь на його здивований погляд пояснила: “Нічого 

особливого... Просто і я хочу для себе маленької часточки твого щастя.” Сулла 



 7 

сам вигадав епітафію для себе: “Тут лежить людина, що більше від усіх смертних 

зробила добра друзям та зла ворогам.” У 74-71 роках до н. е. відбувається 

повстання Спартака, який свого часу був відданий у гладіатори “не маючи 

провини” За свідченням Плутарха, Спартак “за розумом та лагідною вдачею був 

вищим за своє становище.” Вже у Новий час енциклопедист Дені Дідро зобразив 

Спартака, як одного з перших борців за природні права людини. Марк Ліциній 

Красс, учасник тріумвірата 60 року до н. е. – “союзу слави Помпея, грошей Красса 

та розуму Цезаря”. “Сяйво багатьох чеснот його затьмарювалися лише одною 

вадою - жагою до поживи”,- писав Плутарх. За переказами, перемігши і вбивши 

Красса, парфяни лили у рот йому розплавлене золото, насміхаючись над його 

жадібність. Широковідомим й донині є ім’я Гнея Помпея Магна (Великого). 

Плутарх свідчив, що ніхто з римлян, крім Помпея, не мав такої любові народу.” 

По-зрадницьки вбитий невдалий суперник Цезаря, чиї останки, тим не менш, були 

з почестями поховані тим самим Цезарем у Єгипті. Найвідоміший з римлян Гай 

Юлій Цезар, про якого ще Сулла зауважив, що “ в ньому криється багато Маріїв”, 

маючи на увазі загрозу справі оптиматів. Підкорювач Галлії та довічний диктатор 

Риму, відчув та визначив загальний напрямок формування нового етапу розвитку 

держави і заслужено вважається засновником Римської імперії. Гай Октавіана 

Фурін, саме таке ім’я він отримав при народженні, вісімнадцятирічним юнаком 

з’явився у Вічному Місті та заявив про сеняк про спадкоємця “Божественного 

Юлія” з досить непевними шансами на успіх. Відомий нам, як Октавіана Авґуст. 

Антоній, Октавіан та Лепід, за словами Плутарха, утворивши тріумвірат 

“розділили владу над світом між собою так легко, ніби то був сімейний спадок”. 

Незважаючи на те, що не вважається видатним полководцем, зумів здолати 

Антонія та стати першим римським імператором. Відійшов у вічність 19 серпня 

14 року н. е. зі словами “Acta est fabula” – виставу завершено. 

  З’ясувавши часові межі подій визначимо просторові характеристики. 

Основним осередком, звичайно, є Рим та Італія загалом. Саме у боротьбі за Вічне 

Місто вважали сенс свого життя ключові дійові особи, під владою над Римом 

маючи на увазі владу над усіма підвладними йому землями та народами, разом з 



 8 

тим постійно прагнучи до розширення контрольованих територій, чому, 

безумовно, сприяла концентрація влади, яка відбувалася у цей період. Влада над 

Римом неможлива без контролю над Італією. Саме перетнувши Рубікон, тодішній 

кордон корінних італійських земель, Юлій Цезар кинув виклик Сенату. 

Проблемою було набуття італіками римського громадянства, зрівняння їх у 

правах з власне римлянами. Важливу роль мали “римські житниці”: Сицилія, 

Суардинія та Африка, оскільки володіння хлібом давало владу над римським 

плебсом. Важливу роль при цьому відігравав контроль над транспортними 

шляхами, насамперед над Середземним морем – Mare Nostrum – “Наше море”, як 

називали його римляни. Саме за перемогу над піратами Помпей отримав вдячність 

та любов римського народу. Три Мітрідатові війни, які вів Рим почергово під 

проводом Сулли, Лукулла і Помпея проти царя Понту Мітрідата VI між 89 та 63 

роками до н. е. велися на просторах Малої Азії, Греції, Закавказзя та Сирії та мали 

результатом встановлення римського панування у Східному Середземномор’ї та, 

як наслідок, збільшення доходів держави на 70% за рахунок податків з нових 

провінцій. Єгипет, де знайшли свою смерть Помпей та Антоній, став римською 

провінцією при Авґусті. На теренах Іспанії та Північної Африки у ці часи 

вирували битви (при Ілерді у 49 році до н. е., при Тапсі у 46 році до н. е., при Мунді 

у 45 році до н. е.), засновувалися римські міста (сучасні Медельїн та Памплона) та 

тривала романізація місцевого населення (латина в Африці зберігалася 

щонайменше до XII, а за деякими свідченнями до XV- XVI століть, іспанська ж 

нині використовується як національна або офіційна у 20, а португальська у 7 

країнах світу). У підсумку Галльської війни 58-50 років до н. е.  Галлія повністю 

увійшла до Римської держави. Крім того, у 55 та 54 роках до н. е. Цезар здійснив 

дві експедиції до Британії, уклавши перемир’я з бриттами. Балкани також не 

лишалися осторонь буремних подій – саме тут відбулися у 48 році до н. е. битви 

під Диррахієм та під Ферсалом між Помпеєм Великим та Юлієм Цезарем. 

  Зробимо невеличкий огляд літературних джерел. Історична праця Тіта 

Лівія “Історія від заснування міста” (“Ab urbe condita”), написана латиною у 14 

році н. е. охоплює події до правління Октавіана Авґуста ( 9 рік н. е.) –ґрунтовний 



 9 

історичний документ, наповнений числами і датами, досі залишається головним 

джерелом інформації про республіканський період, саме тому був необхідним при 

написанні роботи. Мета твору – підтримка образу Риму як найвеличнішої 

держави, “увічнити досягнення головного народу на Землі”. Попри деяку 

необ’єктивність містить яскравий опис занепаду Республіки. 

  На жаль, цілими до нас дійшли лише дві історичні праці Гая Саллюстія 

Кріспа ( 86 рік до н. е. - 35 рік до н. е.) – “Про змову Катіліни” (“De coniurati 

Catilinae”) та “Югуртинська війна” (“Bellum Jugurthinum”), де він, особливо у 

“Катіліни” провадить своє вчення про занепад моралі, виражаючи, на противагу 

Лівію, сумнів у притаманних від народження чеснотах римських нобілів. Саме 

влада над величезними територіями, за Саллюстієм, призвела до забуття традицій 

римської моралі та, як наслідок, до кризи у суспільстві та занепаду Республіки. 

Водночас Саллюстія була чужою поширена у його часи ідея встановлення 

довготривалої монархії. 

  Марк Туллій Цицерон (106 рік до н. е. - 43 рік до н. е.) – один з зачинателів 

римської літературної прози лишив по собі велику літературну спадщину. Один з 

найпослідовніше з прибічників збереження республіканського ладу, відіграв 

ключову роль у розкритті змови Катіліни, був страчений за наказом Марка 

Антонія, свого особистого ворога. Його “Промови” та “Листи” є найважливішим 

джерелом про всі сторони життя Риму у I столітті до н. е. 

  Політик, полководець, державний діяч, диктатор та фактичний засновник 

імперії Гай Юлій Цезар лишив по собі два визначних твори: “Нотатки про 

Галльську війну” (“Commentarii de Bello Gallico”) та “Нотатки про Громадянську 

війну” (“Commentarii de Bello Civili”), які є цінним джерелом з історії пізньої 

Республіки. “Нотатки про Галльську війну“ являють собою звіт про дії римських 

військ на території Галлії у 58 - 50 роках до н. е., у якому факти подаються у 

сприятливому для Юлія світлі. “Нотатки про Громадянську війну” доволі сухим 

стилем оповідають про протистояння Цезаря та Помпея, зображуючи Юлія 

захисником римського народу та його традицій, шляхетним і гуманним, на 

противагу “зраднику та узурпатору” Помпею. Ці твори, формуючи позитивний 



 10 

образ Гая Юлія, стали потужною пропагандистською зброєю у боротьбі за 

прихильність громадян.    Велике значення мають “Порівняльні життєписи” 

Плутарха, написані грецькою мовою, як традиційно вважається з 96 по 120 рік н. 

е. Тут у порівнянні біографій видатних греків та римлян вчений уперше ввів 

біографічний жанр в історію. Характер та моральні якості героїв, за задумом 

автора, мають викликати в читача бажання наслідувати їх. Більшість персонажів-

римлян – це діячі Пізньої Республіки: Гай Марій, Луцій Корнелій Сулла, Луцій 

Ліциній Лукулл, Марк Ліциній Красс, Квінт Серторій, Гней Помпей Магн, Гай 

Юлій Цезар, Цицерон, Марк Антоній та Марк Юній Брут. Твір відзначається 

глибоким психологізмом, прагненням відобразити саму душу людини та подає 

неоцінимі відомості з античної історії. Саме тому був широко використаний при 

написанні всієї роботи. 

З написаної приблизно до 162 року н. е. тією ж таки грецькою мовою 

“Римської історії” Аппіана можна почерпнути знання (при тому, що більша 

частина твору втрачена) про історію Риму до I століття н. е. Особливу цінність 

(особливо у контексті теми) є розділ “Громадянські війни”. 

  Близько 121 року н. е. публікується писана латиною праця “De vita 

Caesarum”, яку ми знаємо як “Життя дванадцяти цезарів”, написана секретарем 

імператора Адріана Гаєм Светонієм Транквіллом, яка у нашому випадку особливо 

цікава наведеними у ній біографіями Цезаря та Авґуста. Праця розкриває 

особисту, “інтимну” сторону героїв, насичена анекдотами з часто сумнівною 

достовірністю. 

  У 1854 році видатний німецький вчений Крістіан Матіас Теодор Моммзен 

видає перший том “Історії Риму” (“Romische Geschichte”), другий та третій були 

видані у 1855-1856 роках. Ця праця охоплює період від заснування Риму до 46 

року до н. е. (битви при Тапсі). У 1902 році Теодор Моммзен отримав за “Історію 

Риму” Нобелівську премію в галузі літератури. Праця ґрунтується на величезному 

фактологічному матеріалі (було опрацьовано більше 100 000 документів). 

Незважаючи на те, що деякі відкриття Моммзена в світі сучасних досліджень 

застаріли, досі вважається значущим внеском в античну історію. 



 11 

  У 1947 році професор МДУ Микола Олександрович Машкін публікує 

“Історію Стародавнього Риму”, а у 1949 році роботу, яка стала хрестоматійною у 

радянському антикознавстві (та, на яку ми будемо часто посилатися у цій роботі) 

– “Принципат Авґуста. Походження і соціальна сутність”. Саме у цій праці М. О. 

Машкін досліджував проблеми переходу від Республіки до Імперії, Принципат, як 

форму державності, його ідеологію та соціальну сутність. 

  Підручник завкафедрою Ленінградського університету Сергія Івановича 

Ковальова, одного з основоположників радянського антикознавства “Історія 

Риму”, виданий у 1948 році вважається одним з найкращих навіть у світовій 

науковій літературі. У цьому підручнику подані яскраві психологічні портрети 

діячів Давнього Риму, показана людина на тлі історії. 

  У 1965 році публікується “Криза та падіння Римської Республіки” 

відомого радянського історика античності Сергія Львовича Утченка. У 1976 році 

відбулося видання його праці “Юлій Цезар”. Ці роботи присвячені історії 

політичної боротьби у Римі на межі I століття до н. е. та I століття н. е. , тобто у 

той самий часовий проміжок, що й розглядається у цій роботі. 

  У монографії 1984 року Олексія Борисовича Єгорова “Рим на межі епох” 

досліджується час кризи Республіки та встановлення Принципату. Монографія 

цінна аналізом монархічних рис, приховано притаманних Римській Республіці та 

динаміки їхнього розвитку. 

  Варто відмітити монографію 1994 року Якова Юрійовича Межеріцького  

“Республіканська монархія“, у якій досліджені метаморфози ідеології та політики 

Октавіана Авґуста. 

