Англійський театр і сценічне мистецтво епохи Відродження

Abstract

Мета роботи: оцінити роль англійського ренесансного театру як цілісного культурно-історичного явища загальноєвропейського значення. Об'єктом дослідження є англійський театр і сценічне мистецтво Відродження в інституційному, драматургічному та соціокультурному вимірах. Предметом є становлення й розвиток ренесансної драматургії від гуманістичних витоків до творчих вершин Шекспіра, специфіка організації театральної справи та рецепція цієї спадщини в Україні. Методи дослідження: новий історизм, порівняльний і рецепційний аналіз, контент-аналіз первинних текстів, театрознавчий та соціально-історичний підходи. Результати та їхня новизна. Здійснено синтетичну реконструкцію єлизаветинського театру як системного явища; запропоновано цілісну характеристику трьох жанрів Шекспіра, хроніки, комедії і трагедії у їхній взаємодії; систематично залучено матеріал рецепції в Україні, де переклад і постановка класики розглядаються як акти національного самовизначення; до вітчизняного наукового обігу введено маловживані праці зарубіжних учених із театрознавчої реконструкції єлизаветинської практики. Висновки. Англійський театр Відродження сформував унікальну модель публічного сценічного мистецтва, в якій поєдналися гуманістична вченість, народна традиція й комерційне підприємництво; шекспірівська спадщина залишається живою культурною силою, а її рецепція в Україні набуває особливого ідентифікаційного значення в умовах сучасної боротьби за національну самовизначеність.

The aim of the study is to assess the role of English Renaissance theatre as an integral cultural and historical phenomenon of pan-European significance. The object of the study is English theatre and the performing arts of the Renaissance in their institutional, dramaturgical, and sociocultural dimensions. The subject of the study is the formation and development of Renaissance drama from its humanist origins to the creative achievements of William Shakespeare, the specific features of theatrical organization, and the reception of this heritage in Ukraine. Research methods include New Historicism, comparative and reception analysis, content analysis of primary texts, as well as theatre studies and socio-historical approaches. Results and novelty. A synthetic reconstruction of Elizabethan theatre as a systemic phenomenon has been carried out; a comprehensive characterization of Shakespeare’s three genres—history plays, comedy, and tragedy—in their interaction has been proposed; materials on the reception of Shakespeare in Ukraine have been systematically incorporated, with the translation and staging of classical works interpreted as acts of national self-identification; little-used works by foreign scholars on the reconstruction of Elizabethan theatrical practices have been introduced into Ukrainian academic discourse. Conclusions. Renaissance English theatre developed a unique model of public performing arts that combined humanist learning, popular tradition, and commercial enterprise; Shakespeare’s legacy remains a living cultural force, while its reception in Ukraine acquires particular significance for national identity in the context of the contemporary struggle for national self-determination.