Християнізація римської аристократії у ІІІ-VІ століттях

Abstract

Епоха Пізньої Античності – це контрастний, сповнений драматичних подій період в історії Римської імперії. Наприкінці IV століття у Римі, місцева аристократія все ще справляла стародавні культи та вчиняла жертвоприношення, шануючи, таким чином, релігію та традиції своїх предків. Натомість, у Константинополі, за особистими настановами імператора Феодосія, відбувалися закриття язичницьких храмів, під заборону потрапила ціла низка духовних практик старої релігії. На сході імперії, свідки подій описували жорсткі сутички, що відбувалися майже по всіх містах регіону – від Єгипту до Малої Азії. Послідовники вчення Христа, заручившись негласною підтримкою правителя, здійснювали напади на язичницькі общини та руйнували їх храми. В той же час, саме за Пізньої Античності відбудеться культурна трансформація усіх надбань попереднього тисячоліття. Так, Августин Блаженний, будучи ревним віруючим, захоплювався Цицероном та філософією Платона, щоправда, осмислюючи їх в сугубо християнському контексті. Його відомий сучасник, Сократ Схоластик, також високо оцінював «еллінську мудрість», вважаючи її вивчення необхідною складовою християнської освіти. А при дворах імператорів, аж до часів Юстиніана будуть продовжувати діяти язичники, займаючи ключові державні посади.