  Зважаючи на величезну активність римлян на теренах Давнього Світу 

закономірно, що вони лишили по собі безліч матеріальних пам’яток. Від періоду, 

який ми розглядаємо, у Римі зберігся Форум Цезаря (Forum Caesari) – перший з 

імператорських форумів, побудований Гаєм Юлієм Цезарем у 54-46 роках до н. е. 

як розширення Римського Форуму. Наразі ця археологічна пам’ятка являє собою 

прямокутну площу, оточену з трьох сторін арковою галереєю, у центрі 

розташовані руїни храму Венери, а також бронзова скульптура самого Цезаря. 



 12 

  На жаль, до наших часів не зберігся Театр Помпея, споруджений у 55 році 

до н. е. Гнеєм Помпеєм Великим, який був першим кам’яним театром у Римі, а 

Портик Помпея – першим громадським парком у місті. Дотепер лише дуга вулиці 

Via de Grotta Pinta зберегла контур споруди. 

  Вже згаданий історик Гай Саллюстій Крісп, особистий ворог Цицерона та 

палкий прибічник Юлія Цезаря, лишив по собі у Римі так звані Сади Саллюстія 

(Horti Sallustiani), залишки яких розташовані у сучасному VI районі Риму між 

схилами Пінчіо та Квірінал. Саме тут були знайдені такі артефакти як мармурова 

римська копія скульптури “Вмираючий галл”, виявлена у XVII столітті, 

мармуровий рельєф “Народження Афродіти” (інша назва “Трон Людовізі”), який 

був знайдений у 1887 році та придбаний Урядом Італії у 1894 році. 

  Необхідно згадати так званий “Тускуланський портрет” – єдиний 

прижиттєвий портрет Гая Юлія Цезаря, віднайдений Люсь’єном Бонапартом на 

розкопках форуму у Тускулі в 1825 році. Був ідентифікований як портрет Цезаря 

Мауріціо Брода у 1940 році. 

  Широковідома також статуя Октавіана – “Авґуст з Пріма Порта”, копія з 

бронзового оригіналу, виготовлена у 20 році до н. е. на замовлення Сенату. Була 

знайдена у 1863 році на віллі Лівії, дружини Авґуста. Вважається, що вона має 

портретну схожість з імператором. Зберігається у ватиканському музеї 

К’ярамонті. 

  Серед археологічних знахідок останнього часу – місце висадки Юлія 

Цезаря у Британії. Тут на території графства Кент на березі затоки Пегуелл у 2017 

році вчені виявили залишки рову, що оточував римський форт. Місцевість 

відповідає опису, залишеному власне Цезарем. Тут були також знайдені залізна 

зброя та римський метальний спис. 

  У 2023 році неподалік міста Ґальперна, що поблизу німецько-

нідерландського кордону на місці розкопок римського військового табору 

археологи знайшли залишки двох невеликих римських храмів часів Октавіана 

Авґуста. Слід зазначити, що подібні споруди у подвійній кількості досі ніколи не 

виявляли на території римських військових таборів. 



 13 

  Також у 2023 році на північному заході Франції у Бретані археологи 

знайшли залишки храму, присвяченому Марсу, який датують I століттям н. е. з 

безліччю артефактів: 35 ящиків керамічних меблів, 7 ящиків архітектурних 

теракотових елементів, 750 окремих предметів зі скла, металу та кераміки. Серед 

них – велика кількість залізних мечів та предметів озброєння. Храм є частиною 

римського комплексу площею 7 гектарів, що був відкритий за рік до того. 

  У 2024 році у графстві Оксфордшир в Англії було знайдено залишки 

римської вілли I століття н. е., яка слугувала, між іншим, невеличким 

адміністративним центром певної округи під римським володарюванням. Площа 

вілли складає понад 1000 квадратних метрів. 

  У тому ж 2024 році на півдні Іспанії в області Андалузія було знайдено 

унікальний артефакт – свинцеву кулю для пращі, на якій поряд з назвою іберо-

романського міста Іпска було викарбувано скорочене ім’я Юлія Цезаря, позначене 

як CAES. 

  При написанні роботи були використані такі методи: історико-

філологічний, за допомогою якого досліджувальну сукупність об’єднується у 

якесь явище або процес та відноситься до певного типу. Тут слід пам’ятати про 

політичну кон'юнктуру при вивченні джерел та також із обережністю 

співвідносити сучасні поняття при описі античних фактів. Класифікаційний, тобто 

групування історичного знання за різними ознаками та встановлення зв'язків між 

ними. Статистичний, що полягає в аналізі джерел з опрацюванням кількісних та 

якісних характеристик. 

  Структура роботи виглядає так: Вступ, Розділ I, Розділ II, Висновки, 

Список використаних джерел та літератури, Додатки. 

 

 

   

  



 14 

Розділ 1. Марій і Сулла. Перший тріумвірат. 

Зміни, що передували переходу римської держави від республіки до імперії 

накопичувалися поступово, протягом тривалого часу. У самому політичному 

устрої римської республіки були поєднані різні елементи: монархічні (що сягали 

корінням у попередню, царську добу), демократичні та олігархічні. Саме у цьому 

поєднанні були закладені як руйнівні протиріччя, так і здатність до трансформації, 

коли за сприятливих умов один з елементів висувався на перший план. 

  Сторіччя від смерті Гая Гракха аж до перемоги Октавіана Августа краще 

за всіх охарактеризував, мабуть, давньоримський письменник, історик та вчений-

енциклопедист Гай Светоній Транквілл словами про призвістку у Римі, якою 

передвіщувалось, що "природа готує римському народу царя": regem populo 

romano naturam partiture. 

  У 2-1 століттях до нової ери розвиток рабовласницького суспільства у 

римській державі призводить до крайнього загострення усіх його класових та 

соціальних суперечностей. У цей час відбувається розширення та зміна форм 

експлуатації рабської праці, її інтенсифікація, що загострювало боротьбу між 

римськими класами. Також посилювалися конфлікти між угруповуваннями 

представників правлячої верхівки, між ними та більшістю вільних – 

малозабезпечені та не забезпечені, між громадянами Риму та італіками. Також 

перед римською державою постали нові складні військові і політичні проблеми, 

оскільки успішна завойовницька політика перетворила Середземне море у 

внутрішнє море Риму, нові території на Заході та Сході потребували забезпечення 

управління підкореними народами. 

  Для римської держави настає період кризи, що торкнувся насамперед 

існуючих політичних установ: застарілої полісної форми державного устрою, 

аристократичного політичного режиму, правління нобілів, республіканської 

системи управління, яка лише створювала подобу влади "римського народу". 

Виникла об'єктивна потреба їх перебудови та пристосування до нових політичних 

умов. 



 15 

  Цей період характеризується одночасною появою демагога та 

воєначальника, який не бажає бути під рукою у сенату. Перший – це Луцій 

Аппулей Сатурнін, а другий – Гай Марій. Луцій Аппулей Сатурнін народився 130 

року до н. е. і належав до знатного плебейського роду. Цицерон, до речі, називав 

Сатурніна найбільш красномовним "з усіх бунтівників після Гракха". 

Представники роду Аппулеїв займали римські магістратури з 391 року до н. е. Сам 

Луцій Аппулей займав у 104 році до н. е. посаду квестора. В Остії, головній гавані 

Риму, що знаходилася у гирлі Тібру і була головним центром римської торгівлі, 

насамперед зернової Сатурнін займався контролем та перевезенням 

продовольства, що призначалося для громадських амбарів Риму. У результаті 

сенатських інтриг Луцій Аппулей Сатурнін був усунений з посади. Саме ці події, 

на думку Цицерона, зробили політика-початківця демагогом та ворогом 

аристократії. Вже на наступний 103 рік до н. е. Сатурнін стає трибуном (хоч 

зазвичай між квестурою та трибунатом минало близько п'яти років). У цей час 

доля і звела його з Гаєм Марієм. Гай Марій – homo novus – "нова людина" (так 

називали людей незнатного, на противагу нобілитету, походження, які добилися 

високих посад у Римі), навіть не уродженець Риму, був на цей момент вже досить 

популярною людиною, переможцем у Югуртинській війні, військовим трибуном 

у 120 роки до н. е., квестор Римської республіки у ті ж 120 роки до н. е., народний 

трибун Римської республіки у 119 році до н. е., претор Римської республіки 115 

року до н. е., намісник Іспанії Дальньої у 114 році до н. е., легат у 109-108 роках 

до н. е., консул Римської республіки у 107, 104, 103, 102, 101, 100, 86 роках до н. 

е., авгур у 97-87 роках до н. е. Саме у 103 році до н. е. Гай Марій, який отримав 

друге підряд та третє у загальному рахунку консульство, зробив своїм союзником 

Луція Сатурніна. При цьому Марій розраховував за допомогою Сатурніна 

здійснювати тиск на нобілитет, а Сатурнін, зі свого боку, розраховував 

використовувати у своїх інтересах славу, владу, та ветеранів Марія.  

 Найголовнішим результатом цього союзу у перший трибунат Сатурніна 

став закон про призначення ветеранам Марія по 100 югерів землі в Африці. Цим 

він поклав початок практиці роздачі землі ветеранам. Цей захід, посилюючи 



 16 

Марія, одночасно залишав недоторканим ager publicus в Італії, що залишало 

можливість компромісу з великими землевласниками. На консульських виборах 

Луцій Аппулей виступив на підтримку Марія, свого союзника. При цьому вони 

розіграли перед народними зборами таку собі аматорську комедію: Марій удавано 

відмовлявся переобиратися, а Аппулей за це називав його зрадником, що кидає 

Батьківщину напризволяще.1 За рік, між кінцем першого, та початком другого 

трибунатів, Сатурнін своїми діями довів до того, що проти нього було висунуте 

судове звинувачення, яке загрожувало йому смертю. Втім він зумів розчулити 

плебс, стверджуючи, що страждає лише через вороже ставлення сенаторів, і зумів 

не тільки виправдатися, але й переобратися у народні трибуни. Лівій стверджував, 

що саме допомога Гая Марія, який щойно отримав п'яте підряд та шосте загалом 

консульство, і вплив якого, у тому числі через усунення вторгнення германських 

племен, набув найвищого ступеня, забезпечила Луцію Сатурнінові другий 

трибунат.2 

 Спочатку тандем Марія і Сатурніна діяв досить успішно. Саме у цей час 

був проведений lex frumentaria – закон про продаж хліба у Римі за символічною 

ціною. Незважаючи на опір сенату, який очолив квестор Квінт Сервілій Цепіон, 

цей закон був прийнятий. Ще одним законом Марія та Сатурніна став закон про 

заснування солдатських колоній у Сицилії, Ахайї, Македонії та Галлії, при чому 

італіки були б зрівняні, хоч і обмежено, з римськими громадянами. Також у було 

обумовлено, що кожен сенатор мав протягом п'яти днів від дня оприлюднення 

закону присягти йому на згоду або ж бути викресленим із сенатських списків та 

сплатити штраф у 20 талантів. Реалізацію всіх аграрних заходів мав керувати Гай 

Марій. Під час обговорення закону була погана погода і багато хто кричав, що 

через грім треба відкласти обговорення (римляни були украй забобонними і для 

них це було досить поважною причиною), проте Сатурнін, за переказом Светонія, 

зауважив у відповідь, що "якщо ви не заспокоїтесь, то зараз піде град"3. Виникла 

                                                
1 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 14 - М.: Наука, 1994. 
2 Тит Ливий. История Рима от основания города. - М.: Наука, 1994. 
3 Аврелий Виктор. О знаменитых людях. // Римские историки 4 века. - М.: Росспэн, 1997. 



 17 

бійка, у ході якої прибічники lex agraria перемогли. Дотримуватися нового закону 

заприсяглися всі сенатори, окрім Метелла Нумідійського. 

Наступного дня Сатурнін заявив народним зборам, що через Метелла ніхто 

не отримає землю. Почалася підготовка нового закону про його вигнання, що 

змусило Квінта Цецилія Метелла покинути Рим, промовивши перед цим: "Якщо 

справи підуть краще і народ схаменеться, я повернусь на його заклик, якщо ж все 

залишиться як є, то краще бути якнайдалі".4  (Аппіан взагалі стверджував, що 

Сатурнін став народним трибуном вдруге виключно заради помсти Метеллу, 5 

який був смертельним ворогом як Сатурніну, так і Марію. Метелл свого часу був 

покровителем і командиром Марія у Югуртинській війні, якого Марій фактично 

зрадив і домігся від народних зборів власного призначення на командування. 

