Протестантські об’єднання в Україні: досвід міжконфесійної комунікації поч. ХХ ст.

Abstract

Штундизм – протестантський рух, що охопив українські землі на межі XIX – ХХ ст. На початковому етапі в нього був величезний потенціал: накопичене століттями бажання змін в українському релігійному житті, що не знало реформації, і одночасно, невдоволення Російською православною церквою (далі - РПЦ) могли призвести до самих несподіваних наслідків. Штундизм не слід сприймати як національний чи моноетнічний рух, але його українська складова була настільки значна, що навіть в офіційних документах він називався «малоросійським» або «південноруським». Починаючи з XVI ст., українці ще ніколи настільки масово не залишали лави православної церкви. Захоплені успіхами штундизму, представники народницьких і демократичних українських рухів вже говорили про блискучі перспективи цього релігійного вчення. Леся Українка, М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик вважали, що штундизм цілком відповідає демократичним традиціям українців [1, с. 224]. М. Грушевський вважав його «... видатним явищем українського життя» [2, с. 170] і релігією, яка в майбутньому, можливо, об'єднає весь народ. Однак цього не сталося з причин, які не є предметом спеціального вивчення у межах даної статті. На прикладі Слобожанщини ми простежимо динаміку відносин між сектантами та їх православними сусідами, що, можливо, дозволить зрозуміти, чому штундизм так і не став масовою релігією в Україні.