«Смерть автора» как прием

Abstract

В данной статье мы выдвигаем предположение, что «смерть автора», традиционно понятая в качестве максимы интерпретации (М. Фуко, Р. Барт), изначально появляется в виде художественного приема. Мы попытаемся обозначить эту особую технику письма, в основе которой лежит самоустранение автора. Здесь впервые появляется текст, чтение которого возможно только как деконструкция (Ницше, Кэрролл, Белый). Главным эффектом подобных текстов является «принуждение к различию», поскольку читатель неизбежно выступает в качестве «соавтора» произведения. Основные приемы «принуждения к различию» берут свое начало из теории «искусственного искусства» Фридриха Ницше. У даній статті ми висуваємо припущення, що «смерть автора», традиційно прийнята як максима інтерпретації (М. Фуко, Р. Барт), спочатку з'являється у вигляді художнього прийому. Ми спробуємо позначити цю особливу техніку письма, в основі якої лежить самоусунення автора. Тут вперше з'являється текст, читання якого можливе лише як деконструкция (Ніцше, Керол, Бєлий). Головним ефектом подібних текстів є «примус до відмінності», оскільки читач неминуче виступає у якості «співавтора» твору. Основні прийоми «примушення до відмінності» беруть свій початок з теорії «штучного мистецтва» Фрідріха Ніцше. In this paper we consider an assumption that «the death of the author» originally appears as a writing device, instead of its traditional meaning of the interpretative maxima (M. Foucault, R. Barthes). We will try to designate this special writing technique in which basis self-elimination of the author lies. Here for the first time there is a text which reading is possible only as a deconstruction (Nietzsche, Carroll, Bely). The main effect of similar texts is a «compulsion to difference» as the reader inevitably represents itself as «co-author» of the work. The basic receptions of the «compulsion to difference» come from Nietzsche’s theory of «artificial art».