Дізнавшись про це, Метелл, за словами Саллюстія "не втримався від сліз")6. 

  Прийняття lex agraria та вигнання Метелла7 стало вершиною політичної 

кар'єри Луція Аппулея Сатурніна і, також, початком його кінця. Міський плебс, 

на який спирався Луцій, був незадоволений наданням італікам громадянських 

прав (чим би тоді незаможні римляни мали відрізнятися від італіків, бо ж 

громадянство було їхнім єдиним привілеєм). Вершники були налякані 

радикалізмом Сатурніна, про сенат годі було й говорити. Отже, єдиною опорою 

Сатурніна залишався його союзник Гай Марій, але ж тому не звикати було 

зраджувати союзників та покровителів. Плутарх пише: "Коли вночі до нього 

(Марія) завітали перші у державі люди і стали переконувати його розправитися з 

Сатурніном, Марій, потайки впустивши через інші двері самого Сатурніна 

вигадав, що страждає на розлад шлунку, і під цим приводом бігав через весь 

будинок від одних до інших, підбурюючи обидві сторони".8 

  Для того, щоб закріпити свій успіх, Сатурнін добився переобрання на 99 

рік до н. е. Одним з його колег став Луцій Еквіція, що видавав себе за сина Тіберія 

                                                
4 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 29 - М.: Наука, 1994. 
5 Аппиан. Римская история. - М.: Ладомир, 2002. 
6 Саллюстий. Югуртинская война. - М.: Ладомир, 2002. 
7 Короленков А. В., Смыков Е. В. Сулла.- М.: Молодая Гвардия,2007. - 430 с. 
8 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 30, - М.: Наука, 1994. 



 18 

Гракха і був протеже Сатурніна. Натомість Гай Сервілій Главція, союзник 

Сатурніна, якого Цицерон з усією притаманною йому антипатією до популярів 

охарактеризував як "найбільш безсоромну людиною на людській пам'яті"9, який 

висунув свою кандидатуру у консули на 99 рік до н. е., був відсторонений від 

участі у виборах на підставі невиконання закону Віллія про обов'язкову дворічну 

перерву між магістратурами. Це відсторонення санкціонував або сам Гай Марій, 

або його колега і сателіт Луцій Валерій Флакк. Це було знаком про охолодження 

стосунків між Марієм і Сатурніном і стало серйозною поразкою для "партії" 

останнього. 

  У день консульських виборів при нез'ясованих обставинах був вбитий ще 

один кандидат – Гай Меммій. Сенат відразу ж оголосив Сатурніна та Главцію 

організаторами вбивства і видав постанову, у якій консули наділялися 

надзвичайними повноваженнями "заради порятунку держави". Гай Марій, який не 

прагнув до розірвання стосунків із сенатом, підкорився цій вимозі. Консули 

закликали народ до зброї і, за словами Цицерона, незабаром на Форумі зібралися 

"усі чесні люди"10. У результаті збройної сутички на Форумі Сатурніна відтіснили 

на Капітолій (при цьому очевидці свідчили, що Сатурнін відкрито і уголос у всіх 

своїх діях звинувачував Марія). Невдовзі обложеним на Капітолії Сатурніну, 

Еквіції та іншим довелося здатися, оскільки Марій перекрив їм доступ води. 

  Марій надав заколртникам гарантії недоторканності, схвалені сенатом 

(fidex publica), а потім розмістив їх у Гостилієвій курії (ігноруючи вимоги про 

негайну страту). Заради справедливості слід додати, що існує припущення, що 

Марій приєднався до аристократів саме з метою не допустити розправи над 

Сатурніном. Однак, не довіряючи консулу, прибічники сенату увірвалися до курії 

та вбили заарештованих. При цьому були порушені недоторканність народних 

трибунів та недоторканність, гарантована державою (fidex publica). Згідно з 

Аппіаном це сталося 10-го грудня 100 року до н. е. Будинок Сатурніна був 

спустошений, близькі та друзі також були піддані покаранню. Пізніше, у 63 році 

                                                
9 Короленков А., Смыков Е. Сулла. - М.: Молодая Гвардия, 2007. 
10 Цицерон. Речи. - М.: Наука, 1994. 



 19 

до н. е. у вбивстві Сатурніна був звинувачений сенатор Гай Рабірій, який 

показував на бенкетах голову Сатурніна. І хоча спочатку він був навіть 

засуджений до страти, але процес перервався і зрештою за вбивство Сатурніна так 

ніхто й не був покараний. 

   Так завершилася кар'єра Луція Аппулея Сатурніна, успішного демагога, 

який під гаслом відновлення законів Гракха вів свою гру та протистояв сенату та 

оптиматам. Новими факторами цієї боротьби стали збільшення ролі люмпен-

пролетаріату та поява армії як нової політичної сили. Ці події показали міць 

сенату, який був спроможний боронити свої корпоративні інтереси від різного 

роду "вискочок". (Це ще не був сенат часів Калігули, коли улюблений кінь 

імператора Інцитат став спочатку римським громадянином, а потім і сенатором. 

Калігула вніс його до списку кандидатів на посаду консула і, за твердженням 

Діодора Кассія, підтриманим Светонієм, кінь став би таки консулом, якби 

Калігула не був убитий).11 12 Проте час для таких історичних анекдотів ще не 

настав. Разом з тим, ці події продемонстрували спроможність енергійної людини 

(а краще декількох людей) до певної міри успішно протистояти сенату. (Особливо 

небезпечним для нобілів був союз трибунів як виразників інтересів римської 

бідноти та армії, саме як у випадку Сатурніна та Марія). Також стала наочною 

небезпека неповноправності італіків як союзників Риму (що врешті вилилося 

пізніше у Союзницьку війну). Ці події стали навіть ще не початком, а скоріше 

передумовою процесів, що перетворили республіку на імперію. Проте колесо 

історії продовжувало невблаганно обертатися. 

   Отже, Луцій Аппулей загинув. Загинув успішний демагог, трибун, лідер 

незаможних римських верств. Але ж залишився другий учасник союзу, 

відповідвльний як би ми сказали зараз за силовий блок (це, звичайно, умовне 

порівняння, оскільки ж не можна механічно переносити сучасну термінологію на 

давньоримські реалії). Яким чином на долю Марія вплинула загибель Сатурніна? 

Згідно історіографічних джерел – вплинула катастрофічно. Марій втратив довіру 

                                                
11 Дион Кассий. Римская история. 
12 Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. О знаменитых людях. / Перевод и примечания М. Л. 

Гаспарова - М.: Наука,1964. 



 20 

народу і не набув довіру нобілитету. Таким чином він залишився без підтримки і 

всі 90-ті роки перебував у тіні. (Хоч об'єктивно військові таланти Марія за 

відсутності зовнішніх загроз не могли бути затребувані, а п'ять підряд консулатів 

Марія були і так безпрецедентним прикладом у римській історії). Таким чином, 

головною метою подальших дій Гая Марія було перешкодити поверненню до 

Риму його давнього недруга Метелла Нумідійського, якого Марій ще у 107 році 

за допомогою інтриг усунув від командування у Югуртинській війні і який 

відправився у вигнання як єдиний з сенаторів, що не погодився скласти присягу 

щодо lex agraria, який проштовхували Марій та Сатурнін. Втім, у 98 році до н. е. 

вигнанець був відновлений у громадянських правах. Пишуть про повну 

захоплення зустріч Метелла, влаштовану йому у Римі, і про те, що не вистачило 

дня, щоб біля міських воріт прийняти усі вітання. Не дивно, що незадовго до цієї 

події Марій відправився на Схід (Плутарх пише, що головним чином через 

небажання бути свідком тріумфу Метелла). Проте Марій здійснив досить вдалу 

інспекційну поїздку на Сході: відвідав Галатію, Каппадокію, був з шаною  

прийнятий царем Мітридатом Понтійським (переповідають, що Марій заявив 

Мітридатові: "Або збери сили, більші, ніж у римлян, або мовчи та роби, що тобі 

наказують!").13 Місія Марія була важливою для визначення ставлення римських 

політиків до Мітридата, спонукаючи їх більш активно протистояти експансії 

Понтійського царства. 

   У 90 році до н. е. почалася Союзницька війна (яка через активну участь у 

ній племені марсів ще має другу назву - Марсійська війна). Причиною війни стала 

відмова сенату надати союзним італійським племенам надати права римського 

громадянства. (Трибун Марк Лівій Друз Молодший, який вніс цей законопроєкт 

на розгляд, був навіть невдовзі убитий). Стала на часі уніфікація законодавства та 

зрівняння усіх членів аморфної федерації полісів з різними правами та 

обов'язками. Крім того, ager publicus – громадські землі розташовувалися саме на 

території племен, хоч самі італіки не мали права їх обробляти. Також союзники 

були головним джерелом рекрутів для безкінечних воєн, що їх вів Рим. 

                                                
13 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 31 - М.: Наука, 1994. 



 21 

   На початку війни Марій став легатом у свого родича Рутилія Лупа14. 

Згодом до військ Марія були долучені залишки військ іншого легата Гая 

Порперна, які перед тим були розбиті Публієм Пресентієм. Згодом Рутилій Луп 

потрапив у засідку і був убитий. Його військо та повноваження були розділені між 

Марієм та Квінтом Сервілієм Цепіоном, який також незабаром потрапив у засідку 

та загинув. Таким чином Марій став єдиним командувачем на північному театрі 

війни. Однак незважаючи на успіхи Марію не подовжили повноваження на 

наступний рік. (Плутарх пише, що старість згасила у ньому (Марії) колишній 

запал та рішучість).15  Хоч дійсною причиною, скоріш за все, було небажання 

нобілитету нового піднесення Марія. 

   Ще до закінчення війни римляни пішли на першу поступку італікам: 

законом Луція Юлія Цезаря (lex Iulia) було надано права римського громадянства 

етрускам та умбрам (які не брали участі у війні), далі настала черга другої 

поступки: надання римського громадянства італікам, які протягом шістдесяти 

днів складуть зброю, а також надання права римського громадянства 

Цизальпінській Галлії. Цим римляни досягли розколу серед італіків і перемога 

Риму стала неминучою. Влітку 88 року до н. е. спротив італіків був зламаний. 

   Врешті, незважаючи на повну перемогу римлян, те, через що почалася 

Союзницька війна, а саме надання італікам прав римського громадянства, 

римлянам довелося задовольнити. Так, більшість племен отримали ці права, хоч і 

у обмеженому стані: італіків приписали до 8 (або до 10) нових триб, що практично 

позбавляло їх політичного впливу. (Ці обставини згодом будуть використані 

деякими римськими політиками). Крім того, італійські громади перетворювались 

на римські муніципії і Рим втрачав своє виключне становище в Італії та 

перетворювався на primul inter pares – першого серед рівних.  

   Союзницька війна наочно показала, що Рим вже переріс полісну 

структуру. Це, та необхідність залучення італіків у систему управління римською 

                                                
14 Павел Орозий. История против язычников. - СПб.: Издательство Олега Абышко, 2004.- 544 .с. 
15 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 33 - М.: Наука, 1994. 



 22 

державою знаменувало перехід до нової політичної формації та стало ще одним 

каменем у підґрунтя перетворення полісної республіки у імперію. 

   Окрім того, Союзницька війна стала своєрідним каталізатором іншої 

війни – Першої Мітридатової, коли цар Мітридат 6 Євпатор вирішив, що Рим 

достатньо послабшав та почав наступ на залежні від Республіки території. У тому 

самому 88 році до н. е. відбулася так звана Ефеська вечірня – масоване вбивство 

римлян та італіків за наказом царя Мітридата. Цей злочин і став приводом до 

війни. 

   Ця нова війна вважалася римлянам такою собі "легкою прогулянкою", 

що може, до того ж, принести чималий прибуток. Через це багато політиків 

прагнули отримати командування (історіографія вказує на принаймні чотирьох 

впливових аристократів-претендентів), проте основний конфлікт відбувся між 

Гаєм Марієм та Луцієм Корнелієм Суллою, про якого сучасники казали, що "він 

наполовину лев, наполовину лисиця, і кожна з його половин небезпечніша за 

іншу". Їхнє суперництво сягало ще часів Югуртинської війни, коли Сулла був 

квестором при Марії. Так, оскільки саме Сулла домігся видачі царя Югурти, 

багато хто стверджував, що саме Луцію належить основна роль у перемозі. У 

Союзницькій війні Сулла теж зумів проявити себе, що призвело до обрання його 

консулом на 88 рік до н. е. За результатами жеребкування Сулла отримав у 

намісництво провінцію Азія та армію для ведення війни проти Мітридата. 16 

   Внаслідок цього Марію, який не мав можливості отримати командування 

легально, довелося змовитися з трибуном Публієм Сульпіцієм Руфом, за 

твердженням Плутарха, людиною з досить заплямованою репутацією. Так, 

Сульпіцій за згодою з Марієм вніс законопроєкт, згідно з яким італіки 

перерозподілялися по трибах так, що завдяки своїй чисельності могли б 

забезпечити прийняття будь-якого закону. 

    Це, та ще деякі пропозиції Сульпіція, спрямовані проти римського 

нобілитету, викликали активний спротив Сулли, який розумів, що у такому 

випадку Марій легко може отримати командування армією. За допомогою погроз 

                                                
16 Аппиан. Римская история. Митридатовы войны, 22. 



 23 

та вбивств Сульпіцію вдалося зломити спротив консулів (переповідали, що Суллі 

навіть довелося просити прихистку у будинку Марія). 

    Врешті Сульпіцій зумів провести обидва законопроєкти і трибуни 

відправилися у Нолу з дорученням передати командування військами Марію. 

Однак Суллі вдалося переконати військо, що Марій як новий командувач набере 

нових солдатів (а перспектива пограбувати Азію виглядала дуже привабливою для 

легіонерів), і військо не підкорилося вимогам трибунів і солдати закидали 

посланців камінням. Сулла у своїй промові (а з ним, до речі, перебував його друг 

та другий консул Квінт Помпей Руф, що додавало законності діям Сулли) 

зобразив себе як визволителя від небезпеки, що загрожувала Риму. 

    У результаті шість легіонів Сулли (приблизно тридцять п'ять тисяч 

солдатів) рушили "рятувати Рим". Це стало першим випадком у римській історії, 

коли римська армія використовувалася магістратом для захоплення Риму. (Заради 

справедливості треба наголосити, що більшість офіцерів полишили армію Сулли, 

не бажаючи брати участь у перевороті). На запитання посланців сенату, чому він 

іде з армією проти своєї батьківщини, Сулла відповів, що "хоче звільнити її від 

тиранів"17. Невдовзі після нетривалих сутичок з маріанцями Сулла захопив Рим.18 

    У першу чергу Луцій Корнелій скасував усі закони Сульпіція як 

прийняті під тиском та оголосив hostes – "ворогами" дванадцятьох осіб, серед яких 

у першу чергу були сам Гай Марій, його син Гай Марій Молодший та Сульпіцій.19 

Це стало безпрецедентним кроком для римської практики, бо "ворог" вважався 

поза законом, його можна було безкарно вбити, а майно його конфісковувалось. 

Хоч за традиційним римським правом про якесь додаткове покарання не могло 

бути й мови, осільки всі вони вже відправилися у вигнання. Незважаючи на це 

лише єдиний з сенаторів – Квінт Муцій Сцевола Авгур виступив проти: "Я ніколи 

не визнаю ворогом людину, яка врятувала Рим та всю Італію",- промовив він20. 

Усі ж "вороги" встигли втекти окрім Публія Сульпіція, якого виказав власний раб. 

                                                
17 Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М.: Наука, 1969. - С. 35. 
18 Инар Ф. Опыт власти // Сулла.- Ростов-на-Дону: Феникс, 1997, - С. 92. 
19 Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М.: Наука, 1969. - С. 36. 
20 Валерий Максим. Достопамятные даты и изречения. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2007. 



 24 

(Сулла звільнив раба за "послугу державі", а після цього наказав скинути з 

Тарпейської скелі за зраду господаря).21 Голову Сульпіція було встановлено на 

рострах у Римі "як призвістку неминучих проскрипцій" (Веллей Патеркул) 22 . 

Цицерон, незважаючи на політичну ворожнечу, дає Сульпіцію украй прихильну 

характеристику як майстрові красномовства, проте Плутарх, натомість, змальовує 

Сульпіція як людину, яка "не має собі рівних у мерзенних пороках". Авантюра у 

спробі зміни командувача, що призвела до загибелі Сульпіція Руфа та до кривавої 

громадянської війни дає ліпше зрозуміти протистояння оптиматів та популярів, 

важелі, за допомогою яких ті та інші домогалися своїх цілей. 

    Гай Марій після довгих поневірянь опинився на острові Керкіна біля 

берегів Африки. Плутарх оповідає, як намісник Африки заборонив Марію висадку 

на берег, і Марій, у відповідь на запитання посланця, що переказати пропреторові 

промовив: "Перекажи, що ти бачив, як вигнанець Марій сидить на руїнах 

Карфагена"23, - порівнявши свою занапащену долю з долей зруйнованого колись 

величного міста. Тут же Плутарх наводить цікаву оповідку, як ще в Італії влада 

міста Мітурни, коли упіймали Марія, що переховувався на тамтешніх болотах, 

доручила одному варвару вбити Марія, але той не наважився цього зробити та 

вигукуючи "Я не можу вбити Гая Марія" втік. Плутарх пише, що вчинок цей 

примусив мінтурніанців до каяття, яке призвело то того, що вони навіть посадили 

його на корабель до Африки.24 

    Ці розповіді дають розуміння того, що становище Сулли, незважаючи на 

перемогу, виявлялося досить мінливим. І справді, у Вічному Місті все гучніше 

лунали вимоги скасування вироку Марієві, а одним з консулів на 87 рік до н. е. 

був обраний Луцій Корнелій Цінна, який вважався ворогом Сулли. Окрім того, 

трибун Марк Вергілій почав судове переслідування самого Сулли25. Втім сам 

                                                
21 Тит Ливий. История Рима от основания города. - М.: Наука, 1994. 
22 Веллей Патеркул. Римская история. // Малые римские историки. - М.: Ладомир, 1996. 
23 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 40 - М.: Наука. 1994. 
24 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Гай Марий, 35-40 - М.: Наука. 1994. 
25 Volkmann H. Sulla. - Stuttgart, 1964.- S. 416-420. 



 25 

Сулла, за словами того ж Плутарха, "побажавши здоров'я і обвинувачеві, і суддям" 

вирушив на війну з Мітридатом.26 

    У двох битвах – при Херонеї (весна 86 року до н. е.) та поблизу Орхомена 

(86 або 87 рік до н. е.) Сулла повністю розгромив військо Понтійського Царства. 

У підсумку Луцій Корнелій змусив Мітридата повернутися до "кордонів предків" 

та наклав на нього данину у розмірі двадцять тисяч талантів. 

    Тим часом нова спроба Цінни розподілити нових римських громадян по 

всіх трибах призвела до його вигнання та позбавлення консулату. Луцій Корнелій 

Цінна у відповідь зібрав армію та підступив др римських мурів. Дізнавшись про 

це, вигнанець Марій негайно рушив йому на допомогу. Військо Марія, набране у 

Мавретанії та Етрурії, сягало шести тисяч осіб. Незважаючи на демонстративне 

підпорядкування Гая Марія Цінні реальне керівництво було у руках Марія. За 

підсумком військових дій, епідемій та голоду сенат обрав капітуляцію. 

    Марій та Цінна відразу ж учинили в місті терор, що вразив сучасників 

не стільки масштабами (певною мірою перебільшеними пізніше прибічниками 

Сулли), скільки позасудовими вбивствами осіб консульського та преторського 

звань. Марій без участі народних зборів проголосив сам себе консулом на 86 рік 

до н. е., але перенапруга останніх місяців далася взнаки – вже у січневі іди Гай 

Марій помер. 

    Після смерті Марія Цінна деякий час залишався єдиним консулом, але 

згодом призначив консулом-суффектом Луція Валерія Флакка. Надалі він домігся 

свого переобрання на 85 та 84 роки до н. е. і став фактично одноосібним 

правителем Риму та більшості провінцій. Цицерон у своїх "Філіппіках" зазначає 

про "непомірну владу Цінни".27 Є підстави вважати, що сучасники були солідарні 

у цьому питанні з Цицероном. Втім, судячи з кількості мобілізованих на боротьбу 

з Суллою, режим Цінни мав підтримку широких верств населення. 

    Не беручи до уваги ряд заходів зі стабілізації фінансів, грошового обігу 

та урегулювання проблем союзників, основною проблемою режиму лишався той 

                                                
26 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 10 - М.: Наука. 1994. 
27 Цицерон. Речи. - М.: Наука, 1993. 



 26 

самий Луцій Корнелій Сулла. У 86 році до н. е. Цінна відправив на Схід Валерія 

Флакка з двома легіонами. Формально – на війну з Мітридатом, а фактично (у 

цьому солідарні Плутарх з Аппіаном)28 29 на противагу Суллі. Незабаром Флакк 

загинув через заколот в Азії, а у 84 році до н. е. все це військо перейшло на бік 

Сулли.30 

    Здобувши перемогу над Мітридатом Сулла відправив до Риму два 

послання, у яких обіцяв звільнити Рим від негідників, що захопили там владу. У 

відповідь Сулла почав готуватися до війни. Сенат же зайняв позицію 

нейтралитету та навіть наказав Цінні припинити мобілізацію. Але незважаючи на 

енергійні приготування, мотивація солдат виявилася недостатьою –спалахнув 

заколот, у результаті якого Цінна був убитий. Врешті маріанці зазнали повної 

поразки і у 82 році до н. е. Сулла прийшов до влади. 

    Так було перегорнуто ще одну сторінку римської історії. Цей період 

означився запеклою боротьбою між популярами, які позиціонували себе як 

продовжувачів справи Гракхів, виразників широких верств римського плебсу та, 

з іншого боку, оптиматами, які стояли на сторожі інтересів нобілитету. Розподіл 

землі та хліба був картою, яку постійно розігрували протиборчі сторони. Новим 

чинником стало те, що дозріло питання інкорпорації італійських союзників у 

політичну структуру Риму. Рим широко використовував ресурси племен, проте не 

поспішав з наданням союзникам рівних прав. Римський плебс як і нобілитет з 

упередженням та недовірою ставилися до італіків, не бажаючи ділити щ ними 

владні важелі, однак багато хто з трибунів, особливо відомих своїм радикалізмом, 

розуміли перспективу розширення електоральної бази за рахунок нових квіритів. 

Ці протиріччя між необхідністю та небажанням реформ призвели врешті до 

Союзницької війни. І незважаючи на повну перемогу, римлянам фактично 

довелось задовольнити вимоги союзників (хоч не відразу та з певними нюансами). 

Отже, переступивши територіально за межі поліса, Рим тепер вже й юридично 

                                                
28 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 20 - М.: Наука, 1994. 
29 Аппиан. Римская история. - М.: Ладомир, 2002. 
30 Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М.: Наука, 1969. - С. 41. 



 27 

виходив за межі міста-держави, переходячи до вирівнювання законодавства поки 

що у межах Італії. 

    Іншим важливим чинником стала армія. Реформи Марія докорінно 

змінили її. Так, був скасований принцип, за яким в армії могли служити лише 

громадяни, що мали земельну власність. Тепер в армію набирали усіх бажаючих 

незалежно від майнового цензу, важливим було лише громадянство та 

придатність до військової служби. Солдати та офіцери отримували 

обмундирування, озброєння, харчування та платню, що звільняло їх від турботи 

про власне господарство та родину. Після закінчення шістнадцятирічного терміну 

служби воїни могли йти у відставку та наділялися землею. Таким чином 

формувалося постійне професійне військо. Професійні воїни не прагнули як 

колишні ополченці якнайшвидше повернутися до господарства, їхні інтереси були 

спрямовані на нові походи, які обіцяли їм збагачення. Стосунки командирів та 

підлеглих стали тіснішими. При потребі солдати зі зброєю підтримували і 

політичні прагнення полководців. Армія перетворилася на серйозну політичну 

силу. 

    Цілком закономірно, отже, що Луцій Корнелій Сулла, який був 

оптиматом і, таким чином, виразником інтересів сенатської аристократії (так, ще 

на шляху до Риму до нього приєдналися ті консервативно налаштовані нобілі, які 

пережили маріанський терор: Квінт Цецилій Метелл Пій, Марк Ліциній Красс, 

Гней Помпей), тим не менш опору свою вбачав передусім в армії. 

    Для легітимації фактично захопленої влади Сулла закликав сенат обрати 

інтеррекса. (Обрані консули-маріанці Гней Папірій Карбон та Гай Марій 

Молодший на цей момент вже загинули). Інтеррекс ("між царями" латиною) 

призначався сенатом саме у таких екстраординарних випадках на п'ять днів з 

метою організації виборів нових консулів. Однак новообраний інтеррекс Луцій 

Валерій Флакк, попри очікування, за дорученням Луція Корнелія вніс на народні 

збори пропозицію про вибори диктатора.31 Це при тому, що останнім диктатором 

                                                
31 Аппиан. Римская история. Гражданские войны. 1, 98. 



 28 

у Римі був Гай Сервілій Гемін аж за сто двадцять років до цих подій32. Крім того, 

диктатура пропонувалася не на традиційні шість місяців, а "допоки Рим, Італія і 

вся римська держава, вражена міжусобними чварами, не зміцниться" 33 . Сам 

Сулла, за свідченням Аппіана, прямо оголосив, що саме він був би корисним для 

Риму у ці часи. 

    Таким чином, у листопаді 82 року до н. е. Луцій Корнелій Сулла змусив 

сенат обрати його диктатором на невизначений термін legibus faciendis et rei 

publicae constituendae causa - "для поведення законів і приведення республіки до 

ладу". Майже так само звучав і повний титул самого диктатора: dictator legibus 

scribundis et rei publicae constituendae. 

    Сенат проголосив, що всі дії Сулли як у минулому, так і у майбутньому 

визнаються законними. Диктаторові надавалося право визначати смертні вироки, 

конфісковувати майно, будувати та руйнувати міста, ставити на царства та 

віднімати їх.34 

    Як "облаштовувач республіки" Сулла не ліквідовував традиційні владні 

інститути, але трансформовував їх таким чином, що вони стали цілком залежними 

від сенату (а сам сенат, у свою чергу, залежав від диктатора). З цих міркувань 

Сулла провів "обрання" консулами на 81 рік до н. е. Марка Туллія Декула та Гнея 

Корнелія Долабелли, які фактично були так би мовити "кишеньковими" 

консулами Луція Корнелія. (Між тим, коли інший сулланець, Квінт Лукрецій 

Офелла, всупереч волі диктатора намагався отримати консулат, він був прилюдно 

вбитий за наказом Сулли, який, згідно з Аппіаном, промовив так: "Я вбив 

Лукреція, бо він мене не послухався"35. Зрозуміло, що сам Сулла як диктатор мав 

найвищу владу і стояв над консулами. Щодо церемоніальної сторони, то перед 

Суллою, до речі, йшли двадцять чотири ліктори з фасціями, стільки ж, скільки у 

давнину перед римськими царями. До того ж Луцій Корнелій тримав чисельну 

охорону. Своїм заступником абож magister equitum - магістром кінноти Сулла 

                                                
32 Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М.: Наука, 1969. - С. 43. 
33 Аппиан. Римская история. - М.: Ладомир, 2007. 
34 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 33 - М.: Наука, 1994. 
35 Короленков А., Смыков Е. Сулла - М.: Молодая Гвардия, 2007. 



 29 

призначив того ж Луція Валерія Флакка, свого колишнього інтеррекса, який, до 

речі, у 100 році до н. е. був консулом разом з Гаєм Марієм і вважався 

представником "центристської партії" в сенаті.36 

    Проте найбільше відомим в історії Сулла став через свої сумнозвісні 

проскрипції. Плутарх пише так: "Сулла склав проскрипційний список з 

вісімдесяти людей, не повідомивши нікого з магістратів. Це викликало вибух 

загального обурення, а наступного дня Сулла оприлюднив новий список з двохсот 

осіб, а потім і третій – не менший. Після чого він звернувся до народу з промовою 

і повідомив, що у списки він вніс тільки тих, кого пригадав, але якщо хтось 

вислизнув з його поля зору, то він складе ще інші такі списки…"37 

     У цих табличках з іменами осіб, які оголошувалися поза законом 

містилося обгрунтування проскрипцій та їхні різні юридичні аспекти: вбивця 

проскрибованої особи отримував два таланти срібла, якщо в якості доказу 

пред'являв її голову, а раб отримував волю. Також подарунки отримували ті, хто 

виказував проскрибованих. Ті ж, хто  навпаки приховували оголошенних поза 

законом громадян, прирікалися на смерть."Але найбільш несправедливим було те, 

що позбавлялися громадянської честі і сини, і онуки засуджених, а їхнє майно 

підлягало конфіскації." (Плутарх)38 

     Сулла засудив на смерть близько сорока сенаторів і тисячу шістьсот 

вершників, наказав розрити могилу Гая Марія та тіло його викинути у річку Анно. 

Жорстокий терор тривав до 1-го жовтня 80 року до н. е. і забрав життя близько 

п'яти тисяч людей. 

     Треба сказати, що далеко не завжди об'єктами терору ставали реальні 

вороги Сулли."Жертви гніву та ворожнечі були лише краплиною в морі тих, кого 

страчували заради їхнього багатства. Кати мали рацію, коли казали, що когось 

згубив його великий будинок, когось садок, а декого - теплі ванни".(Плутарх)39 Не 

дивно, що багато хто з поплічників диктатора (Помпей, Лукулл, Красс та інші) 

                                                
36 Инар Ф. Сулла. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1994. - С. 309. 
37 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 31 - М.: Наука, 1994. 
38 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 31 - М.: Наука, 1994. 
39 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 31 - М.: Наука, 1994. 



 30 

надбали великі статки на внесенні заможних людей у проскрипційні списки та на 

розпродажах майна засуджених. До речі, майбутній найвідоміший римлянин Гай 

Юлій Цезар також був внесений у проскрипційні списки, проте впливовим 

родичам вдалося вмовити Суллу викреслити Юлія з проскрипцій. За легендою, 

яку наводять і Плутарх,40 і Светоній41, диктатор при цьому промовив: "У цьому 

Цезарі приховано багато Маріїв", маючи на увазі, що він стане загибеллю для 

справи оптиматів. 

    Заради підтримки своєї справи Сулла вчинив ще одну безпрецедентну 

акцію: з числа рабів проскрибованих він відібрав більше десяти тисяч найбільш 

молодих та статечних і дарував їм волю, оголосивши їх римськими громадянами 

під своїм родовим ім'ям Корнелії і включив їх до числа учасників народних зборів. 

Ці Корнелії стали надійною опорою сулланської диктатури42. 

    Втім Сулла відомий не лише завдяки своїм кривавим проскрипціям. Ті 

ж самі десять тисяч Корнеліїв були потрібні йому у тому числі і для підтримки 

його законотворчої діяльності. Отже настав час державних перетворень, що 

мусили заснувати і закріпити новий порядок  політичного та цивільного життя 

Риму. При Суллі було прийнято цілу низку законів, яку іноді називають 

сулланською конституцією (або ж "Корнелієвими законами"). 

      Маючи на увазі майбутній розпуск армії, що складала вже понад 

дванадцять легіонів, Луцій Корнелій подбав, щоб забезпечити усіх своїх ветеранів 

землею. Не існує, проте, єдиної думки відносно кількості відставників, що 

отримали землю. Аппіан43 пише про двадцять три легіони і сто двадцять тисяч 

солдатів, Тіт Лівій – про сорок сім ( або, за іншою думкою, слід читати двадцять 

сім) легіонів44. Зазвичай сходяться на двадцяти трьох легіонах без оцінки кількості 

ветеранів. Середня площа ділянки оцінюється у 10-100 югерів ( 2,5-25 гектарів). 

Землі, які надавалися легіонерам, були розташовані майже виключно в Італії 

                                                
40 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Цезарь, 1 - М.: Наука, 1994. 
41 Светоний. Божественный Юлий, 1. 
42 Утченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. - М.: Наука, 1965. - С. 150. 
43 Аппиан. Римская история. - Ладомир,2002. 
44 Тит Ливий. История от основания города. - М.: Наука, 1964. 



 31 

(лише одна ветеранська колонія була заснована за її межами). Джерелом 

земельного фонду були відібрані у якості штрафа землі у міських громадах, 

маєтки проскрибованих, частково, можливо, з ager publicus. В італійських міст та 

областей, що брали участь у війні на боці супротивника, особливо в Етрурії, 

Самнії, Кампанії, Сулла відібрав великі площі землі - як ті, що були колись віддані 

римською державою в оренду, так і їхні власні. (Натомість міста Апулії, 

наприклад, які радо зустрічали Суллу, практично не були піддані конфіскаціям). 

На цих площах було нарізано сто двадцять тисяч ділянок, здебільшого у вигляді 

компактних поселень ветеранів.45 

     Забезпечивши таким чином опору своєї диктатури, Луцій Корнелій 

почав реконструкцію державного ладу республіки у відповідності зі своїми 

давніми продуманими планами, сутність яких полягала у відновленні 

повновладдя сенату. Почав він з того, що поповнив сам сенат трьомастами новими 

членами, поліпшивши його особовий склад за власним міркуванням. Фактично 

Сулла ліквідував посаду цензора, чим забезпечив незмінюваність сенаторів. Для 

поповнення особового складу сенату Луцій Корнелій провів закон, за яким всі 

громадяни, обрані у коміції на нижчу державну посаду квестора, автоматично 

ставали сенаторами, а число самих квесторів було збільшено до двадцяти. Тепер 

сенат ставав якщо не безпосередньо виборним, то принаймні демократично 

поповнюваним органом влади. 

     Важливим заходом Сулли стала реформа посади народних трибунів. Ця 

посада, створена колись заради забезпечення інтересів плебеїв, перетворилась з 

часом у джерело постійної напруги. Приклад братів Гракхів, Лівія Друза та Публія 

Сульпіція, які з точки зору оптиматів та особисто Сулли вчинили багато шкоди 

римській республіці, став приводом для обмеження влади та престижу самої 

посади народних трибунів. Так, диктатор позбавив народних трибунів права 

законодавчої ініціативи, права скликання сенату, обмежив та навіть відмінив 

право вето. Згодом трибуну заборонили обіймати будь-яку іншу посаду, що 

відвернуло від трибунату амбітних молодих політиків. Вплив стану вершників, за 

                                                
45 Утченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. - М.: Наука, 1965. 



 32 

винятком його верхівки, яка увійшла до складу сенату, також було суттєво 

обмежено. 

     До найбільш відомих заходів Сулли відносять також lex Cornelia de 

magistratibus – закон про магістрати, який встановлював нові вікові цензи та 

створював певні обмеження з метою, аби кар'єра політиків-початківців не 

розвивалася занадто стрімко. Таким чином, для квестора віковий ценз став 

складати 29 років (за попереднім законом Віллія - 27), для претора - 39 років (33 

за законом Віллія), для консула - 42 роки (36 за законом Віллія). Тобто між 

виконанням посади квестора і претора мало минути не менше десяти років. Крім 

цього, стало заборонено обіймати посаду претора раніш за посаду квестора, а 

посаду консула раніш за посаду претора (до цього ці норми не не були закріплені 

законом і тому часто порушувалися). 46  На додачу цим же законом було 

заборонено одну й ту саму посаду менш ніж через десять років після того, як вона 

була отримана вперше. Кількість квесторів була збільшена від восьми до 

двадцяти, а преторів – з шести до восьми. Таким чином, були внесені зміни до 

послідовності військових та цивільних магістратур, через які проходила кар'єра 

римських політиків сенаторського рангу – Cursus honorum (з латини - "шлях 

честі"). 

    Судові справи з більшості питань були передані спеціалізованим 

судовим колегіям, комплектування яких переходило під контроль сенату і 

суддями могли стати тепер тільки сенатори (а не вершники за установами 

Гракхів)47. Луцій Корнелій Сулла був першим, хто прийняв закон проти порушень 

на виборах (de ambitu), яким передбачалася десятирічна заборона на обіймання 

магістратур порушниками. Також Суллою були проведені закони про велич 

римського народу – leges de maiestate, за якими, між іншим, пропреторам і 

проконсулам заборонялося без дозволу з Риму починати війну та виходити за межі 

відданих їм під керування провінцій. Римським арміям відтепер було заборонено 

перебувати не тільки у стінах Риму, а й на всій території Італії південніше річки 

                                                
46 Короленков А. В., Смыков Е. В. Сулла. - М.: Молодая Гвардия, 2007. - 430 с. 
47 Покровский И. А. История римского права. - СПб., 1999. - С. 110. 



 33 

Рубікон, по якій проходив кордон із Цизальпінською Галлією. Сулла прагнув 

унеможливити на майбутнє повторення свого власного досвіду, для чого вищі 

військова та державна влада були назавжди розділені, при цьому перша 

залишалася фактично за сенатом. Консули і претори, порядок обрання яких Сулла 

зберіг, були зобов'язані протягом року свого перебування на посаді залишатися 

суто цивільними особами та займатися виключно внутрішніми справами 

республіки, оскільки командувати військами їм заборонялося. У такий спосіб 

унеможливлювалося поєднання в руках однієї особи вищої цивільної та військової 

влади. 

     У провінції Азія – головній годівниці публіканів – Десятинний податок 

був знову замінений на фіксований грошовий, який стягувався адміністрацією 

намісника. Також Сулла збільшив чисельність жерців у жрецьких колегіях, 

легалізував обіг плакованої монети (тобто лише вкритої шаром дорогоцінного 

металлу), водночас посиливши боротьбу з фальшивомонетниками. Крім цього 

Луцій Корнелій перебудував курію Гостилія, де збирався сенат, переніс померій 

(сакральні межі міста), який до того був незмінним, встановив власну кінну 

статую біля Lapis niger, ймовірного місця поховання Ромула. Все це мало 

символізувати створення оновленного Риму.48 

    Були розроблені основи державного устрою міст, що увійшли тепер до 

складу республіки на майже рівних правах з самим Римом. Була прийнята низка 

законів стосовно обмеження розкошів та виправлення вдачі вищого суспільства. 

Незважаючи на участь багатьох італійських племен у військових діях на боці 

популярів, Сулла зберіг за ними право повного римського громадянства. Крім 

того, надавши землю своїм ветеранам, Сулла тим самим зміцнив селянський 

середній шар громадян республіки. Як це не здається парадоксальним, Сулла 

фактично реалізував прагнення братів Гракхів. Це дає розуміння об'єктивної 

необхідності цих реформ, хоч і здійснених за допомогою зовсім протилежних 

інструментів. 

                                                
48 Короленков А. В., Смыков Е. В. Из новейшей литературы о Сулле // Вестник древней истории. - 2010. - 1 -С. 

226. 



 34 

    Хоч більшість законів Сулли були через деякий час скасовані, частина з 

них, в галузі судочинства і кримінального права, збереглися аж до шостого 

століття нової ери та увійшли у Дигести Юстиніана49. 

    Незважаючи на довічне диктаторство, у 81 році до н. е. Луцій Корнелій 

Сулла оголосив про свій намір висунути свою кандидатуру на посаду консула на 

майбутній рік. Це вступало у протиріччя з його ж Lex Cornelia annalis, за яким між 

двома консулатами мало минути десять років. Припускають, погоджуючись з 

Аппіаном, що Сулла бажав  "зберегти вигляд демократичної влади"50. У 80 році 

до н. е. його колегою по консулату став Квінт Цецилій Метелл Пій, єдиний син 

відомого і вже згаданого Метелла Нумідійського та кузен дружини самого Сулли 

Метелли Далматики. Зважаючи на те, що Квінт Цецилій був главою давнього та 

впливового роду Метеллів, Плутарх з цього приводу писав: "Насправді, той, хто, 

як можна було очікувати, завдав би Суллі чимало клопоту, виявився найбільш 

поступливим товаришем по консулату".51 

    За припущенням, вже у 79 році до н. е. Сулла несподівано покинув свій 

пост довічного диктатора. При цьому, за словами того ж Плутарха та Аппіана 

колишній диктатор відкрито висловлював готовність звітувати про всі свої дії. 

При тому з'являвся в місті без звичного супроводу з охорони та лікторів. Під час 

виборів консулів на 78 рік до н. е. Сулла не втручався у виборчий процес попри 

те, що одним із консулів став Марк Емілій Лепід з одного з найстаріших 

патриціанських родин Риму, представників якого відрізняли "високі моральні 

якості" ( Плутарх)52. Лепід, який був креатурою Гнея Помпея Магна, на той час 

проявляв вже неприховану ворожнечу щодо колишнього диктатора. 

    Покинувши політику, Сулла, всупереч власно прийнятим законам про 

обмеження розкошів, немов повернувшись у пору своєї юності, коли він 

бенкетував у різних сумнівних компаніях, почав вести досить нестриманий спосіб 

життя з нечуваним марнотратством. "Надлишок приготованих страв був настільки 

                                                
49 Машкин Н. А. Принципат Августа. - М.-Л.: Издательство АН СССР, 1949. 
50 Аппиан. Римская история. - М.: Ладомир, 2002. 
51 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 6 - М.: Наука, 1994. 
52 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. - М.: Наука, 1994. 



 35 

великим, що кожного дня багато їжі викидали в річку, а вино пили сорокарічної 

витримки або ще більш старе (Плутарх).53 

    У цю пору колишній диктатор зазнав якоїсь дивної хвороби, яка 

проявлялася у гнитті тіла заживо та великій кількості вошей, яких не було змоги 

позбутися. З точки зору сучасної медицини вона не піддається інтерпретації і тому 

висловлюється припущення, що хвороба була взагалі вигадана пізніше ворогами 

Сулли як покарання богів диктаторові. У будь-якому разі помер він, як 

вважається, від апоплексичного удару у 78 році до н. е. у Путеолах (сучасне 

Пуццолі). 

    Луцій Корнелій встиг написати двадцять сім книг спогадів, які повністю 

завершив та видав його вільновідпущенник Епікад. Від цих мемуарів до нас 

дійшов двадцять один фрагмент, втім ці твори активно використовували Плутарх, 

Авл Галлій, Светоній, Присціан, Цицерон, Пліній Старший. 

    Смерть Сулли спровокувала відкриті сутички між прибічниками обох 

консулів: "вірного сулланця" Квінта Лутація Катула та Марка Емілія Лепіда, які й 

без того "відчували один до одного люту ворожнечу" (Аппіан)54. Це доводить, між 

іншим, хибність сподівань Сулли, що він досяг громадянського миру в країні, 

який тримався, зрештою, лише на страху перед диктатором. Марк Емілій виступив 

проти того, щоб тіло померлого диктатора провезли по всій Італії, виставили на 

Форумі та поховали державним коштом. Ситуацію врятував Помпей, який не 

підтримав радикалізм свого протеже Лепіда і, таким чином, згідно з прагненням 

Катула та інших сулланців небіжчик отримав всі почесті: тіло Сулли у царських 

шатах на золотому ложі пронесли по Італії, попереду несли прапори та фасції. 

Попрощатися з Суллою у Рим зібралося багато його колишніх солдатів при 

повному озброєнні. Найкращі красномовці виголошували промови на честь 

упокоєнного. Сенатори на руках віднесли його на Марсове поле, де ховали лише 

царів. Сулла був першим у роду Корнеліїв, хто за власним бажанням був підданий 

кремації. (Причиною могло бути побоювання Сулли, щоб з його тілом не 

                                                
53 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Сулла, 35 - М.: Наука, 1994. 
54 Аппиан. Римская история. - М.: Ладомир, 2002. 



 36 

заподіяли яктого, що сам він учинив з могилою Гая Марія). Епітафія, складена 

самим Суллою, звучала так: "Тут лежить людина, яка більш, ніж будь-хто з інших 

смертних, зробила добра своїм друзям та зла ворогам"( Плутарх).55 Могила Сулли 

була облаштована неподалік villa publica, де він провів ніч перед тріумфом. 

    Так скінчилося життя Луція Корнелія Сулли Щасливого, кривавого 

диктатора та "улаштовувача республіки". Яскравий лідер оптиматів поклав життя 

на зміцнення впливу сенатської аристократії за рахунок впливові соціальних 

низів. Проте способи, у які він добивався поставленої мети геть протирічили 

засадам аристократичної республіки. Вочевидь, Сулла сам розумів неможливість 

реалізації своїх задумів традиційним шляхом. Надто потужним був вплиі 

популярів, надто неординарними були їхні лідери: брати Гракхи, Сатурнін, Марій, 

Сульпіцій. До того ж питання, які  потрібно було розв'язати, вже не могли бути 

вирішенітрадиційними сенатськими засобами. Тому ж він і вдався до 

нетривіальних методів: уперше в римській історії вічне місто було захоплене 

власною армією, до того ж двічі, і це було зроблено саме під проводом Сулли. 

Луцій Корнелій застосував інститут диктатури після більш як сторічної перерви, 

до того ж вперше диктатура встановлювалася не на півроку, згідно з римськими 

звичаями, а фактично на необмежений термін. Для того, щоб привести сенат у той 

стан, який відповідав би його задумам, Суллі довелося провести римську націю 

через терор проскрипцій, які коштували життя у тому числі і багатьом родовитим 

та впливовим сенаторам з шанованих родин, хоч метою Сулли був саме захист 

інтересів аристократії. До того ж, з об'єктивних причин, Суллі довелося виконати 

те, чого домагалися його політичні антагоністи – зміцнити дрібне 

землевласництво та інкорпорацію італіків у політичне життя Риму. Події цих часів 

показали неспроможність керувати у нових умовах застарілими методами 

сенатської олігархії. Опертя на армію, яке почалося ще за Марія, втім, через 

незрілість, ще не могло проявити себе у повній мірі, стало укупі з безстроковою 

диктатурою тим дороговказом, який торував шлях до імперії. 

                                                
55 Плутарх. Сравнительные жизнеописания, Сулла, 38 - М.: Наука, 1994. 



 37 

    Після смерті Сулли цілком закономірно, що увесь протестний потенціал, 

з успіхом ним придушений, мав виплеснутися назовні. Невдовзі Марк Емілій 

Лепід відкрито пообіцяв італікам повернути їхні землі, відібрані Суллою56. Це 

спровокувало повстання на півночі Етрурії, у районі міста Фезули: тамтешні 

мешканці напали на римських колоністів. На придушення повстання сенат 

відправив обох консулів, Катула та Лепіда, наділивши кожного з них власною 

армією та зв'язавши присягою не використовувати зброю один проти одного. 

Однак Лепід, натомість, отаборившись у горах Етрурії, почав збирати 

"роздратованих нужденністю та бажаннями, що не здійснились" (Саллюстій)57 і 

фактично перетворився на ватажка повстання, яке мав придушити. Другий 

консул, Катул, запропонував сенату вжити рішучих заходів, проте сенат надав 

пропозицію амністії Лепіду в обмін на припинення ворожих дій. Натомість Марк 

Емілій висунув політичні вимоги: відновлення влади народних трибунів, 

повернення усіх прав та майна проскрибованим та їхнім дітям, ліквідація поселень 

сулланських ветеранів. Для себе ж Лепід вимагав друге консульство. Загалом у 

заколоті брали участь чотири армії: Лепіда в Етрурії, Брута у Галлії, Марка 

Перперни у Лігурії, сина проконсула Луція Корнелія Сціпіона Азійського 

Еміліана. У заколотників були прибічники у Римі, проте в багатьох викликала 

сумніви особа Лепіда. Так, Гай Юлій Цезар, дізнавшись про повстання, негайно 

прибув аж з Кілікії. Одначе його розчарував як вождь, так і сама справа, "що 

обернулася гірше, ніж він думав" (Светоній).58 

    Формально військами, які були спрямовані на придушення заколоту 

Лепіда сенатом, командував другий консул Катул, а фактично Гней Помпей, якого 

наділили повноваженнями пропретора. Помпей прийняв рішення ізолювати 

епіцкнтр заколоту в Етрурії від підкріплень. З цією метою він обійшов Етрурії та 

узяв в облогу місто Мутіна (сучасна Модена), де закріпився Марк Юній Брут 

Старший. Лепід же тим часом підійшов під мури Риму і вимагав собі другого 

                                                
56 Циркин Ю. Восстание Лепида // Античный мир и археология. - 2009. -13 - С. 225-241. 
57 Гай Саллюстий Крисп. История. 
58 Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. // Светоний. Властелины Рима. - М.: Ладомир, 199. 



 38 

консулату. Під його тиском консулами були обрані Мамерк Емілій Лепід Лівіан 

та Децим Юній Брут. Проте звістка про поразку Марка Юнія Брута Старшого від 

військ Помпея спричинила те, що Катул дав бій військам Лепіда на Марсовому 

полі та одержав перемогу, що змусило Лепіда відступити, звідки під тиском армії 

Помпея йому врешті довелося переправитися на Сардинію. Інші заколотники у 

цей час терпіли поразку за поразкою: Перперна, залишки армії якого змогли 

з'єднатися з армією Лепіда та Сципіон Азіатський Еміліан, який загинув у Лації. 

    Сардинія, де вирішив закріпитися Лепід, була одним з головних 

постачальників збіжжя для Риму, що надавало певні перспективи для подальшого 

протистояння. Але на Сардинії Лепід не знайшов підтримки. У битві з 

пропретором Сардинії Гаєм Валерієм Тріарієм він був поранений та незабаром 

помер (за версією Плутарха і Плінія через звістку про невірність дружини, яка на 

той час знаходилася у Римі)59.60 Частина армії, що залишилася, переправилася до 

Іспанії до Квінта Серторія. 

    Колишній маріанець, сабінянин Квінт Серторій у 83-81 роках до н. е. був 

намісником Ближньої Іспанії, звідки був вигнаний сулланцями, проте у 80 році до 

н. е. повернувся і вступивши у союз з місцевими племенами, встановив свою владу 

на значній частині Іспанії. Держава Серторія мала столицю у місті Оска (сучасне 

Уеска в Арагоні). 

     Не розпускаючи армію, з якою воював проти Лепіда, Помпей очікував 

повноважень для відправки до Іспанії на війну проти Серторія. І хоч сенат зволікав 

з цим рішенням, оскільки Помпей не займав ще жодної магістратури, врешті він 

таки отримав намісництво у Ближній Іспанії (Hispania Citerior). У Дальній Іспанії 

(Hispania Ulterior) у цей час стояв з військами Метелл. Серторій віришив не 

допустити з'єднання військ Метелла та Помпея, та після прориву останнього при 

Валентії двічі розбив армію Помпея. Лише завдяки Афранію та Метеллу римляни 

не програли кампанію. Однак після вбивства заколотниками на чолі з Перперною 

                                                
59 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Помпей, 16 - М.: Наука, 1994. 
60 Плиний Старший. Естественная история. 



 39 

Серторія під час бенкету у вирішальній битві Помпей врешті переміг та стратив 

Перперну. 

    У 71 році до н. е. проконсули Помпей та Метелл повернулися до Італії 

та відсвяткували тріумф в останні дні року. 

    Вважається, що саме Серторіанська війна поклала початок ґрунтовній 

романізації Іспанії. Представники місцевих племен отримали можливість грати 

важливу роль у житті Риму. Крім того, цікавим є факт про заснування Метеллом 

в Іспанії міста Метеллін (сучасне Медельїн), а Помпеєм – міста Помпелон 

(сучасна Памплона), що зміцювало інтеграцію та посилювало романізацію 

провінції. Важливим сприятливим чинником стало й те, що громадянство, надане 

багатьом іспанцям Сертрорієм та Перперною, не було скасоване переможцями. 

     Що стосується особисто Гнея Помпея, то ця війна не дала йому 

очікуванних преференцій, оскільки йому не вдалося тут проявити себе у повній 

мірі. Причиною почасти є недбале ставлення сенату, через яке війську Помпея 

невчасно висилалось грошове забезпечення, припаси та спорядження. Через це 

Помпей, після повернення до Італії, вирішив на противагу сенатській аристократії 

об'єднатися з демократами, яким обіцяв у випадку здобуття консулату відмінити 

"конституцію Сулли". 

    А поки у 71 році до н. е. сенат викликав Помпея з Іспанії, а Лукулла з 

Македонії для допомоги Ліцинію Крассу у боротьбі зі Спартаком. Bellum 

Spartacium або ж Tertiun Bellum Servile - "Третя війна з рабами" (мається на увазі 

після першого і другого Сицілійських повстань), як називали римляни цю війну, 

була найбільшою за обсягами та єдиною, що безпосередньо загрожувала 

Центральній Італії. Почалося повстання із втечі сімдесятьох гладіаторів у Капуї, 

та незабаром перетворилось на серйозну загрозу. Армія повстанців числом до 

сімдесяти тисяч осіб завдала поразки спочатку преторській, а потім, у 71 році до 

н. е. і обом консульським арміям. Проте Марк Ліциній Красс, який був 

командиром ще при Суллі під час другої громадянської війни завдав Спа ртаку 

серію поразок та врешті розгромив його в останній битві при Силарі (сучасна 



 40 

річка Селе) у 71 році до н. е. Шість тисяч полонених гладіаторів були розіп'яті на 

наказом Красса вздовж Аппієвої дороги від Капуї до Риму. 

    Гней Помпей довершив розгром, знищивши шеститисячний загін 

повстанців, які відійшли на північ після битви при Силарі. Це дало йому підставу 

написати в сенат: "У відкритому бою рабів-втікачів переміг Красс, я ж знищив сам 

корінь війни" 61 . Ці слова, звичайно, не додали теплоти у стосунки Красса і 

Помпея. Після довгих дебатів у сенаті було прйнято рішення призначити саме 

Крассу  малий тріумф або ж "овацію" та нагородити його миртовим вінком. На 70 

рік до н. е. обидва, Красс і Помпей, були обрані консулами. Помпей переміг попри 

те, що за деякими данними він не пройшов відповідний cursus honorum. За його 

сприяння були відновлені в правах народні трибуни, вершники отримали 

однакове з сенаторами право на участь в судах, була відновлена влада цензорів. 

    Сучасники відзначали, що природа наділила Гнея Помпея військовими 

здібностями, фізичною силою, енергією, витримкою, хоробрістю, але в іншому 

він являв собою пересічного римлянина, був сором'язливим та незграбним, 

нерішучим та малоосвіченим. Під його рукою було покірне військо, настрій 

народу був сприятливим, супротивники мовчали, та він таки не наважився на 

рішучий крок і, досягши найближчої мети, розпустив військо. Помпей відмовився 

від звичного проконсульства у вигляді намісництва у провінції, і 1-го січня 69 

року до н. е. знову став приватною особою. При цьому він віддалився від воєн і 

політики уперше за вісім років. Теодор Моммзен зазначав, що на його думку, 

Помпею просто не вистачило мужності прибрати владу до рук, хоч у Римі вже 

"готувалися до зустрічі нового монарха". 

    На початку того ж 69 року до н. е. у Римі відбулася одна знакова подія: 

помирає Юлія Марія, дружина Гая Марія та мати Гая Марія Молодшого. (Відомо, 

до речі, що Сулла настільки шанував як родину Юліїв, так і саму Юлію Марію, 

що вона не постраждала під час проскрипцій.) Майже одночасно з нею помирає 

Корнелія Цинілла, перша дружина Гая Юлія Цезаря та мати його єдиної доньки 

Юлії. (Саме з нею, як з дочкою Цінни, Сулла наказав розлучитися Цезарю на доказ 

                                                
61 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Помпей, 22 - М.: Наука, 1994. 



 41 

його лояльності диктатору. Як відомо, Цезар не зробив цього і в результаті був 

позбавлений всього статку і та змушений піти у вигнання.) Цезар доводився 

племінником Юлії Марії та на похоронах цих двох жінок проголосив дві промови, 

які привернули увагу сучасників. Справа в тому, що публічні виступи в пам'ять 

про померлих жінок тільки-но увйшли у римську практику і це стосувалося 

виключно поважних матрон і ажніяк молодих жінок. Крім того, у промові на честь 

тітки Цезар уперше від початку диктатури Сулли згадав її чоловіка Гая Марія і 

навіть продемонстрував народу його восковий бюст62. У цьому вчинку проявилась 

неординарність особистості Цезаря, його характер та сміливість. 

    У тому ж році Юлій відправляється на посаді квестора у Дальню 

Іспанію, супроводжуючи намісника Гая Антистія Вета. 

    Після повернення Цезар одружився з онукою Сулли красунею Помпеєю. 

Тоді ж Юлій почав відкрито схилятися до підтримки Гнея Помпея Магна (який, 

до речі, не був близьким родичем його нової дружини). Так, Юлій виявився чи не 

єдиним сенатором, який підтримав закон народного трибуна Габінія, що мав на 

меті піднесення Помпея. 

    Всупереч протидії впливових нобілів Габіній провів закон, за яким 

Помпей на три роки отримував владу над усім Середземним морем та береговою 

смугою на сімдесят стадій завглибшки. Помпей, завданням якого було звільнення 

Середземного моря від піратів, мав право на необмежений набір війська та право 

вільно розпоряджатися столичною і провінційними касами та ще й отримував 

одноразово сто сорок чотири мільйони сестерціїв. 

    Таким чином, навесні 67 року до н. е. з військом у складі 120 000 піших 

та 5 000 кінноти з 500 кораблями новопризначений головнокомандувач вирушив 

на виконання свого задуму. Гней розподілив море на тринадцять округів на чолі з 

окремими легатами. Слід додати, що піратство становило проблему насамперед 

для підвезення зерна у Рим. Отже, цікавим є те, що римляни настільки вірили у 

перемогу славетного Помпея, що ціни на хліб почали знижуватися відразу ж після 

обрання Гнея головнокомандувачем. І треба віддати йому належне, Помпей 

                                                
62 Billows R. Julius Caesar: The Colossus of Rome. - London: New York: Routledg, 2009. 



 42 

виправдав сподівання римлян. Сам він зосередився на супроводі зерновозів, 

звільняючи від піратів стратегічні шляхи з Сицілії, Сардинії та Африки до Риму. 

Добившись у цьому успіхів та забезпечивши Рим хлібом, Помпей почав 

допомагати й своїм легатам. Таким чином за півтора місяці від піратів була 

звільнена західна частина Середземномор'я. У східній частині пірати опинилися в 

ізоляції біля своїх опорних пунктів у Кілікії. Незабаром у вирішальній битві біля 

Коракесія (Coracesium – сучасне місто Аланья у Туреччині) основні сили піратів 

були розбиті. Від початку кампанії минуло близько трьох місяців і завершена вона 

була наприкінці літа 67 року до н. е.63 

    Треба додати, що разом із законом про боротьбу з піратами Габінієм був 

протиснутий ще й інший закон (за порядком, до речі, перший). За цим законом зі 

Сходу було відкликано старого соратника Сулли Лукулла (якому, між іншим, 

Сулла довірив виховання свого сина). З 74 року до н. е. Лукулл вів війну з 

Мітридатом, до того ж досить успішно. Втім у 67 році до н. е. у військах Лукулла 

спалахнув бунт, викликанний незадоволенням тривалістю війни. У цей час вороги 

Лукулла у Римі звинуватили його у навмисному затягуванні війни, що спричинило 

його відставку. На заміну Лукуллу був призначений Маній Анцилій Глабріон, 

проте військо було настільки не в захваті від нового командувача, що Лукуллу 

довелось знову тимчасово очолити військо. 

    Повноваження ж Помпея Магна згідно з lex Gabinia спливали лише 64 

року до н. е., тому Помпей залишався на Сході. На початку 66 року до н. е. трибун 

Гай Манілій вніс законопроєкт, за яким спеціально під Помпея створювалася 

надзвичайна посада з особливими повноваженнями, що мало на меті швидше 

закінчення Мітридатової війни. Незвадвючи на опір деяких сенаторів (особливо 

відзначився Квінт Лутацій Катул Капітолін) чимало сенаторів підтримали 

законопроєкт: Марк Туллій Цицерон, Гай Юлій Цезар, Публій Сервілій Ватія 

Ісаврік, Гай Скрибоній Куріон, Гай Кассій Лонгін, Гней Корнелій Лентул Клодіан. 

Врешті закон був прийнятий народними зборамт. Сам Помпей, коли дізнався про 

                                                
63 Аппиан. Римская история. Митридатовы войны, 96. 



 43 

це, зробив вигляд, що прийма це рішення всупереч власній волі, проте акторської 

майстерності при цьому йому таки не вистачило. 

    Таким чином під командуванням Помпея опинилось військо загальною 

чисельністю у 40 000 – 50 000 (Моммзен Т64.): 15 000 легіонерів Марція Рекса, 

армія Лукулла під проводом Глабріона, війська самого Помпея, віддані йому по 

lex Gabinia та військовий контингент від азійських союзників. Військо ж опонента 

Помпея понтійського царя Мітридата складалося з приблизно 30 000 піхоти та 2 

000 – 3 000 вершників. 

     Перед початком кампанії Помпей Магн домовився з царем Парфії 

Фраатом 3: Рим в особі Помпея визнавав суверенітет Парфії над Месопотамією, а 

Фраат зобов'язувався атакувати союзника Понту Вірменію, що він і виконав 

улітку 66 року до н. е. Не зважуючись на генеральну битву Мітридат повільно 

відступав перед римською армією, допоки Помпей не взяв його в облогу під 

Нікополем у Малій Азії та не розбив ущент понтійське військо. Мітрідат втік до 

Вірменії, але враховуючи, що цар Тигран призначив нагороду за його голову у сто 

талантів, змушений був тікати до Колхіди. Помпей залишив Вірменію Тигранові 

Старшому, який на знак покори сам з'явився у його таборі з непокритою 

головою65, а його сина, Тиграна Молодшого, який спочатку перебіг до римлян, а 

потім здійняв заколот і проти батька, і проти римлян, полонив та відправив до 

Риму. Далі Гней Помпей рушив на північ, куди до нього ще не ступала нога 

римського легіонера. Розбивши іберійців та албан, Помпей опинився у грецькій 

колонії Фасіс, неподалік від сучасного Поті, де дізнався, що Мітридат втік до 

Боспорського царства. 

    Не сподіваючись дістати Мітрідата на півночі, Гней Помпей повернув у 

напрямку Албанії Кавказської, де розгромив військо царя Оройза, яке складалося 

з 60 000 піхоти та 12 000 вершників. Уклавши мир з албанами, Магн рушив далі 

на схід, проте, не дійшовши відстані трьох денних переходів до Каспійського 

моря, він повернувся до Вірменії. Наприкінці 64 року до н. е. Помпей попрямував 

                                                
64 Моммзен Т. История Рима. - Т. 3 - СПб: Наука, 2005. 
65  Валерий Брюсов. Летопись исторических судеб армянского народа. - 2013. 



 44 

на південь, де майже без спротиву приєднав до римської держави Сирію, підкорив 

Іудею та вирушив проти Набатейського царства. Однак отримавши звістку про 

смерть Мітридата у Пантікапеї (сучасна Керч) під час заколоту у 63 році до н. е., 

Помпей негайно повернувся до Малої Азії, де за його наказом у Синопі було 

організовано похорон колишнього царя Понту.66 

    За підсумком війни римська держава отримувала значні територіальні 

надбання та більш ніж удвічі збільшені надходження податків. Крім цього, з 

римським військом подорожувало чимало вчених-дослідників і, наприклад, 

"Натуральна історія" Плінія Старшого у багато чому побудована на матеріалах 

східних походів Помпея. Але, подолавши свого давнього суперника на Сході - 

Понтійське царство, Рим входив у нову фазу протистояння – тепер уже з Парфією, 

зіткнення з якою тепер уже було просто питанням часу. 

    Втім, як би там не було, для Помпея Магна настав час повертатися 

додому. Слушно, що здобувши велику кількість вигод для держави, Помпей мав 

сподівання на отримання другого консулату, до того ж достроково та заочно. Це 

питання для нього намагався вирішити його колишній легат Квінт Цецилій 

Метелл Непот, проте безуспішно. Тоді ж, на початку 62 року до н. е., Юлій Цезар, 

який щойно отримав посаду претора, на знак прихильності до Помпея 

запропонував передоручити йому реставрацію Капітолійського храму (цим вже 

п'ятнадцять років займався політичний суперник як Помпея, так і Цезаря Катул, і 

в разі пропонованого передоручення напис з присвятою на фронтоні храму мав би 

містити ім'я Помпея, а не Катула. Однак під тиском сенаторів Цезарю довелося 

відкликати законопроєкт).67 

    У цю пору у Римі тривала bellum Catilinae – війна Катіліни, так римляни 

називали спробу захоплення влади частиною нобілитету на чолі з Луцієм Сергієм 

Катіліною, непрямою причиною якої послужили у тому числі й успіхи Помпея на 

Сході. Справа в тім, що відновлення контролю над Азією та приєднання нових 

територій викликало перетік капіталу з Італії на Схід, де фінансисти отримували 

                                                
66 Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Помпей, 42. - М.: Наука, 1994. 
67 Утченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. М.: Наука, 1965. - С. 43. 



 45 

значно вищі прибутки. Через це кредитори почали вимагати негайного 

повернення позик в Італії, та й процедура отримання кредиту значно 

ускладнилася, а сам кредит суттєво здорожчав. Для протидії експорту капітала 

сенату навіть довелося у 63 році до н. е. тимчасово призупинити вивезення золота 

і срібла з Італії. У особливо важкому становищі перебували селяни Етрурії, Піцена 

та деяких інших областей у Середній та Південній Італії. Притому це стосувалося 

як сулланських ветеранів-колоністів, так і місцевого населення. Багато з них або 

втратили свої ділянки через борги, або були на межі втрати через борговий 

зашморг. Одним словом, саме на 63 рік до н. е. прийшовся пік загострення 

економічної ситуації. Враховуючи обставини, Катіліна вчетверте виставив свою 

кандидатуру у консули на майбутній 62 рік до н. е. тепер під гаслом повної касації 

боргів, проте програв, що спонукало його до активних дій. Луцій Сергій Катіліна 

зі збіднілого патриціанського роду Сергіїв став відомим через жорстоку страту 

впливового маріанця Марка Марія Гратідіана під час проскрипцій. За словами 

Сенеки, Катіліна "поступово роздирав (Марка) на шматки, наче бажаючи знову і 

знову вбивати його, наносячи кожну нову рану так, наче знову його убиває"68. Не 

дивно, отже, що Катіліна як активний учасник проскрипційних вбивств мав 

репутацію жорстокої, жадібної та розпусної людини. Після програшу у боротьбі 

за консулат у 63 році до н. е. Катіліна організував змову з частиною нобілитету та 

представниками "золотої молоді", незадоволеної проходженням cursus honorum та 

тими, які опинилися у фінансовій скруті. Історики описують криваві подробиці 

під час укладання змови: Саллюстій згадує про вживання вина з людською кров'ю, 

Плутарх – про ритуальний каннібалізм, Діон Кассій – про принесення у жертву 

дитини. Змовники планували захопити Рим, перебити значну кількість сенаторів, 

зробити Катіліну консулом та перерозподілити між собою основні посади. Виступ 

було заплановано на кінець 63 року до н. е., проте непримиримий ворог Катіліни 

Марк Туллій Цицерон дізнався про змову не пізніше 22 вересня, однак сенат не 

повірив йому. Згодом в середині жовтня Катіліна відправив анонімні листи Марку 

Ліцинію Крассу, Марку Клавдію Марцеллу та Квінту Цецилію Метеллу Пію 

                                                
68 Луций Анней Сенека. Философские трактаты. СПб.: Алетейя, 2001. 



 46 

Сципіону з порадою покинути місто через небезпеку, які отримувачі пред'явили 

Цицерону. Той переконав їх зачитати ці листи у сенаті, що спричинило введення 

в столиці надзвичайного стану та впровадження розслідування. Втім доказів 

безпосередньо проти Катіліни не було, і він продовжував залишатися у Римі. Але 

Цицерону вдалося все таки у результаті виступу в сенаті десь 7 чи 8 листопада із 

застосуванням блефу спровокувати Катіліну покинути місто (що для римлян 

вважалося за визнання провини). Тоді ж Луцій Сергій відкрито приєднався до 

повстання свого союзника Гая Манлія в Етрурії. І хоча спершу військо 

заколотників нараховувало не більше двох тисяч осіб, воно продовжувало швидко 

збільшуватись і згодом були сформовані два легіони. У Римі Сергій залишив на 

чолі змовників Лентула Суру, Автронія Пета та Луція Кассія. Їхнею метою було, 

по-перше, вбивство Цицерона, по-друге, підпал міста та організація заворушень, 

що дало б змогу військам Катіліни захопити місто. Проте змовники були викриті 

(через невдалу спробу втягнути у заколот галлів-аллоброгів). Під час засідання 

сенату під впливом промови Катона Молодшого було прийнято рішення про 

смертний вирок змовникам (проти висловився лише Цезар) і того ж дня п'ятьох 

засудженних було страчено у Мамертинській в'язниці. (Хоч юридичні підстави 

цього рішення були досить спірними. За що через двадцять років  пасерб Лентула 

Марк Антоній помстився таки Цицерону). Катіліна ж, коли дізнався про страту 

прибічників заявив, що до цього призвели "боягузство та безтурботність" 

Лентула69. Крім Етрурії  прибічники Катіліни підняли заколот у Піцені, Апулії, 

Бруттії, Цизальпінській Галлії, однак всі вони були швидко придушені урядовими 

військами. (Метелл Непот пропонував викликати Помпея для придушення 

заколоту, але сенат пропозицію відхилив). Сам же Катіліна розраховував вивести 

війська у Трансальпінську Галлію, та у січні 62 року до н. е. опинився затиснутим 

під Пісторією у вузькій долині між урядовими арміями ГаятАнтонія Гібриди та 

Квінта Цецилія Метелла Целера. У запеклому бою катіліанці були розбиті вщент, 

голову самого ж Катіліни було відправлено до Риму.70 

                                                
69 Егоров А. Юлий Цезарь. Политическая биография. - СПб.: Нестор-История, 2014. 
70 Лившиц Г. Социально-политическая борьба в Риме 60-х годов 1 века до н. е. и заговор  Катилины. - Мн.: 

Издательство БГУ, 1960. 



 47 

    Після ліквідації змови Катіліни Цицерону в атмосфері загального 

тріумфу був дарований почесний титул "батька вітчизни" (pater patriae). (Його 

промови проти Катіліни – катілінарії, назавжди, до речі, увійшли до "золотого 

фонду" жанру). Проте Цицерон "викликав загальне незадоволення постійним 

самовихвалянням та самозвеличенням. Отже ні сенат, ні суд не могли